Дажбог мене вислав...

Автор/джерело -  © Станіслав Губерначук 



Дата публiкацiї - 31.12.2008 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1184

Язичницькі обрядові пісні як свідчення давності української мови.

Ще перший записувач українських народних пісень кінця ХVІІІ — початку ХІХ cт. Зоріан Доленга-Ходаківський помітив в українських обрядових піснях багато язичницьких елементів і тому називав свої записи-зошити “язичницькою скринею”. Дійсно, навіть побіжне знайомство із багатьма українськими обрядовими піснями підказує, що їх не могли скласти і поширити по всій етнічній українській території пізніше, ніж у язичницькі часи. За всіма ознаками, ті пісні були складовими язичницьких культів та й звеличують вони Богів української астральної (сонцепоклонницької) віри: “Не сам же я вийшов — Дажбог мене вислав”; “Подай, Ярило, ключі одімкнути теплу весну”; “Гей, ти, Перуне, отче над Ладом! Дай нам діждати Лади-Купала”; “Гей, Лелія, Лелія, а по двору ходить”; “А ми просо сіяли, ой, Див, Ладо, ...

Іван Огієнко знаходив у праукраїнців-язичників цілу систему вірувань, які “були пов’язані з ідеєю пошанування Сонця і сонячних Богів, від чого позалишалося чимало обрядових пісень”. В.Гнатюк теж доводив, що українські язичницькі пісні — то “останки передхристиянського релігійного світогляду наших Предків”. Я.Головацький вважав, що ці пісні “могли бути утвореними у племінний первісний бут народу”. Подібне стверджував і Ф.Колесса: “Християнство застає в Україні розвинену і глибоко вкорінену усну словесність”.

М.Драгоманов називав українські язичницькі колядки “Південноруськими Ведами”. Чимало паралелей між українською язичницькою обрядовою поезією та Ведами й Авестою простежували також О.Потебня і К.Сосенко. Дехто із сучасних, об’єктивно налаштованих дослідників, вірить, що українські паралелі у Ведах та Авесті є нічим іншим, як фраґментами праукраїнських міфів та вірувань, привнесених у ті пам’ятки найдавнішими вихідцями із Праукраїнської Материзни — індоаріями та аріями Перського нагір’я у ІІ тис. до н.ч. А ще, на думку тих дослідників, були колоністи-праукраїнці у ІV-ІІ тис. до н.ч. у Месопотамії (шумери), у Малій Азії та Єгипті (гетити, гіксоси), на Грецьких островах і на Апенінах (пелазги, етруски). Там теж є паралелі до українських язичницьких обрядових пісень та вірувань.

Сучасний український сходознавець-індолог С.Наливайко на основі глибоких досліджень лінгвістичних та міфологічних матеріалів дійшов висновку: “Саме українські веснянки, колядки та щедрівки досьогодні зберегли вірування та уявлення, відображені в Ріґведі. Вона хоч і записувалася в Індії, в Пенджабі, проте деякі пісні (гімни) її, наскільки можна судити, створювалися на берегах Дніпра та Південного Бугу”. Український археолог В.Даниленко у своїй праці “Космогония первобытного общества” аргументовано доводить, що розвій космогонічної сонцепоклонницької символіки на теренах України чітко простежується ще в неоліті (VІ-ІІІ тис. до н.ч.) і додає як ілюстрації десятки графічних композицій із археологічних неолітичних знахідок, на яких є зображення солярно-люнарних образів, первовічних вод, світотворчих сил-птахів та ін., що присутнє також і в українських язичницьких обрядових піснях.

За К.Сосенком, у давніх Єгипті та Греції новорічний ранок зустрічали, несучи назустріч Сонцю статуетку дитятки-Божка. В українських язичницьких колядках оспівується “мізинне дитятко у сріблі та в злоті”, “що грає золотим яблучком” і те яблучко “крає золотим ножиком”. Думається, те малесеньке, тільки-но народжене (мізинне) дитятко — то символ Нового Року, який “крає золоте яблучко” — Сонце (річний календар) на пори року, місяці, тижні, дні. Бо ж недаремно оте мізинне дитятко із колядки — єдиний найбажаніший дар в очах господаря від колядників у Новорічну ніч. А чи не те “мізинне дитятко” занесли вихідці із Праукраїни задовго до нашої ери у Єгипет і Грецію?

