Вертикальний розкол. Страшенна таємниця відома всім

Автор/джерело -  © Андрій Облогін, «Политэ»  

Так чому ж непокірний і волелюбний український козачок дрімає, невже його цілком влаштовує існуючий статус-кво? Чому у своїй рабській відданості панам так разюче схожі і гуцул, і мешканець Донбасу? Чи не в цьому захована сакраментальна національна ідея, ідеологічне ядро гасла «Схід і Захід разом»?

Як голосують українці

Класичним західним теоріям, що пояснюють електоральну поведінку, не завжди вдається знайти її підтвердження на Заході, але вони все ж таки виявляють мотиви голосування громадян і вгадують певні тенденції. Що ж стосується українського електорального простору, то тут будь-яка теорія розбивається вщент при найменшому зіткненні з реаліями української політики.

Багато досліджень, що мали на меті знайти вирішальні фактори, які впливають на формування електоральних установок українців, а простіше говорячи: чому українці голосують саме так, а не інакше, в результаті, підтверджували «унікальність» електорального поведінки українців, демонстрували тотальне спростування класичних західних підходів в аналізі українських виборів.

Приміром, «соціально-психологічна», і «раціональна» теорії, що знайшли велике визнання в країнах Заходу, абсолютно неприйнятні в Україні, головним чином, у силу відсутності досвіду виборчого процесу в нашій країні як такого. За лічені роки незалежності просто не встигли сформуватися необхідні традиції («соціально-психологічна» модель, відповідно до якої симпатії до партії передаються через суб'єктивні, психологічні фактори, найчастіше – сімейні традиції).

Відсутність середнього класу не дає можливості говорити про «раціональну» модель (голосування за стабільність свого гаманця та ігнорування при цьому інших «побічних» речей, таких, як ідеологія, наприклад). І хоча останні дані свідчать про деяке підвищення ролі «шкурних» мотивів при голосуванні, акцентувати на своєму гаманці буде лише той, кому є що втрачати.

Найбільш дивною є «соціологічна» теорія, яка покликана довести, що вибір громадян у першу чергу обумовлений соціальними розколами, особливо класовим, у західній інтерпретації – між власниками і робітниками. І навіть «соціологічна» модель не знаходить свого підтвердження в Україні, і це – незважаючи на «космічний» розрив у доходах між «маленькими» і «великими» українцями. Причому, потрібно зауважити, що на 1 млн. «маленьких» приходиться жалюгідна жменька «великих». Так чому ж ця модель, що ідеально вписується в сучасну соціальну кон’юнктуру, не працює? Виглядає щонайменше дивним, що це не є істотним чинником, що впливає на електоральні переваги українських громадян.

Фантомні болі на місці лівої руки

За весь час незалежності в Україні так і не утворилася політична сила, що відстоює інтереси і права робочих і малозабезпечених громадян (які в уродливих українських реаліях є чи не одним класом). І це - незважаючи на приголомшливий попит на відповідну «політичну продукцію».

Порожнеча звично заповнювалася популістськими прокладками, на кшталт «Трудової України», такими паркетними лівими, як СПУ, об'єднаними «буржуазними демократами», «солідарним» з великим капіталом БЮТ. Активно заохочувалися реставратори конаючих дискредитованих ідей вмираючого електорату – ортодокси-комуністи. Не говорячи вже про інших, померлих в своєму зародку світочах соціальної справедливості...

Варто відзначити, що при існуючому соціально-економічному розколі (співвідношення доходів багатих і бідних в Україні, приблизно 1 – 40, коли у Швеції 1 – 3,5), у будь-якій західній (демократичній!) країні ліхтарні стовби вже прикрашали б чиїсь зажерливі фізіономії. Так чому ж непокірний і волелюбний український козачок дрімає, невже його цілком влаштовує існуючий статус-кво? Чому у своїй рабській відданості панам так разюче схожі і гуцул, і мешканець Донбасу? Чи не в цьому криється сакраментальна національна ідея, ідеологічне ядро гасла «Схід і Захід разом»? Дійсно, можна констатувати, Схід і Захід єдині, і насамперед – у своїй політичній короткозорості.

На голці. Аби не думати

Сьогодні дослідники відзначають лише один значущий фактор, що впливає на електоральну поведінку українців – регіональний. Взагалі він спостерігався всі роки незалежності, але повною мірою виявив себе на президентських виборах 2004 року. Отже, ми бачимо: незважаючи на божевільний «вертикальний», соціальний розкол, просто «кричущий» в Україні, для її громадян у своїх симпатіях чи антипатіях більш значимим є інший розкол - «горизонтальний», культурно-цивілізаційний дисонанс, впродовж Дніпра. Безумовно, це було б виправданим в умовах економічної чи «ідейної» конкуренції частин країни, але в реальності ніякої конкуренції просто немає: в економіці цілком однозначно «рулить» промисловий Схід, а в гуманітарній сфері нічого кращого, ніж умовний євро-проект немає, і тут спостерігається безперечне домінування Заходу України. Здавалося б, усе, що потрібно – виробити консенсус в політиці. Але Ось тут і захована головна причина усіх відцентрових процесів української політики – консенсус не потрібний нікому: ні елітам, ні, як це не сумно, самому українському народу.

