Цивілізаційне протистояння Русі-України і ординської Московії

Автор/джерело -  © Андрій Якубяк, Інститут “Народознавства” НАНУ 



Дата публiкацiї - 3.09.2009 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1395

Реалії сьогодення спонукають нас вдатися до проблеми континуїтету (тяглости) української історії. Всебічний розгляд звитяжних і тяжких сторінок свого минулого допоможе у пошуках власного рецепту успішного майбутнього. Бо ніщо не є в такій справі більш корисним, як особистий досвід. Особливо, коли йдеться про тисячолітній досвід великого народу.

Україна-Русь

Нині схему політичного розвитку Руси XI–XIII ст. подано в літературі як еволюцію міжкнязівських відносин. Такий підхід не тільки однобоко висвітлює історію, а й ставить поза нею саме суспільство, бо не залишає місця для політичної діяльности вічевої громади. Недостатня увага, а фактично ігнорування політичної діяльности вічевої громади, що проявила себе в численних, зафіксованих у джерелах, фактах вічевого обрання і усунення князів, в укладанні з ними договорів "на всій волі" общини, у втручанні громади у княжі справи і в порушенні встановленого на княжих з’їздах міжкняжих стосунків тощо, все це не просто спотворює історію, а й призводять до хибних висновків, котрі сьогодні постають як основне джерело неправильних політичних рішень та занепаду держави Україна.

 

Іван Калита

Князі Київської Руси не були свавільними самодержцями. Княжа влада утримувалася рамками традицій прямого народовладдя, що йшли ще з епохи "військової демократії". Віче, поширене повсюдно у Русі, було головним політичним запобіжником, що не дозволяв їй обернутися в самодержавство. Ось це і є той руський взірець, до якого пізніше зверталося козацтво. Той взірець, що досі спонукає опоетизувати саме козацтво, живив національно-визвольні рухи в Україні, в минулому приводив до бунтів Великий Новгород проти Москви, а в наш час виводив людей на Майдан. Той взірець знову стає ґрунтом нового Відродження України-Русі.

На віче безпосередньо збиралися вільні й повноважні громадяни. Князь і віче були основними і однаковою мірою необхідними інститутами влади й управління. Скасувати один із цих двох інститутів означало зламати державницький устрій Київської Руси. Усунути ж інститут віча означало посягнути на звичний уклад життя, а громадян перетворити на невільних підданих. Тобто, йдеться про глибинну руйнацію Руси, нищення її сутности. Виконавець такої місії постає як внутрішній руйнівник Київської Руси і аж ніяк не може бути її спадкоємцем.

За умови васальної залежности руських князівств від Золотої Орди таку місію, з ласки хана, взяли на себе московські сатрапи. Вони дістали ярлик, що давав їм право головних збирачів данини для монголів, вони відповідали за виплати боргів решти князів. Іван І, більше відомий як Калита, князював переважно не в Москві, а в дорозі до Сарая. Він поєднував у собі "риси татарського ката, блюдолиза і головного раба" – помітив навіть Карл Маркс.

 

Іван Грозний

У такій ситуації, а також через те, що Москва, як нове утворення, не мала руських вічевих традицій, з’явилися сприятливі умови для одноосібного управління князівством. Московія постала як патримоніальна держава, де до підданих та їхнього майна ставилися з абсолютною зневагою. "Увесь народ вважає себе за холопів, тобто за рабів свого господаря", — писав один із найперших західних мандрівників Московією. Контроль за ресурсами залежних князів неминуче посилював московську гегемонію. У 1327 році Іван Калита допоміг монголам придушити повстання Твері.

Московити набирали сили, з одного боку, залишаючись монгольськими васалами, а з іншого — утверджуючи деспотичні повноваження правителя, де місця для віча вже не було. Фактично, в середовищі, де державний устрій базувався на двох гілках влади, що врівноважували і доповнювали одна одну, з благословення і за підтримки ханів Золотої Орди виникло державне утворення, що базувалося на диктаті одного центру влади – самодержця. В Московії запанували сваволя і нічим не обмежений терор.

Опричина, що її запровадив Іван ІV (Грозний), стала попередницею всіх наступних російських спецслужб. Започаткована Іваном ІІІ стратегія "вєлікодєржавія", якої Москва і до сьогодні тримається з дивовижною затятістю, стала своєрідною моральною сатисфакцією для населення імперії за його рабське становище. Фактично, утворено цілісну ідеологію, котру за місцем своєї появи доцільно назвати москалізмом. Тотальні перемоги путінської "Єдіной Россіі", самодержавницька по-суті схема "преємствєнності власті" Путіна-Мєдвєдєва завдячують саме цій ідеології.

Антируські дії Москви завжди мали системний і неперервний характер.

 

Іван ІІІ

Найяскравішим прикладом початку підкорення руських земель Москвою є не так провокації щодо руських князівств і допомога монголам в умиротворенні їх, як власні дії проти Новгорода. В 1477-1478 рр. Іван ІІІ вирушив проти Новгорода і здолав його. І якби Московія за суттю своєю була руським, а не антируським утворенням, то відбулось би звичайне об’єднання розірваних земель. У гіршому разі – княжа міжусобиця. На той час Новгород уже поступився світським проводом Литві, а духовним – митрополитові Київському. Тобто самі новгородці ідентифікували себе з рештою руського світу. В цьому ж випадку, зіткнувшись із московською системою (як потім метрополія Київської Русі – наддніпрянська Україна доби Виговського-Мазепи, і врешті Галицька Русь вже у 1939 р.), новгородці збунтувалися. Іван ІІІ придушив бунт, вдавшись до масових страт і депортацій. Псков і В’ятка зазнали тієї ж самої долі.