 

Свято новорічного Сонця індоарії називали Ранило. Чи не від нашого — рано, ранок? Весняне ж свято вони називали Гулі. Порівняймо українську веснянку: “Що на нашій гулиці все гулі та гулі”. У гетитів же свято весни звалося Порулі. Можливо від нашого — стати на порі, а літне свято — Ата-Шум. В українській гаївці співається:”А в нашого Шума зеленая шуба”. В аріїв Перського нагір’я свято на межі весни й літа називали Майдубі. Чи не від появи маєва-листя на священному дереві сонцепоклонників — дубі? У них же знавець обрядів звався Береджа, майже як і ватажок українських колядників – Береза, Пережа (В. Шаян, Ю.Федькович). Частий персонаж, Бог кохання, українських язичницьких обрядових пісень Лель (Леліва, Лелія) своїм іменем майже повторюється в іменах Богів кохання гетитів Лельва і шумерів Енліль. Український Дажбог у гетитів мав ім’я Давата, а Ярило — Ярі. Наш Купало в етрусків – Купавон. Наші Вишній, Дана, Мокоша в індоаріїв мали відповідно імена Вішну, Дану, Махеші... Все говорить за те, що принаймні у VI – ІІІ тис. до н.ч. уже існували не тільки праукраїнські сонцепоклонницькі вірування, але й мотиви і персонажі українських язичницьких обрядових пісень./font

Українська історична пісня “Коли будували білу Маковицю”, яка дійшла до нас із 1300 року, колядки про князя Романа Галицького та Івана Берладника, що співалися ще в ХІІ ст., і раніші за них колядки про раду групи молодців з наміром піти на військову службу до візантійського Царгороду часів Кия свідчать, як довго може зберігатися в народній пам’яті пісня. Обрядові ж пісні, що були під охороною служителів культу, можуть жити тисячі літ. Тож, аби підтвердити давність текстів українських язичницьких пісень, треба шукати відповіді на таке питання: чи були в ті далекі сонцепоклонницькі часи в Праукраїні мовні явища (слова, їхні форми та ін.), з яких складені ті тексти.

Із праць багатьох українських та російських учених, таких, як Максимович, Потебня, Житецький, Огоновський, Кримський, Шахматов, Пипін, Ключевський, Марр та ін., випливає, що українська мова існувала ще в добу Київської Русі. Тільки руси змушені були “з ласки” християнізаторів учитися грамоти і писати чужим, так званим церковно-слов’янським письмом. Тож у писемних пам’ятках тих часів учені знаходять у вигляді описок (помилок) багато рис української мови: як окремі слова, так і цілі українські речення. Що руси-українці в ХІ - ХІІІ ст. мислили і спілкувалися давньоукраїнською мовою, переконливо промовляють літописні географічні назви, язичницькі імена Богів та людей, язичницькі назви місяців, зафіксовані писемними джерелами на українських землях, а ще побутові написи, зокрема, графіті. У всьму тому є безліч українських слів, словотвірних моделей, синтаксичних конструкцій та ін., що й стане в пригоді при з’ясуванні давності текстів обрядових пісень, які ми розглянемо.

“Райське деревце над Раєм стояло”

На багатьох археологічних пам’ятках, знайдених на українських землях, привертає увагу зображення символічного дерева: на кераміці й писанках Трипільської культури, на виробах бронзового віку, на прикрасах і виробах скіфської доби. Те дерево безліч разів зображене і на виробах пізніших часів аж до наших днів: на українських вишивках, писанках, побутових речах.