Що стосується еліт, то їм набагато зручніше віддатися «мейнстріму» великої геополітики євразійського простору, таким чином, забезпечивши собе певним ресурсом підтримки. З одного боку – завуальована підтримка мережі неурядових організацій, що працюють «заради демократизації в усьому світі», плюс посмішки і рукостискання сильних світу цього (західних бюрократів середньої ланки), що забезпечують легітимізацію (звісно, для внутрішнього споживання) учорашніх колгоспників у вищому світі. З іншого боку – міць впливових на Південному Сході російських ЗМІ, плюс, якщо поталанить, нафтодоларова підтримка.

Таким чином, українські еліти, рухаючись шляхом найменшого опору, грають у чужі геополітичні ігрища, добровільно і з насолодою погоджуючись на роль пішаків без права статусного росту. При падінні кучмівської «іржавої» завіси, ці два табори, що раніше збалансовано були представлені у владі, тепер окреслилися найбільш чітко. Два табори, як два полюси планети, зовсім не залежать від перетікання політичних одиниць з одного в іншій. Навіть якщо уявити, що хто-небудь із впливових харизматиків одного з таборів перебіжить в інший, хіба це зможе вплинути на полярну кон'юнктуру? Мабуть, це буде сприйнято як непорозуміння, про яке всі незабаром благополучно забудуть.

При такому становищі речей, наші політики рятуються від необхідності такого незвичного для них стану, як, мислення. Відпадає всіляка необхідність у творчій діяльності, можна спокійно зосередитися на улюбленому занятті – мусолити теми, що всіх дістали: яка мова страждає більше, хто з ким воював у Великій Вітчизняній Війні, НАТО – це добре чи погано, що робити з Кримом, його Чорноморським флотом, його москалями та татарами...

Дуже цікаво влаштовувати по кожному з цих питань референдум, битися в істериці на різноманітних телешоу, доводячи до інфаркту перезбудженний електорат. Можна навіть час від часу саджати у в'язницю кого-небудь з колег із протилежного табору, але ненадовго, ми ж не канібали, щоб своїх їсти.

Весь цей час, поки «маленькі» українці будуть стабільно вимирати, «великі», як це не банально – примножувати свої капітали. Головне – дотримуватися єдиного правила: «розділяй і владарюй», бо інакше біомаса видибає колективну свідомість та почне дещо собі міркувати.

В даний момент, український електорат міцно сидить на інформаційній голці і, як кожний правильний наркоман, жадає все більшої дози гострих відчуттів. Як виявилося, Володимир Литвин даремно поставив на очікування українцями примирення, яке, як виявилося, практично відсутнє. Відмовитися від політичної конфронтації для наших громадян – рівнозначно вольовій відмові відмовитися від перегляду останньої серії улюбленого телесеріалу чи виключити телевізор перед пробиттям післяматчевих пенальті у фіналі чемпіонату світу з футболу.

НАРКОМАНІЯ (від грец. nark:e - заціпеніння і mania - божевілля, шаленство), психоневрологічний розлад, при якому життєдіяльність організму підтримується на задовільному рівні за умови постійного прийому наркотичної речовини. Різке припинення прийому наркотиків може призвести до порушення функцій організму.

Шоу почалося, і воно хоче продовжуватися

Епілог

Сповзання з голки завжди сполучено з «ламанням», у нашому випадку – ламанням стереотипів, що міцно укоренилися як у «верхах», так і в «низах» нинішньої України. Чи знайде в собі сили українське суспільство, щоб зламати тендеції, що загрожують втратою країни, чи здатне воно нівелювати «технологічний» розбрат, який акцентується безвідповідальними політичними елітами, і чи зможе воно виробити контрпроект очевидному анти-українському проекту? Чи здатне воно тверезо оцінити реальний стан на сьогодні та, головне, – чи зможе воно явити на світ Божий дійсно патріотичні сили, які б не «розвели» електорат, що прагне соціальної справедливості? От головні питання, що нависли над великою країною, яка розвалюється, у самому центрі Європи. Невже й справді, наша доля розслабитися і одержувати задоволення, адже вже не в перший раз втрачаємо незалежність завдяки власному недоумству?

Безперечно, подальший «технологічний» супровід буде ознаменовано поступовим переформатуванням політичного поля вбік «олівіння» - адже не можуть кланово-олігархічні групи взагалі не помічати об'єктивних процесів. Питання лише, наскільки український електорат готовий хавати новоявлених «лівих» лівих.

Єдина надія на напівсформований в Україні середній клас, який був би одночасно пасіонарним і не поглинутим в потворні політичні інтриги, як великий капітал. Середній бізнес (на відміну від великого – спадкоємця номенклатури КПРС) прокладав собі дорогу винятково за рахунок власних інтелектуальних ресурсів, не вандалізуючи на монополіях і не оббираючи ні в чому не винних пенсіонерів і пільговиків.

Чи готові загартовані в умовах фіскальної і, прямо кажучи, рекетової задухи з боку «прозорої» і не «прозорої» влади бізнесмени сформувати хоч якийсь прийнятний для всіх верств суспільства проект? Складається враження, що якщо це не зроблять вони, цього не зробить ніхто. А тим часом історичний шанс на побудову незалежної української держави вже почав зворотний відлік.