Замкнене коло виборів. Може досить блукати манівцями?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, “Аратта-Україна”, головред 

Незабаром громадянам України в черговий раз доведеться обирати владу. Вищу законодавчу. Втім, судячи з усього, передвиборчий марафон вже розпочався. У партіях, принаймні парламентських, відбувається тиха ревізія списків депутатських мас, формуються штаби, верстаються проекти передвиборчих програм, пишуться піар-сценарії.

Не «ловлять гав» і на Банковій. Вже готовий робочий варіант законопроекту про вибори у парламент. Змінювати закон про вибори у місцеве самоврядування, парламент чи Президента – стала українська традиція. Тому, що, знов таки, традиційно, старий закон, тобто той, за яким формувався владний інститут, на думку вже обраного інституту влади, настільки поганий, що він обов’язково має бути «вдосконалений».

Початок процесу «вдосконалення» виборчого закону нагадує громадянам про те, що скоро на їхні вуха рясно посиплеться локшина, і почнеться час роздачі «гречки», хоча, можливо, вже не гречки, а чогось іншого, бо в краю гречкосіїв вона стала дефіцитом задовго до початку передвиборчих змагань. Але є надія, що цей традиційний атрибут українського «свята народовладдя» до часу «Х» таки буде в достатній кількості: прем’єр Микола Азаров розпорядився засіяти гречкою все, навіть ті місця, де вона не росла досі, та й ще прикупив запас у, ідеологічно близьких Партії регіонів, китайських комуністів. Про всяк випадок, напевно. Якщо, наприклад, трапляться ще й дострокові вибори, або замість директивних гречаних ланів, насправді виявляться будякові хащі.

Поки що зарано ретельно аналізувати продукт інтелектуальної творчості Мінюсту, оскілки, знов, за сталою українською традицією, законопроект ще може зазнати численних змін та «вдосконалень», як у нетрях уряду, так і після потрапляння до парламенту: бо ставки надто високі, – подейкують, що стартова ціна за місце у парламентській залі наразі становить від $5 млн. до $10 млн., залежно від того, за якою системою кандидат виявить бажання «обиратися» або на яке місце у списку претендуватиме. А вибір у майбутніх кандидатів є – згідно з настановою гаранта, яка, за словами міністра юстиції Олександра Лавриновича, не повинна навіть обговорюється, система виборів буде однозначно змішаною. Не будемо повторювати абсурдні агітаційні гасла про наближення нардепа до людей(ніби нардеп, з моменту обрання, стає андроїдом), бо для цього є проплачений персонал. Відзначимо лише, що реверс Банкової у бік агонії кучмізму, означає лише одне: влада не сподівається на народну любов, але й поступатися кріслами слуг народних аж ніяк не бажає. Заяви Лавриновича про курс на зменшення бюджетних витрат на агітацію кандидатів у нардепи переконливо засвідчує політику державного керівництва на остаточне перетворення виборів у бізнес-проект, що аж ніяк не сполучається із тезою тієї ж влади, у особі Президента Віктора Януковича, про твердий поступ до європейських демократичних цінностей. До речі, не сприяє цьому руху й традиційна непрозорість формування виборчих фондів претендентів на владні мандати, тобто ми, виборці позбавлені навіть теоретичної можливості знати, чиї саме інтереси насправді лобіюватимуть наші обранці у парламенті, адже зрозуміло, що внесок у фонд кандидата – це інвестиція, яка, за законами економіки, має приносити інвесторові прибуток, зовсім не пов’язаний з агітаційними гаслами чи високою мораллю. До цього можна додати, що за словами того ж Лавриновича, у влади немає жодних механізмів контролю витрат кандидатів так званим «чорним налом». Нагадаємо, що за українською традицією, саме цей тіньовий бюджет, а не декларований, становить більшу частину витрат борців за право служити народові.

Втім, народу пропонується й нове. Зокрема 5% прохідний ценз для пропорційної системи, тобто претендентам на 225 депутатських мандатів. Судячи із результатів соціологічних досліджень, у разі прийняття такого бар’єру у закон, Блок Литвина та КПУ залишаються за дверима парламенту. Втім, саме Блоку Литвина, як і БЮТу та НУ-НС, у наступному парламенті, може не виявитися із іншої причини: партіям можуть заборонити об’єднуватися у блоки. Що також буде, у разі узаконення, суто українською мутацію демократії.