Ось на кераміці трипільців зображене стилізоване дерево з трьома вершечками і Сонцем на центральному, яке стоїть на горбочку чи то на острівці серед моря. Стилізоване дерево з двоярусною кроною по три вершечки-закрутки викарбуване на бойовій сокирі ІІ тис. до н.ч. із Київщини. А ось подібне дерево на амфорі із Чортомлицького скіфського кургану з троьома ярусами-верхами, на яких тягнуться один до одного три голуби. Таке ж пишне дерево в’ється хитромудрими сплетіннями гілок по середньому ярусу знаменитої скіфської пекторалі. І на ньому три голуби.

Як те все збагнути, як розшифрувати, як пов’язати із нашою історією? Вчитаймося у наші українські язичницькі обрядові пісні, і все стане на свої місця. “Що ж нам було з Світа початку? — співається в одній із українських язичницьких колядок, — Не було нічого, їдна водонька. На тій водонці їдне деревенько. На тім деревеньку три голубоньки радоньку радять, як Світ сновати”. Отже, первовічне дерево на первовічних водах і три голуби як світотворчі сили! Хіба це не словесне відтворення зображень прадерева на згадуваних археологічних пам’ятках?

У тому всьому, як доводять вчені, є спадкоємний розвиток праукраїнського міфу про початок Світу і прадерево (світове дерево, дерево Життя). Але що воно мало означати, якщо його тисячі літ “ліпили” на свої вироби праукраїнці? Гляньмо на шлюбний стіл закоханої пари і гільце на ньому з букетиками квітів, калини, вівса, жита, на весільний коровай із голубчиками і шишками-квітами. І послухаймо українську прадавню весільну пісню, яку співають дружки княгині-нареченій:

“Райське деревце над раєм стояло.
Ой Ладо, Ладо!
І зродило дві ягідочки —
молодого N, молоду N”.


Оце гільце, за дослідженнями вчених, якраз і символізує прадерево, а з ним невичерпну життєву силу, початок нового життя, благополуччя, захисток для шлюбної пари. Все це й несло зображення прадерева на виробах їхнім власникам — праукраїнцям найдавніших епох.

Думається, міф про прадерево в прикладному і словесному мистецтвах розвивався паралельно, хоч, правдоподібно, раніше у словесному. Тож мотив прадерева в українських обрядових піснях не пізніший, ніж на виробах Трипільської культури. І, виходить, він свій, не запозичений. Хоча дослідники пишуть, що мотив прадерева, як і початку Світу, зустрічається в багатьох народів Землі, але, за К.Сосенком, найбільш схожі з українськими та між собою міфи Месопотамії, Ірану та Індії. Адже саме туди принесли ці міфи вихідці із Праукраїни ще задовго до нової ери.

Аби простежити, як давно існували тексти українських язичницьких обрядових пісень з мотивом прадерева, розгляньмо слова наших колядок і щедрівок з тим мотивом. Із кількох їхніх варіантів виходить ось такий сюжет:

“Ой течуть бистрі річеньки.
На тих річеньках плине райське деревце (сплавиноченьки)
з трьома вершеньки.
На тім деревеньку три користоньки:
яра пшениченька,
ярая пчилочка,
куни та бобри (сокіл, соколи).
Пшениченька — годувальниця,
пчилочка — боговгодниця (меду на столи),
куни та бобри — на шуби добри.
Соколи на втішейку,
Богу на хвалу”.

 

Проаналізуймо, наскільки давнім є кожне з цих слів.

Течуть — однокорінне слово зафіксоване у мовленні русів-українців ще у ХІІ ст. у літописній назві річки Дегів Потік, як і в язичницькому імені Потік. Щодо українського закінчення -ть у ньому, то А.Кримський писав: “Кінцівка 3-ої особи дієслів теперішнього часу на -ть... має коріння в сивій прадавнині, зустрічається геть на кожній сторінці південноруських пам’ятників, хоч це йде проти церковно-слов’янського правопису”.

Бистрі річеньки — такий епітет вжив також автор “Слова о полку Ігоревім”: “На брезі бистрої Каяли”. Слово ріки з українським и після к переважає в рукописах ХІ — ХІІІ ст., приміром, у “Літописі руському”: “сили половецькії... далече ріки стояхуть”; “хотяхуть дойти ріки Донця”.

