Українські реалії. Скриня Пандори

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, “Аратта-Україна” 

Багато хто думає, що сучасна влада, розпочавши політичні судові процеси, відкрила «скриню Пандори». Але це неправильно: «скриню Пандори» було відкрито значно раніше і не тими, хто насправді є лише технологічним проектом творця сучасної системи влади в Україні.

Давня легенда розповідає нам, що вирішивши помститися людям, яким Прометей приніс вогонь з неба і дарував знання, Зевс звелів богам створити прекрасну і красномовну, але хитру і підступну дівчину Пандору, подарувавши їй хворобливу цікавість. Зевс, віддав її заміж за Епіметея – брата Прометея, у будинку якого зберігалася скринька, в якій були замкнені всі людські пороки, нещастя і хвороби. Незважаючи на заборону, Пандора з цікавості відчинила скриню і випустила на волю всі лиха, що їх до нині терпить людство, і побачивши жахіття швидко зачинила її. На дні скрині лишилася тільки Надія…

Як загальновідомо, у давнину люди, складаючи легенди, вкладали в них глибокий символічний зміст, з якого нащадки мали б для себе певні уроки. Тому, мова легенд – це мова символів. Давайте разом подумаємо, чи є вчинок Пандори проявом простої жіночої цікавості? Навряд. Бо в такому випадку розповідь про простий і цілком природний прояв жіночої натури не пережив би тисячоліття. Що, в такому випадку, є ключем для розгадки? Хто є героями легенди? Боги і їхні творіння. Боги – завжди і всюди це уособлення вищої влади. Отже, божественне творіння Прометей, який, згідно легенди, створив людей, подарував їм владу над вогнем, змінив порядок жертвоприношень, тощо, – це символ влади, яка служить людям і спрямовує суспільство на розвиток і еволюційне вдосконалення. Його брат Епіметей та Пандора – пряма протилежність, вони легковажні, недалекоглядні, живуть своїми інтересами тощо, – це символ слабкої влади, замкненої на свої егоїстичні інтереси, заради задоволення яких, здатної піти на будь-який безглуздий крок. І ці кроки приносять людям виключно біди та нещастя.

Отже, очевидно, ця легенда вчить нас розумінню, що таке сильна і слабка влада та які її наслідки.

Міфи про сильну владу

Насправді відповідь на це, здавалося б просте питання: що таке сильна влада? – залишається загадкою для багатьох поколінь людей, в тому числі і для нас, сучасних українців. Бо інакше, ми б ніколи не піддавалися на дешеві пропагандистські трюки і ніколи б не мали тих керманичів, яких маємо зараз.

Давайте звернемося до сучасної міфології. Найпоширенішим міфом на пострадянському просторі є ідеологічний штамп про Сталіна, як уособлення сильної влади. Чи так це насправді?

Історія КПРС, яку можна у вільному доступі прочитати у будь-якій пристойній науковій бібліотеці, незалежно від авторства і видання, насправді вказує на протилежне.

Що таке Жовтнева революція? Звичайний озброєний заколот, у підсумку якого була захоплена влада у столиці колишньої Російської імперії і деяких великих містах. Більшовицька влада не мала підтримки більшості населення навіть у столиці, тому від самого початку зробила ставку на пролетарів, тобто малограмотні верстви населення, криміналітет (під гаслом узаконення грабіжництва: «експропріації експропріаторів») і тотальний терор. Підтвердженням цього є праці Володимира Леніна того періоду, який постійно пише про шалену контрреволюцію і саботаж, тобто спротив населення. Для придушення цього спротиву, головна ставка більшовиків була зроблена (окрім пролетарів, нижніх чинів армії і «класово близьких» бандитів), на певні групи нацменшин, які були уражені в правах владою Російської імперії та іноземних найманців – чехів, китайців латишів тощо. Саме цей кістяк червоної армії, ВЧК і так званої робітничо-селянської міліції з нелюдською жорстокістю долав спротив народу. Фактично, до 1922 року на території, захопленій більшовиками, діяли «закони революційного часу», тобто, повне беззаконня і терор, який чинили на свій розсуд новоявлені функціонери більшовицької влади. Формальна влада терору – слабка влада, яка не має соціального ґрунту, вона здатна мобілізувати у свої лави лише підлабузників і пристосуванців, тобто людську сірість. Така влада не здатна виживати без тотального пограбування населення, приречена на крах. Саме цим і закінчилася ленінська політика військового комунізму. І більшовики були змушені відійти від своїх хворобливих канонів. Але зберегли формальну владу призупинивши тотальний терор.