Проект виборчого закону від команди проФФесіоналів пропонує нам ще одну новацію. У виборчих бюлетенях передбачається прибрати графу «Не підтримую жодного кандидата». За відсутності цензу мінімальної підтримки виборців та мінімально допустимої явки на виборчі дільниці, цей пункт формально ніяк не впливав на факт обрання кандидата, проте становив певні незручності для обраної влади, оскільки дозволяв судити про її реальну популярність в народі. Тобто, якщо «проти всіх» проголосувало більше, ніж на підтримку кандидатів, то логічно виникало суто етичне питання: а кого ж презентує у владі депутат чи партія, яких, припустимо, не підтримали більше половини виборців? А саме така ситуація, враховуючи соціологічні дослідження настроїв народу, може реально виникнути на виборах-2012 для правлячої партії. І цілком зрозуміло, що на Банковій «інтелектуально», як зазвичай, вирішити цю незручну проблему.

Незмінним залишається принцип формування виборчих комісій. Традиційно в їхньому складі будуть презентовані лише інтереси кандидатів у владу. За нами ж, виборцями, великодушно залишено лише ритуальне право опустити бюлетень у виборчу урну. А подальша доля вашого чи мого вибору, як завжди, міцно закрита від нас самих «таємницею голосування», а точніше кажучи – таїнством підрахунку голосів і складання підсумкових протоколів. У проекті не міститься жодних гарантій недоторканності вибору громадянина, що може гарантуватися лише дієвим, а не теоретичним, правом контролю громадськістю процесу підрахунків та документування результатів волевиявлення. Саме під час цієї процедури, як показує досвід усіх виборчих кампаній, й відбуваються найбільші фальшування. Але, судячи із законопроекту – владу цілком влаштовує стала формула української ГМО-демократії: перемагає не той, за кого проголосував народ, а той, хто «правильно» підрахував голоси.

Влада обіцяє направити свій шедевр законотворчості на експертизу у Венеціанську комісію. Але, судячи з того, що його ухвалення парламентом в якості закону заплановане на липень, навряд чи хто чекатиме висновків європейських експертів. У кращому випадку, знов таки за сталою українською традицією, вже прийнятий закон «вдосконалять» не один і не два рази, в тому числі – вже після початку офіційної передвиборчої кампанії. Так що, «сюрпризи» від влади пересічному виборцеві будуть надходити й «в процесі».

Таким чином, підсумовуючи, можна стверджувати, що влада так і не спромоглася запропонувати народу нічого, окрім традиційного бігу по колу. Коли громадяни сподіваються, що делегують своє конституційне право гідним співгромадянам, але досить швидко виявляється, що «гідні» виявляються ще більш «негідними», ніж їхні попередники.

Як розірвати замкнене коло

Напевно у кожного, хто прочитав варіант законопроекту про вибори від влади проФФесіоналів, з’являються природні підстави для песимізму. Хоча б тому, що існує велика ймовірність, того, що тушкований парламент ухвалить в якості закону варіант, який буде лише віддзеркалювати прагнення більшості нардепів і аж ніяк не тих, хто їм делегував це право. Проте, можу одразу зазначити, що будь-який парламент є «антинародним» настільки, наскільки ми, виборці це дозволятимемо. Бо демократія, це не тільки і не стільки ритуал обрання влади, скільки безумовне право народу вимагати відповідальності за виконання делегованого ним права. Це – природне право громадян, яке навіть не потребує ніякого формального закріплення. Це – суть і основа демократії, а суспільство, яке реалізує це право – є громадянським. Механізмами такого впливу повинно бути беззастережне право громадян на політичні страйки та проведення референдумів про довіру як окремим обранцям, так і всьому складу Верховної Ради України. До, речі, подолати такі ганебні явища, як тушкування і «піаністів» можна виключно у такий спосіб.