Плине, сплавиноченьки — з того кореня, що й наші слова, народ утворив назву міста Плав, що згадується в “Літопису руському”. Своє українське слово плави використав перекладач “Остромирового євангелія”: “І видіте ниви яко плав”.

Райське деревце — слово райок українці-язичники вживали на означення місця перебування душ Предків, ритуального снопа жита й імені людини (за Г. Лозко). “Літопис Руський” доніс нам ще з 1110 року назву княжого двору Рай під Києвом. Від слова дерево літописець виводив одну з плем’яних самоназв праукраїнців часів Великої Скіфії — деревляни, як і їхнього краю — Дерева. Про Велику Скіфію писали античні автори ще в V ст. до н.ч. За “Літописом Руським”, в Україні-Русі була річка Деревна і населені пункти Деревич, Деревлі.

3 трьома вершеньки — український прийменник з прийшов у літописні назви з усного мовлення в ХІ ст.: Здвижень-річка, Здвижень-грод (3+двигати). Числівник три, магічний у язичників-праукраїнців, закладений у язичницьких іменах Богів Трибог, Триглав, Троян. Із нашим вершеньки однокорінні назва міри Київської Русі — вершок та літописне ім’я Верхуслава.

Користоньки — це характерне українське слово занесли в свої твори із усного мовлення автори ХІ — ХІІІ ст: “Бог не дав їм мене в користь” (“Повчання Володимира Мономаха”); “Не от неправедних бо користії” (“Ізборник Святослава 1073 р.).

Яра пшениченька — перше слово було улюбленим у праукраїнців язичницьких часів; від нього вони вивели назву весняного Сонця та ім’я Бога — Ярило, а ще добрих півтора десятка язичницьких імен Яр, Яробор, Яромил, Яросвіт, Ярослава... Слово пшениця та ще й з українським пом’якшеним ц потрапило з усного мовлення українців княжої доби у переклад “Сінайського патерика”: “Їдяше паки пшениця продають”.

Пчилочка — це слово кілька разів занотував упорядник “Ізборника Святослава” 1073 р., при тім, з першим звуком б, як воно зазвичай вимовляється в українській мові; “Я ж аки бчела любодільна”; “І обрітенноє єго бчелин сот”.

Куни та бобри — ці слова є в назвах міст ХІІ ст. Куниль і куна — грошова одиниця Київської Русі, походить від нашого слова. З бобри перегукується назва літописної річки Бобрка та ім’я воєводи ХІІ ст. Боброк. Винятково український сполучник та (як і бо, або, чи) із живої розмовної мови укрів-русів літописці занесли у свої літописи: “Мстислав іде Києву.., та к Олгові”; “Княгині же біжа... на Городок, та на Глібль, та на Ропеськ, та на Хоробр” (“Літопис Руський”).

Сокіл, соколи — за дослідженнями вчених, Сокіл — то Першобог, Першоптах у праукраїнців та їхній тотем. У нашому випадку маємо ще й українську мовну рису, чергування і з о, якої, за А. Кримським, немає в жодній слов’янській мові. Цю рису зафіксував на українській землі ще Геродот у V ст. до н.ч. у записаних ним імені скіфського царя Скіл та самоназві скіфів — сколоти. Маємо однину й множину (Скіл — сколоти) і чергування і з о (порівняймо: віл — воли, віз — вози).

Годувальниця, боговгодниця — однокорінне з першим словом язичницьке ім’я Годун. Українські слова угодив, угодить, вгодити відшукав А.Кримський в “Ізборнику Святослава” 1076 р., а вгодник у “Супрасльському літописі”, занесені туди, звісно, із живої мови русів-українців.

Меду на столи — ще в 448 році візантієць-дипломат Пріск занотував слово мед разом зі словами страва, кам (пиво) в Українському Подніпров”ї. У наших літописах ХІ-ХІІІ ст. є вирази мед прісний, мед сичений, медуша, як і слова стіл — столи.

На шуби добри — людське ім’я Шуба в нас побутувало ще в язичницькі часи. Добри у значені “придатні, здалі” знаходимо у “Повісті врем’яних літ”: “Ізбраша мужі добри”; “Бяше устроїл двор добр”.

