Ширка, як універсальна піар-фішка

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, головред “Аратта-Україна ” 



Дата публiкацiї - 12.06.2009 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1349

Минулі декілька тижнів усі українські медіа, як тему №1, активно тиражували чутки й плітки навколо ширки, тобто нібито таємних переговорів, які відбувалися між лідерами БЮТ і Партії регіонів.

Чому я кажу «нібито»? А тому, що сам факт переговорів, а не консультацій поки що не знайшов документального підтвердження. Різниця між переговорами і консультаціями полягає в тому, що навіть у випадку надзвичайної таємності переговорного процесу, парламентські фракції, в даному випадку БЮТ і ПР, мали б офіційно створити переговорну групу, яку б наділили певними повноваженнями, що було б зафіксовано у протоколі закритого засідання цих фракцій. Оскільки парламентська фракція БЮТ є частиною правлячої коаліції, то, очевидно, мала б відбутися рада коаліції, яка б підтвердила або розширила повноваження переговорної групи чи висловилася б взагалі проти предмету переговорів. Звичайно, негативне рішення не позбавило б БЮТ права на переговори, але створило б передкризову ситуацію у правлячий коаліції. Міжфракційні ж консультації, які, до речі тривають постійно (наприклад, з погодження позицій фракцій щодо певних законопроектів), такого механізму делегування повноважень не потребують. Ще на початку роботи парламенту цього скликання у кожній фракції були визначені нардепи, яким таке право було делеговане і все це відбулося публічно.

Отже, якщо, судячи із тієї інформації, яка була оприлюднена у медіа, ні фракції, ні рада коаліції не визначали мету переговорів й не створювали переговорних груп, то насправді можна вести мову виключно про консультації, правовим наслідком яких, мало б стати офіційне створення переговорних груп і початок переговорів. Суттєвою відзнакою переговорів і консультацій, з правової точки зору, є те, що консультації далеко не завжди фіксуються документально, тобто часто-густо сторони задовольняються усними домовленостями, які, як свідчить парламентська практика, навіть у разі підтвердження рішеннями фракції, можуть не виконуватися усіма нардепами – бо Конституція не передбачає взагалі механізму виконання фракційних рішень: згідно із вимогою Закону, кожен нардеп має голосувати індивідуально, а будь-який тиск на нього є кримінальним злочином.

На жаль, про цю важливу правову складову міжфракційних взаємин під час ширкування, у медіа «забули» усі. І це, насправді, не випадковість, а перша ознака звичайного пропагандистського лохотрону.

Частина перша.

Міф про широку коаліцію. Як він з’явися

Розмови про «нагальну необхідність» створення так званої широкої парламентської коаліції первісно виникли, як необхідність «примирення нації» – за наслідками минулих виборів Президента у 2004 році, коли стараннями московських політтехнологів під проводом Павловського Україна була буквально розділена на частини між двома політиканами: двічі судимим Віктором Януковичем та «руками, які ніколи не крали» Віктора Ющенка. Хоча, насправді, до персоналій, які фігурували в якості лідерів, це народне протистояння мало доволі відносний стосунок. У свідомості більшості маленьких українців, яких політикани називають «електоратом», це протистояння мало світоглядну природу.

Одна частина громадян прагнула реформаторських змін, які б формалізували їхнє прагнення жити чесно й відкрито у державі, яка не на словах, а Законом захищає їхні невід’ємні права й свободи, у державі, де чиновник не править бал, а чесно виконує свої обов’язки, у державі, де кримінал не безкарно дерибанить усе і уся, а знаходиться там, де належить у будь-якому нормальному суспільстві – у тюрмах. І ні для кого не таємниця, що Майданом Україна зобов’язана саме Януковичу, а не Ющенку. Бо Майдан – це був закономірний протест більшості українців проти брутального потурання їхніх законних конституційних прав, зокрема, права обирати владу, а не затверджувати вибір «пахана» кримінально-чиновницьких кланів.

Інша частина – суміш консервативно-совкового та відверто кримінального світосприйняття, яке досі зберігається у певної частини наших співгромадян. Саме на них робили основну ставку кремлівські політтехнологи, які, очевидно, у разі перемоги – наступним кроком планували відродження, у тій чи іншій формі (наприклад, у вигляді славнозвісного ЄЕП), «оновленого» СРСР, що б повністю відповідало PR-легенді Володимира Путіна, як збирача «ісконно рускіх зємель».

