«Я живу тим, чим займаюсь...»

Автор/джерело -  © Владислав Піоро, бюлетень «Український Музей» № 2 (9), квітень 2006 р. 

16 квітня цього року музейники Європи вітали одного з найдостойніших своїх колег з поважним ювілеєм – Борису Григорович Возницькому виповнилося 80 років.

Галерея мистецтв, яку очолює Борис Григорович, вважається однією з найбільших в Україні. Її площа разом з філіями становить 16 тисяч квадратних метрів, а кількість експонатів наближається до 60 тисяч. На рахунку Б.Возницького неповторний туристично-архітектурний проект «Золота підкова України», що передбачає реставрацію низки старовинних замків та палаців на території Галичини

Б. Возницький відомий музейний діяч та мистецтвознавець, Герой України, Заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, почесний член Академії мистецтв України, доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв, Президент комітету ІСОМ в Україні, Голова Ради директорів музеїв Львова, автор численних науковий досліджень та науково-популярних видань з історії та культури народу України.

Зусиллями Бориса Григоровича та його однодумців під час експедицій по Західній Україні врятовано тисячі творів мистецтва.

З 1962 року Б. Возницький є незмінним директором Львівської галереї мистецтв.

За його ініціативи та безпосередньої участі створено чимало нових музеїв, зокрема: Олеський, Золочівський, Підгорецький замки, Музей мистецтва давньої української книги, Музей І. Виговського, Музей М. Шашкевича, Музей львівської сакральної барокової скульптури ХVІІІ ст. – «Творчість І. Г. Пінзеля» та багато інших.

На сьогоднішній день очолювана Борисом Гри­горовичем Галерея мистецтв є потужним комплексом з півтора десятками музеїв-відділів, шістдесятьма тисячами одиниць зберігання й понад двостами тисячами відвідувачів на рік.

Колектив бюлетеню «Український музей» щиро вітає Бориса Григоровича з ювілеєм, бажає міцного здоров’я, творчої наснаги, розуміння та підтримки з боку оточуючих, подальших успіхів у справі збереження національного культурного багатства України.

Користуючись нагодою пропонуємо нашім читачам розгорнуте інтерв’ю з ювіляром.

- Борис Григорович, як Ви стали музейним працівником?

- Звичайно, з дитинства про таке я мріяти не міг. Так життя якось склалося. Народився в селі Ульбарів на Волині. Правда, мій дід, який був залізничним інженером й працював у Дубні, після виходу на пенсію придбав невеличкий палацик Мясковських на 10–15 кімнат, з парком. Гралися там в схованки.

Після закінчення місцевої 4-класної української школи дід вирішив, що маю бути інженером й відправив мене далі вчитися в Дубно. 5–6 клас були вже польської школи, де зокрема, викладали католицизм. Оскільки я і мій товариш – українці, нам дозволили під час релігійних уроків відвідувати православний храм. І ми йшли, але не стільки в церкву, скільки в Дубенський замок, який був через дорогу. Там намагались відшукати, як проходив Андрій з гоголівського «Тараса Бульби», де підземні ходи були тощо. Тоді мені було років дванадцять, але напевно, щось з дитинства вплинуло надалі.

Потім вступив до польської гімназії. Три дні вчився й почалась польсько-німецька війна. Після приходу радянської влади здобував освіту вже в рівненській школі. Згодом – німці. Дід наполягав, щоб продовжував навчання, і я вступив до німецької школи, де викладали будівництво доріг і мостів. Коли ж наш весь технікум хотіли забрати до Німеччини, ми розбіглися.

Потім знову прийшли радянські війська і в 1944 р. мене, ще 17-річного забрали в армію, де я пробув сім років. Останні три роки мого служіння робити не було чого, і я пристав до мого колеги з Донецька, Сергія Радіонова, який добре малював. От і я при ньому почав малювати. І коли вже приїхав додому, батьки сказали, щоб йшов художником вчитися.

Відтак, вступив до Львівського училища прикладного мистецтва, до відділу монументального живопису. Кінчив його з відзнакою, гарно, натурально малював, але ж не був маленький – 29 років – розумів, що художника з мене не буде. Для цього треба не тільки вміти малювати, а й талант мати. І я після училища подався в Ленінград, в Академію мистецтв, на факультет історії та теорії мистецтва. Так мене життя і пов’язало з мистецтвознавством та музеями. Я вчився заочно, й коли був на 5 курсі, мене направили на роботу в Національний наш музей, музей українського мистецтва заступником директора. Звичайно, це спричинило великий скандал: якогось студента – заступником директора з наукової роботи.

