Держава Аратта чи “трипільська археологічна культура”? (відео)

Автор/джерело -  © Юрій ШИЛОВ 



Дата публiкацiї - 25.05.2006 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=168

Означені поняття не є альтернативними, – це два ступеня осягнення явища. Полеміка стала наслідком різних підходів до вивчення “дописемної минувщини” і розумінь відповідальності дослідника за свої висновки.

Юрій Олексійович Шилов

Мої з 1992 р. [34-36] витікають із двох постулатів: 1) археологія – лише одна з допоміжних дисциплін історичної науки, і співвідношення їх представників подібно до експерта й слідчого в криміналістиці; 2) початок писемної історії України не обмежується античною літературою і методологічною настановою “історичного матеріалізму” починати писемність із виникнення рабовласницької державності-цивілізації. Опоненти вважають інакше. Далі побачимо, чия наукова позиція ближче до істини. А щодо відповідальності дослідника за свої висновки, то досі й сказаного у першому пункті.

Коли і де з’явилася писемність – найочевидніша ознака цивілізації? Вони обидві пройшли певні етапи становлення, найбільш ранні з яких – потенційний та прихований. Вважається, що для Європи ці два пройшли в Єгипті та Фінікії, а проявлений етап розпочався серед пеласгів Криту та Фів (коли фінікієць Кадм заснував там у 1550 р. до н. е. колонію) і став початковим в догрецькій Пеласгії.

Геродот [V, 58] свідчить про те, що греки Малої Азії «здавна називають книги шкірами», бо писали їх колись – як варвари й досі – «на козячих і овечіх шкірах». Засновуючись на античних свідченнях про таке ж призначення Золотого Руна, за яким аргонавти плавали на Ею (острів перед входом до Керченської протоки), О. І. Асов [2, с. 208-221] висуває припущення про походження звідтіля «руничного письма» – не тільки етруського, але й слов'янського. Припустимо, що ця думка нефахівця – помилкова. Але незалежно і з іншого боку до подібного висновку приходить також фахівець А. Г. Кифішин. Він теж відштовхується від писемності пов’язаної з аргонавтикою малоазійської Трої, від якої прийнято вести писемну історію Греції й Європи. Але це від Трої VI-VII (1700-1250-1020 рр. до н. е.). Писемність там є, і її походження можна було б вважати фінікійським – якби вона не з’явилася в Трої-І (2920-2450 рр. до н. е.) задовго до виникнення Фінікії. А це підтверджує античні перекази про виникнення пеласгійсько-грецької писемності саме в Троаді. Прицьому її писемність вельми своєрідна й нанесена здебільшого на “прясла”, яких знайдено тут археологами близько 8 тисяч. Чимало подібних трапляється ще в Україні – від Трипілля до хрещення Русі [37; 6, с. 114]. В обох регіонах ці специфічні записи складаються із дат, жертовних посвячень і підписів; є варіанти. Шумеролог Кифішин [18, с. 39-48] робить висновок, що календар і писемність Трої-І були споріднені не тільки з еламськими й єгипетськими, але також із протогрецькими та протослов’янськими. Знаменне зауваження, що «Троя II-IV формирует собственную культуру, которая дифференцируется от праславянской, выросшей с ней из общих корней».

Ці корні А. Г. Кифішин знайшов, за допомогою публікацій В. М. Даниленка [12] і Б. Д. Михайлова [23], у Кам’яній Могилі (біля сел. Мирне на Запоріжжі). Останній та Ю. О. Шилов виділили тут зображення кораблів єгипетського й критського типів, а також суто троянські міфоритуальні сюжети [ 23, с. 131-137; 39, с. 112]. Висновки цих трьох було підхоплено антикознавцем Л. І. Акимовою [1, с. 270]: «Очевидно, славяне имели прародину на той северной территории, которая стала центром создания будущей “истории Трои”. Кроме того, нам хотелось бы привлечь внимание к одному грандиозному, исключительному по форме, смыслу и функции памятнику – Каменной Могиле… Памятник такого рода мог быть связан с “проблемой Трои”. Он мог быть центром иррадиации различных этно-культурных ветвей, ушедших затем на территории будущего Шумера, Египта, Греции, Италии». У цих висновках дослідниця спирається на протошумерський «каменный архив» Могили ХІІ-ІІІ тис. до н. е. В ньому мовиться, зокрема, про Аратту. Далі, при її розгляді, ми ще повернемося до проблеми писемності.

 

Що ж таке Аратта? Найперше назва Аратта як ‘Полум’я змінене’ або ‘Країна під сонцем’ (‘Країна землеробів’ надалі) була позначена на черепі мамонта зі стоянки ХVIII-XII тисячоліть до н. е. біля с. Межирічі, між Россю й Росавою. Тоді (за Кифішиним) то була не держава, а лише прильодовикова територія з центром між Карпатами й Кавказом, обжита мисливцями епохи палеоліту.

Згодом Льодовик відступив, мамонти вимерли; і в Х-ІХ тисячоліттях до н. е. відбувся перехід до епохи мезоліту. Між Карпатами й Прибалтикою склалася найбільш вдала культура мисливців за оленями тощо. Археологи умовно називають цю культуру свідерською; лінгвісти-‘мовознавці’ ж – євразійською.

Мова цієї людності поступово розкривається вченими. Наприклад, за Кифішиним, протошумерський текст № 48/А (VII тис. до н. е.) Кам’яної Могили є конспектом набагато давнішого № 52/8 (ХІІ тис. до н. е.). Таким чином охоплюються мовотворчі періоди від мисливців за мамонтами й оленями до найперших скотарів і хліборобів. Як відбувався той перехід [10-11; 26; 41]?

Ставши найпершими скотарями (проте не покинувши й мисливства), “свідерці-євразійці” настільки забезпечилися засобами існування, що численність їх значно збільшилася. Почалося розселення – як по Європі, так і в далекі краї. Частина переселенців дійшла до Алтаю, заклавши там основу майбутніх угорських, фінських, тюркських народів. А пращурами індоєвропейців стали третя й четверта частини, які пішли північним та південним узбережжями Чорного моря.

Воно було ще тоді ізольованим, як досі Каспійське й Аральське моря. Ці три водоймища утворилися внаслідок таненя Льодовика, що відходив у той час все далі на Північ. Оскільки між Чорним і Каспійським морями була Маничська протока, то рух від Карпат майже не сягав Кавказу. А між Чорним і Середземним морями протоки ще не існувало – і переселенці дісталися аж до Сінаю.

Там у ті Х-VIII тис. до н. е. відбувався перехід збиральництва до хліборобства. Лижі в тих теплих краях були непотрібні, замість лука винайшли пращу, полювали мало – тому й прирученням тварин займалися менше. Зате мали постійні селища, укріплені від хижаків та загарбників. Одне з них – Ієрихон (на території сучасної Палестини) – можна вважати за найдавніше прамісто. Воно було обнесене муром і мало башту; його загальна площа становила 3 гектари.