Сталін – завжди був послідовним ленінцем, до останньої миті свого життя. І його влада, як і його вождя і учителя, спиралася на жорстокий терор. Але, якщо Ленін жорстоко придушував будь-які спроби спротиву народу, то Сталін винищував будь-який натяк на інакодумство не тільки серед простих громадян, а й у потенційних конкурентів у всіх рівнях комуністичної номенклатури. Будь-які сумніви у праві на істину вождя – таврувалися «троцькізмом», «ревізіонізмом», «опортунізмом», різноманітними «уклонізмами», що означало обов’язкове кримінальне переслідування і знищення або «перевиховання» каторжною працею у концтаборах ГУЛАГу.

Чи сильною була влада Сталіна, яка трималася на багнетах репресивного апарату, страху населення та тотальній брехні? Звичайно ж ні. Чи чули ви щось про сталінське підпілля, коли владу, за допомогою інтриг, захопив Микита Хрущов? При тому, що, як загальновідомо, Микита Сергійович викинув з влади всю сталінську верхівку, а когось й запроторив у концтабори.

Чи взагалі була сильною комуністична влада СРСР? Очевидно, що ні. Бо вона трималася на терорі, тотальній брехні, підлабузництві тощо. За таких умов в принципі не могло існувати ефективної економіки. Природні ресурси бездарно розбазарювалися, неприродна економічна модель, заснована на міфічних принципах, позбавлена стимулів розвитку, продукувала технологічну відсталість. Керівні кадри, які формувалися за принципом ідеологічної лояльності та особистої відданості керівним персоналіям, виявилися, у підсумку, нездатними подолати економічний крах. Саме економічний крах став першопричиною краху політичного та повного руйнування більшовицької імперії. Репресивний апарат був не здатен придушити волю мільйонів громадян, які відкрито виступили проти існуючого ладу і комуністичної держави, як такої.

Іншим міфом є твердження про сильну владу нацистів Адольфа Гітлера у Німеччині. Тоталітарна влада, репресії, винищення політичної опозиції, як і у СРСР, – стимулювали розвиток неефективної економічної моделі, яка потребувала величезних ресурсів. Саме цим, а не чим іншим можна пояснити агресивність Третього Рейху. Якщо більшовики СРСР пояснювали свою агресивну політику необхідністю «світової революції» чи визволення «від імперіалістичного рабства людей праці», то, як відомо, нацистське керівництво – об’явило німців арійцями, тобто панівною расою, а решту народів – неповноцінними, які не мали прав на свою державність і мали бути «приєднані» до Рейху. Але військовий захват нових територій потребував ще більших ресурсів. В тому числі – для подолання спротиву, як у середині Німеччини, так і на завойованих територіях. Врешті – війна знищила режим. А точніше кажучи, він самознищився. Чи був тривалий підпільний спротив прихильників нацистської партії на окупованих територіях Німеччини? Ні. Чому весь час існування нацизму в Німеччині діяло антинацистське підпілля, чому весь час на окупованих територіях діяв озброєний опір завойовникам? Я думаю, що відповідь відома всім.