Минуло майже сто років, та новгородці так і не змирилися зі своїм новим становищем. І вже Іван Грозний зруйнував Новгород, зчинив кількатижневу різанину та винищив до ноги усіх його жителів. Лише тотальний геноцид місцевого люду забезпечував викорінення руського духу. Це добре засвоїли пізніші правителі Москви, організувавши врешті голодомори, депортації та розстріли вже в осерді руських земель — Україні.

Ось тут уже, справді, спостерігається тяглість. Щоправда, не руська, а московська. Сьогоднішня номенклатура, що узурпувала в Україні як владу, так і власність, закладена ще системою "разрядов і Помєстних приказов", яку запровадив Іван ІV. Тут теж із тяглістю все гаразд. І знову ж не руською.

 

Петро І

Спостерігши таку тяглість, утішилася й Москва. Мабуть цим можна пояснити відносне невтручання Кремля у парламентські вибори в Україні 2006, 2007 рр. (на відміну від президентських 2004 р., коли Майдан нагнав страху, що цю московську спадковість можна знешкодити). Сьогоднішня ситуація в Україні повністю задовольняє Москву. Це ж бо та сама московська "керована демократія", тільки експортний варіант. Лише там є всемогутній верховний вождь, а тут чиновницька рать сама верховодить. Довершений зразок самодурства тутешніх "удільних князьків" — криваві походеньки нардепа Лозінського. Як наслідок — "маленькі українці" або втікають світ за очі, або стають жертвами цієї зграї.

Що ж до тяглости української історії, то традиційний уклад на руських землях, а це вже були лише сьогоднішні Україна і Білорусь, зберігався й тоді, коли фактично не діяла вічева демократія, але й влада була десь там далеко, бо не намагалася цього укладу нищити і міняти. Зазначене стосується часів Великого князівства Литовського. А ось коли на поріг ступила феодальна демократія Речі Посполитої – устої захиталися, і у відповідь "замахали" козацькі шаблі. Таким чином, козаччина постала як вічове земське військо, що цілком природно стало на захист руської старовини. Козачі ради мали такий самий вплив на кошового, як і віче на князя. Тут, як бачимо, з руським континуїтетом все гаразд.

Доречно звернути увагу на те, що Москва доклала чимало зусиль, аби подати цю руську старовину як архаїку. З цим можна погодитися, якщо брати до уваги часи середньовіччя, але в часи науково-технічних досягнень ця "архаїка" знову стає ґрунтом для новітнього суспільства. І хоч би там що, та саме тому, що сьогоднішні українці, передусім на корінних руських землях, є носіями руських традицій, обстоювали їх упродовж усієї своєї історії, заплатили за них високу ціну, саме тому в наш час вони потенційно готові до побудови модерної української держави.

Український народ, особливо на корінних руських землях, нагадує стиснену пружину, яка збільшує і збільшує свою потенційну енергію. Саме тепер, як ніколи, доконче потрібний князі рівня Святослава Хороброго чи Володимира Великого, щоб цей потенціал скерувати на бурхливе економічне зростання, а не на руйнацію. Тотальна корупція (до речі винахід ідеології москалізму) і масова трудова еміграція рятують поки що режим від суспільного вибуху. Тотальна корупція рятує, тому що дозволяє підданим бодай через "чорний вхід" достукатися до начальства (вдоволити свої елементарні потреби, а то й піднятися по суспільній драбині), "помастивши" вхід хабаром. Трудова еміграція – бо теж дає підданим вихід з глухого кута, "випускає пару" нереалізованих в Україні потенцій. І наївними, а може, й завідомо неправдивими, є заяви про боротьбу з цими явищами, якщо не буде усунення його причин. Руський ідеал несумісний із всеохопним дозвільним контролем. Контролем, що здійснюється постмосковським чиновництвом, наскрізь нашпигованим ідеологією москалізму. Ця ідеологія ніколи не була плодотворною в Україні, а сьогодні навіть у Росії наштовхується на зростаючий спротив. Потрібні не косметичні "реформи", а докорінна зміна системи — утвердження відповідального народовладдя. Український народ не треба "вчити демократії". Навпаки, він обстоював правдиве народовладдя упродовж століть. Це великий народ, а не "маленькі українці". Народ із славною тисячолітньою історією. Відповідною мусить бути і політика. І форма правління — лише президентська (повна особиста відповідальність). Котра врівноважується і доповнюється — вічевою (якнайширше пряме народовладдя). Саме так. Замість колективної безвідповідальності, замість безконечного перетягування ковдри повноважень непомірно розбухлими "гілками влади" – персональна відповідальність всенародно обраного Президента, який особисто очолює уряд. Замість паразитарного посередництва "недоторканої касти" гендлярів, які викупили собі мандати нардепів у закритих списках розмаїтих "мегаблоків", – якнайширше пряме народовладдя через постійні референдуми, плебісцити, громадські слухання тощо. Порядок і відповідальність — у виконавчій владі; вирішальне слово і контроль народу — в законодавчій. Такі вимоги сьогодення, і така вже наша історія. Така по-суті формула успіху Української Держави.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.