Наприкінці VIII тис. до н. е. прийшлі “свідерці” захопили Ієрихон [26, с. 238-306]. Дещо змішавшися з місцевим населенням “натуфійців” (або “афразійців”), вони запозичили у них навички найдавнішого хліборобства й утворили “тухунійську культуру”. Це були протоіндоєвропейці – засновники найбільшої і, мабуть, найдавнішої із півтори тисяч існуючих мовних спільнот, тобто споріднених між собою народів. Протоіндоєвропейці попри запозичень від культури афразійців, зберегли притаманні своїм основним пращурам шанування оленів, а також Праматері [13, 18, 26]. Прасемітам, нащадкам афразійців, це було непритаманно: вони одвічно шанували змій і Прабатька [13, c. 100 та ін.]. Хоча, ясна річ, культури усіх народів мали й деякі спільні риси архетипічних глибин.

Є дані самоназви “тухунійців-протоіндоєвропейців”. Найдавніше, малоазійське населення “(…)індоєвропейців” – хатти, перегукується з сибірськими кет(ам)и – також нащадками розглянених вище “свідерців-євразійців”. Первинна територія цих переселенців із Північного Прикарпаття знаходилася, можливо, в спільній долині рік Хатанга, Хета, Котуй Красноярського краю. Отже, є підстави вважати “протоіндоєвропейців” і наступних “праіндоєвропейців” хат(т)ами. Їхні прямі малоазійські нащадки-“індоєвропейці” носили назву хетти. Ці пращури дожили до появи останніх із своїх спадкоємців. У Малій Азії та Європі вони згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказі прямими нащадками хаттів є абхази, адиги і кабардинці [16, с. 120-131], до етногенези яких причетні й хуррити…

Відійшовши дещо назад, до району нинішнього турецького селища Чатал Гуюк, “тухунійці” заснували прамісто площею 14 га. Тут мешкали жерці, правителі місцевих хліборобів-скотарів. А за межами цього центру тодішньої працивілізації розгорталися відповідні зміни – і господарчі, і соціальні, й етнічні. Культура земель первинного хліборобства (вздовж південних узбережь Каспійського, Чорного, Аральського морів, захоплюючи широту Палестини) в VII-VI тис. до н. е. почала розповсюджувалася за свої природні кордони. Цей перехід від привласнюючого (мисливства й збиральництва) до відтворюючого (скотарства та хліборобства) господарства називається «Великою неолітичною революцією».

Близько 6200 р. до н. е. настала така посуха, що населення – яке мешкало біля сучасного Чатал-Гуюка – вирішило переселятися. Безперечно також, що за 300 років існування праміста виснажилися довколишні землі, а населення збільшилося – й не могло вже прогодуватися на своїй прабатьківській землі.

 

Жерці-правителі розіслали експедиції на пошук нових земель. Були, напевно, до Палестини й убік Закавказзя. Про ті експедиції нічого не відомо. Простежена поки що лише одна – на північ, до Кам’яної Могили.

Сліди експедиції й переселення до Наддніпрянщини вихідців із Малої Азії, були виявлені В. М. Даниленком серед зображень Кам’яної Могили та знахідок на поселенні біля неї. Трапилися малюнки й кам’яний посуд, подібні знайденим на поселенні поблизу Чатал-Гуюка. Біля Могили є також кістки собак, овець та кіз, а найбільше – корів та биків. Схоже, що тут вперше почали розводити велику рогату худобу. Згодом поблизу сел. Василівка Запорозької області дослідили два тогочасних могильника. Вони містили кістяки і місцевих нащадків мисливців за мамонтами, і вихідців зі Східного Середземномор’я – можливо, з праміста біля Чатал-Гуюка [11, с. 8-9; 13, с. 106 та ін.; 19, с. 74-77].

Зазначена експедиція була підтверджена вивченням А. Г. Кифішиним [18, с. 507-524] писемності Кам’яної Могили. Він звернув увагу на спорідненість початку літопису з написами на зображенні Праматері чатал-гуюкського храму 23/VII 6200+97 р. до н. е. (за Дж. Меллартом). Таке могло статися лише в тому разі, якщо храм було збудовано на честь повернення посланців із Кам’яної, хранителі якої послали з ними свого представника, або ж навчили пришельців писемності й дозволили скопіювати свій ’Закон Володарки’. Ця копія засвідчила складання дружньої угоди між нащадками єдиного колись народу “свідерців-євразійців”, що розселився вздовж протилежних узбережь Чорного моря [41, с. 18-26].

Поновлення родства позначило перехід причорноморської частини колишніх “євразійців” на нову, праіндоєвропейську, стадію розвитку. “Праіндоєвропейцями” стали ті племена, які – слідом за своїми мандрівниками – вперше дійшли із чатал-гуюкських до придніпровських земель і почали змішуватися з місцевими родичами. Ці носії споріднених буго-дністровської і сурсько-дніпровської культур з кінця VII тис. до н. е. були найпершими хліборобами-скотарями Східної Європи. Років 800 вони залишалися на північно-східній околиці культури Чатал-Гуюка, яка почала насуватися із Малої Азії на Балкани – набуваючи відображення в археологічній культурі лінійно-стрічкової кераміки. Її пам’ятки відомі нині від Франції до України, де зосереджені на заході Волині й у верхів’ях Дністра.

Зазначене поновлення було прив’язано жерцями VIІ–VІ тис. до н. е. Кам’яної Могили та Чатал-Гуюка до традиції палеолітичної Аратти, але переведено в нову якість – державотворчу. Про таке свідчать написи цих пам’яток і придунайської культури Кереш (що генетично змінила культуру лінійно-стрічкової кераміки), а також на одній з табличок Горбуновського святилища аж у Південному Заураллі [20]. Ось ці тексти у їх можливій послідовності [18, с. 806 та ін.]:

Уту предків перших (людей) судив – (це) першолюди Півночі. […] (На пагорбі) Дуку утуги Аратти (біля) Древа Правителів Сина МЕ людей Спареними МЕ судили.
(За наказом) утугів Аратти Ламар (у) 80 (році) правителів судить.
Вівця схоплена жерцем Аратти.
Коли Уту Лірою в Аратті заволодів – Думузі до Ніназа у провалля насіння направив.


Ці календарно-міфологічні тексти можна розуміти так [41, с. 27-28]:

За часів Льодовика першолюди підлягали суду Сонця… Пізніше ж людей судили – на Білому Пагорбі біля Древа Правителів, від імені Сина Буття та ще й Двічі-Буттям [найвищим судом] – демони Аратти [а не Сонце].
За наказом демонів Аратти у 80 році [якогось літочислення] правителів судив Бог-Захистник.
Верховний жрець Аратти приніс у жертву вівцю.
Коли Сонце вступило над Араттою в сузір’я Ліри – тоді вмираючий-і-воскресаючий Бог-пастух Думузі (‘Пращур’) засіяв поле під опікою ‘Владики семені пізнання’ (Нін-а-зу).

