Ця пустка була нашою столицею

Автор/джерело -  © Олекса ЗОТИКОВ, “Пам’ятки України”, 1’1990 

Чим є Вільнюс для литовця? А Париж для француза? Тбілісі для грузина? Це — видиме коріння їхньої історичної, національної і державної самосвідомості. Чи є таке місце на Землі для українця? Так, є. Козаччина XVI—XVII століть — початок власне української державності. Перший політичний осередок її — це безлюдне тепер пасмо горбів над Дніпром за сто кілометрів на південь від Києва.

Мисливський будиночок, що належав останньому господареві Трахтемирова - Ігорю Бакаю

ДЕЩО ПРО РОЛЬ КИЄВА

На початку 1934 року Київ став столицею України. «Великий перелом» відбувся саме тоді, він був, якщо вдатись до медичної термінології, переломом відкритим і множинним. Хлібні області України гризли кору й переходили до людоїдства. А тим часом українським збіжжям забезпечували демонстрацію перед «загниваючим Заходом» тріумфу колективізації. Щоб народ сприйняв поразку як перемогу, треба було видалити ще й центри пам’яті в народній свідомості. Робітничий Харків, перша радянська столиця України, за 16 років забагато дізнався про неп, українізацію, кооперацію та інші сторони соціалістичної гуманізації. Породу безмовних слухняних виконавців належало виплоджувати з нового центру.

Нові служителі Культу були певні: їхній столичний Едем створили Вожді з первісного хаосу, а історія України починається з їхнього переїзду й призначення на посади.

Та історія була й до них. Тим-то поза стінами їхнього «раю» розтягали на будматеріал свідчення слави стольного граду... Чийого? Держави, столицею якої він був, не існувало принаймні від 1240 року! Термін «Київська Русь» уже в тридцяті роки чинив успішний наступ на дедалі більш крамольну «Україну-Русь» Михайла Грушевського, щоб потім своєю чергою бути подоланим переможно-нейтральним «Давня Русь». Та Київ ще так-сяк відображали в підручниках з історії. Навіть, коли не існувало зворушливого формулювання «колиска трьох братніх народів», що його академік Б. Греков витворив до 300-річчя Возз’єднання в 1954 році...

А втім, прихильність видавців до історичного Києва можна тлумачити, зважаючи й на етимологію самого слова «Київ». Нехай «Кий» — ім’я полянського Ромула, легендарного князя-перевізника. Проте саме слово «кий» має серед інших значення «палиця для тілесних покарань». «І дали-смо йому сто кийов» — звичайний запис у давньоукраїнській актовій книзі. Саме звідси за найкращих з давньоруських часів опускалася на древлян, радимичів, в’ятичів, мерю, чудь і весь каральна палиця київських каганів. Згодом правителі східних слов’ян відмовилися од цього східного терміна й повернулися до праслов’янського «государ», що означає «господар худоби»...

МАРТИРОЛОГ СТОЛИЦЬ

Що ж до наступних столиць «власне України», то з-поміж них запав у пам’ятку тільки Переяслав — з 1782 року повітове, потім районне містечко. Звісно, нагадували про нього задля Ради. А решту ідеологічний «зеленбуд» організовано засіяв травою забуття.

«Решта» — це Чигирин (від «чигир», степова трава), столиця держави Богдана Хмельницького з 1648 по 1657 рік. «Чигир» — відчуття буйної степової вільності й розкутості сил у роки звитяг Визвольної війни, полин поразок і компромісів...

Це — Гадяч, недовголітній осідок Брюховецького, гетьмана й боярина Його Царської Величності, ренегата, який устиг усім послужити...

Це — Батурин: гніздо батурів, батирів — богатирів Його Ясновельможності гетьмана Івана Семеновича Мазепи, другого в Російській державі (після Олександра Меншикова) кавалера ордена Андрія Первозванного. Перша з двох гетьманських «столиць біля кордону», столиць-заручниць. По тому, як восени 1708 року андріївський кавалер № 2 розкрив свої карти у великій політичній грі, його столицю змели з лиця землі війська андріївського кавалера № 1...

Це — Глухів, глуха пора петрівських репресій, «лінійної» каторги й Мініхових екзекуцій, відтак — глухий до власного майбутнього Ренесанс Розумовських, тріумф «землячків» — скороспілих можновладців з придворними зв’язками...