Отже, ми громадяни маємо право у мирний і цивілізований спосіб вимагати від влади прийняття саме такого закону про вибори, який би задовольняв нас, а не нардепів. А для цього треба чітко уявляти, які саме механізми реалізації нашого права «єдиного джерела влади в державі» ми повинні законодавчо закріпити, аби раз і назавжди перекрити можливість потрапляння «негідних» у наше з вами представництво.

Чому влада перед кожними виборами свідомо нав’язує суспільству дискусію, яка вже стала політичною жуйкою, про систему виборів? Чому жодна система виборів, впроваджена в Україні, так і не стала реалізацією принципу демократії, тобто народовладдя? Бо ця дискусія – ніщо інше, як маніпуляція, лохотрон. Бо не існує поганих виборчих систем і кожна із відомих – цілком спроможна гарантувати реалізацію принципів влади народу. Насправді ж проблема не в системі, а в механізмі її практичного застосування.

Зокрема, як ми вже знаємо, всі без виключення системи виборів в Україні характеризуються повною відсутністю захисту права виборця контролювати виконання конституційної гарантії недоторканості його вибору. А відбувається так через те, що виборчі комісії формують не виборці, а ті, хто за будь-яку ціну пробивається у владу і, як правило, з метою, далекою від декларованої перед суспільством. І в цьому, криється першопричина того, що 20 років ми чуємо тільки базікання і бачимо імітацію реформ, а не реформи, які б були в інтересах більшості громадян. І зрозуміло чому так відбувається: бо той, хто прийшов на брехні, буде лише використовувати владу виключно для свого блага і тих «благодійників», які його інвестували. Їхні інтереси і інтереси більшості громадян – протилежні. Саме тому єдиний механізм, який гарантуватиме чесні вибори – це просте і повністю прозоре формування виборчкомів всіх рівнів виборцями, а кандидати і їхні представники повинні мати право спостерігати за роботою виборчкому і, у разі необхідності, – оскаржувати суперечливі ситуації у суді. Хоча, звичайно, в ідеалі, – формування виборчкомів як і виборчого законодавства має бути виключною компетенцією судової влади. Але в умовах українських реалій, через відсутність довіри суспільства до неї, така перспектива може стати реальною у майбутньому.

Другою, важливою гарантією демократії має бути прозорість формування виборчих фондів і повна заборона готівкових розрахунків кандидатів у владу за послуги, пов’язані з виборчим процесом. Громадянин-виборець має чітко знати, чиї саме інтереси закладаються у виборчий фонд, оскільки ці інвестиції віддзеркалюють майбутній лобістський інтерес. При тому, ця вимога повинна стосуватися і партій, і кандидатів, які обираються за мажоритарною системою.

Третьою гарантією має бути відсутність будь-яких обмежень на інформацію про кандидатів на представницький мандат. Виборець повинен мати якомога більше інформації як про позитивні, так і негативні сторони тих, кому повинен довірити своє право на владу. Саме так можна протидіяти створенню технологічного, віртуального образу претендента, який, що наочно продемонструвало життя, є звичайним шахрайством. Так званої «війни компроматів» насправді бояться лише ті, у кого, як кажуть, «рильце в пушку», бо до чесної, знаної людини – бруд і плітки не пристануть. А кожен, хто претендує на владу повинен чітко усвідомлювати, що з моменту реєстрації кандидатом, він стає публічною особою і його особисте життя, бізнес, життя членів родини стають предметом підвищеної суспільної уваги і публічна особа не може навіть заперечувати природне право суспільства на таку увагу. Інститут публічної особи – це запобіжник від корупції і казнокрадства посадової особи влади.

Право бути обраним – не може бути абсолютним, І тут зовсім недоречно казати про порушення принципу рівноправ’я. У демократичному, громадянському суспільстві не можуть бути у владі, наприклад, особи, які мають зв’язки з кримінальним світом або терористичними організаціями, як і ті, хто мав судимість за вчинення насильницьких дій щодо майна громадян чи посягань їхнє здоров’я та життя. Аналогічно мають бути обмежені в праві бути обраними ті, хто мав судимість за посягання на права і свободи громадянина, шпигунство, посягання на конституційний лад та недоторканність територіальної цілісності держави.