 

Із цих розшифровок чотирьох текстів робимо кілька висновків:

По-перше, Аратта продовжила традицію мисливців за мамонтами, що посідала територію від Піренеїв і Карпат – до Анатолії й Алтаю. Але державний лад, який змінив первісність часів Льодовика, став протилежністю її додержавного устрою. Тепер найвищі судді-утуги, що діють від імені всесвітніх законів і вважаються втіленням Божественної Істини, пов’язуються вже не зі світлом, а з темрявою – із демонами. Цим підкреслюється не зло Закону, а Його надлюдська сила. І дійсно: державний лад, навіть найкращий, є насильством над первісною свободою. Суть будь-якої держави: зняття вибухонебезпечних протиріч. А вони розпочали накопичуватися (спочатку між суспільством і середовищем його існування, далі – між богатими й бідними родами і т.д.) внаслідок «Великої неолітичної революції». Згадаємо, що вона уявляла собою перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, – і це відображено в четвертому тексті. Виникнення ж державності-цивілізації стало найвищим результатом тієї революції.

По-друге, суд у Аратті був досить людяним, бо проходив під покровительством бога-захисника Ламара. Написання його імені споріднено з Араттою: обидва походять від ‘Полум’я’. Воно ж хоч і небезпечне, але переважно корисне.

По-третє, державний лад Аратти передбачав Верховного Жерця (який, по-четверте, вважався втіленням Бога-пращура Думузі).

Тут слід підкреслити, що втілення (і найвищий розвиток) Аратти на території майбутньої України відображено в трипільській археологічній культурі 5400-2750(-2250) рр. до н. е., яка здійнялася слідом за буго-дністровською. Наявність державного ладу в Аратті-“Трипіллі” засвідчує, зокрема, його надавніша назва: государство. Це слово розкладається на індоєвропейське словосполучення: го(вяд) (А)су дар(уюче) (суспіль)ство: ‘суспільство, спроможне приносити корів у жертву Богові’ [11, с. 114-126; 29, с. 135-154]. На час і специфіку хаттського государства Аратта вказують не тільки назви Бога й великої рогатої худоби, але й її приручення в трипільській та генетично передуючих культурах. При цьому «дарування Богові» мали характер релігійної системи, що успадкоємила традиції протохаттів і протошумерів VII-ІV тис. до н. е. Система базувалася на 4х2 ритуальних ланках територіального “Чотирикутника” (предтечі арійської Вари та “Квадрата” наступної Скіфії), осмисленого у його природньо-екологічному та людяно-суспільному аспектах. На думку А. Г. Кифішина, прийняту М. І. Кікешевим [16, с. 66-70], кути тієї території сягали сучасних сіл Полунічне (Львівщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопільщина), Полум’яте (Луганщина).

Останній пункт пов’язувався, напевно, із затопленою Потопом котловиною Азовського моря – центром прабатьківщини протошумерів. Навколо третього зосередилася згодом найбільша (23) кількість міст Аратти. В області двух перших пунктів досі існують населені пункти з дещо ослов’яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А «в Закарпатье рядом стоят Лагаш, Ур и Урук, выступающие в ритуальной связке, как и впоследствии в Шумере» [16, с. 86-89].

“Всесвітній Потоп”, що стимулював виникнення месопотамського Шумеру внаслідок імпульсу від задніпровської Аратти, датується геологами, археологами й істориками 5550-3000 рр. до н. е. [28, с. 159-201]. Початок діапазону співпадає з 5650–5000 рр. до н. е., коли з Чатал-Гуюка пішла друга хвиля переселенців, що розпочала (у вигляді культури Вінча) “індоєвропеїзацію” Європи. У зв’язку з цим центр Аратти посунувся від Дунаю до Дніпра, набуваючи вигляду трипільської та споріднених із нею археологічних культур. Склалася така ситуація: індоєвропейці Південної й Центральної Європи насувалися на праіндоєвропейців, а в їхньому спільному малоазійському тилу залишалися ще й протоіндоєвропейці – хат(т)и. Споріднені з ними та більш пізніми хурритами й лувійцями куро-аракська і майкопська культури сягали Північного Кавказу. Тут вони стикалися з притилежним потоком вихідців із Малої Азії, Балкан і т. д. [29, с. 266-273]. Носії цих культур розповсюджувалися за Дунай шляхом “буго-дністровців” та “сурсько-дніпровців” – племена яких ставали місцевим підгрунтям для формування “трипільців” (араттів) та “середньостогівців” (аріїв) або ж усувалися від цього загального процесу і деякий час залишалися його консервативними залишками. Ця «азово-чорноморська лінія розвитку степового енеоліту, що пов'язала Трипілля з цивілізаціями Месопотамії», була виявлена В. М. Даниленком [11, с. 87-106] ще в 50-ті роки й набула загального визнання серед археологів.

Полеміка навколо визнання «трипільської археологічної культури» за Аратту – цивілізацію, з якої виводив себе месопотамський Шумер [28, с. 89-252] – розгорталася в руслі, наміченому вказаним вище відкриттям Даниленка. Незалежно від нього Кифішин у 1990 р. докинув мимохідь версію, що «Триполье (=шумер. Аратта)» [17, с. 33]. А Шилов закріпив її лінгвістичними, археологічними, етнологічними даними, ув’язав із відомою вже історією – й довів версію до рівня теорії [34; 35, с. 9-14; 36; 39, с. 57-68; 40, с. 219-248; 41]. На початку цього шляху із невідомим ще тоді результатом М. Ю. Відейко [4; 5, с. 105-106] відмовився від запропанованої йому співпраці, обрав тактику глузування з тих двох дослідників і висунув гіпотезу про тотожність Аратти із городищем Шахрі-Сохте в долині Хільменду. Пройшов час, публікація капітальної монографії А. Г. Кифішина [18] примусила Відейка “забути” [6] її автора, а вихід книги Д. Рола «Генезис цивилизации» [28] – визнати його локалізування дошумерської Аратти біля озера Урмія. Але визнавши на одній сторінці, на іншій Відейко гудить «дошумерську Аратту», приписуючи Шилову та іншим дослідникам власне розуміння: «не може бути мови ні про “перенесення назви”, ні тим більше про міграцію трипільського населення до Туркменії, Афганістану, Ірану або східної частини Малої Азії, якщо прийняти вірменсько-курдську локалізацію Аратти» Д. Ролом.

Між тим загальновідомо, що назви (С)Індій, Києвів, Русей, Бу(о)лгарій тощо таки переносилися [30 та ін.] і Аратт внаслідок цього було декілька [25, с. 54; 41, с. 33-34]; що міграції “трипільців” та ін. не обов’язково пов’язувати з масами переселенців, – можна і з невеличкими групами жерців, які впроваджувалися в місцеве іншоетнічне населення і вельми впливати на його культуру (як от описані Геродотом [IV: 13, 32-36] або нами, між Чатал-Гуюком та Кам’яною Могилою, мандрівники). В індоєвропейському світі таке здійснювалося через систему календарних святилищ, започатковану дніпро-дунайською Аратою й протягом V-II тис. до н. е. розширену від британського Стоунхенджу до зауральського Аркаїму та Бгарати-Індії [33]. Такими уявлялися аратто-шумерські зв’язки Ю. О. Шилову, який припустив ще й існування якогось посередницького центру в Араратській долині [38, с. 615-622]. Д. Рол теж вказав цей район, але довів розміщення іранської (інші його не цікавили) Аратту прашумерів на південь від Урмії [28, с. 89-94]. В світлі переселень і множення центрів бачить проблему М. І. Кікешев [16, с. 193]: «Европейская Аратта, – государство Урарту (Ур-арта) – хурритская Субарта – Аратта Ирана – индийская Бхарата (божественная Аратта), – вот государства, которые создали арии на пути к Гималаям».

М. Ю. Відейко [6, с. 139-152], подивувавшись «фантастичними зовнішніми обмінами та торгівельними зв’язками» Месопотамії VI-III тис. до н. е., глузує далі над пошуками «в праісторії Шумеру слід[ів] трипільців, які, на думку деяких співвітчизників, в далекі часи ніби-то подарували Месопотамії плоди цивілізації? Навряд чи: Шумер існував сам по собі, особливо не замислюючись, що там, за горизонтом. Це дві різні історії – Трипілля та Шумер. Хоча, як свідчать моделі храмів з колекції С. Платонова, якимось дивовижним чином культурно-релігійні традиції Шумеру стали на певний час популярними в Європі», – крім Трипілля, де знайдено розглянені Відейком моделі? І як це можуть країни не замислюючись займатися зовнішніми обмінами та торгівельними зв’язками? Яким чином оте фантастичне і дивовижне спороджує у думках Відейка дві різні історії? – одну в унісон західноєвропейській історіографії, а другу всупереч вітчизняній.

Таке “роздвоєння особи” найбільш очевидне при розгляді проблеми писемності Аратти-“Трипілля”. Її визнають чимало дослідників, від В. В. Хвойка до В. М. Даниленка і В. Ф. Мицика. Чи визнає М. Ю. Відейко [6, с. 111-122], незрозуміло: «Існувала об’ємна система з глиняних жетонів – для обліку, подібна до давньосхідної. На аналогічній базі у другій половині IV тис. до н. е. склалася протописемність шумерів – найдавніша серед нині відомих у світі. Однак саме в цей час трипільське суспільство потрапило в кризу», тому його «орнаменти, знакова система поступово пішли в небуття»; і це при тому, що «староєвропейська писемність на 2000 років давніша за шумерійську», бо існувала вже в VI тис. до н. е. Пояснити таке роздвоєння особи Відейка неважко. Коли цей дослідник переказує висновки М. Гімбутас – тоді він за писемність (не Трипілля, щоправда, а розгляненої американкою сусідньої Вінчі); коли ж підходить до необхідності визнати правоту зазначених вище співвітчизників (затаврованих ще Інститутом археології АН УРСР за відступи від «Марксизма и вопросов языкознания» тощо) – тоді він проти. До того ж Відейко намагається зрівнювати незрівненне: писемність общинної Аратти, коли священним словом вважалося усне (ця традиція досі зберігається у Бгараті), – і бюрократичні записи рабовласницького Шумера… А в цей час шумеролог-мовознавець А. Г. Кифішин [17, с. 33; див. також 24] цілком професійно зробив кілька перекладів досить виразних написів на керамічних виробах культури Кукутені-Трипілля. Серед них є згадки про Праматір-неню із Близнятами (…це друге святилище близнят Інанни) і, можливо, про “Всесвітній Потоп”, насланий ‘Долею’ – посланцем Енліля (Намтар суд Води (на) рід людський постійно ллє).

Невже Відейко не знає цих публікацій? Знає [4, с. 105-107; 5, с. 105], і навіть намагався стверджувати (не будучи ні шумерологом, ні мовознавцем), що «трипільська писемність – фальсифікація повна, від початку до кінця». Тепер вже, як показано вище, не стверджує, – перейшов до крутійства й замовчування. Поганий, виходить, дослідник. Безперечні досягнення М. Ю. Відейка в археологічному речознавстві протирічать його ж історичній неосвітченості й теоретичній безпорадності, – що в цілому призводять до руйнації висновків (власних, а тим паче чужих)…

Отже, держава Аратта мала-таки писемність і найпередовіше на свій час господарство, розвинену суспільну ієрархію, міста і села, а також міжнародну систему святилищ-обсерваторій – яка пов’язувала собою індоєвропейську культуру… Нема потреби занурюватися тут далі в розгляд цієї найпершої в світі державності – причому дорабовласницьку, общинного типу, – досить послатися на висвітлення питання в монографіях Ю. О. Шилова [41] й В. Ф. Мицика [24]. Сюди можна було б віднести і книгу М. Ю. Відейка «Трипільська цивілізація» [6], але цього не дозволяють її історико-світоглядні негаразди. Спочатку автор пише про «ряд блискучих цивілізацій» часів Трипілля, «що дали початок сучасній цивілізації Європи». Отже, якщо цивілізація, то мусить бути ‘держава’. Ці різномовні слова – синоніми; до того ж у сучасній Європі додержавних країн не існує. Проте далі дослідник ховається за існуюче розмаїття понять, в якому «кожен дослідник може знайти щось, співзвучне його думкам, щоб потім, керуючись своїми знаннями, а головне, доступними йому науковими даними, запропонувати своє бачення проблеми». А воно у Відейка таке: суспільство «трипільської цивілізації … достатньо тривалий час йшло шляхом створення цивілізації, але з невідомих причин так і не завершило його створенням державності». Отакої: шлях творення створеної-таки «цивілізації» тривав достатньо, але створенням «державності» не завершився… то хто ж, як не дослідник, має зробити відомими причини – накрученої ним же самим плутанини?

Ще більшу плутанину вчинив Л. Л. Залізняк – не фахівець по Трипіллю, але авторитетніший за Відейка археолог. У своїй монографії «Нариси стародавньої історії України» (К., 1994) Залізняк заклав основу “семітизації Трипілля” та забуття добре аргументованих висновків В. М. Даниленка і Б. О. Рибакова про її індоєвропейську належність, про паралелі в українській культурі. А ось підхід Л.Л.Залізняка [14, с. 84-91]: «Близький Схід не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців тому, що був батьківщиною семітської сім’ї народів (Гамкрелидзе, Иванов, 1984, с. 800)… Наприкінці V – IV тис. до н. е. носії культурних традицій неоліту Близького Сходу заселили весь Балканський півострів до Альп та Карпат включно… Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост – трипільську культуру безпосередньо вплинула на предків майбутніх скотарів – мисливців та рибалок лісостепів басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не тільки навички відтворюючого господарства, а й прасемітську та прашумерську сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами в мові праіндоєвропейців (Ильич-Свитыч, 1964, 1971)». Ця установка дала напрямок тому відторгненню Трипілля від індоєвропейського світу, яке представлено в усіх подальших академічних виданнях Інституту археології НАНУ, що репрезентують початкові етапи офіційної історії України.

Не будемо з’ясовувати тут замовників цього ідеологічного напрямку та міру його шкідливості (не тільки для українців і слов’ян, але для всіх індоєвропейських народів, для людства в цілому), – досить сказаного й самим Залізняком. Зосередимося лише на науковому аспекті «этой диверсии» [21, с. 9-10], подібні прояви якої охопили вже й історичну науку Росії. Щоправда, там відповідна спекуляція зародком цивілізації набула “зворотнього боку тієї ж медалі”. Якщо українські вчені налаштовані тепер здавати минувщину Причорномор’я семітам, то російські – шукати прабатьківщину індоєвропейців у Приполяр’ї, в міфічній Гіпербореї [9, с. 54-63; 16, с. 43-50]. Слов‘янські історики, як бачимо, готують своїм народам наукове обгрунтування для новітнього Гулагу, – уроки радянської минувщини на користь не пішли, уже забуваються.

Отже, цитований вище Л. Л. Залізняк перекрутив історіографію, вилучив із Близького Сходу малоазійську прабатьківщину індоєвропейців (за В. В. Івановим і Т. В. Гамкрелидзе, В. О. Сафроновим та ін.) і розпростер на неї Сінайську прабатьківщину семітів, змішав їх із шумерами; послався на застарілі роботи В. М. Ілліча-Світича та проігнорував і їх подальшу критику С. О. Старостіним, і новітній розгляд проблеми індоєвропейсько-семітських взаємозв’язків В. О. Сафроновим [29, с. 242-258], успішний захист докторської дисертації якого відбувся у 1990 р. в Інституті археології АН УРСР. І взагалі, найдавніші з відомих історикам згадки про семітів з’являються (в Месопотамії) близько 2300 р. до н. е., тоді як трипільська культура почалася (в Подунав’ї) близько 5400 р. до н. е.; ще раніше склалася сурсько-дніпровська культура, носії якої обійшлися в своєму започаткуванні скотарства в Східній Європі без впливів неіснуючого тоді ще Трипілля… Невже професор Л. Л. Залізняк не розуміється на елементарній логиці, не знає арифметики та географії? Повірити в таке неможливо. Залишається зробити висновок: свідомо дурить своїх читачів.

Для Залізняка це характерно, що свідчить про низький рівень його наукової етики. Він може, наприклад, повести “дискусію” в науковому журналі проти свого опонента, ігноруючи прицьому його наукові доробки і видаючи за такі полемічні сторінки й художній твір (годі й казати, що перекручений Залізняком) [15]. Гулагівський дух аж пашить із виступів Залізняка в академічних виданнях: тут тобі і сполохи в «арійській душі колишнього українського націоналіста» [4, с. 110], і знущання над «жидомасонською загрозою» та викриття «неофашистів білокам’яної», і обіцянки опонентові «конкретної юридичної реакції» на спробу того розказати громадкості про важкий стан сучасної історичної науки [15, с. 157-159]. А він такий, що навіть захищаючи думку М. Ю. Відейка про єдину і неділиму іранську Аратту, доктор історичних наук Л. Л. Залізняк багаторазово наводить її назву з помилкою, – не говорячи вже про нерозуміння проблеми [15, с. 153-155].

Між тим є чимало колег, які вважають Залізняка світочем української археології й історіографії. Вони щиро вважають, що «бачення витоків праіндоєвропейської цивілізації» і місце в них України – це «домисли» Шилова (а не продовжений ним напрямок академічної науки, започаткований ще в ХVII ст. предтечами В. М. Даниленка, Б. О. Рибакова, О. М. Трубачова, В. О. Сафронова, і продовжений нині, крім Ю. О. Шилова, ще й Б. Д. Михайловим, А. Г. Кифішиним, Л. І. Акімовою, М. І. Кікешевим). І вони не знають (чи замовчують), що дійсно-таки «найсучасніші історичні відкриття» цькованого Інститутом археології НАНУ Ю. О. Шилова вже включено до підручників [3, с. 98-102, 265; 7, с. 29-157; 27, с. 204; 31, с. 75-92, 112; 32, с. 253]. А в мізерності свого наукового рівня такі прихильники знаного у нас і за кордоном фахівця Л. Л. Залізняка розписалися самі: «історія така ж точна наука, як, приміром, математика, фізика чи хімія» [22, с. 14]. Якби ж, «кандидати історичних наук, наукові співробітники Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю. Федьковича», якби ж то!..

На заключення – дещо про значення відкриття держави Аратта.

Аратту і загалом державність такого – дорабовласницького, общинного або «первіснокомуністичного» – типу відкрито Ю. О. Шиловим [33-36, 41] та ін. лише нещодавно. Тому вона, та й дійсні витоки державності-цивілізації були невідомі засновникам теорії історичного матеріалізму. І вони – Маркс, Енгельс, Ленін – сповідуючи уявлення свого часу про “найперші” рабовласницькі країни Євразії, невірно вважали, що державність-цивілізація стоїть на класовому розбраті суспільства, експлуатації народних мас можновладцями, нищівних війнах тощо. Відкриття общинної держави Аратти, до того ж найдавнішої в світі, якісно змінює розуміння основи цивілізації: вона стоїть на свободі, братерстві й рівності – які є нормальним станом суспільства, тоді як рабовласницька й наступні класові формації є, по суті, викривленими надбудовами цієї основи.

В Європі (не кажучи про інші континенти) общинна державність проіснувала поряд з класовою до ХVІ-ХVІІІ століть. Прицьому безпосередня традиція Аратти простежується в 12 містах-державах сколотів (носіїв чорнолісської культури), а також русенів-етрусків; натяки на продовження цієї традиції є в арабських описах Арти-Арсанії у складі Київської Русі ІХ-ХІ ст. Народна влада на чолі з одвічним Віче була скасована в Новгороді лише при Івані IV. А в Запорізькій Січі – «першій демократичній республиці новітньої Європи» (за К. Марксом) – козацька Рада зникла аж у 1775 р. Надалі цю традицію (запорізьку, не знаючи про араттську) намагався відтворити Батько Махно та деякі інші комуністи (обдурені політично-науковими потрактуваннями цього вчення); по суті ж, притому практично, вона відтворюється нині в «громадських суспільствах» Скандинавських країн. Можна сподіватися, що це діалектично-циклічне відродження весни цивілізації не мине колись і Україну – пряму спадкоємицю славетної Аратти-“Трипілля”. Якісна, адекватна взаємодія археологічних досліджень “трипільської культури” з її ж історичними реконструкціями може значно допомогти в цьому процесі.

 

Юрій Шилов розповідає про державу Аратта - Трипільську цивілізацію на відкритті музею “Прадавня Аратта - Україна”

 

Література:

1. Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // В сб.: Сокровища Трои. – М.-Милан: ГМИИ – Leonardo Arte, 1996. – С. 241-280.

2. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: Вече, 2000. – 416 с.

3. Білоусько О. А. Україна давня. – К.: Генеза, 2002. – 272 с.

4. Відейко М. Ю. В пошуках держави Аратти // В час.: Археологія. – К.: Київська Академія Євробізнесу, 1995. – № 2. – С. 104-117.

5. Відейко М. Ю., Залізняк Л. Л. та ін. Дискусії // Археологія, 1996. – № 2. – С. 103-116.

6. Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація. – К.: Академперіодика, 2003. – 184 с.

7. Вовк С. М., Шилов Ю. О., Наливайко С. І. Сторінки історії та культури Праукраїни. Кн. 2. – Чернівці: Прут, 2003. – 252 с.

8. Геродот. Історія / Переклад А. О. Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 572 с.

9. Гусева Н. Р. Славяне и арьи. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 336 с.

10. Даниленко В. Н. Неолит Украины. – К.: Наук. думка, 1969. – 260 с.

11. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К.: Наук. думка, 1974. – 176 с.

12. Даниленко В. Н. Кам’яна Могила. – К.: Наук. думка, 1986. – 152 с.

13. Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // В кн.: Начала цивилизации. – Екатеринбург-М.: Деловая книга – Раритет, 1999. – с. 3-216.

14. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.

15. Залізняк Л. Л. «Свиня як критерій нордичних народів та семітів» // В час.: Київська старовина, 2002. – № 3. – С. 152-160.

16. Кикешев Н. И. Прародина и предки. – М.: Белые альвы, 2003. – 400 с.

17. Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // В сб.: Образ – смысл в античной культуре. – М.: ГМИИ, 1990. – С. 9-63.

18. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н. э. – К.: Аратта, 2001. – 872 с.

19. Колосов Ю. Г. Мезоліт // В кн.: Археологія УРСР.– К.: Н. дум., 1971. – С. 64-77.

20. Косарев М. Ф., Кифишин А. Г. Глиняные таблички Горбуновского торфяника // В сб.: Жертвоприношение. – М.: Яз-ки рус. культуры, 2000. – С.269-277.

21. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: Вече, 2003. – 428 с.

22. Михайлина Л., Пивоваров С. та ін. / Передмова до ст.: Л. Залізняк. Манівцями «ісконно русскіх» аріїв // В газ.: Час. – Чернівці, 2003. – № 16 (203). – С. 14.

23. Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запорожье-М.: Дикое Поле – Ин-т общегум-х иссл., 1999. – 238 с.

24. Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К., 2004 (у друці).

25. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000. – 288 с.

26. Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. – М.: Белый волк – КРАФТ, 1999. – 312 с.

27. Рибалка В. В. Методологічні питання наукової психології. – К., 2003. – 204 с.

28. Рол Д. Генезис цивилизации. – М.: Єксмо, 2002. – 478 с.

29. Сафронов В. А. Индоевропейские прародині. – Горький: ГГУ, 1989. – 400 с.

30. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье.– М.:Наука,2000.– 320 с.

31. Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві. – Л.: Світ, 2001. – 296 с.

32. Чумарна М. І. З початку світу. – Львів: Приватна автор. школа, 1996. – 256 с.

33. Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тыс. до н. э. // В сб.: Историко-астрономические исследования – 1991. Вып. XXIII. – М.: Наука, 1992. – С. 272-303.

34. Шилов Ю. О. Аратта і Аріан. Пракорені Русі // В зб. тез: Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури. – Пер.-Хмельн.: МПП «Буклет», 1992. – С. 46-47.

35. Шилов Ю. А. Актуальнейшие задачи истории и родственных наук (археологии, этнографии и др.) // В журн.: Русская мысль. – М.: Общественная польза, 1994. – № 1-6. – С. 3-15.

36. Шилов Ю. О. Археологічні відкриття останніх десятиріч і новітнє розуміння основ цивілізації // В зб. тез: Універсум людини: мислення, культура, наука. – К.: ЦГО НАНУ, 1994. – Ч. IV.

37. Шилов Ю. О. Валентин Даниленко – дослідник найдавнішої писемності України // В час.: Український Світ. – К.: Преса Укр., 1994. - № 3-4. – С. 18-30.

38. Шилов Ю. А. Прародина ариев. – К.: СИНТО, 1995. – 744 с.

39. Шилов Ю. А. Аратта: у истоков цивилизации; Троя-Илион и этногенез славян // В сб.: Варвары. – М.: Метагалактика, 1999. – С. 57-68; 105-116.

40. Шилов Ю. А. Праистория Руси // В кн.: Начала цивилизации. – Екатеринбург-М.: Деловая книга – Раритет, 1999. – С. 217-301.

41. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.

Примітки:

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНОТА
пов’язується з Трипіллям більшістю вчених, які беруться за етнічну інтерпретацію цієї археологічної культури у повному обсязі даних. Їх висновки принципово підтверджують, проте й значно корегують версію В. В. Хвойка [1899]: «Народ, создавший эти памятники, не мог исчезнуть бесследно, и был никто иной, как та ветвь арийского племени, которой по праву принадлежит имя протославян и потомки которой заселяют еще до сих пор юго-западную Россию», – тобто Україну. Надалі цю позицію відстоювали О. Кандиба, Я. Пастернак, О. Ольжич, В. Щербаківський; а нині М. І. Чумарна [1996], Ю. О. Шилов [1998-1999, 2002], В. Ф. Мицик [2005]. Коріння слов’ян у Трипіллі вбачали також П. М. Третяков [1948], Б. В. Горнунг [1963], Б. О. Рибаков [1965, 1981] та ін. Вагома також позиція, висунута М. Я. Марром [1928]: трипільці – пращури пеласгів. До неї схилялися В. Георгієв, В. П. Петров, В. М. Даниленко [1974]. О. П. Знойко [1989] спирався тут на розшифровки писемності М. З. Суслопаровим і на етноісторичні данні – яким вказав і пеласго-етруські, і слов’янські відповідності. Іншими шляхами до подібних висновків дійшли О. Братко-Кутинський [1996], Л. І. Акімова [1996], А. Г. Кифішин [2001]. Останній вказав на шумеро-пеласг.(троян.)-слов. відповідності, а Л. Силенко [1979], опрацювавши санскрито-шумер. словник Л. Ведделла [1925-1927], – на шумеро-слов., похідні з етнокультури Трипілля. Її прасловник укр. мови Ю. Л. Мосенкіса [2001] має суттєву ваду: зупиняється на доі.-є. етапі – ототожнюючи його з “неі.-є.” без спроби розібратися з прото- і праі.-є. станами.

Ще гірша відмова від етн. визначення Трипілля. В. А. Сафронов [1989], найбільш кваліфікований мовознавець серед археологів, обійшов т.а.к. мовчанкою через неспроможність втиснути її кераміку в типологичні схеми інших арх. к-р Європи. Але насьогодні він, разом із Н. О. Николаєвою [1999], найадекватніше розкрив передисторію і.-є. спільноти. Її праі.-є. етап започаткувало близько 7000-6200 рр. до н. е. воз’єднання населень пн. і пд. узбережь Чорного моря – єдиного до того населення (належного до свідерської арх. к-ри або євразійської мовної спільноти) у Х-ІХ тис. до н. е., за часів переходу від палеоліту до мезоліту. А саме і.-є. етап розпочався з подібних переселень 5650–5000 рр. до н. е. (чи більш давніх) і виникнення арх. к-ри Вінча. (Див.: Аратта, Аріан, хатти.) Спроба Л. Л. Залізняка пов’язати Трипілля з прасемітами стоїть осторонь і має такі очевидні хронологічні, географічні та ін. погрішності, що не залишає сумнівів щодо своєї спекулятивності. (Див.: етнічна належність, методологія, хатти.)

Літ.: Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К., 1974; Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981; Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы, 2 т. – Тбилиси,1984; Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989; Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. – Горький, 1989; Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. – М., 1999; Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994; Чумарна М. І. З початку світу. – Л., 1996; Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // Сокровища Трои. – М.-Милан, 1996; Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХII-III тыс. до н. э. – К., 2001; Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К., 2002; Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація. – К., 2003; Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К., 2005 (у друці).

ПИСАНКА (протошумер. PI-sangu, 'Розум жерця'). Такий висновок Ю. О. Шилова засновано на кількох взаємопов’язаних артефактах. 1). Укр. Великдень споріднений з шумер. «Великим днем», під час якого теж годилося мінятися фарбованими яйцями; традиція зберігається також в Бгараті – походячи, напевно, з Аратти (див.: мова, Урук, хатти). 2). Зображення Протояйця (IM+TIR, за А. Г. Кифішиним) VI-IV тис. до н. е. у Кам‘яній Могилі (15/16) дійсно нагадує писанку – із записом у концентричному овалі, обриси якого співставимі з планом Майданецького та ін. міст Аратти-«Трипілля». 3). Найдавніша орнаментика укр. писанок відповідає орнаментиці буго-дністровської та трипільської арх. к-р, причому Берегиня датується 6200+97 р. до н. е. (чи на 800 років раніше) і причетна до заповіту жерців. 4). Українці зберегли цей заповіт у міфоритуалі (Б)Рахманського Великодня: (б)р.-пращури «пішли за Синє море» (див. слов’яни) і слідом треба тепер пускати за водою шкарлупу від великденьських яєць, з якої ті жерці щорічно ліплять Яйце-райце; «Старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки і “гріти Діда”, тоді й кінець світу настане». 5). Найдавнішого Дідуха – «Пращура» у вигляді снопа – знайдено археологами в одному з храмів Чатал-Гуюка, звідкіля й Берегиня. 6). Цей, малоазійський напрямок у бік Трої (та Делоса? – шляхом вигнаної з-під К. М. Лати-Лади: див. майдани) традиійно зберігають: і ступаюча з берега Синього моря «на землю Трояню» птахоподібна «діва Обіда» [«Слово о полку і гореві Ігоря Святославлича»], і гіперпорейська мандрівниця Опіс, – 'Корона, Оберег' яких відповідає оформленню голови не тільки Берегині, але й «змієногої Богині» Наддніпрянщини [Геродот. Історія-IV: 9, 35]. 7). Яйцевиді споруди, а також зображення яєць і птахів (особливо 'журавлів'-геранос) тягнуться від Гер і К. М. за Кавказ, до Аратти-ІІ і Шумеру (див.: Араратська долина, куро-арак. арх. к-ра). 8). Тяжіння до К. М. Гер, Гери-'Року', героя Геракла і витоків писанкарства відповідає тутешньому центру найдавніших у світі писемності й літописання – яке переросло в цих краях у «Гераномахію», зародок індоєвропейського епосу: шумер. «Поеми про Гільгамеша», індоарій. «Махабхарати», троян. «Іліади» (за А. Г. Кифішиним, О. М. Трубачовим, С. І. Наливайком, Ю. О. Шиловим). 9). Визнається, що укр. писанки мають символіку, найбільш розвинену за всі часи і народи; нещодавно розпочато розкриття її архетипової сутності (Ю. О. Шилов, Л. П. Саннікова).

Літ.: Воропай О. Звичаї нашого народу, 2 т. – Мюнхен, 1958, 1966; К., 1991; Кушнарева К. Х., Чубинишвили Т. Н. Древние культуры Южного Кавказа. – Л., 1970; Чумарна М. І. З початку світу. – Л., 1996; Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // Начала цивилизации. – М., 1999; Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999; Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000; Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. – К., 2001; Манько В. Українська народна писанка. – Л., 2001; Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури. – К., 2002; Санникова Л. П. Украинские писанки – реликтовые явления мегакультуры // Энеология. № 2. – Одесса, 2002.

ПИСЕМНІСТЬ пов’язана з писанкарством, проте якісно відмінна. Походячи від орнаментаціїї одягу, святкових яєць та ін. (кераміки трипільської арх. к-ри, зокрема), вона мала фіксувати події конкретної (а не календарної, ритуальної, архетипічної) значності. Не розібравшись у різниці, на першій половині зупинився трипіллязнавець Т. М. Ткачук. Не враховуються також дві досить відомі обставини: в Бгараті й досі (а тим паче в Аратті 5-8 тисячоліть назад) священним текстом вважається не записаний, а завчений напам’ять; общинна держава Аратта-«Трипілля» не потребувала стандартизованих численних записів, без яких не міг уже обійтися рабовласницький Шумер та ін. Спираючись на архів (недбалі нотатки; більшого не вимагалося й тут) Кам’яної Могили, слід шукати виток етимології писемності у протошумер. PI-su-nam: 'Розум закону долі'.

Чимало дослідників, від В. В. Хвойка до В. М. Даниленка і В. Ф. Мицика, визнають писемність т.а.к.; існування її в споріднених арх. к-рах Подунавья доведено авторитетними мовознавцями: А. Фалькенштейном, В. Георгієвим, А. Г. Кифішиним. Визнає, але непослідовно, й археолог М. Ю. Відейко: «Існувала об’ємна система з глиняних жетонів – для обліку, подібна до давньосхідної. На аналогічній базі у другій половині IV тис. до н. е. склалася протописемність шумерів – найдавніша серед нині відомих у світі. Однак саме в цей час трипільське суспільство потрапило в кризу» і його «орнаменти, знакова система поступово пішли в небуття»; і це при тому, що «староєвропейська писемність на 2000 років давніша за шумерійську», бо існувала вже в VI тис. до н. е. (у арх. к-рі Вінча, чию писемність визнають М. Гімбутас, В. О. Сафроновим та ін. археологи).

Перші кваліфіковані розшифровки написів Кукутені-Трипілля запропанувано шумерологом А. Г. Кифішиним: «на 5 ланів 2 мотики встановлено», «нащадок (собака) Владики на полі Країни», «Бог Сонця у саду вбитих судить, це друге святилище Близнят Інанни». Закономірно, що писемність Трипілля найбільше проявилася в більш напружених приморських та західних частинах. Судячи із зображень на К. М. кораблів та ін., хімічного складу й обробки металу усатівської арх. к-ри, дерев’яної архітектури й спалення Трої-ІІ, – остання мала відповідне походження й «собственную культуру, которая дифференцируется от праславянской, выросшей с ней из общих корней (о чем свидетельствует тот же ритуальный календарь), но пользуется все еще древним протошумерским письмом, как, очевидно, и праславянская» [Кифішин, 2001, с. 48]. Троянський звичай культових написів на “пряслах” («жетонах») зберігся на Русі аж до хрещення. В. М. Даниленко мав таку колекцію з автографами перших київських князів. (Див.: мурманька.)

Літ.: Falkenstein A. Zu den Tontafeln aus Tartaria // В час.: Germania. Jg. 43, Hb. 2. – Brl., 1965; Николов Б., Георгиев В. Наченки на писменост през халколитната епоха в нашите земи // Археология. 12, № 3. – Соф., 1970; Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. – Горький. 1989; Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // Образ – смысл в античной культуре. – М., 1990; Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХII-III тыс. до н. э. – К., 2001; Ткачук Т. М. Знакова система Трипільської культури // Археологія, № 3. – К., 1993; Шилов Ю. О. Валентин Даниленко – дослідник писемної традиції в Україні // Український Світ, ч. 3-4. – К., 1994; Мойсеєнко В. Трипільська писемність – міти та реальність // Народна воля, ч. 6. – Scranton, 2003; Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація. – К., 2003; Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К., 2005 (у друці).

ХАТТИ (шумер. hat-ta, 'білі, світлі, сонячні') нащадки носіїв «євразійської мовної спільноти» (за В. О. Сафроновим) або свідерської, а згодом тахунійської археологічних культур (див.: індоєвропейці, Потоп,Урук, Шумер). На зародження хаттів в ІХ тис. до н. е. – коли “свідерці”, що втілювали доі.-є. або євраз. мовну спільноту, почали розселятися не тільки вздовж узбережь Чорного моря, а й за Урал – вказує наявність кетів в долинах зауралських рік Кеть, Хета, Хатанга. Їм ближче населення Пн. Причорномор’я – і як нащадки досвідерських мисливців за мамонтами, і як прийшлі сюди в ІХ тис. до н. е. родичі із Пн. Прикарпаття.

Висувається гіпотеза, що синтез цих двох споріднених етносів, причетний до започаткування архіву Кам’яної Могили, створив основу sah-hiha – 'чорноголових' протошумерів. У їх середовищі мала розчинитися нечисленна перша хвиля переселенців із малоазійського Чатал-Гуюка, що прийшла (як буго-дністр. і сурсько-дніпр. арх. к-ри) слідом за прочанами – засновниками держави Аратти – близько 7000-6200±97 рр. до н. е. Друга хвиля (носії арх. к-ри Кукутені-Трипілля, відображення апофеозу Аратти) рушила від Дунаю вбік Дніпра біля 5400 р. до н. е.; це були хатти. Можна прийняти версію Кифішина–Кікешева про походження від них (а значить, від араттів-“трипільців”) укр. хат (див. також «Сказ про Хату-Русу» і «Сказ про землю Руську-Полянскую» із зібрання Ю. П. Миролюбова). Відбулося не тільки витиснення протошумерів пришельцями, але й складання союзу між ними – що підтверджується співіснуванням палеоєвроп. і сх.-середземномор. типів людей (за могильниками порубіжжя мезоліту та неоліту Запоріжжя, а також трипільської арх. к-ри). Ті дві хвилі можна розглядати не тільки як прото- і праіндоєвропейські (В. О. Сафронов, Н. О. Николаєва), але й як доі.-є. (Ю. Л. Мосенкіс) або сінокавказські (Ю. В. Павленко); за Ю. О. Шиловим, всі вони є ланками єдиного ланцюга етнокультури, що мав також більш консервативні або ж прогресивні відгалуження. Хатти були родичами й аріїв (найдавніших з яких Л. А. Ведделл занадто прямолінійно ототожнив із шумерами, а В. В. Хвойко – з “трипільцями”), які сформувалися на основі скотарської сурсько-дніпр. арх. к-ри, але багато всотили й від дніпро-донецької та кельтемінарської (Пн. Прикаспій) арх. к-р нащадків свідерської та ін. мезолітичних культур. Вірогідно (А. Л. Монгайт), що хеттів започаткувала середньодніпровська арх. к-ра – яка виникла на основі найпізнішого Трипілля, мала тісні зв’язки з шнуровою й інгульською арх. к-рами Ц. Європи та Пн. Причорномор’я, спородила мар’янівсько-бондарихінську та тшинецьку арх. к-ри слов’ян. Від неї, тобто із Сер. Подніпров’я (грец. Борисфена < слов. Борустана > Борусії, Берестейщини) нащадків «Трипілля»-Аратти, наприкінці ІІІ тис. до н. е. розпочався рух цих нащадків хаттів на захід Європи – і через Дунай, і через Дон та Азов.

Останні хатти згадуються серед гетів і готів І-ІІ ст. На Кавказі прямими нащадками хаттів є абхази, адигі та кабардинці. Їх предки потрапили сюди, напевно, не через Європу, а з М. Азії (зі спільної Анатолійської прабатьківщини “індоєвропейців”) – і були спадкоємцями носіїв тахунійської, а згодом куро-аракської арх. кри: нащадками закавказьких Аратти-ІІ й Урарту. (Див.: Троя.)

Літ.: Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К., 1974; Сказы Захарихи // Миролюбов Ю. П. Собр. соч. Т. 16. – Мюнхен, 1990; Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. – Горький. 1989; Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии.– М.,1999; Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К., 2001; Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. – К., 2002; Кикешев Н. И. Прародины и предки. – М., 2003; Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. – К., 2004.

 


 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.