На втішейку, Богу на хвалу — однокорінне з першим є слово, приміром, у “Літопису Руському”: “Про то зара тішася Олговичі”. Слово Бог, за І.Огієнком, існувало на українських землях “з глибокої давнини”. Воно дійшло до нас в імені антського князя — Бож. У рукописи ХІ — ХІІІ ст. потрапило багато географічних назв та імен, похідних від слова Бог: Божемежи, Божеський, Боголюбий, Богуславль (міста), Бог (річка), Мстибог, Молибоговичі (бояри). Від слова хвала постали язичницькі імена Хвал, Хвалим та назва села Хвалимичі, згадане в “Літописі Руському” у ХІІ ст.

У розглянутому сюжеті заслуговує на увагу вислів “плине деревце з трьома вершеньки”. Маємо архаїчне синтаксичне явище з невитриманою, за сучасними мірками, нормою керування. Подібне дуже часте в українських язичницьких обрядових піснях: “Гатила гаті ружними сукни”; “Ясними мечі обгороджена”; “Горю, горю дуб”. Аналізуючи подібне явище, О.Потебня писав: “Сполучення такого відмінка із дієсловом... надзвичайно архаїчне”. Йдеться про словосполучення “гатила сукни” (треба — сукнями) і т.д. Відоме з літопису й Святославове “Іду на ви!” – також свідчить про прадавність цього вислову, як і норми поведінки шляхетних воїнів.

На кожне зі слів нашого сюжету можна було б навести ще багато прикладів із рукописів ХІ — ХІІІ ст., але й так видно, що всі слова сюжету звучали в Русі-Україні вже в час насадження християнства. Багато слів сюжету та їхніх форм і синтаксичних явищ існували на українських землях, як було показано, ще в добу Кия й Геродота. Десь тоді існували вже й тексти праукраїнських язичницьких обрядових пісень з мотивом прадерева. Підтверджують це античні автори, один з яких, Піндар, писав про Гіперборею-Праукраїну: “Там тривають безкінечні свята, лунають гімни, які радують серце Аполона”.

 

“А як то було з початку Світу”

Мотив прадерева в українській язичницькій обрядовій поезії тісно пов’язаний із мотивом початку Світу. Власне, всі українські язичницькі колядки й щедрівки, за К.Сосенком, то міфи про початок Світу. Бо й саме свято Різдва Коляди, стверджує той же автор, є винятково пам’яткою сотворення Світу і святкувалося праукраїнцями задовго до нової доби, не маючи нічого спільного із різдвом Христоса.

М.Костомаров відмічав близькість наших обрядових пісень з мотивом початку Світу до пісень Ріґведи. М.Драгоманов теж вірив, що такі наші пісні постали із текстів “типу Вед чи гімнів типу Гомерівських”. Як і в індоарійських та давньоіранських міфах про початок Світу, в українських язичницьких обрядових піснях з мотивом сотворення Світу немає слідів дуалізму — протилежностей добра і зла (за О.Потебнею та К.Сосенком). Ніхто первовічних птахів не посилав, ніхто їм і не заважає. Думається, подібні мотиви могли зродитися не пізніше, як у “золотому віці” ранньотрипільської доби, коли ще не було воєн.

Та й український міф про Сокола-Рода (Першобога-Птаха) формувався, на думку археологів, понад сім тисяч років тому, за раньотрипільської доби. Тож соколи й голуби як першоптахи-творці Світу “прилетіли” в українські язичницькі обрядові пісні саме ... з тих ранньотрипільських часів. Простежимо це, аналізуючи основні опорні слова колядок і щедрівок з мотивом сотворення Світу. З тих слів виходить ось такий короткий сюжет:

“Ой як то було з початку Світу.
Дай, Боже!
Як не було Неба ні Землі.
Лишень було синєє море.
Серед моря три дубочки (деревенько).
На деревеньку три голубоньки (сокіл, соколи)
радоньку радять, як Світ сотворити.
Ходімо в синєє море,
виберімо собі синього каменця,
жовтого каменця (золотого піску).
Синій каменець — синєє Небо.
Жовтий каменець — жовта (чорна) Земля,
світле Сонейко,
ясен Місячик і Звіздочки”.


