Українізація Росії та путінізація України

Автор/джерело -  © Автанділ Цуладзе, ej.ru 



Дата публiкацiї - 3.11.2009 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1458

В епоху «стабільності» у Кремлі любили розмірковувати про те, що в Україні демократія виродилася в бардак, і називали Україну «державою що не відбулася». Це був прорахований чорний піар.

“Місія Путіна”

Таким чином дискредитувалась «помаранчева революція» (розрахунок на жителів України) і вигідно відтінявся «стабільний» путінський режим, що нібито підсилив державу (меседж, адресований росіянам).

Проте в Кремлі не змогли вирішити «Проблему-2008». Конкуруючі проекти варіювалися від третього терміну для Путіна (проект сечінської владної групи) до відфутболювання Путіна на пост голови МОК. Зрештою гору взяв проект єльцинських політичних менеджерів, який можна умовно назвати «російський Ден Сяопін». Путіна проголосили «національним лідером», сам він перемістився на посаду прем'єра, що дозволило йому зберегти контроль над фінансовими потоками, а Президентом був призначений найменш ресурсний з усіх можливих кандидатів у наступники - Д. Медведєв, який ще з пітерського періоду був чимось на зразок ад'ютанта Путіна. Суть комбінації полягала в тому, що всі конкуруючі угруповання після зміни Президента фактично залишаються «при своїх», баланс сил зберігається, Путін як і раніше, відіграє роль «наглядача», а завдання Медведєва - ходити на офіційні прийоми й тиснути руки колег на саммітах.

De facto в Росії була проведена політична реформа, яка залишилася непоміченою. De jure ця реформа не закріплена в Конституції. Зневага політичного класу до цього документа давно не секрет, але власне нехтування цим останнім фактом і призвело до того, що первинний задум став швидко давати збої.

У ситуації, коли Президент володіє формально широкими повноваженнями, яким би не був лояльним «наступник», саме «крісло» перетворює його на вагому політичну фігуру. Прем'єр Путін змушений постійно вживати в публічному полі кроки, щоб доводити і населенню та елітам, що господар становища він, а не Медведєв. Неминуче виникло суперництва між прем'єрською і президентською «вертикалями», яке до певного часу намагалися приховати, але логіка політичного процесу все ж таки вилила протиріччя на поверхню. Криза виступила каталізатором процесу руйнування владного консенсусу.

 

В Україні в 2004 році процес передачі влади від Кучми новому Президенту був організований краще. Не було ніякої «помаранчевої революції». Був добре поставлений спектакль, який дозволив українським політичним кланам уникнути більш брутальних сценаріїв у боротьбі за владу. Ключовим моментом «революції» була згода Ющенка на «політичну реформу», підготовлену радниками Кучми. Сенс реформи - «розпиляти» владний пиріг таким чином, щоб ні в кого не було контрольного пакета акцій. Вся українська політика полягала в тому, що основні владні групи вступали один з одним у тимчасові альянси проти супротивників, потім ці альянси розпадалися і утворювалися нові і т.д. Але повністю зосередити владу в своїх руках не вдалося нікому.

Проект Кучми дозволив зберегти колишню систему в кілька модернізованому вигляді, уникнути «зачистки» одних груп іншими і в цьому сенсі зберегти політичну стабільність. Від перестановки доданків сума в українському політичному рівнянні не змінювалася.

Ця схема працювала до кризи, хоча нескінченні політичні розборки надто втомили український електорат. Проте криза настільки сильно вдарила по Україні, що на всі ці ігри ресурсів уже немає. Пирога влади на всіх не вистачить. Тому в Україні ситуація розвивається у бік відмови від кучмівської політичної моделі на користь сильної ефективної влади. На «порядку денному» української політики - зміцнення держави і «зачистка» неефективної частини еліти.

В Україні досі популярний міф про Путіна як сильного політика, який пошикував олігархів, зміцнив «вертикаль влади» та ін. Запит на путінізацію української політичної системи на даний момент найбільш вдало відпрацьовує В. Янукович. Путін підтримував Януковича в 2004 році, до цих виборів надіслали десант «єдиноросів». Крім того, Янукович володіє іміджем «крутого мужика» і проросійськи налаштованого політика, що забезпечує йому перевагу на сході країни та в Криму.

Таким чином, і російський, і український проекти «наступництва» внаслідок кризи зазнали фіаско. Обидві країни стоять перед необхідністю чергової реформи політичної системи. Однак тепер Росія перебуває у менш вигідному становищі, ніж Україна.

У січні наступного року Україна отримає нового легітимного Президента, який спробує провести реформу влади. Уникнути реформи не вдасться - ситуація не дозволяє залишати все як є. Наскільки серйозною і глибокою буде реформа, інше питання. Багато чого буде залежати від того, як пройдуть президентські вибори. Тимошенко поки відстає і буде грати на загострення ситуації. У грі на межі фолу вона набагато ефективніше Януковича. Криза в економіці і загальний фон підвищеної тривожності серед виборців - сприятливе середовище для таких харизматичних і діяльних політиків, як Тимошенко. Янукович перемагає тільки при інерційному сценарії. Але хто б не став Президентом України, для подолання кризи українська еліта буде вимушена консолідуватися навколо одного центру влади.

У Росії ситуація є набагато заплутанішою, а тому небезпечнішою. Система т.зв. тандемократіі себе не виправдала. різноспрямовані сигнали, що посилаються «згори» вниз по «вертикалі», призводять до дестабілізації всієї системи. Російська влада все більше українізується: кожен тягне ковдру на себе, «хто в ліс, хто по дрова», а країна занурюється в болото стагнації. Довго це тривати не може, але президентські вибори тільки в 2012 році. Тому майже неминучими стають сценарії неконституційного «реформування» системи «тандемократіі». Від ідеологічних суперечок російські владні угруповання переходять до чисто конкретної боротьби за владу. Сценарії можуть бути найекзотичніші. Ставки зростають з кожним днем.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.