Як ніколи залишається актуальною незалежна експертиза фізичного та психічного здоров’я тих, хто претендує на владу. Не таємниця, що добросовісна робота у парламенті – це величезне навантаження на організм людини, яке може витримати далеко не кожен. Бо якісне створення, наприклад, законопроекту вимагає від депутата пропускати через себе величезний масив інформації, вміння її творчо осмислювати і моделювати наслідки від імплементації нової законодавчої норми у суспільний організм. Окрім цього, обов’язком депутата є представницька функція, в тому числі – міжнародна, і це вимагає найретельнішої підготовки. Але, головним для народного обранця є, звичайно, пряме спілкування з виборцями, розслідування скарг, кожного звернення, систематична робота з органами місцевого самоврядування тощо. Хіба морально нам, громадянам, наражати на ризик відчутної шкоди здоров’ю людей, які об’єктивно не можуть витримати таких навантажень? Щонайменше – відсутність такої експертизи свідчить про негуманність суспільства.

Власне, для того, аби тільки перерахувати вимоги до виборчого законодавства та тих, кого б воліли більшість з нас бачити на представницьких посадах, треба було б написати ще дуже багато. Та чи варто це робити зараз? І чи це допоможе розірвати те замкнене коло, в якому ми борсаємося, завдяки старанням влади? Напевно що ні. Бо це лише теоретичні побажання.

Я не маю жодних ілюзій щодо того результату, який може отримати кожен громадянин у вигляді закону, навіть, якщо тисячі людей вийдуть на вулиці і сформулюють владі свої вимоги до виборчого законодавства. Хоча, особисто у мене, в такому розвитку подій, існує великий сумнів. По-перше, якщо вийдуть, то – небагато. По-друге, нинішня влада не надто переймається продуктивним діалогом з народом, бажанням захищати інтереси громадянина, а не власне комфортне панування.

Проте, впадати в апатію або навіювати собі, що мовляв, я нічого не ладен змінити, нікому не раджу. Бо нормальне життя само по собі не приходить. Історія всіх демократичних країн наочно показує – ті права й свободи, той рівень соціальних гарантій, які в них існують – все, без виключення, здобуто у боротьбі, яка тривала раніше й триває зараз. А суспільна пасивність навпаки, спричиняє звуження прав і свобод, урізання соціальних гарантій, прихід у владу людей не достойних займаних посад.

Отже, що має зробити кожен громадянин, перед тим, як зробити вибір свого представництва у Вищому законодавчому органі?

Одразу зазначу, що від нашого з вами вибору у наступному році залежить дуже багато, бо судячи з динаміки подій, ми стоїмо на порозі чергової кризи, як суспільної, так і економічної. І можу завірити – вона торкнеться кожного з нас. Власне, самі по собі кризові явища, не мають нічого спільного з катаклізмами. Криза – це закономірний перехід суспільства і держави на новий якісний рівень. Тому, ми маємо зробити все, аби цей перехід мав позитивний вектор розвитку, який би відкривав кожному реальну перспективу нових можливостей як матеріальних, так і суспільних. Слід чітко усвідомлювати, що суспільна пасивність у такий час має наслідком негативний вектор, який стимулює деструктивні явища і в кінцевому стані – веде до справжніх катаклізмів і хаосу.

А тому, я б порадив кожному не пошкодувати часу і на аркуші паперу самому собі сформулювати, що саме конкретно ви б хотіли отримати від ваших обранців у парламенті. Тобто, які закони надавали б вам можливості своєю працею реально покращити свій добробут, гарантували дієві соціальні гарантії вам і вашій родині тощо.

При тому, варто пам’ятати, що народні депутати: не можуть асфальтувати вулиці, прокладати водопровідні та каналізаційні комунікації, ремонтувати тепломережі чи житлові будинки, будувати школи, дитячі садки тощо. Якщо кандидат у нардепи вам щось подібне обіцяє – він завідомо тупо бреше, бо це – сфера компетенції виконавчої влади місцевого самоврядування, а нардеп – їм не начальник. Головне завдання народного депутата – розробляти і ухвалювати закони, захищати, в межах своїх законних повноважень, права і свободи виборців. Слід також пам’ятати, що навіть, якщо ваші обранці пролобіюють, якусь регіональну програму в держбюджеті, то далеко не факт, що уряд реально її профінансує.