Разом з тим, колектив боявся щось сказати. Адже цей музей був під ковпаком. Там і арешти проходили. І мало місце знищення трьох тисяч «ідеологічно шкідливих» речей. Тому, до речі, тодішня влада і штовхнула мене туди, бо був у Львові першим радянським мистецтвознавцем, який навчався в Ленінграді.

Коли прийшов, то співробітники музею трошки оторопіли: що це знов прийшло. Як раз переді мною там працював капітан Любчик, який по суті й організував чистку фондів. І тут знов прийшов якійсь студент.

Але я прийшов вже з певним багажем знань. В Ленінграді я весь час працював над українською іконою, нові відкриття зробив. На четвертому курсі написав роботу «Українська дерев’яна церква Волині», диплом – по творчості Іова Конзелевича, художника кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. І коли пізнали мене краще, зрозуміли, що нормальний. Я відразу ж включився в роботу, почалися наші експедиції.

У національному музеї я працював 2 роки. Після того вже 44 роки – директором в Галереї мистецтв.

- Який з випадків із Вашої збирацької діяльності запам’ятався Вам найбільше?

- У нас була страшна проблема з національною спадщиною. Зокрема, тільки у Львівській області, коли поляки виїхали, вони лишили 500 католицьких костелів. А після ліквідації в 1946 р. греко-католицької церкви було закрито ще понад 800 церков. Й оці закриті костели та церкви Львівщини були перетворені на склади, а твори сакрального мистецтва підлягали знищенню. Їдь тільки й вози звідти. Мені мотоцикла подарували, якусь машину вантажну з оперного театру списали. І ми в тиждень привозили по 3–4 машини. Й не тільки зі Львівщини, а й з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині. До Закарпаття, Чернівецької області руки вже не дійшли, просто не було коли.

У такий спосіб врятували десь близько 20 тисяч речей, які зараз хтось оцінив у майже 16 мільярдів доларів. З того ж, що не вдалося привезти, вже нічого не лишилося.

Рятувальні експедиції по західних землях України в кінці 60-тих – 70-ті роки стали, напевно, найважливішим періодом у моєму житті.

Коли тільки починали цю справу, звичайно ж кинулись на першорядні речі ХVІ ст.

Зокрема, дуже багато сил поклали на пошук ренесансних надгробків. Зібрали 15 зразків надгробної скульптури ХVІ ст. відомого художника італійського походження Марія Моска Падовано. Також вдалося віднайти унікальний надгробок 1572 р. Олександра Лагодовського з українським написом, єдиною аналогією якому була втрачена плита з могили князя К.І. Острозького з Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Іншим вражаючим надбанням стали найбільші в світі картини ХVІІ ст., які ми знайшли у Жовкві, в колегіаті: «Битва під Клушино» (1620), «Битва під Хотином» (1673), «Битва під Віднем» (1692) та «Битва під Парканами» (1692). Остання – найбільша – 8,5х10 м, понад тридцять років пролежала змотана на валку. Тільки зараз змогли розпочати її реставрацію. Плануємо показувати її у повний розмір, для чого, навіть зняли одне перекриття в Золочівському замку.

Дуже цікавою є історія однієї з перлин нашої збірки – найстарішої з намальованих в місті ікон – Львівської Богоматері 1360-х років. Вона зберігалась у Вірменському соборі. Після приходу радянської влади Вірменського архієпископа арештували й відправили за Урал. Однак, він встиг цю ікону сховати на приватних руках – здав викладачці вірменської гімназії. Потім, викладачка, коли помирала, передала її своїй учениці Софії Блонській. Далі її сліди загубились. Я її шукав 20 років. Навіть в Польщі був, куди вірмени виїхали. Зрештою, приніс її нам професор нашої Політехніки Андрій Отко, в родині якого вона зберігалась.

Спочатку готували її до експонування в палаці Потоцького як мистецький твір. Потім, зважаючи на те, що вона вже з ХІV ст. славиться як чудотворна, вирішили присвятити їй капличку в палаці, щоб бажаючі могли й помолитись біля неї.