Тобто, якщо більшість так званого помаранчевого електорату становили дрібні підприємці та громадяни, які бачать своє майбутнє в нормальній демократичній європейській державі, то біло-голубий – це, здебільшого пролетаріат, за станом душі; громадяни, які ще досі не усвідомили, що мешкають не в УРСР, до якої повернення вже неможливе (навіть гривню досі називають «рублями»); чиновництво та кримінал. Інакше кажучи, ті, кого повністю улаштовує життя по «понятіям» і ті, хто досі живе у минулому часі віртуальних легенд совітської пропаганди, уособленням яких, за їхнім розумінням, є сучасна Росія.

 

Окремо зазначу, що активною стороною цього протистояння були регіонально-родинні (наприклад, родинно-кумівський клан Ющенків, розбавлений хоружівськими односельцями чи «сім’я «папи» Кучми) угруповання «дітей Кучми», тобто так звані еліти, до яких більше пасує назва «кримінально-чиновницькі клани». Саме вони були за часів кучмізму активним суб’єктом дерибану суспільного майна та багатств, які конвертували у власні мільярдні статки. Цими панами навряд чи керували високі прагнення, про які вони втюхували народу із високих трибун. Там, все простіше й банальніше, й визначається однією фразою літературного героя Шарикова: «Забрать і подєліть…». Тобто забрати у таких самих, як вони, й розділити між «своїми», бо вільний простір дерибану вже практично скінчився.

Абсолютно відповідально окремо стверджую, що персонально ні Ющенко, ні Янукович до означеного світоглядного протистояння суспільства не мають жодного стосунку: вони просто опинилися у потрібному місці у слушний час. І замість них міг опинитися будь-хто з обойми, хто задовольняв вимогам лохотронної технології, яка була застосована в Україні.

Слід зазначити, що вибори 2006 року, технологічно були тотожні минулим президентським, із тією різницею, що тотальних і зухвалих фальсифікацій вже не було. Не тому, що так звані еліти зохотилися до чесної гри, а тому, що «діти Кучми» були налякані Майданом, як проявом потужного і не контрольованого ними суспільного протесту. Нагадаю, що ті вибори фактично підтвердили мандат довіри народу команді Майдану, щоправда із невеличкою перевагою. І безперечно, саме Майдан примусив можновладців шукати способу діалогу, а в ідеальному випадку – реалізації своїх так званих бізнес-інтересів, уникаючи відкритого протистояння. Варто зазначити, що Майдан примусив й кремлівських керманичів зробити висновки, як у внутрішній політиці, так і зовнішній. Зокрема, стосовно України.

Саме із цих чинників й народилася технологія ширки. Першим активним суб’єктом цієї дії став Президент Ющенко, який майже одразу, у вересні 2005 року, уклав із ПР Меморандум про порозуміння. Власне, укладання цього документу було не просто декларацією, а насамперед гарантією того, що «бандити» ніколи не будуть сидіти у тюрмах, а «шаловливі рученятка» й далі нишпоритимуть по суспільним коморам та кишенях громадян. Вірогідно, мотивацією до Меморандуму стали кроки та заяви прем’єра Юлії Тимошенко, яка завзято заходилася виконувати передвиборчу програму Президента Віктора Ющенка, тобто робити перші кроки назустріч людям та реакція самого Ющенка на ці кроки та заяви прем’єра. Тобто, вона не на жарт налякала і «дітей Кучми», і самого месію-гаранта із сім’єю «любих друзів».

Усі пам’ятають публічно задекларовані наміри прем’єра Тимошенко щодо можливої реприватизації об’єктів, які продавалися у порушення законодавства (два, таки реприватизовано: Нікопольський феросплавний і «Криворіжсталь»), кроки уряду по боротьбі із корупцією та контрабандою, підвищенню соціальних гарантій, спрощення реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності тощо. Прокуратура із показовою активністю заходилася розслідувати кримінальні справи щодо фальсифікаторів виборів, шукати вбивць Гонгадзе, корупціонерів Януковича. Тобто, у перші місяці президентства Ющенка суспільство вперше в історії держави побачило матеріальне бажання влади виконати свої обіцянки.