Особливо це стосується мажоритарників. Ви повинні пам’ятати, що для ухвалення продуктивного рішення парламенту потрібно, щонайменше, 226 голосів, а всіх, мажоритарників, разом узятих, буде лише 225. Так само, я к мандатів всіх політичних партій.

Таким чином, ваші інтереси щодо майбутнього нардепа мають стосуватися, головним чином його законодавчої роботи, позиції під час голосувань та розуміння механізмів, якими йому доведеться виконувати свою програму.

Особисто для мене важливим фактором у виборі, окрім вже названого, є позиція кандидатів щодо впровадження в життя конституційного принципу рівноправ’я, тобто ліквідації так званих каст «недоторканних». Бо ніхто і ні за яких умов не може бути над законом чи поза ним. Єдиним привілеєм, який насправді гарантуватиме депутатську недоторканність має бути: депутатський колегіальний контроль за слідством на предмет наявності політичних мотивів і, як запобіжний захід, у разі необхідності – домашній арешт. Окрім того, члени парламенту, які засуджені за вчинені злочини, мають утримуватися у місцях позбавлення волі окремо від решти – адже, під час виконання своїх обов’язків депутат має доступ до державних таємниць. За видатні здобутки на депутатській ниві, окремим нардепам( а не всім поголовно), має призначатися довічна стипендія. Інших привілеїв для парламентарів просто не повинно існувати.

Окремо, зазначу, що кандидат у народні депутати має не тільки сформулювати, наприклад, чому саме зростають ціни, а дати чітку відповідь на те, які саме недоліки у законодавстві треба виправити, щоб у майбутньому працювали і соціальні і економічні запобіжники зубожіння населення внаслідок цього. А головне, що треба змінити у законодавстві, аби ціни і тарифи, в Україні, не тільки зростали, а й знижувалися, відповідно до об’єктивних економічних законів.

Ми повинні отримати від кандидатів зрозумілу відповідь, що конкретно і в яких законах треба негайно змінити, щоб: замість рекету, бандитських розборок, рейдерства, в Україні запрацювало нормальне конкурентне середовище; замість тотального розкрадання національних багатств – ресурси держави приносили багатство кожному громадянинові; замість тотального здирництва, податкова система виконувала б природну функцію наповнення бюджетів і, водночас, стимулювала розвиток приватної ініціативи та продуктивних сил тощо.

Ніколи не вірте тим, хто буде казати, що солідарна пенсійна система погана. Це брехня, оскільки в Україні немає солідарної пенсійної системи. Натомість існує бюрократично-розподільча, яка, з якогось дива, називається «солідарною». І для того, щоб кожен з нас мав гарантовану гідну старість потрібно, для початку, демонтувати існуючу і ввести в дію справжню солідарну пенсійну систему.

Не вірте тим, хто обіцятиме, що приватна власність на сільськогосподарську землю вирішить проблеми фермерів. Це тупенька брехня. Приватна власність на сільськогосподарську землю навпаки, створить проблему для всіх селян, а не тільки фермерів. Бо перед тим, як робити землю товаром – необхідно створити дієву систему страхування ризиків, бо саме аграрний сектор є бізнесом високих ризиків, незалежних від волі людини.

Ніколи не вірте тим, хто на кожному перехресті лупцює себе у груди і волає, що саме він справжній патріот своєї Батьківщини. Це примітивна брехня. Бо патріотизм – це щоденна, кропітка і під час, невдячна робота, кожного на своїй ниві. І почесне звання патріота – це, насправді, визнання суспільством коефіцієнту корисної дії від цієї праці для кожного громадянина. Патріотизм ніколи не повинен вимірятися гаслами, а лише бути результатом наполегливої суспільно-корисної праці.

І якщо ці, можливо банальні, істини зрозуміє кожен і візьме їх як керівництво до дій – можна не мати жодних сумнівів: ми збудуємо прекрасний і комфортний спільний дім – Державу Україна. Не одразу, але й не у химерному і неосяжному майбутньому. Про це наочно засвідчує досвід сусідніх держав, колишніх сокамерників по «соціалістичному табору».