Дехто думає, що нині у Росії – сильна влада. Чи так це насправді? Сучасна влада Кремля успадкувала від комуністичного СРСР всі найгірші вади. Найтяжчою – є авторитаризм державного керівництва, який спирається на репресивні інструменти влади. Не існує жодного вченого, який би назвав сучасну економічну модель РФ ефективною. Бо, так само, як і при комуністах, російська економіка залишається сировино орієнтованою. Тобто, триває хижацьке розтринькування природних ресурсів країни. Індустріальна складова – безнадійно технологічно відстала від інших постіндустріальних країн. Більшість промислових потужностей базових галузей працює на устаткуванні, яке введено в експлуатацію десятки років тому. Аграрне виробництво – у глибокій системній кризі, воно, за наявності величзної кількості посівних земель, не здатне задовольнити навіть внутрішні потреби держави. Саме тому Москва, аби вижити, вимушена здійснювати агресивну політику щодо сусідніх країн, захоплюючи їхні ресурси. Чи довго проіснує міф про Росію, як про супердержаву? Власне, цей міф існує доти, поки, хоча б умовно, буде дієздатна ядерна зброя. Але, він не протримається тривалий час: адже носії зброї масового знищення вже фактично випрацювали свій ресурс і більшість з них – вже застаріли не тільки фізично, а й морально. Створити щось нове й більш ефективне і у необхідній кількості Росія вже не здатна. Ні технологічно, ні економічно. Авторитарна влада і створені нею суспільно-економічні відносини не здатні продукувати позитивний вектор розвитку, що, в підсумку, закономірно, матиме наслідком крах.

Фактично те, що нині відбувається у Білорусі є нічим іншим, як крахом ще одної легенди – про сильну владу Олександра Лукашенка. Як відомо, ця влада є класичною авторитарною моделлю. Весь час свого існування режим Лукашенка вів і намагається досі вести жорстоку боротьбу з опозицією, проте – нині в опозиції практично весь народ.

Отже, як ми бачимо на наведених прикладах, влада, яка базується на принципах тоталітаризму і авторитаризму – не життєздатна. Це слабка влада. Вона позбавлена стимулів розвитку і не здатна створити ефективну, прогресивну економічну модель, яка б не ґрунтувалася на розбазарюванні ресурсів, які далеко не невичерпні. І це цілком природно і закономірно, бо будь-яка авторитарна влада замикається на задоволення потреб виключно правлячої верхівки, і за для цього не зупиняється ні перед чим.

Українська влада насправді сильна?

А тепер повернемося в Україну. Не є таємницею, що на минулих виборах Президента одним з технологічних штампів, який вплинув на волевиявлення багатьох виборців, була теза про слабкість української влади. Ця теза підкріплювалася численними прикладами, як то: відсутність ефективної підтримки парламентською більшістю законодавчих ініціатив уряду і публічна критика дій і прем’єра, і урядовців не тільки опозицією, але й нардепами, які формально входили до владної коаліції; постійна дискусія, яка поступово набула ознак прямого конфлікту між Президентом Віктором Ющенком і прем’єром Юлією Тимошенко; постійні блокування пленарних засідань парламенту нардепами фракції Партії регіонів. Слід врахувати, що напередодні виборів Україна потрапила під хвилю світової фінансової кризи і у зв’язку з вищезгаданими явищами влада ззовні здавалася не здатною оперативно ухвалювати продуктивні рішення. Цілком закономірно, громадяни, чий рівень добробуту знизився, «купився» на пропагандистську тезу регіоналів, яку активно повторювали їхні сателіти, про «сильну владу», яку «здатна реалізувати команда професіоналів». Зрозуміло, на чолі з Віктором Януковичем. І це, та обіцянки-цяцянки про податкові канікули, високі пенсії тощо, мали наслідком його перемогу на виборах. І результат, який ми всі відчуваємо на собі сьогодні. Соціологія вже другий рік поспіль фіксує загальноукраїнську традицію: популярність влади неухильно знижується. При чому, значно швидше, ніж у попередників.

Щоб зрозуміти суть явища крайньої непопулярності влади серед народу, давайте спробуємо, визначити, чи була у сучасній історії України справжня, а не ілюзорна, сильна влада.

Перший Президент України Леонід Кравчук був професійним функціонером центрального апарату КПУ. Тим не менше, саме Кравчук ще за часів СРСР не уникав публічних дискусій з опонентами з НРУ «За перебудову» та УГС. Він приходив на мітинги, брав участь у першому з’їзді Руху.

Кравчук ніколи не страждав манією переслідування: вулиці під час його пересування практично ніколи не перекривалися, у будинку Адміністрації Президента не було ні рамок-металошукачів, ні посиленого пропускного режиму. Леонід Макарович не уникав живого спілкування ні з громадянами, ні з журналістами.

