“Так нахабно Кремль сюди свій ніс ще не пхав”

Автор/джерело -  © Іван СТОЛЯРЧУК, Gazeta.ua 

Кінорежисер Валентин Васянович чотири роки не дивиться телевізор.

”На початку 2000-х життя давало багато знаків для оптимізму. Кличко набив морду якомусь афроамериканцю — приємно, ”Динамо” всіх перебігало — приємно. Було відчуття: ще трохи — і ми в Євросоюзі. Як-не-як, центр Європи, а ми всі такі працьовиті й кльові. Потім Майдан. Зараз нібито час працювати й мати успіхи в мистецтві, економіці, політиці. Але відбувається все навпаки”, — каже кінорежисер 39-річний Валентин Васянович. Говоримо з ним про те, як змінилася Україна за 10 років.

— Оптимізму поменшало?

— За президентства Кучми народилася спрощена система оподаткування підприємців. Це дало людям можливість відкрито, не ховаючись, робити бізнес. А значить — бути незалежними. Підприємницький майдан відбувся саме завдяки таким людям — сформованому середньому класу. Бо ці досягнення намагаються відібрати. Протести виглядають поки що трохи штучно. Але коли люди відчують на собі репресії, то будуть справжні народні виступи. Вони ще попереду.

Влада пробує робити реформи, але втілює їх, як завжди, з перекосами у свій бік. Негатив із кожним днем наростає. Нас обманюють і грабують грубо й неприкрито. Люди ж не дурні, вони робитимуть висновки — років за три в політиці має з’явитися щось геть нове.

У молодості до мене доходили лише відголоски політичних баталій. Але коли народилися діти, то з’явився страх: як вони житимуть далі? Дивлюся на країну і не розумію, де ми опинимося завтра. Таке враження, що йшли від совка, в обличчя дув сильний вітер, але ми йшли. Зараз різко зупинилися, й нас починають за штани тягнути назад. До народження дітей я розмовляв переважно російською мовою, зараз перейшов на українську. Піддаватися тим, хто тягне назад, чи не піддаватися — я для себе вибір зробив. Мрію, щоб мої діти жили в іншій країні, не в тій, яку нав’язують. Але за 10 років реально просунулася вперед тільки українська література.

— А з кіно як справи?

— Україна — це кінопустеля. Йдемо ввечері з жінкою — вона пише сценарії — обговорюємо ідеї, які були б цікаві глядачеві. А заходимо у метро й потухаємо, бачачи суцільних п’яних чуваків. Про що ми розмовляємо? Хто в цій країні щось знає про кіно, кому воно треба?

У Франції ”Кіно” — це шкільна дисципліна. Вони вчать читати образну кіномову, виховують свого глядача.

— Які нові явища з’явилися за це десятиліття?

— Бізнес на релігії. А ще — більшість адекватних людей прийшли до того, що збирати інформацію треба не з телебачення, а через інтернет. Від сучасного ТБ тупієш, просто вбиваєш час. В інтернеті теж нав’язують свою точку зору, але їх там багато. Я чотири роки не дивлюся телевізор. Дітям сказав: усе, зламався — й поставив на антресоль.

— Чого ці роки навчили українців?

— Ми зрозуміли, що кожна держава має свої інтереси. Те, що Росія — країна загарбників й виразно це декларує, ми помітили під час Майдану. Так нахабно Кремль сюди свій ніс ще не пхав. Зараз очевидно, що в нас своє хазяйство, й воно має бути нашим, ми не збираємося його комусь дарувати, під когось лягати. Тому останні рішення влади по Чорноморському флоту, по газовій трубі нічого, крім агресії, у народу не викликали.

У нас була постсовкова країна, для якої відкрили двері в Європу. Помаранчева революція минула, реальних кроків у той бік ми не зробили. І європейці стіну замурували, сказали нам: спочатку подорослішайте.

Я вчився в Польщі, мені там було комфортно. Питав поляків, у чому різниця між нами. ”Якби ми не вступили в ЄС і не прийняли їхніх законів, у нас була б та сама фігня, все б розікрали, розтягли”, — кажуть. У нас же совкова свідомість при владі залишилася домінуючою.