Проте, й корупційні скандали не обійшли стороною ні найближче оточення Ющенка, ні його самого. Вже влітку гучно вибухнув скандал навколо розкішного життя сина Президента, студента вишу Андрія Ющенка. Публікації з цієї теми викликали неадекватну реакцію новоявленого «батька української демократії» (нагадаю, що Ющенко тоді публічно образив журналіста), яка наштовхнулася на неочікувану на Банковій солідарну реакцію журналістів – сотні колег автора публікацій підписалися під публічною вимогою до Президента негайно вибачитися перед ображеним журналістом. Візьму на себе сміливість стверджувати, що саме така реакція на публікацію – була абсолютно щирою з боку «переконаного шанувальника демократичних цінностей». Бо як показало життя, в уяві Ющенка – демократія це те, що дозволено йому та наближеним, а для решти – мають діяти інші закони. Матеріально, перша спроба приборкати свободу слова, роздмухану Майданом, була зроблена міністром транспорту і зв’язку Євгеном Червоненком, який, видавши 18 травня 2005 року наказ "Про затвердження порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів", який засвідчив правонаступництво «любих друзів» політиці попередньої команди «бандита» Януковича. Бо саме уряд Януковича у 2004 році видав розпорядження, яким він затвердив Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів, де передбачалася так звана державна реєстрація Інтернет-ресурсів. Як і документ Януковича, наказ Червоненка відкривав широкий простір чиновникам не тільки для цензури, а й необмежені корупційні можливості. На щастя, завдяки активній та одностайній реакції Інтернет-спільноти, все це залишилося мертвими паперами, але зовсім не тому, що така в нас гарна демократична влада.

 

А потім корупційні скандали вдарили кулеметною чергою: Порошенко, Мартиненко, Третьяков стали фігурантами гучних публічних викриттів. Щоправда, ці викриття так і залишилися без будь-який правових наслідків, тобто належної реакції правоохоронних органів. Проте, підштовхнули гаранта до певних дій, зокрема кадрових рішень. Були відправлені у відставку як «любі друзі», так і прем’єр Тимошенко та всі, хто із нею асоціювався.

Втім, існувала й інша версія цих подій. Так, віце-прем’єр тодішнього уряду Тимошенко Микола Томенко у інтерв’ю журналістам повідомив, що справжньою причиною відставки прем’єра стала підготовка до виборів, які мали відбутися навесні 2006 року. Точніше, неприйнятні умови, висунуті Ющенком союзникам по Майдану. Зокрема, за його словами, «було запропоновано такі принципи формування єдиного виборчого списку на майбутніх парламентських виборах, що було зрозуміло – вони не будуть прийняті обома сторонами. Наполягання на цих умовах було очевидно неприйнятним, але таке наполягання мало місце, тож досягнути цих домовленостей було з самого початку нереально», - сказав тоді Томенко. Але, на жаль, на чому саме наполягав Ющенко, наразі залишилося виключно у пам’яті самих дійових осіб і не стало надбанням громадськості. Хоча, очевидно, що більш детальне оприлюднення такої інформації мало б важливе значення для нас, виборців. Але, проводячи аналогію із інформації, яка просочилася пізніше із Банкової, можна припустити, що «неприйнятними» умовами гаранта щодо формування списків, було неприховане бажання забезпечити собі особисто необмежене право на істину в останній інстанції, а партнерам полишити чільне місце у підтанцьовці. Про це свідчать, наприклад, відверті слова Віктора Ющенка, сказані 11.09.2005 р. в інтерв’ю журналістам: «Єдиною легітимною посадовою особою після Майдану є Президент країни, бо йшлося про президентські вибори, які закінчилися моєю перемогою». Якщо я не правий, то прошу пана Томенка мене виправити.

До речі, відставка Тимошенко (офіційна версія: за власним бажанням) також супроводжувалася першим нападом публічної істерики гаранта на тему підступної змови з метою державного перевороту, тобто його усунення із улюбленого крісла у СП. «Повірте, я знаю, як сьогодні ніч пройшла, і в якому лісі, і з якими потугами. На жаль, я не хотів би, щоб знову працювали гроші… Я переконаний, що в країні задіяний цинічний план руйнації влади, причому до цього плану залучилися дехто і з майдану і дехто тих, хто хотів його розігнати. Такий дивний альянс, і ми рухаємося до руїни, шановні друзі.. Попередній уряд (Тимошенко) дав втягнути себе в неблагородну гру в частині цього сценарію». – сказав Ющенко, виступаючи 20 вересня 2005 року у парламенті, під час затвердження Єханурова на посаду прем’єра… Звичайно, тодішній варіант «заколотницького» елементу піару гаранта був не такий відвертий, як нині, проте, як бачимо – його інструментарій традиційний.

Не менш дивною, якщо казати м’яко, була тактика пропрезидентської «Нашої України» у парламенті. Логічним кроком, виходячи із наслідків Майдану, було б формування у парламенті стійкої пропрезидентської більшості. Хоча б тому, що задекларовані всенародно положення його передвиборчої програми логічно вимагали не тільки активних дій уряду, а й реформаторських законодавчих рішень. Проте, вже на початку лютого 2005 року нашоукраїнці несподівано заявили, що такої більшості не створюватимуть. Хоча, на той момент такої проблеми, з створенням постійної більшості, не існувало. На 1 лютого 2005 року, чисельність парламентських фракцій і депутатських груп біла така: «Наша Україна» - 101 депутат, «Регіони України» - 54, КПУ - 59, СДПУ(о) - 27, «Трудова Україна та НДП» - 14, НАПУ - 33, СПУ - 21, БЮТ - 19, «Союз» - 15, «Центр» - 12, «Єдина Україна» - 22, «Демократичні ініціативи» - 13, «Демократична Україна» - 14, група промисловців і підприємців «Воля народу» – 14, позафракційні – 32. Отже, якщо б об’єдналися тільки союзники по Майдану: НУ, СПУ та БЮТ, то мали б гарантовані понад 226 голосів, що стало б реальним підтвердженням правдивості декларацій лідерів цих партій із сцени Майдану і підтвердженням практичної реалізації їхніх обіцянок виборцям. За бажання Президента, була реальна можливість збільшити кількість депутатів для реформ, публічно обіцяних Ющенком, до 300 нардепів, залучивши до правлячої коаліції традиційно провладні фракції та більшу частину позафракційних нардепів. Тодішній лідер депутатської групи «Демократичні ініціативи» і вірний слуга Кучми, Степан Гавриш заявив журналістам у червні 2005 року: «Усі ми знаходимося в пошуку простягнутої руки Віктора Ющенка». Але простягнуті руки парламентаріїв здебільшого не дотягувалися до президентської долоні, яку міцно обсіли «любі друзі». І нардепи, не надто переймаючись реформаторською активністю, вирішували проблему свого політичного майбутнього самотужки, перебігаючи у провладні фракції. Наприклад, вже у червні, після «помаранчевої революції» фракція СДПУ(о) скоротилася вдвічі, відчутних втрат зазнали «Регіони України», на грані виживання балансувала фракція «Демократичні ініціативи», геть зникли з парламентської карти «Трудова Україна», НДП, «Союз». Натомість фракція НУ розбухла від кучмістів-перебіжчиків, але не настільки, щоб самотужки продуктивно голосувати. Проте, вже у червні, менше ніж за півроку після інавгурації, стало очевидним – Президент Ющенко перейшов у неприховану опозицію до ним самим сформованого уряду Майдану. Ця, м’яко кажучи, особливість нової влади «реформаторів» примушувала нардепів кучмівського набору маневрувати між прем’єром і Президентом, а переможеним , тобто есдекам і регіоналам – вдало плести кулуарні інтриги, використовуючи особливості характеру нового гаранта. Скандали і інтриги у середині команди Майдану тільки посилили опозицію, ядро якої становили фракції ПР та СДПУ(о), яких неформально підтримували комуністи. У підсумку, коли назріла необхідність затверджувати уряд Єханурова – Банкова була змушена визнати факт – в НУ та нечисленних прихильників Ющенка у парламенті значно менше необхідних 226 голосів. І тоді вже на повну потужність почали звучати вимоги опонентів, які не приховуючись прагнули реваншу…

Так народився славнозвісний Меморандум. І саме він став тим ключиком, який відкрив дорогу урядові Єханурова. Урядові, який ввійшов в історію хіба що остаточною легалізацією в Україні Росукренерго та першим ударом по кишеням українців російської газової зброї, що дало тактичну можливість Януковичу включити лохотрон: проголосуєте за нас – повернемо старі ціни. Звісно, старі ціни не повернулися, проте без такої підтримки уряду Єханурова та особисто Президента Ющенка, очевидно, ПР навряд чи б могла самотужки покращити своє представництво у парламенті.

Проте, не тільки цим відома процедура приходу Єханурова у прем’єрське крісло. Саме під час затвердження його на посаду, у виступі Президента Ющенка перед парламентом вперше публічно була озвучена ідея широкої коаліції, яка, у різних варіаціях, лунає й донині. «Переконаний, що окрім тих людей, які в цьому залі є, цю працю ніхто не зробить. Тому я вас закликаю сьогодні не до інтриг, не до війни, не шматувати країну, не творити війни, не займатися працевлаштуванням декількох осіб, а чесно говорити про інтереси нації і держави. Переконаний, що це єдина база, друзі, на якій ми всі можемо виграти ради інтересів нації і народу. Це кроки, які рано чи пізно здевальвують ті політичні сили, які цим будуть займатися. Мені часто приходить на пам’ять ситуація в 1948 році, коли у Німеччині після трьох років окупації у країні не діяли ні економічні, ні гуманітарні реформи. Ціна не трималася на пачку цигарок або коробку сірників. Нація не вірила ні в що. І тільки еліта, зібравшись, підписала пакт про стабільність. І почали демонструвати один одному – партнерам по політиці, по бізнесу, профспілкам, партнерам і так далі. Речі, навколо яких можна згуртуватись». – сказав Ющенко 20 вересня 2005 року.

Це була фактична об’ява нової політики Віктора Ющенка на утворення владного конгломерату «бандитів, які мають сидіти у тюрмах» і «рук, які ніколи не крали».

І хоча з тієї пори на Банковій стали радо вітати Віктора Януковича, залишалася проблема так званого електорату. Тобто, нас громадян-виборців, яких технологи міцно розвели і буквально, і по різним антагоністичним таборам. І ватажки-політикани, розуміючи, що навряд чи знайдуть переконливу аргументацію новоутвореного альянсу, публічно продовжували піар-війну на виборах 2006. До яких кабінетні стратеги лохотронів вже створили сценарій плавного переходу до політичного шлюбу двох Вікторів.

Як відомо, на вибори БЮТ, «Наша Україна» і СПУ пішли під гаслами створення виключно «помаранчевої коаліції Майдану». Партія регіонів – із традиційною критикою недолугої влади та посул неміряного благополуччя, вірнопідданості Москві тощо. У підсумку: Партія регіонів отримала 186 мандатів, Блок Юлії Тимошенко - 129, "Наша Україна" - 81, Соцпартія - 33, Компартія – 21. Тобто у сумі команда Майдану набрала більше 50% мандатів, тобто, на перший погляд, ніщо не заважало швидко виконати публічні обіцянки виборцям.

Але не склалося, як гадалося. Практично із моменту формування депутатського корпусу розпочалися важко зрозумілі сторонньому спостерігачеві, тобто виборцю, реверанси навколо формування правлячої коаліції. Власне, можна припустити, якби діяли старі правила індивідуального членства у більшості, можливо б, особливих проблем не виникало. Не вийшла ширка чи демкоаліція – і біс із ними, створили б ситуативну більшість, як при Кучмі. Але із обранням нового депутатського корпусу, сформованого за правилами, які витікали із оновленої Конституції, за яку, нагадаємо, віддала свої голоси фракція НУ, формувати більшість мали право тільки депутатські фракції. Якщо ми, наївні виборці все ще вірили у ідеали Майдану та підтвердили голосуванням свій вибір 2004 року, то обранці вважали інакше. Замість швидкого й зрозумілого усім формування правлячої коаліції у складі партій Майдану: НУ, БЮТ і СПУ, ми стали свідками відвертої клоунади – так званих коаліційних переговорів і серіалу «коаліційний договір».

Саме під це шоу, яке явно затягувалося, про необхідність створення широкої коаліції першими розпочали говорити новообрані нардепи від пропрезидентської «Нашої України» синхронно із нардепами від Партії Регіонів. І не просто говорити, а й конкретно діяти. Звичайно, зрозумілими й звичними кулуарними інтригами, активною діючою стороною яких була команда із Банкової. Про це, наприклад свідчить такий документик, підписаний втіхаря навесні 2006 року, практично одразу ж після виборів.

 


 

Проте, очевидно, далеко не всі нардепи-нашоукраїнці поділяли таку настанову новоявлених підпільних союзників Ющенка і Януковича, а можливо, все було банальніше: партнери так і не змогли поділити корито. Так чи інакше, а шоу коаліціади виявилося недоконаним – без входження фракції НУ у так звану широку коаліцію, проте, усі ми побачили інше, більш цинічне видовище.

Нагадаємо, спочатку публічно було утворено демкоаліцію. Яку, до речі, твердою рукою (нібито не існувало в природі іншого, підписаного навесні про ширку) підписали і нашоукраїнці, і соціалісти. 22 червня 2006 року про утворення демкоаліції було офіційно об’явлено у парламенті. 6 липня стартувала спікеріада, яка б мала стати стартом у роботі нової коаліції. Але вся Україна побачила типове шоу публічного кидалова.

 

Згідно із досягнутими напередодні міжфракційними домовленостями були визначені і квоти на керівництво комітетів, і урядові посади. При тому, була врахована так би мовити, квота опозиції. Із 30 парламентських Комітетів, 16 – отримувала коаліція, 14 – опозиція. За попередньою домовленістю, ПР мала висунути кандидатом на посаду спікера Миколу Азарова, а демкоаліція – Петра Порошенка. Втім, вже по обіді соціалістичний лідер Олександр Мороз несподівано заявив, що СПУ за коаліційного кандидата Порошенка голосувати не будуть, мовляв, це провокація Ющенка. Водночас Йосип Вінський подав у відставку з посади першого секретаря політради Соцпартії у зв’язку з бажанням більшої частини фракції СПУ створити коаліцію з Партією регіонів. «Обґрунтовуючи свою антипартійну позицію частина народних депутатів-членів фракції СПУ та особисто Мороз прикривали її системою абсурдних, надуманих, необґрунтованих аргументів. Мета цих аргументів - приховати справжні наміри частини фракції, які полягають в намаганні створити коаліцію з Партією регіонів», - говориться у заяві Вінського. «Він (Ющенко) доклав зусиль до того, що зараз відбувається. Тому що не дав можливості сформувати коаліцію 26 березня. Перший винуватець – президент, другий – Мороз», - сказав Вінський у той же день на брифінгу у парламенті. Коли почалося офіційне висування кандидатів, ПР – висунула Азарова, НУ – Порошенка, а соціалісти Іван Бокий і Олександр Баранівський – Мороза. Одразу ж після цього Янукович відкрито заявив, що незабаром відбудеться створення нової коаліції із участю ПР і СПУ (хоча на той момент легальною була демкоаліція, яка не саморозпускалася). «Після голосування за Голову Верховної Ради фактично буде створено новий формат коаліції», - сказав він журналістам. Тобто, очевидно, що і Янукович, і Мороз добре пам’ятали про весняні домовленості і, очевидно, діяли по зарані розписаному сценарію. Тобто, зрозуміло, що і Азаров, і Порошенко – були завідомо непрохідними кандидатурами. Все решта – і театральні зойки та репетування нашоукраїнців, і сама процедура голосування були лише театральним дійством акторів-аматорів перед телекамерами. Виконаним, до речі, погано навіть для аматорів.

Проте, із обранням Мороза на спікерство та практично миттєвим створенням коаліції на трьох, проблема ширки не тільки не втратила актуальність, а навпаки – балаканина та інтриги спалахнули із новою силою. Вже наступного дня, після обрання на спікерство Мороз заявив: «Політрада нашої партії у тривалій дискусії дала дозвіл на створення більш широкої коаліції з участю різних фракцій у парламенті». В унісон йому один із керівників ПР Євген Кушнарьов висловився більш відверто: «Нам, Україні, а не Партії регіонів, потрібна широка коаліція. В ідеалі – конституційна більшість. Це відкриє шлях до виходу з кризи», - сказав він. Кушнарьов тоді повідомив сенсаційну новину про те, що до новоствореної коаліції можуть приєднатися приблизно 45 – 50 депутатів (від «Нашої України» і БЮТ), хоча він не схотів назвати конкретні імена, мотивуючи тим, що депутати самі мають оголосити свої позиції. Тобто, цілком очевидно, що ширка реалізується згідно узгодженому плану, який, звісно, навряд чи є публічною складовою вистави для народу.

І, як не дивно, гарант сприйняв події у парламенті так спокійно, що можна не сумніватися – він не тільки у курсі сценарію, а й, не виключено, його схвалив. У той же день 7 липня він публічно заявив, що зараз більш актуальною є широка коаліція. «Якщо ми одержимо відповідь про те, що де-юре ця (демократична) коаліція не існує, тоді інші політичні сили повинні запропонувати формат іншої, більш широкої або більш вузької, просто іншої коаліції». – заявив Ющенко журналістам. І, навіть миттєво запропонував свої послуги у створені ширки: «на новому етапі пошуку політичного компромісу, і у цій ситуації вийти з парламентської кризи без участі Президента неможливо». Окремо звертаю вашу увагу: а ні слова ні про заколот, ні про зраду.

Власне, ці слова сказані Президентом після утворення напівширки стали своєрідною підводкою до другої частини шоу – універсалення України.

Далі - буде...

 


 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.