Парламент, який ухвалив рішення про державний суверенітет України, було обрано у 1990 році, тобто за часів СРСР. Більшість нардепів, логічно, були обрані від компартії. Зрозуміло, що у парламенті не було бізнесменів, бо підприємництва у УРСР практично не існувало.

Чи ефективно працювала перша українська влада? Напевно те, що у 1994 р. відбулися дострокові вибори і парламенту, і Президента, як і прогресуюча економічна криза, спричинили розчарування більшості виборців. Влада опинилася у суспільному вакуумі. Інакше не могло й бути – оскільки вищий представницький орган влади вже не віддзеркалював інтересів суспільства, а депутати – погано розуміли нові суспільно-економічні реалії. Президент Кравчук і його команда також не мали ні уяви, ні чіткої, а точніше кажучи, будь-якої концепції розвитку країни.

Другим Президентом став Леонід Кучма, а парламент отримав оновлений склад. Зі зміною влади одразу ж стали відбуватися зміни адміністративно-організаційні. У АП з’явилися металошукачі, навіть нардепи мали змогу потрапити до Президента тільки за попереднім записом. Кучма регулярно давав прес-конференції, але отримати акредитацію стало значно складніше. Вперше почали перекривати рух, коли проїжджав кортеж гаранта, прем’єра та спікера парламенту. На зустрічах Президента з «народом» почали виставлятися підібрані «перевірені» громадяни, які озвучували сценарні питання гаранту. Практично одразу розпочалася тиха «приватизація» ЗМІ угрупованнями, наближеними до Банкової, яка завершилася буквально за пару років.

На відміну від Кравчука, колишній конструктор Кучма мав чітке уявлення що саме він будує, тобто кінцеву мету: побудову олігархічно-кланової системи авторитарної влади. Якщо проаналізувати законодавчі ініціативи, нормативно-правові кроки та кадрову політику Президента України та його Адміністрації за період від 1994 року до 2004 року – то ми отримаємо саме цей результат. Послідовний курс на побудову авторитарної кланово-олігархічної системи підтверджується також і активним втручанням Банкової у процес формування депутатського корпусу Верховної Ради України, прямим втручанням АП у роботу парламенту, включаючи прямий тиск на народних депутатів. Траплялися непоодинокі факти фізичного насильства працівників правоохоронних органів стосовно опозиційних нардепів, при тому, інформація про покарання співробітників, які порушили закон – відсутня. З тими, хто становив загрозу для режиму розправлялися також руками правоохоронців, фабрикуючи кримінальні справи. Не один і не два опозиційні нардепи загинули при загадкових обставинах. Найбільш резонансними стали: вбивство народного депутата Вадима Гетьмана, яке сталося напередодні суду про фальсифікацію виборів на мажоритарному окрузі, де «переміг» кандидат, лояльний Банковій та загибель у загадковому ДТП В’ячеслава Чорновола напередодні виборів Президента України. Проте, під час президентства Кучми гинули не тільки нардепи та високі державні керівники. За нез’ясованих обставин загинуло декілька журналістів. Найбільш резонансним стало вбивство опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Слідство у цій справі триває й досі. Є достатні підстави вважати, що при Кучмі розслідування свідомо гальмувалося владою, посадові особи правоохоронних органів нав’язували суспільству завідомо неправдиві версії злочину, з метою приховування справжніх злочинців. Наразі сам екс-президент перебуває під слідством у цій справі в якості обвинувачуваного.

Переслідування опозиції під час Президентства Кучми – закономірне явище, бо авторитарна кланово-олігархічна система за самою природою вразлива і слабка форма влади, яка більш за все боїться конкуренції. При чому, будь-якої: суспільної, політичної, економічної. Головною запорукою успіху і процвітання в ній є одна умова – близькість і лояльність до влади. Бути найбільшим чиновником – найприбутковіший бізнес. Особисті і групові стосунки усередині владних угруповань стають домінуючими над Законом, який діє факультативно. Тобто закон – для опонентів і тих, хто не входить до владних угруповань. Влада і навколовладна тусовка перебувають над Законом, бо вони фактично є його єдиними емітентами. Правоохоронні органи, судова система, стають інструментами цих суспільних відносин і охоронять не право, як таке, а право за посадою у ієрархії.

