Росія відроджує доктрину обмеженого суверенітету?

Автор/джерело -  © Олександр Крамар, Реальна політика 



Дата публiкацiї - 7.07.2008 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1046

Споглядаючи за сучасною реакцією російського керівництва на прагнення України та Грузії стати членами НАТО мимоволі пригадуєш минуле століття.

Російські війська в Абхазії. 2008 рік.

Останні кроки Москви, і насамперед застосування нею тактики погроз військовою силою сусіднім державам можуть свідчити про намагання Кремля реанімувати, бодай і у модифікованому вигляді, радянську зовнішньополітичну доктрину обмеженого суверенітету.

Виявом цього стала не лише різка протидія приєднанню України та Грузії до ПДЧ, що включає в себе їх активний військово-політичний шантаж, але й погрози перенацілення ядерної зброї на країни Центральної Європи в разі розміщення на їх території оборонної системи ПРО. Звичайно, це не йде у жодне порівняння із тими заходами, що застосовувались Кремлем щодо своїх непокірних європейських «союзників» у 50-60-х роках минулого століття.

Однак це не мало б заспокоювати сусідні з нею держави, адже це зараз у Росії вистачає можливостей лише на демонстрацію агресивності, а у разі коли вистачить сил і для її реалізації, сусідні з нею країни, що в Кремлі, з якогось дива, вважають сферою власних інтересів, можуть чекати вкрай сумні наслідки.

В цій статті ми розглянемо історію зародження кремлівської «доктрини обмеженого суверенітету» та показати на ті загрози, що може нести за собою посилення Росії.

Югославський синдром Кремля

Після «звільнення» країн Центральної Європи від нацистської Німеччини, Кремль швидко замінив її системою власної окупації. Радянські війська, що залишились на їхній території швидко перетворились на знаряддя імперської політики Москви.

Першою невдоволення зверхністю Радянського Союзу продемонструвала Югославія. Югославський лідер – Йосип Броз Тіто – не бажав перетворення власної країни на московського сателіта. остаточний розрив стався у 1948 році коли Кремль ультимативно зажадав від югославського керівництва відмовитись від національного суверенітету і утворити федерацію із Болгарією. Броз Тіто відмовив. У відповідь розпочалась економічна блокада Югославії (товарообіг зменшився у 8 разів), а СРСР «привів війська у повну бойову готовність».

Попри те, що Сталін не наважився на інтервенцію проти Югославії, відносини із нею залишались напруженим аж до зміни керівництва Кремля. Однак, навіть після часткової нормалізації відносин у другій половині 50-х років, ця балканська країна уже ніколи не повернулась в орбіту впливу Кремля. Спільно із керівництвом Єгипту та Індії Югославія ініціювала створення «руху неприєднання».

 

Прага. Радянські танки. 1968 рік.

Перша жертва

Успіх югославського керівництва підштовхував до виходу із тотальної залежності від московського диктату сусідню Угорщину. Восени 1956 року в Будапешті розпочались студентські демонстрації, що після сутичок із місцевим аналогом радянського КДБ переросла у революцію.

Після формування уряду авторитетного в народі політика Імре Надя було розпочато переговори із СРСР щодо виведення окупаційних військ. 1 листопада уряд Надя оголосив про вихід країни із Організації Варшавського договору та нейтралітет країни. Стала реальною загроза повторення югославського варіанту розвитку подій.

2 листопада 1956 року на зустрічі Хрущова з керівниками маріонеткових режимів Румунії, Чехословаччини та Болгарії у Бухаресті ухвалюється рішення про військову агресію проти Угорщини. Формально вона прикривалась утвореним за кордоном «урядом» Яноша Кадара.

В ніч на 4 листопада 5000 (!) радянських танків розпочали наступ на Будапешт. Між сторонами велись масштабні бойові дії – за кілька днів загинули понад 20 тисяч угорських повстанців та більше 3,5 тисяч солдатів окупаційних військ.

Керівник уряду І.Надь, що сховався у югославському посольстві (символічно?) був заарештований лише 22 листопада і не зважаючи на домовленість про недоторканість, у червні 1958 року жорстоко страчений (повішений).

Фактично, у випадку Угорщини Кремль вперше застосував «доктрину обмеженого суверенітету». Відсутність її формального виголошення була зумовлена виключно сподіванням на те, що приклад Угорщини не буде наслідуватись.

Пересторога на майбутнє

Проте через 12 років аналогічна ситуація повторилась у Чехословаччині. В ніч з 20 на 21 серпня 1968 року розпочалась агресія радянських військ (200 тисяч вояків та 5000 танків). Міністр оборони СРСР маршал Гречко в ультимативній формі зажадав не чинити опору окупації. Фактично тоді повторились події 1938 року, коли такими ж методами нацистська Німеччина вчинила агресію проти Чехословаччини на підставі Мюнхенського ультиматуму.

 

Прага. Народний спротив. 1968 рік.

Керівництво країни на чолі з Олександром Дубчеком, пам’ятаючи про кривавий досвід придушення повстання Угорщини, наказало не чинити опору. Внаслідок цього втрати були порівняно незначним – 72 убитих та кілька сот поранених. Проте величезних масштабів набула еміграція з окупованої країни до демократичних країн – в основному Німеччини, Австрії та США – майже 300 тисяч (при 15 млн. населення).

У зв’язку зі збройною інтервенцією до Чехословаччини у 1968 році радянське керівництво вустами Л.Брежнєва нарешті публічно озвучило власне бачення «місця» своїх, з дозволу сказати, «союзників», що увійшла в історію під красномовною назвою – «доктрина обмеженого суверенітету».

Її суть зводила до того, що у разі появи загрози існуванню маріонеткового тоталітарного режиму в будь-якій країні «соцтабору», Москва залишала за собою право на військову агресію.

Варто відзначити, що на певний час ця пересторога подіяла. Так у 80-х роках минулого століття місцеве польське керівництво на чолі із генералом Войцехом Ярузельським зробило усе можливе аби не дати Кремлю підстав для чергового застосування доктрини обмеженого суверенітету уже щодо охопленої виступами «Солідарності» Польщі.

***

У такий спосіб державою, зникнення якої назване сучасним російським лідером (В.Путіним звичайно ж) «найбільшою національною катастрофою ХХ століття», було завершено процес «обґрунтування» певної сфери впливу Кремля в Європі, та попереджено, що будь-які спроби країн, що потрапили до неї, вийти з під контролю Москви загрожують відповідній країні окупацією «союзниками» по «оборонній організації» Варшавського договору (ОВД).

Уже сам цей факт красномовно продемонстрував різницю між НАТО, та створеною Кремлем – ОВД. Адже навіть уявити собі не можна, щоб США здійснили військову інтервенцію проти Франції, яка до речі у той же час демонстративно вийшла із військової організації НАТО (залишившись, щоправда, членом Альянсу, як політичної організації).

Про цей досвід слід не просто пам’ятати, з нього слід робити висновки і та вживати рішучих заходів. Поки що Росія не може діяти методами «зразкового попередника», поки що вона змушена обмежуватись лише недвозначними погрозами, поки що. І вкрай важливо для усіх її сусідів аби це «поки що» було постійним, інакше історія може повторитись.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.