Отак, мабуть, можна було б витлумачити назви й долю всіх наших столиць.., крім однієї. Тієї, чия земля, за віруваннями доби міді-бронзи, була володінням Першої людини на Землі. Тієї, де, як розповідав «батько історії» Геродот, з неба впало священне «золото скіфів», і плуг та ярмо було даровано їм від богів. Тієї, поблизу якої виник один з перших (якщо не перший)давньоруський монастир. Тієї, у котрої в X столітті «переяв славу» Переяслав. Тієї, навкруги якої було законодавчим актом «осаджено» реєстрове Військо Запорозьке.

Це та столиця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, звідки він ходив у славетні походи на Кафу й Трапезунд. Це тут було створено першу на Україні козацьку лікарню й богадільню («шпиталь»). Це місто лишалося столицею «реєстру» протягом усіх 60 літ героїчного періоду антимагнатських повстань Запорожжя (тільки 1994 року Київ перевершить його за тривалістю безперервного перебування столицею України). Саме в цьому місті вперше вийшов на «офіційну» історичну арену Богдан-Зіновій Хмельницький.

Чи не забагато про одну столицю? Далебі, ні. Над румовищами її заповів поховати себе Тарас Шевченко. У «Заповіті» він мав на думці «могилу серед степу широкого» саме над цими руїнами, що проросли крізь усю історію України-Русі.

Де ж це місце, святая святих, осереддя, сонячне сплетіння України? Не шукайте його назви на сучасній щонайдокладнішій мапі. Усі колишні столиці тепер бодай райцентри. А в цієї, першої, немає навіть сільради (вона перебралася до далекої Григорівки в Епоху Останнього Затоплення в 50—60-ті роки). З-посеред 30 теперішніх її мешканців залишилось усього 5-7 старожилів. І руїн так само не шукайте, немає їх. Є поля вівса й гороху на майже стометрових пагорбах над Дніпром, є напівзруйновані німецькі окопи 1943 року і є адреса: Черкаська область, Канівський район, село Трахтемирів.

ДУХОВНЕ ОСЕРЕДДЯ СКІФІЇ, РУСІ, УКРАЇНИ

Таємниця — уже в самій назві, її не витлумачити, подібно до інших, наскоком. Ще за Богдана вона мала до десятка варіантів: Трактомирів, Терехтемирів, Трахтомирів... «Темир», «тимур» — тюркськими мовами «залізо». Проте тюрки-кочовики успадкували це слово від іранців-кочовиків. На нашій території західноіранськими мовами говорили кочові скіфо-сарматські племена. Та, підкоряючись кочовикам, скіфи-рільники (дослідники дедалі сміливіше ототожнюють їх з протослов’янами) зоставалися все ж таки самими собою.

Імені Тарх, згідно із законами фонетичних змін, у давньогрецькій відповідає Тарг. Саме так записав своєю мовою Геродот ім’я «першої людини», «божественного першопредка» із скіфських міфів, сина річки Дніпра: «Таргі-тай», «Тарг-і-теос», «бог Тарг». Від «творця Тар-га», як оповідають міфи, пішли всі скіфські племена.

Он як: «Тарх-темир-ів» — «Поселення Тархового заліза». Інакше кажучи, місце, де безсилі, безпорадні люди були обдаровані посланими з неба знаряддями ремества й війни. Так скіфи в переказах самі пояснювали своє походження. І за головне своє святилище обрали місце, де небо дарувало їм плуга. Як дослідив академік Б. Рибаков, це «серце скіфської землі» припадає на більш ніж двохсотгектарне Трахтемирівське городище. Тут головне святилище скіфів — орачів-праслов’ян!

...У запалі святкування 1000-ліття хрещення ми якось несамохіть відвернулись од послань константинопольського патріарха Фотія (IX ст.) й арабських джерел. А вони свідчать, що Русь до Володимира хрестили не менш як чотири рази! (Щоправда, патріарх і араби за «Русь» часто вважали государів та їхні варязько-слов’янські дружини, із-го-їв, що вийшли з общини. Общинників тим-то й визнавали за «го» — «бидло», «скот», щоб лишити їх у «пітьмі поганства». Та не виключено, що ця «пітьма» була їм світлом...)

Отож, як повідомляли деякі хроністи, першу руську митрополію було засновано в Переяславі ще наприкінці 960-х років. Тому й виходить, що він «переяв славу» зовсім не в печенігів, як подає в своїй версії літописець «Повісті временних літ». А в кого ж?

Академік Б. Рибаков припускає: у Трахтемирова — головного поганського капища «русі», тобто союзу слов’янських племен Поросся. Між ним і прикордонною фортецею Заруб зводилися будівлі Трахтемирівського Зарубського монастиря. Отже, зберігається так звана «культова наступність священного місця в аборигенів», така характерна для християнсько-поганського двовірства. Значення цієї обителі в інтелектуальній і духовній ієрархії руської церкви не поступалося значенню монастирів «слов’янського Єрусалима» — Києва.