Під час експедицій зібрали понад 2,5 тисячі скульптури: готика, бароко, рококо львівське. Особливо мене захопили твори Пінзеля, унікального митця, про якого ми практично нічого не знаємо. Відомо лише, що то був прекрасний європейський скульптор, добре обізнаний з доробком Мікеланджело, традиціями найсильніших шкіл бароко – баварської та празької. Опинившись на наших землях, де його пригрів Микола Потоцький, він не тільки імені свого правдивого не назвав, а й працювати став по іншому, в стилі поствізантійського мистецтва. Пінзель створив унікальні шедеври, аналогів яким немає. Після Мікеланджело в Європі сильнішого скульптора не було.

Маючи у нашій збірці третину з існуючих творів Пінзеля, зробили музей. Робили його виставки в Росії, Чехії, Польщі. На черзі Франція та, можливо, США.

- Чи траплялись Вам такі труднощі від яких просто руки опускались, хотілося змінити професію?

- Ні, такого не було. Я живу, тим чим займаюсь. Я щасливий, адже у мене щодня щось нове. Єдине, що відчуваю, трошки втому від безпомічності у багатьох справах. Подекуди, не знаєш до кого податись. Шукаєш спонсорів, звертаєшся до тих, до інших, а все одно залишаєшся сам по собі. Але голова ще працює, багато знаю. Міг би зараз ще зробити стільки речей, от тільки часу на все не вистачає.

На щастя, є добрий колектив помічників. Особливо в замках. Цікавляться, працюють, здобувають другу освіту. Достатньо щось подумати, що було б добре і те зробити, і те… Наступного разу приїжджаєш – вже все готово. Помітив, дуже гарні колективи формуються там де треба створювати щось з нуля, з пустого місця. Ті ж, що приходять на все готове, трошки по іншому до всього ставляться.

Часом лякають: «тебе не буде, і вся ця імперія розлетиться». Але, бачу, послідовники, однодумці є. Думаю все буде нормально.

Останні декілька років Олеській та Золочівський замки почали потроху заробляти.

Зараз до тих замків, що вже маємо: Олесько, Підгірці, Золочів, Жовква, беремо п’ятий – Свірський.

Величезна подія за всю історію галереї – відкриття палацу Потоцького з новою експозицією. Перенесли туди мистецтво Європи ХІV–ХVІІІ ст., включивши окремим залом Україну. В старому приміщенні залишили Європу ХІХ–ХХ ст.

- Напевно, що за характером роботи Ви маєте великий досвід спілкування з приватними колекціонерами. Як ви можете охарактеризувати приватне колекціонування за радянської доби? Що змінилось сьогодні?

- Колекціонери завжди діляться на двоє. Одні – справжні, у яких збирання становить сенс життя. Інші – торгаші: придбав, потім продав, але вже дорожче. Такий поділ існував і в минулому, залишається і зараз.

Я знаю, що у Львові було 52 колекції – 52 мільйонери. У радянський час стати мільйонером можна було збираючи колекцію. Зараз майже нічого не лишилося. Дуже багато вивезли: в Росію, Польщу тощо.

Зараз наші колекціонери більш патріотичні. Один хрести збирає гуцульські, інший кахлі, третій ікони підскляні... І всі вони ставлять питання про створення у Львові музею приватних колекцій, щоб передати свої збірки державі. Вже з десять років над тим б’ємось, але поки що безрезультатно.

Москва в цьому напрямку краще рухається – збудували прекрасний музей приватних колекцій коло музею ім. Пушкіна.

Нам же коли навіть дають, не хочемо брати, бо нема куди подіти.

Трапився якось дивовижний випадок. До Львову повернувся старенький скульптор Михайло Дзиндра. Він навчався у нашому училищі. Коли на наші землі прийшла радянська влада працював у Словаччині. То ж вирішив в Україну вже не повертатись, й зрештою опинився в Америці. У віці 82 років, маючи там дітей та всіляке майно, він надумав повернутись на Батьківщину. Власним коштом перевіз тисячу своїх скульптур й пропонує їх державі. А держава думає, куди ж ми його дінемо? Побачивши це, Дзиндра продає свій будинок у Каліфорнії й будує під Львовом, у Брюховичах виставковий павільйон на 1800 кв. м. Тепер, питає, візьмете? І ми взяли, тепер це один з наших відділів.