Розгляньмо кожне слово.

Як було — у рукописах ХІ — ХІІІ ст. частими є слова, похідні від слова: як, яко, яковий, якоже, якоможе. Наприклад: “Яко придоста видите свіщі многи”; “Якоможе сказають” (“Повість врем’яних літ”); “Якоже блудницю помиловал” (“Повчання Володимирра Мономаха”). Що стосується слова було, то А.Кримський простежує українське у на місці церковно-слов’янського ы в дієсловах типу бути-бувати ще в ХІ ст.

Початку Світу — однокорінні з першим є слова у язичницькому імені Починок та в рукописах Русі-України; “Почнем же, братіє, повість сію” (“Слово о полку Ігоревім); “І поча по миру ходити ...” (“Літопис Руський”). Є в пам’ятках княжої доби й українське слово Світ; “Не мощно явити тих отойдоша Світа сего” (Києво-Печерський патерик”).

Дай, Боже — обоє слів сховалися в імені праукраїнського небожителя Дажбога. Власне, в багатьох колядках та щедрівках цей рефрен звучить як Дажбоже. І.Огієнко пише, що ім’я Дажбог “своє, народне” і що згадується воно ще у VІ — VІІ ст.н.ч. візантійським хроністом Малалою. Слово давати сховалося в імені нашої Богині Дани, яке знали античні автори ще в VІ ст. до н.ч., виводячи від нього назву нашої головної річки — Данапріс. Від дай — дати було й кілька літописних язичницьких імен: Недан – боярин, князь Данило Галицький (не від біблійного Даниїл, а правдоподібніше від слов’янського Дан, як чол. рід (пара) до жін. Дана; пор. в інших слов’ян Дан, Данко та укр. імена на –ло: Братило, Будило, Гатило, Гостило та ін. ).

Неба, ні Землі — як стверджують дослідники, ці слова давні українці-язичники ототожнювали із Богами і мали молитви Небу й Землі, а Земля-Мати — то найдавніший, первісний образ-тотем протоукраїнців.

Лишень — однокорінні з ним слова є в рукописах ХІ — ХШ ст: “Взяхом же злато і лише потреби” (“Києво-Печерський патерик”); “І царствія не лишитися” (“Повчання Володимира Мономаха”).

Синєє море — Радосинь та Синєводсько — ці географічні назви згадуються “Літописом Руським”. Там же згадується і народний вислів русів-українців лукомор’є з компонентом море: “Є гори що заходять у лукомор’я”; “На лукомор’ї билися з ними”.

Серед моря три дубочки — перше є у географічній літописній назві міста Середа та в одному з київських графіті у слові — посеред: “у неділю посеред Спаса”. Пошановуючи дуб як священне дерево, українці-язичники вивели від слова дуб чимало назв своїх міст, сіл, урочищ, які зафіксовані у рукописах ХІ — ХІІІ ст: Добрий Дуб, Дубенець, Дубниця, Дубровиця, Дубен, Стародуб...

Голубоньки, радоньку радять — перше слово та похідні від нього зафіксовані під роком 946 у “Повісті врем’яних літ”: “Дайте мі от двора по три голуби... голуби же полетіша в голубники ... і тако взгоряхуся голубниці”. Слово рада є в коренях язичницьких імен Радко, Радило, згадуваних писемними пам’ятками ХІ — ХІІІ ст.

Сотворити — маємо це слово в написах простолюдинів києворуських часів: “Іванко створив тобі це єдиній” (напис на пряслиці); “Не... убоюся створив”; “Сотвориша мир на Желяні” (графіті).

Ходімо, виберімо собі — від ходити утворене язичницьке ім’я ХІІ ст. Ходина. Вжито наше слово і в київському графіті: “Піщан ходив виучеником”. Від кореня брати, як і друге слово, походили язичницькі імена Берислав, Бран, Братимир. Українське закінчення -мо розглядуваних дієслів, за А.Кримським, “далеко старіше од доби Київської Русі”. Українська форма займенника собі, як у нашому випадку, дуже часто вживалася літописцями: “Мисль неугодну господові імієш в собі (“Літопис Руський”).