Якщо перший давньоруський церковний діяч, що посів київську митрополичу кафедру,— Іларіон дістався великокнязівського двору з Ростовської єпископії, то другим, століття по тому, був ігумен Трахтемирівського монастиря Клим Смолятич. Обидва вони становили виняток у тодішній київській митрополії, традиційно опанованій греками. Діяльність обох була своєрідним «пунктиром» церковного й політичного звільнення Русі з-під впливу Константинополя. Обидва написали твори, епохальні для плекання самосвідомості Русі. Та, либонь, тільки Клим Смолятич у літопису здобув таке означення: «книжник, якого в Руській землі не бувало». Яка ж мала бути духовна атмосфера в Трахтемирівській окрузі, щоб тут виріс цей титан!

А через п’ять з половиною століть неперервного життя Трахтемирівського Зарубського монастиря його ігуменом стає... учень Галілео Галілея. Звали його Ієзекіїль Курцевич. У Падуанському університеті, щоправда, Курцевич сформувався не тільки як видатний учений, а й як типова ренесансна особистість, що поєднала різнобічний розвиток і войовничий індивідуалізм.

Завдяки першій з цих якостей він став однодумцем гетьмана Сагайдачного, і той висунув його на позицію духовного провідника в Трахтемирові. Та водночас Михайлові, засновникові династії Романових, і його батькові, московському митрополитові Філарету, такі діячі теж були доконче потрібні. Ієзекіїль «імпортується» до Російської держави й посідає одну з головних архіпастирських кафедр — Володимирську. А вже тут «зворотний бік» його ренесансної натури виявився так яскраво, що довелося йому скінчити своє життя в ув’язненні...

Ну, зовсім «не вміщувався» він у Структурі, і край!

ПЕРШИЙ ЦЕНТР «РЕЄСТРУ»

Гетьман Сагайдачний довго й цілеспрямовано добирав яскраві особистості, такі, як Курцевич, для свого трахтемирівського квітника. Відтоді, коли 1578 року універсалом короля Стефана Баторія Трахтемирів з монастирем було даровано запорозькому «реєстру», місто зростало від десятиріччя до десятиріччя. У його замку приймали іноземних гостей, тут містилися реєстрова скарбниця, канцелярія й зброярня. Тут були даровані польськими королями клейноди — королівський прапор, литаври, гармати. Так найдавніший праслов’янський осередок скіфських часів, мов Фенікс з попелу, відродився як перший політичний центр Українського реєстрового козацтва, центр першого власне українського державного, хоч і не цілком суверенного утворення.

Саме звідси, через кілька місяців після московського походу, звернувся Сагайдачний до московського царя з пропозицією стати на російську службу з усім військом... Переяслав і тут «переяв славу» у Трахтемирова — усі пам’ятають за Раду 1654 року, але ніхто не згадає за Трахтемирівське послання Сагайдачного.

Може, тут багато що визначили ті почуття, з якими дивився на Трахтемирівські гори 1654 року з боку Переяслава гетьман Богдан-Зіновій Хмельницький. За спиною гетьмана була слава розквіту русинів, а дивився він на неславу свого початку. Трахтемирівська реєстрова рада 1637 року, на якій його не обрали, а призначили від імені польного гетьмана Миколи Потоцького військовим писарем реєстру, започаткувала для козацтва десятиліття принижень і злигоднів. Через дев’ять місяців, коли останні надії на волю було втрачено з розгромом повстанської армії Гуні поблизу річки Старця, козаки мусили погодитись з накинутою їм магнатами «Ординацією Війська Запорозького реєстрового». Згідно з цією постановою, у Трахтемирові замість козацького гетьмана «на вічні часи» мав осісти коронний комісар (себто, який виконує комісію, доручення) із шляхти, йому було передано всю військову й судову владу в реєстрі. Це — початок занепаду вічної праслов’янської столиці — Трахтемирова.

Ще збирають за давньою традицією почесну милостиню трахтемирівські ігумени при московському дворі. Ще йде не абикуди, а в трахтемирівські ченці Юрій Хмельниченко, спадкоємець великого гетьмана, й звідти витягають його окупанти, настановивши маріонетковим правителем. Трахтемирів — усе ще національна гордість. Але вже гордість за минуле. Така гордість в обернених у неволю — наполовину з болем.