- Під час своєї роботи Ви долучились до створення багатьох музеїв. Який з них є Вашою улюбленою «дитиною»?

- Найбільш улюблений завжди у мене той музей, над створенням якого в даний момент працюю. Першою такою «дитиною» був Олеський замок. Зараз найбільше займаюся Золочівським, сьогоднішнім моїм улюбленцем. Зокрема, порівняно недавно відкрили там Китайський палацик, збудований згідно тогочасної європейської моди. Зробили там експозицію присвячену культурі народів Сходу: Єгипет, Індія, Китай, Японія, Тихоокеанський басейн тощо. Все на основі власних збірок. В останній залі – Україна і Схід – спробували показати наші взаємозв’язки зі Сходом: мистецтво, людські долі. Приміром, розповідаємо про Михайла Боїма – першого дослідника фауни, флори й медицини Китаю, Вацлава Жевуського, який по закінченні офіцерської школи у Відні, закоханий у схід покинув все й поїхав до арабів, де відкрив низку шкіл та лікарень.

- Реставрація та утримання ­замково-палацевих комплексів України потребує великих коштів. Як Вам вдається їх залучати?

- Дійсно, на сьогодні існує величезна проблема з пошуку коштів на потреби замків і палаців. Пам’яток архітектури та історії повною мірою не утримує власним бюджетом жодна в світі держава, особливо наша. Тому мусимо щось вигадувати, шукати спонсорів.

Приміром, в Золочівському замку дуже помагає тамтешній депутат Петро Писарчук: відбудував моста тридцятиметрового, укріплення старі перед воротами (равелін), зараз опалення робить у великому палаці.

Для деяких об’єктів шукаємо інвесторів. Так, у безпосередній близькості від Підгорецького замку, що є європейською перлиною й над відновленням якого зараз потрохи працюємо, зберігся Гетьманський заїзд – найстаріші корчма та готель в Україні – середина ХVІІІ ст. Зокрема, там зупинявся Оноре де Бальзак. Комплекс має 20 м по фасаду та 70 м в довжину. В середині кімнати, стайні тощо.

Шукаємо, кому б віддати у користування (не продати), щоб там зробили 40 кімнатний готель і ресторан. Думаємо, був би взаємовигідний проект і для інвестора, і для нас, адже це інфраструктура, розбудови якої так потребують наші музеї.

Трохи поляки дають на спільну спадщину. Дещо поступило на дах у Золочеві.

Що ж до зміни власника, то це дуже складне питання. Закон про охорону пам’яток дозволяє приватну власність на пам’ятки архітектури, окрім тих, звичайно, що не підлягають продажу. Справді, є палаци, невеликі замки, замчища, які добре хоч завтра хтось придбав би та належним чином доглядав. Проте, з іншого боку, не все так просто. В першу чергу об’єкт, що виставляється на продаж має бути адекватно оцінений. Той хто претендує на такого роду власність, має зобов’язатись жорстко дотримуватись певних правил щодо використання та утримання пам’ятки. І якщо держава про те не дбатиме, така «приватизація» до добра не доведе.

Приміром, палац Лянскоронського під Львовом – величезний комплекс з 12-ма гектарами парку, де колись був Моршинський санаторій, один бізнесмен придбав за 460 тисяч гривень. Це копійки! Тим більше що в інтер’єрах палацу збереглись мармурові рельєфи ХVІ–ХVІІ ст., що коштують мільйони. І якщо раптом з ними щось трапиться, ми ж нічого не зможемо зробити, адже це тепер приватна власність.

Не менш актуальною для Львова є й ситуація з приватизацію житлового фонду у старих районах міста. У нас дуже багато житлових будинків, що мають статус пам’яток архітектури. Трапляється так, що мешканці, приватизують, на свій розсуд ремонтують, переплановують, а це – пам’ятка ХVІ ст.

Тому дуже правильно, що Віктор Ющенко підписав розпорядження про тимчасову заборону на продаж та приватизацію пам’яток. Треба вдосконалювати наше пам’яткоохоронне законодавство. Сподіваємось, також, що зрештою Верховна Рада прийме закон про меценатство, щоб нам легше було працювати.