Чи може бути у такій системі багатопартійність? За формою – так. За змістом – ні. Заміть багатопартійності влада продукує так звані «партійні проекти». Тобто безідеологічні, штучно створені під певну тактичну мету(тобто недопущення на вибори альтернативної суспільної пропозиції), партії, якій створюється технологічна, віртуальна привабливість. Як правило, такі проекти відрізняються галасливим популізмом, висувають фантастичні програмні ідеї тощо. Зазначені програми та обіцянки кандидатів припиняють існування одразу ж після виборів. Закономірно, що так звані політичні партії є непрозорими, створеними під одного лідера. Непрозорість політичних партій підтримується відповідним законом, створеним представниками існуючої системи. Як найпростіший доказ непрозорості українських політичних партій є втаємничення партійних фінансів. Не вірите? То знайдіть на офіційному сайті, наприклад, правлячої Партії регіонів звіт про її фінансові ресурси. Або інформацію про осіб, які пожертвували у партійний бюджет суми, наприклад, більші за середню зарплатню в Україні. Не знайдете. Проте, з чуток, суспільство знає хто є спонсорами регіоналів і чиї бізнес-інтереси ця партія охороняє. То чому ми дивуємося, коли бачимо, що на політичному ринку відсутня конкуренція? А звідки їй взятися? Якщо у влади з’являється «несподіваний» конкурент – на нього миттю навалюється вся міць репресивного апарату держави. Так було при Кучмі, так є зараз. До речі, про так званий «світовий» чи «європейський» досвід, на який так полюбляють посилатися українські політикани. У більшості країн ЄС політичні партії існують за рахунок членських внесків та добровільних пожертв прихильників. Суми пожертв в принципі не обмежуються, проте чітко встановлено, що якщо сума пожертви від одного благодійника перевищує певну межу – його ім’я оприлюднюється. Аналогічне правило існує і під час формування виборчих фондів. Не важко здогадатися, що подібний механізм – ефективний інструмент протидії політичний корупції.

Відсутність політичної конкуренції має прямий і небезпечний для суспільства наслідок – відсутність повноцінних вільних демократичних виборів. Адже, головними суб’єктами таких виборів є політичні партії, які є емітентами суспільної пропозиції, а у підсумку голосування набувають право формування органів вдали і стають законодавцями державної політики. Українське виборче законодавство захищає право тільки одного суб’єкта виборчого процесу: кандидата на владний мандат, лояльного до влади, оскільки «правила гри» формує влада, яка має переобиратися під час виборів. Парадокс це чи гримаса, важко сказати. Особливо тому, що виборець, тобто громадянин, в інтересах якого і мають відбуватися вибори, «обдарований» законодавцем суто декларативним, ритуальним правом. Хоча за логікою процесу, визначальне право виборця впливати на чесність виборів може бути реалізоване тільки через механізм вільного і демократичного формування ними виборчих комісій всіх рівнів. А система виборчкомів має належати до судової влади, яка не формується через прямі вибори. Важливим запобіжним механізмом від маніпуляцій і фальсифікацій на виборах, окрім прозорості і публічності виборчих фондів, має бути жорстка заборона на готівкові розрахунки кандидатів на владні посади за послуги з забезпечення передвиборчої боротьби. Втім, забезпечення права виборця – це окрема велика тема, яка потребує окремого аналізу. Але навіть наведена аргументація достатні, аби зрозуміти псевдодемократичність існуючої системи.

А тепер спробуємо дати відповідь, чому в українській економіці, за наявності величезної кількості програм, в реальному житті – відсутній вектор розвитку? А звідки він може взятися, якщо конкурентне середовище існує хіба що у виступах політиканів. У вигляді мантри. Бо у кланово-олігархічній системі конкуренція – неприродне явище.

Повернемося у часи Кучми і згадаємо, як здійснювалася приватизація. Головна її риса – непрозорість. А непрозорість – це благодатний ґрунт для махінацій. Типовою ілюстрацією цього твердження є загальновідомий скандал з приватизацією «Криворіжсталі» у 2004 році. Власне, якщо подивитися на долю українських стратегічних підприємств, які отримали «ефективного власника» і пригадати міфотворчість влади, яка обґрунтовувала суспільству необхідність саме таких дій, виникає логічне питання: навіщо віддавати перспективне виробництво у руки власника, який завідомо не здатен його розвивати?

Відповідь проста: ніхто нічого розвивати не збирався з самого початку. Насправді, система Кучми – це примітивна викачка у приватні кишені суспільних ресурсів. Бо ефективного власника треба або виростити, на що потрібні роки, або віддати власність іноземному власникові. Втім, як показує досвід країн колишнього соціалістичного табору, ефективним власником цілком може бути й державний менеджмент. Але, за однієї умови: коли державне керівництво діє у суспільних інтересах, а не особистих. А те, що українські «ефективні власники» діють виключно у напрямку конвертації суспільного багатства у особисті статки – наочно свідчить активний вивіз капіталу за межі держави у офшорні зони.

Другим свідченням явного небажання влади спрямовувати країну на шлях економічного розвитку є відсутність навіть мінімально прийнятного фінансування науки. Хіба можна здійснювати технологічне переоснащення виробництва без науки? Хіба не наука є чи не головною рушійною силою світового ринку, де панує жорстка конкуренція?

Проте, олігархічно-клановій системі це не потрібно. Бо паразитарна економіка зорієнтована на виробництво сировини і виснаження природних ресурсів. Це не потребує великих інвестицій і гарантує швидке отримання прибутків. Натомість модернізація, впровадження наукоємних технологій навпаки потребує суттєвих інвестицій і при цьому, навряд чи може миттєво принести надприбутки, а головне – інвестиційний цикл у науково-технологічні розробки має бути безперервним…

І останнє. Оскільки кланово-олігархічна система передбачає монополізм вузького кола осіб, то цілком логічним є сприйняття системою малого і середнього бізнесу в якості потенційного конкурента. Бо правдами чи не правдами кожен малий бізнесмен рано чи пізно стає середнім, а потім – зростає далі і незалежно від бажання влади, яка душить його репресивним апаратом, той, хто вижив – стає небезпечним для системи. Яскравою ілюстрацією цього панічного страху є чинний Податковий кодекс. Втім, можу повідомити його творчому колективу, що їхні зусилля навряд чи матимуть бажаний ефект. Авторитарна кланово-олігархічна система має «ахіллесову п’яту» - корупцію. Подолати її в цій системі неможливо, а ті, кого так старанно намагаються повернути у стан люмпену вже адаптувалися у середовищі. І в цьому випадку корупція грає не на полі влади.

Чи слід дивуватися політичним репресіям, які вчиняє влада? Нічого дивного. Це природна рефлекторна реакція на конкурента, який намагається «грати» не за міжклановими правилами, а тим більше – намагається щось змінити, наприклад, зазіхає на ресурси, на які хтось зі спонсорів влади «поклав око». А ще гірше – каламутить народ.

І якщо казати чесно, започаткував політично-кримінальні переслідування опонентів теж Кучма. Як істинний творець системи…

Україна насправді потребує сильної влади. Але природа сильної влади в її підтримці суспільством, громадянами. Більшістю громадян. Але це може статися лише в одному випадку: коли дії влади зрозумілі людям і ці люди впевнені, що влада діє в їхніх інтересах.

Чи здатна сучасна влада перейти за технологічні рамки останнього політичного проекту Кучми – питання риторичне. Втім відповідь на нього ми маємо дати самі. Бо не клани, не олігархи, а ми, громадяни є єдиним джерелом влади в Україні. Згідно з, поки що діючою, Конституцією.

Можливо нам потрібно знову відчинити скриню Пандори, щоб випустити звідти Надію. Бо тільки Надія може відродити для нас Прометея, здатного повернути у скриню усі наші лиха та пошесті. А мудрість наших нащадків буде пильно стерегти її від цікавості лиходіїв.