Жовтого, золотого каменця жовтень — назва місяця із українського язичницького календаря та Жовтяниця — ім’я злого духа язичницьких часів, звісно, походять від жовтий. Від слова камінь руси-українці вивели назви своїх міст, які згадуються у княжу добу, Камінь, Каменець. У ті часи згадуються і Золотчя-річка та Золоті Ворота з компонентом золото. Характерна риса української мови — звук о після шиплячих, як у слові жовтого, переважає у рукописах ХІ-ХІІІ ст., приміром: жона, чоловік, нічого (за А. Кримським, пор. рос.: жена, человек, нічего). У слові золотого маємо ще одну характерну рису української мови — повноголосся -оло-. Ця риса зафіксована ще у договорі русів із греками 907 року: поволоки, поволочити, волость.

Піску — міста Пісочен, Городок Пісочний, річка Піщань — ці народні назви, згадувані в літописах протягом Х — ХІ ст., говорять про давність слова пісок на українській землі.

Чорна Земля, світле Сонейко — язичницький Чорнобог та літописні назви Чорний Ліс, Чорна Могила свідчать про поширення першого слова в українській мові в домонгольські часи. Від світлий постали ім’я Бога Світовид і свято Свічки, зрозуміло, у язичницькі часи. Давність слова Сонце в мові українців підтверджує ще одне ім’я Дажбога, про що дізнаємося із “Літопису Руського” під роком 1114: “Син [Сварогів] на ймення Сонце, що його звуть Дажбогом”.

Ясен Місячик і ЗвіздойкиЯсна, Ясиня — це ім’я язичницької Богині походить, звісно, від ясний. Українська назва світила — Місяць потрапила з усного мовлення русів-українців у “Літопис Руський”: “Ігор виде Солнце стояще яко Місяць”. Давньоукраїнське слово Звізда (корені зв-, дзв- позначають звук, дзвін, у давні часи яскраве світло і сильний звук позначалися однаково), а також сховалося в язичницькому імені Позвізд. Зірка від зір, (пор. образ очі-зорі, відомий у Ріґведі й українській народній мові).

Заслуговують уваги у нашому сюжеті іменники у пестливій формі Сонейко, деревенько. Таку форму полюбляли українці ще в ХІ – ХІІІ ст., про що свідчить велика кількість імен на -ко в літописах (Володимирко, Ляшко) та в київських графіті (Жадко, Орішко, Путько, Усько...).

В українських язичницьких обрядових піснях із мотивом початку Світу багато про що говорять і метафори, в яких природа прирівнюється до людини: голубоньки радоньку радять; вигравало море; дробен дощик сіяв; встане з него Землиця та ін. Ці метафори, як і постійні в сучасному усному мовленні українців Сонце сходить; Місяць заходить; Дощ іде, є однакового походження. І.Огієнко виводив ці метафори із вірувань ще первісної людини і вбачав у них “оживлення...одухотворення...очоловічнення довкілля,.. що становлять основу давнішнього дохристиянського вірування”.

У розглянутій язичницькій обрядовій поезії нам не довелося зустріти нічого такого, що б не було зафіксоване в ХІ-ХІІІ ст. А корені двох третин слів сягають навіть часів Кия й Геродота. Очевидно, з тих часів і дійшли до нас тексти українських язичницьких обрядових пісень із мотивом створення Світу. Про те є й інші свідчення.

Античний автор Арістотель писав, що насельники Наддністрянщини та Побужжя укладають закони свої у пісні і співають їх. Думається, йшлося не про юридичні норми, але про морально-етичні та норми стосунків людини з природою, чим так рясніють українські язичницькі обрядові пісні. Сучасний індійський літератор Чокроборті, який побував в Україні, пише: “У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців... такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях”. Те не випадково, стверджує наш індолог С.Наливайко, показавши, що найдавніші вихідці із Праукраїни в Індію взяли з собою ще в ІІ тис. до н.ч. праукраїнські вірування, міфи. Правдоподібно, і язичницькі обрядові пісні.

“Будь Богу хвала з нашого слова”

Знайомство із українськими язичницькими обрядовими піснями переконливо свідчить, що християнізатори знищили цілий світ українства — предковічний, життєрадісний, перспективний. А те, що лишилося від того світу (може, й найвеличніший духовний набуток наших Пращурів), — язичницькі обрядові пісні, українська офіційна наука ще з часів російсько-більшовицького режиму і досі єзуїтським методом відсікає, мовляв, що мова тих язичницьких обрядових пісень не збереглася, а українці нібито переклали ті пісні з якоїсь, вигаданої тою ж наукою, “общеруської” мови після ХІV ст. Подібні твердження, немов та ложка дьогтю, є в передмові до непоганої збірки обрядових пісень “Золотослов”.

Тій вигадці можна було б виставити переконливі контраверзи, які випливають із праць названих у нашому вступі поважних вчених. Як і ті, що випливають із цієї розвідки. А що і для кого було перекладати, якщо всі мовні явища українських язичницьких обрядових пісень існували уже в часи насильницької християнізації Русі-України та й руси-українці спілкувалися тоді своєю рідною українською мовою?

Ще одне. Багато розглянутих пісень записано на Лемківщині. Серед них є й колядки з мотивом початку Світу, з мотивом прадерева (риндзівки-рогульки), з мотивом “золотого плуга” (царинні пісні), купальські пісні (соботки), які нічим не відрізняються від решти українських, хіба що деякими говірковими рисами.

Лемки, за УРЕ, вийшли з Праукраїни в VІ ст. н. ч. у землі сучасної словацької Пряшівщини та польської Сяноччини. Лемківщина, як сказано в “Енциклопедїї українознавства”, лише із середини Х ст. і до 1020 року підлягала Києву, а потім — Угорщині та Польщі. “Атлас української мови” відносить мову лемків до говорів української мови. Але де лемки взяли свою українську мову і свої україномовні язичницькі обрядові пісні, якщо, після VІ ст. вони майже ніколи не входили до складу українських земель? Зрозуміло, зі своєї Прабатьківщини — Праукраїни VI ст н.ч. То ж і українські язичницькі обрядові пісні, як і староукраїнська мова, звучали принаймні у VІ ст. І хіба не це підтверджують мовні факти, виявлені цією розвідкою?

Що ж, є всі підстави долучитися до думок визнаних учених, згадуваних у вступі цієї статті, що українські язичницькі обрядові пісні виникли в плем’яному сонцепоклонницькому побуті праукраїнців і тексти тих пісень, що дійшли до нас у пізніших записах, є автентичними, тотожними тим, які побутували ще за сивої язичницької давнини. Отже, вони є пам’ятками язичницького світогляду праукраїнців та їхньої мови.

Література

  1. Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. — К.,1874.

  2. Гнатюк В. Матеріали до української етнольогії. — Львів, 1909.

  3. Грінченко Б. Етнографические материалы. — Чернігів, 1899, т.3.

  4. Доленга-Ходаковський 3. Українські народні пісні у записах Зоріана Доленго-Ходаковського. — К., 1974.

  5. Драгоманов М. Малоросия в ее словесности: в кн.: Вибране.— К., 1991.

  6. Золотослов.— К.,1988.

  7. Колесса Ф. Українська усна словесність.— Едмонтон,1983.

  8. Літопис руський. — К.,1979.

  9. Лозко Г. Українське народознавство. — Київ, 1995.

  10. Лозко Г. Іменослов. — К., 1998.

  11. Огієнко І. Дохристиянські вірування українського народу. — Вінніпеґ, 1965.

  12. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. — К., 2000.

  13. Потебня О. Объяснение малорусских песен.— Варшава,1883.

  14. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва-Коляди і Щедрого Вечера. — Тернопіль, 1994.

  15. Чубинський П. Труды етнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край. — СПб.,1872 — 1877, т. 3-4.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.