- З огляду на велику кількість матеріалів у фондах Галереї, її відділів та обмеженість експозиційних площ, як Ви ставитесь до ідеї проведення серії виставок в регіонах України?

- Ми завжди раді показувати наші збірки. Відповідні домовленості у нас вже є, зокрема, з Харковом, іншими містами. Тільки одна проблема – музеї у нас бідні. Загальноприйнятим є, що транспортування та страхування колекції відбувається за рахунок приймаючої сторони. В середині країни ми навіть страхування не вимагаємо, хоча нам, в свою чергу, таких поступок подекуди й не роблять. Але як тільки справа доходить до того, що потрібні гроші на транспорт – все зривається.

За кордон повезти виставку – жодних перешкод, нам оплачують всі необхідні витрати. А в середині країни, то є велика проблема. Хоча, звичайно, маємо що показати, ми ж виставку за виставкою робимо. От і зараз, до 750-річчя Львову готуємо експозицію, що розповідатиме про наше місто. Місто, де разом жили українці, поляки, євреї, вірмени, представники різних конфесій. Місто, в якому загорілася перша нафтова лампа в світі. З різних точок зору хотіли б висвітлити його історію.

Спочатку виставка працюватиме у нас, потім повеземо її до Польщі. Надалі хотіли б показати по всій Україні, особливо на сході.

- Чи воліли б поділитися матеріалами з майбутнім «Мистецьким арсеналом» в Києві, якщо так, в який спосіб?

- Я дуже позитивно оцінюю ідею створення в столиці України великого музейного та культурного центру, яким має стати «Мистецький арсенал». Я є членом Національної ради при Президенті, й під час зустрічей з приводу розробки концепції комплексу був здивований настроями окремих київських директорів: нащо то треба, коли інших проблем вистачає, що ж це ми віддамо кращі речі і тому подібне.

На мою думку, музеї могли б передавати свої матеріали у довгострокове використання на засадах депозиту. Приміром, дадуть нам 1000 кв. м, і ми покажемо львівську скульптуру ХV–ХVІІІ ст. 10–15 років хай там буде. Але ж музейники – фанатики, не хочуть нічим ділитись.

Ми з приводу цього зіткнулись з поляками, з якими у нас є багато взаємних претензій, щодо матеріалів, які кожен вважає своїми. А тепер ми запропонували забути про ці суперечки. Це є спільна спадщина. Приміром в одному польському музеї зберігаються 12 українських жіночих портретів ХVІІ – початку ХVІІІ ст., вивезених на початку ХХ ст. з Волині: Виговська, Мазепина (мати Мазепи) тощо. Я їм кажу, давайте мені ці портрети й приїжджайте, виберіть собі королів. Кого хочете. Рівноцінно поміняємось на 10–15 років. Треба – продовжимо ще на 20 років. Будемо експонувати, вивчати, але кожен знатиме що то його. Цими депозитами, стільки можна питань вирішити, було б тільки бажання.

- Що Ви вважаєте найбільшими проблемами вітчизняної музейної галузі?

- З першого погляду, на сьогоднішній день найбільш відчутними для музеїв є проблеми фінансові. Разом з тим, розуміємо, що музеї не можуть бути на повному утриманні держави. В жодній країні немає, щоб бюджет вичерпно задовольняв потреби всіх музеїв.

З іншого боку, надзвичайно тривожним є стан вітчизняної освіти, рівень кадрового забезпечення музейної та близьких до неї галузей. Яскравий приклад: у Львові не має жодного фахівця по реставрації каменю. Наше місто знаходиться в катастрофічному стані. Всі скульптури, що 300 років тримались, за останні півстоліття почали сипатися від загазованості міста. Всюди, від Парижу до Румунії вже познімали з фасадів скульптури, замінили бетонними копіями. Ми ж свої шедеври не можемо навіть доглядати, адже немає відповідних спеціалістів. І я зараз підіймаю це питання перед міністрами культури України і Польщі, намагаюсь домовитись про створення в одному з корпусів Жовківського замку спільного факультету Варшавської та Львівської академій по реставрації каменю.

Великою проблемою також є відсутність професійного спілкування між музеями. Занепала практика проведення семінарів, занять із підвищення квалі­фікації директорів, зберігачів тощо. Абсолютно не відчуваємо нашого міністерства у справі розвитку музеїв.

