Актуально
Регіон: 
|
Водяний млин з села Колочава |
Ужгород, Закарпатський обласний музей архітектури й побуту просто неба. Вузька, звивиста вуличка, викладена з каменю, повела нас незвичним селом. Дворів зо двадцять-тридцять, не більше. Все сільце ножна пройти за кілька хвилин. Розташоване на високому пагорбі, наче під Маковицею, воно оточене мурами середньовічного замку. На найвищій місцині - дерев'яна церква.
Це пам'ятка архітектури 1777 року. У храмі поєднано два стилі: шатровий і барокко. Церква збудована без жодного цвяху! її привезли з села Шелестове Мукачівського району. Поруч - унікальна дерев'яна дзвіниця. Виготовлені з дуба, ветхі пам'ятки чудово збереглися. Нашу увагу привертає дерев'яний водяний млин. Це єдиний аналогічний музейний експонат на Україні, який не тільки дає уяву про життя-буття закарпатців у минулому, але й досі працює! Його привезли 1967 року з села Колочава Міжгірського району. «Щоправда, - розповідає заступник директора Закарпатського музею архітектури й побуту Іван Онисько, - фахівцям музею довелось прикласти чимало зусиль, аби на радість чисельних відвідувачів нашого закладу він нарешті запрацював».
Укритий дранкою, шатроподібний дах. Зруби, складені з міцних дерев'яних брусів. Це один із поширених типів млинів на Закапатті початку XIX століття. За технікою будівництва він мав спільні риси з житловим будівництвом того часу. Тут два приміщення. Одне - для механізмів, інше - для тимчасового житла мельника. Зі скрипом відкриваємо двері, як в обличчя одному з авторів війнуло далеким дитинством Здалося, що саме зараз назустріч вийде дядько Михайло -мельник із колгоспного млина рідного села Липча, що на Хустщині.
Будучи дітлахами, ми частенько навідувалися до млина. Все там було цікаво. І що то за кіш, куди засипають зерно? Чому так шалено, наче розлючений дядько, в якого діти обібрали сад, скрегочуть жорна? Що ж то за ненаситний тулуб: скільки в нього не засипай зерна, а йому все малувато?
Таких славетних дерев'яних млинів іще наприкінці сімдесятих років минулого століття тільки в селі Липча було зо три. А скільки на Верховині! Доки один із нас пригадував дитинство, Іван Онисько відкрив шлюзи Дерев'яним жолобом умить весело задзюркотіла бистра вода. Люто накинувшись на лопаті колеса, водоспад усе привів у рух. Був би біля нас дядько Михайло, неодмінно заспівав би свою улюблену: «Колесо ся обертає, пшеничка ся меле...».
На найвищому пагорбі — незвична дерев'яна хата. Обнесений високим дерев'яним глухим парканом, самотній об'єкт заінтригував. Ця будівля, без сумніву, зводилась для господарів, які хотіли відгородитися від усього світу, захистити себе від усяких життєвих негараздів. Це гуцульська садиба - ґражда. Будівлю привезли 1967 року з присілка Стебний Рахівського району. На її будівництво, цікаво, пішло лишень чотири соснові дерева! Оце колись були в Карпатах дерева. З Іваном Ониськом заходимо в будинок й опиняємося в кухні. Посеред - стіл. На ньому - шість мисок-довбанок. Унизу - дерев'яний чіп Туди наливали їжу, брали в руки дерев'яні ложки й смакували так, що аж за вухами лящало. Якщо, звичайно, господар був не ледачий. Саме за таким столом із видовбаними-мисками, кажуть, обідав і славетний опришок Олекса Довбуш.
А ось бойківська садиба XIX століття з села Гусного Великоберез-нянського району. Вкрита соломою, вона більше нагадує хати центральних регіонів України. Хіба що тільки більш довга. Зрештою, на Закарпатті, бойки, через чималі розміри, свою хату величають «велика хижа». Є тут і хатинка, наче писанка, в якій 1762 року народився славетний закарпатець - відомий український та російський історик, філолог, етнограф, дослідник історії Болгарії Юрій Венелін Гуца. Привезена із села Тибави Свалявського району, хата - найстаріший експонат.
А всього в музеї - 29 унікальних хатинок-пам'яток закарпатського села. Тут представлені усі, крім Берегівщини та Виноградівщини, архітектурні стилі житлового будівництва районів краю XIX століття.
Уже, покидаючи музей, екскурсовод раптом штовхнув нас у плечі: «Ось місце, де в середньовіччі спалювали відьом». Ми перехрестились. Внизу зліва, обкладена камінням, глибочіла велика яма. Колись тут інквізитори протягом кількох століть спалювали місцевих чаклунок. Якось біоенергетики провели тут дослідження. На дні ями, через потужний потенціал негативної енергії, всі вимірювальні прилади зашкалили! На цьому місці 1721 року спалили останню ужгородську «відьму» - Марію Рац. Невдовзі після цього, розповідали очевидці, несподівано запалав, розташований неподалік, храм.
Зрештою, кожен куточок тут - історія.
«Ваші музейні експонати - безцінні, - читаємо в книзі відгуків музею автограф голландського мистецтвознавця ван Боллена, - тому, що всі вони є оригіналами. Бережіть їх для потомків!»
Більше новин за темою «Туризм»:
