“Празька весна” 1968 року і реакція в суспільстві Української РСР

Автор/джерело -  © Іван Гвать, “Радіо Свобода” 

Комуністична пропаганда багато років старанно приховувала як насправді українці сприйніяли каральну акцію з придушення народного руху у ЧРСР. Тільки зараз стало відомо, що навіть головний український комуніст Петро Шелест не так вже й беззастережно підтримував ленінське Політбюро...

У 1968 році тисячі чехів і словків своїми тілами захищали право на демократію, живою стіною перекриваючи шлях радянським танкам

Колишній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, повернувшись наприкінці травня 1971 року з 14-го з’їзду Компартії Чехословаччини, на якому остаточно затверджено процес так званої «нормалізації», тобто виправдано й легалізовано військове придушення «Празької весни», перед членами Політбюро ЦК КПУ в Києві висловив думку: «Чехи нам не швидко забудуть і пробачать 21 серпня 1968 року, і чи взагалі забудуть і пробачать, бо все це ввійшло в історію не як наша політична перемога. А людям можна говорити що завгодно і як завгодно, але справжня історія брехні не визнає». Так він це занотував у своїх щоденниках. Дуже сумнівно, що саме так відкрито й критично говорив тоді партійний бос України до своїх товаришів, але…

Правдою є, що чехи і словаки не забули і не забувають про вторгнення військ Варшавського договору до ЧССР 1968 року. Щороку на початку третьої декади серпня вони в різний спосіб згадують про приниження їхньої тоді ще спільної держави під гаслом «інтернаціональної допомоги для порятунку соціалізму».

Правдою є і те, що події в Чехословаччині показали кризу зовнішньої політики СРСР, неготовність найвищого політичного керівництва країни до вирішення нестандартних ситуацій, що призвело до гострої його критики навіть серед деяких компартій країн Заходу, які однозначно засудили інтервенцію та її організаторів. Дійшло до виникнення так званого «єврокомунізму», що означало відмову низки компартій західних країн від сліпого наслідування радянського шляху до соціалізму.

Нарешті, правдою є також те, що ці події понад двадцятирічної давності завдяки дослідженням учених шар за шаром звільняють історію від намулу комуністичної брехні й лицемірства. Важливо зазначити, що сприяють цьому і дослідження українських істориків, зокрема, оприлюднені документи про те, як сприймалися події чехословацької «весни» 1968 року в суспільстві тодішньої Української РСР, якою була реакція серед української громадськості на військове вторгнення до сусідів.

Жінка з портретом Людвіга Свободи і Олександра Дубчека біля радянських солдатів

Петро Шелест і Василь Біляк

Те, що Петро Шелест був гарячим прихильником і активним виконавцем твердої лінії Кремля у зв’язку з драматичними подіями в Чехословаччині 1968 року, загально відомо. Про це свідчить він сам у своїх щоденникових записах, оприлюднених 15 років тому спершу російською, а на десять років пізніше (у доповненому виданні) й українською мовами.

Саме через Шелеста під час зустрічі найвищих представників шести соціалістичних країн у Братиславі 3 серпня 1968 року чехословацький сталініст Василь Біляк передав радянським товаришам лист-запрошення до військової інтервенції до його держави. Промовистим є і те, що запрошення для «порятунку соціалізму» передано в громадському туалеті…

Взагалі Василя Біляка – чехословацького ортодоксального комуніста – Петро Шелест цінував дуже високо. Він подбав про захист сім’ї Біляка, яка одразу ж чкурнула до України, а його доньку , котра в перші днях окупації ЧССР перебувала в Лондоні, радянські спецслужби вивезли до Києва.

Партійний керівник України забезпечував пересування радянських військ через Карпати до ЧССР. Віталій Коротич згадує, що Петро Шелест запізнився на намічену зустріч із письменниками України більше ніж на три години, виправдовуючись, що він «не спав всю ніч, бо пропускав танки через Карпати». Всі зрозуміли, куди прямували радянські танки…

Остаточно ще не з’ясовано, чому він був таким гарячим прихильником військового вторгнення до ЧССР. Мабуть, це була його сліпа віра в перевагу радянського соціалізму і страх, що Чехословаччина відірветься від країн соцтабору.

Іван Дзюба припускає, що Петро Шелест, «намагаючись хоч трохи розширити економічні або, може, й культурні права України, мусив за давньою українською традицією компенсувати це маленьке українофільство політичною запопадливістю», тобто виявляти цілковиту лояльність до кремлівської партійної зграї.

Може, в цьому є частка правди. Скажімо, коли Шелест передав Брежнєву лист-запрошення, отриманий від Біляка, радянський генсек із вдячності нібито сказав йому: «Спасибі тобі, Петре, ми цього не забудемо».

Та коли прийшов час позбутися, за словами Шелеста, «зайвого свідка й активного учасника всіх справ із Чехословаччиною», Брежнєв у квітні 1973 року сказав йому: «Ти виявляв забагато самостійності у вирішенні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму». Так сказав Брежнєв Шелестові під час їхньої останньої зустрічі в Кремлі після того, як останнього було знято з посади першого секретаря ЦК КПУ та змушено переїхати з Києва до Москви.