Незадовільною є ситуація з комплектацією музейних збірок, в яких, зокрема, практично не лишається сучасного мистецтва. Скоро наших художників будемо шукати в Москві, Німеччині, Америці тощо.

Прикро, але відстали навіть від Росії, де в розвиток музеїв вкладаються мільйони. Там зрозуміли як виховати патріота: з Московського історичного музею виходиш зовсім іншою людиною.

- Чи можете прокоментувати ситуацію, що склалась з представництвом Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) в Україні?

- ІСОМ в Україні існує, але не дуже працює. Зараз наш осередок нараховує близько 20 членів.

Але ставлення до організації у всіх дуже прагматичне. Приміром, члени ІСОМ мають безкоштовний вхід до всіх музеїв світу, отримують новини, різноманітну довідково-інформаційну продукцію, журнали, запрошення до участі у конференціях тощо.

Треба щось змінювати, омолоджувати організацію, налагоджувати її ефективну роботу в країні. Неодноразово також обговорювали, що керівництво Національним комітетом ІСОМ має бути в столиці. Але так придивляюсь, щось і не дуже бачу хто міг би це на себе взяти. Відчуваю певну свою провину у тому, що склалась така ситуація, але страшно зайнятий своїми об’єктами.

- 27 березня в інтерв’ю Радіо Свобода Ігор Ліховий зазначив, що «не все так погано у царстві, яким опікується пан Возницький, просто у нього дуже висока планка». Чи згодні Ви з такою оцінкою Міністра?

- Наше міністерство дивується, чому ми набрали стільки об’єктів, чому не можемо задовольнитись тим, що є. У Галереї 15 відділів. В історичному музеї теж декілька музеїв додаткових є, зараз ще взялися за створення музею техніки. У Національного музею тільки меморіальних – 5. Тут атмосфера така. Перш за все Львів сам по собі є великим музеєм.

Я ж міг спокійно сидіти на цій галереї і досі. Здавалося б, хто мене змушує робити ті замки, силує в моєму віці взяти ще один, Свірський. Але поїхав – пам’ятка пропадає, шкода дивитись: двері повиламувані, охорони нема. Мусили щось робити, хіба можна інакше?

Ми не сидимо спокійно, на щось чекаючи, що воно саме по собі буде. Через те, вважаю, львівські музеї дійсно мають більші вимоги. Часто буваємо за кордоном, більше бачимо як працюють музеї там, підтримуємо зв’язок з зарубіжними колегами, у тому числі через ІСОМ.

Подивіться, всюди музейні конкурси, акції. З 40 країн світу подали на конкурс на звання кращого музею, відкритого у 2005 році. У нас же всі сплять, «тишь да гладь» в наших музеях.

Трохи дратує невідповідність назви нашого профільного міністерства реальному стану справ. Про який туризм можна говорити, коли у нас нема інфраструктури, туалетів навіть нема – коштів не вистачає. На мільйони власними силами робимо. Поляки у 1945 році назвали своє міністерство «культури і охорони культурної спадщини». А ми, коли у нас вся спадщина майже знищена, маємо Міністерство культури і туризму.

- Що можете побажати музейникам, особливо молодому поколінню?

Звичайно, що кожен час привносить щось нове, обумовлює інші підходи до музеїв, відкриває додаткові можливості й вимоги. Свого часу, навіть в Європі доволі гостро обговорювали питання, якими будуть музеї третього тисячоліття, чи залишаться вони взагалі.

Все з часом змінюється. Коли я прийшов до музею, потрапив у зовсім інше русло – експедиції, рятування національної спадщини тощо.

Ті, які зараз будуть працювати здебільшого матимуть зовсім інший клопіт – наукове опрацювання величезної маси матеріалу, видання каталогів, збереження та популяризація колекцій. Треба наново писати історію України, українського мистецтва, адже те що маємо, здебільшого дуже застаріле. 10 років говоримо про створення всеукраїнського реєстру цінностей, а маємо одні лише проблеми із збереженням.

Треба створювати нові музеї. Порівняно з іншими країнами Європи, у нас їх дуже мало. Звичайно я не хочу сказати щоб було 2,5 тис музеїв, як у Франції, але маємо ще куди розвиватись у цьому напрямку, це потрібно Україні.