Труднощі перекладу?

Автор/джерело -  © Роман Головенко, Інститут масової інформації  

Російськомовних (з урахуванням тих, хто вважає рідною українську, але говорить переважно російською) вважати в Україні меншиною навряд-чи можна і це ставить під питання легітимність застосування до російської мови в Україні положень відповідної Хартії.

Парад «мовних суверенітетів» у регіонах вже переріс у скандал на загальнодержавному рівні і навіть дивує декого: мовляв, навіщо взагалі зачіпати цю проблему. Нічого дивного, просто після виборів-2006, усупереч досвіду попередніх парламентських і президентських виборчих кампаній та їх результатів, певні політичні сили нібито вирішили виконати свої передвиборні обіцянки. Оскільки для введення російської мови як другої державної необхідно вносити зміни до Конституції (а кількість голосів у ВР для цього недостатня), вирішили обмежитися наданням їй статусу регіональної. Президент і Уряд вважають відповідні рішення місцевих рад нелегітимними, ініціатори надання російській мові статусу регіональної посилаються на Європейську хартію регіональних мов, а в пресі все частіше висловлюється думка, що конфлікт виник через недосконалий переклад самої Хартії регіональних мов або мов меншин. Але чи дійсно в перекладі проблема?

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була схвалена в Страсбурзі п’ятого листопада 1992 року. Даний міжнародний документ Україна підписала другого травня 1996 року, вперше він був ратифікований Законом від 24 грудня 1990 року. Але в липні 2007 року Конституційний Суд України визнав Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» таким що не відповідає Конституції України, тобто є неконституційним, підставою до чого було порушення конституційно встановлених правил підписання та офіційного оприлюднення законів України. Верховна Рада у травні 2003 року ратифікувала Хартію іншим законом із трохи зміненою назвою – «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Після цього Хартія остаточно набула чинності для України.

В Хартії дається визначення поняття «регіональна мова або мова меншини», саме цим визначенням і треба керуватися при встановленні змісту даного поняття. Визначення побудоване наступним чином:

«Для цілей цієї Хартії термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які:

а) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави;

та

б) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів».

Як можна бачити, визначення прямо не вказує, за якою ознакою виділяється група (меншина), і ніде у визначенні не йдеться про національну або етнічну групу (меншину). Зворот «громадяни держави, які складають групу…» може стосуватися лише мовної групи, бо дане визначення дає можливість виокремити вказану групу тільки за мовною ознакою, ніяких інших ознак, які б дозволили відносити чи не відносити громадян до вказаної групи, у визначенні не наведено. Такий підхід логічний, оскільки належність особи до певної нації чи етносу не завжди співпадає з мовними «уподобаннями» цієї особи, тому наявність і величина мовної (а не етнічної) групи (меншини) і є найближчим до об’єктивності критерієм для характеристики стану поширення певної мови. Хартія спрямована на захист саме мов, як певного культурного явища, і нацменшин стосується лише опосередковано.

Таким чином, проблема виникла не через поганий переклад. Причиною може бути халатна підготовка законопроектів про ратифікацію Хартії, в якій автори законопроектів просто не достатньо розібралися і створили колізію норм Закону про ратифікацію з нормами самої Хартії. В обидва Закони про ратифікацію Хартії хибно включено поняття національної меншини, до мов яких нібито мають застосовують положення Хартії регіональних мов. Але Хартія говорить про мовну групу і під меншиною має на увазі мовну меншину, яка становить менше половини населення держави. Саме наявність такої мовної групи-меншини дає підстави надавати відповідній мові статус регіональної мови або мови меншини.

Така помилка наявна в першому Законі про ратифікацію Хартії, забракованому Конституційним судом з інших причин; вона не була виправлена і при прийнятті нового, зараз чинного Закону від 15 травня 2003 року. Тобто центральна влада, в особі Верховної Ради, двічі наступила на одні й ті самі граблі; після другого разу граблі таки вдарили добряче по лобі.

Російськомовних (з урахуванням тих, хто вважає рідною українську, але говорить переважно російською) вважати в Україні меншиною навряд-чи можна і це ставить під питання легітимність застосування до російської мови в Україні положень відповідної Хартії. Та й реальна потреба у таких заходах видається сумнівною: в російськомовних областях освіта надається переважно російською мовою, україномовна преса майже не розвинена і навіть держслужбовці при виконанні своїх обов’язків спілкуються виключно російською.

Щодо нарікань на новий Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, які нібито перешкоджають російськомовним реалізувати свої законні процесуальні права, то згідно з нормами цих кодексів ( частина 2 статті 7 ЦПК та частина 2 статті 15 КАС ) особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.

Самі рішення місцевих рад про надання російській мові статусу регіональної виглядають абсурдно, бо, по-перше, Хартія говорить про загальнодержавний масштаб оцінювання при визначенні належності мови до регіональної, а не про масштаб окремого регіону (оскільки можливий варіант, коли в певному регіоні мова домінує, але в масштабі країни вона є регіональною мовою або мовою меншини), по-друге, в Законі про ратифікацію Хартії вже є не зовсім коректний перелік мов, до яких застосовуються положення Хартії (в цьому переліку вже є російська), а відповідно, по-третє, прийняті місцевими радами рішення “не вписуються” в їх компетенцію, визначену Конституцією та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року.

Закон про ратифікацію Хартії також встановлює і порядок її застосування в Україні. Закон від 24 грудня 1999 року допускав, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування можуть встановлювати і більш сприятливі, ніж у цьому Законі, умови функціонування регіональних мов або мов меншин. Але даний Закон визнаний неконституційним і втратив чинність, а в нині чинному Законі від 2003 року аналогічну норму вже не було закріплено.

Наразі основним завданням центральної влади має стати популяризація української мови. Адміністративних важелів для її повсюдного вживання формально є досить, але в багатьох регіонах право на вживання української мови є переважно не затребуваним. І це наслідок п’ятнадцятирічної бездіяльності всіх попередніх урядів і президентів. Щоправда, навіть ті, що зараз біля керма, не проявили поки що достатньої активності в цій сфері. Може їх налякала перспектива передвиборного розігрівання мовної теми, але це могло статися внаслідок якихось адміністративних заходів, як то обов’язкове дублювання фільмів українською, а популяризація української мови такого неприйняття не викликала б. Одначе, мовне питання все ж було підняте опозиційними силами і без серйозного приводу для цього.

Популяризація державної мови, якщо її проводити на належному рівні, потребуватиме більше коштів, ніж адміністративні заходи, але й ефект був би кращим. Що заважає, наприклад, оголосити державний конкурс на переклад за кошти держбюджету на українську мову трьох кращих літературних творів, які не продаються в нас у російськомовному варіанті. Проблема хіба що в грошах, але сам проект цілком може окупитися. Аналогічно можна організувати переклад на українську популярних комп’ютерних ігор, які наявні на ринку лише в англомовному варіанті. Це дасть змогу перекладачам, які перемогли в конкурсі, набути досвіду і розвинути свій бізнес, що дозволить їм в подальшому постачати на ринок якісну україномовну продукцію. Звичайно, це лише окремий варіант популяризації української мови, але з ініціативи уряду ніяких заходів такого роду поки що не видно взагалі. Чи може все-таки мужик перехреститься після того, як грім вдарив?