Насильство над народом - завжди має відповідь

«Народ і партія єдині»?

За місяць перед військовим вторгненням до ЧССР, виступаючи в липні 1968 року на пленумі ЦК КПРС у Москві, Шелест заявив: «Комуністи України, український народ добре знають, що відбувається в сусідній Чехословаччині, і дають їм (подіям) правильну оцінку. Вони гаряче і одностайно підтримують заходи, що їх здійснює Центральний Комітет КПРС, і зроблять усе, щоб надати справжню допомогу комуністам і чехословацькому народові в цей відповідальний час».

Сказано відповідно до гасла «народ і партія єдині», однак дійсність була не такою рожевою…

Зустрічаючись зі студентами Київського університету імені Тараса Шевченка на початку вересня того ж року, захищаючи військове вторгнення до ЧССР, Шелест у щоденнику запише: «На другий день після зустрічі я отримав лист лайливого, образливого змісту на мою адресу. Чому, мовляв, я лізу до студентів, що я про Чехословаччину говорив неправду, а щодо Союзу і республіки прикрашав стан справ. Тон записки був не тільки зухвалий, але й образливий. Мені було до болю образливо, неприємно – я багато часу перебував під враженням цієї зухвалості. Записка була написана українською мовою, у віршованій формі. Підпис: «Студенти слухали тебе».

Це не єдине свідчення про негативні реакції громадськості України на військову інтервенцію Москви до Чехословаччини в серпні 1968 року. Недавно український науково-документальний журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» опублікував документи КДБ Української РСР, які проливають світло на реакцію громадян України на події в ЧССР 1968 року. Київський історик Олег Бажан доводить, що ці події привертали увагу широких верств населення України.

Інформації українці черпали і завдяки особистим контактам із громадянами ЧССР, котрі перебували в Україні як туристи або там працювали, і з чехословацьких ЗМІ, зокрема, українськомовних – газети «Нове життя» і журналів «Дукля» та «Дружно вперед», що друкувалися в Чехословаччині й розповсюджувалися також в Українській РСР. У них висвітлювали життя українців ЧССР, проблеми легалізації Греко-католицької церкви (діяльність якої було тоді відновлено в країні) й всебічно інформували про політичне життя в ЧССР, палко захищали реформи уряду Александра Дубчека.

Напередодні військового вторгнення ці друковані ЗМІ було заборонено розповсюджувати в Україні. Припинено також обмін між радянськими та чехословацькими студентами, обмежено й зупинено поїздки громадян СРСР до Чехословаччини.

Пік протестних настроїв усередині українського суспільства припав на кінець серпня 1968 року. Від 21 серпня до 7 вересня республіканські органи КДБ зафіксували 1182 випадки негативної реакції жителів республіки на втручання СРСР до внутрішніх справ ЧССР. Надійшло 23 сигнали про розповсюдження в Україні листівок та прокламацій, у яких засуджувалася політика Кремля супроти маленького західного сусіда.

Варто зазначити, що протести проти окупації ЧССР зафіксовано не лише в західних областях України, а й у Чернігові, Черкаській, Кіровоградській, Харківській, Донецькій, Одеській областях, на Волині, в Чернівцях тощо.

Наприклад, листівка, що її розповсюджено в селищі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області, містила заклик: «Вступайте у патріотичні сили України. Підтримуйте визвольний рух в Чехословаччині. Павлиш – встань на захист свободи народу Чехословаччини».

А під час виборів до місцевих рад депутатів трудящих, які відбулися 16 березня 1969 року, на виборчих дільницях Києва та Мукачева знайдено надписи на виборчих бюлетенях: «Свободу Чехословаччині, свободу політв’язням в нашій країні», «Брежнєв – окупант Чехословаччини та Угорщини».

У доповідній записці республіканського КДБ до ЦК КПУ від 4 березня 1969 року мовилося про «ідеологічні збочення» в Спілці письменників України, «тенденційне ставлення низки членів СПУ до подій у Чехословаччині». Протестні настрої зафіксовано й серед письменників Дніпропетровщини.

Нині можна з певністю стверджувати, що ідеї «Празької весни» 1968 року не просто політизували суспільство тодішньої Української РСР, а й дали поштовх подальшому розвиткові опозиційного руху в Україні.

У своїй книжці Петро Шелест написав: «Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, та ще й великою, має велике значення… Події, свідком, учасником яких я був, уже одержали оцінку історії. Одні – остаточну, інші – чергову, якщо хочете, кон’юнктурну…Так що я вважаю, переконаний навіть, що справжній Суд Історії ще попереду. І надія, і бажання моє – нехай на Суді Історії… будуть і мої свідчення».

Дійсно, книжкове видання щоденникових записів колишнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста є важливим свідченням процесів загнивання і розкладу радянського тоталітаризму. Ці процеси пришвидшило і військове придушення «Празької весни» у серпні 1968 року.