Листоноша

Автор/джерело -  © Юрій Фоменко, “Земля Мамаїв” 

Які б примхи погоди не траплялись, у природі є речі, які скасувати неможливо. День міняє ніч, за весною настає літо, а на нашій вулиці п’ять днів на тиждень з’являється листоноша.

Невеличка жіночка на виданій «Укрпоштою» веломашині, зупиняючись біля кожного двору, розвозить у чотирьох сумках листи та періодику. Її маршрут був більш як п’ятнадцять кілометрів за день. Починався він від пошти. Важко переступаючи ногами, тітка Марія штовхала кореспонденцію жителям нашого і сусіднього села.

Треба віддати належне, в сімдесяті та вісімдесяті роки односельці проявляли неабиякий потяг до знань та інформації. Про що ж колись писалось і читалось у передплатних виданнях? Журнали й газети ділилися за тематикою: партійна і комсомольська преса, професійна, пізнавальна, художня, дитяча.

Партійну та комсомольську тематику представляли газети «Правда» і «Комсомольская Правда», журнали «Комуніст» і «Прапор Леніна» та ще з добрий десяток видань. Їх виписували всі фахівці колгоспу та комуністи з комсомольцями. Виписували, можна сказати, добровільно, оскільки були переконані в швидкій і остаточній перемозі комунізму в усьому світі. Дехто навіть читав те, що передплачував і конспектував на політзаняттях. Але найдосконаліші знавці політичної ситуації в світі були не вони, а старше покоління селян, яке часто на своїх вечірніх посиденьках за грою в карти, чекаючи корів з череди, перемивало кісточки світовому імперіалізму. Спілкувався з тим поколінням парторг господарства Степан Петрович, він сідав посеред дідів, і точилася жвава розмова.

- Петровичу, ну що там, капіталізм загниває?

- Гниє потихеньку .

- А що там нового на пленумі?

- Сільське господарство підіймати будемо, Продовольчу програму прийняли.

- Кошти виділять, Стьопо?- питав дід Ілько.

- Так, на добрива, та техніку дадуть. А ще увагу на виховання молодих спеціалістів будуть приділяти більшу.

І вже бесіда помалу переходила у спомини, які коли були врожаї, як колись краще землю обробляли. Діди в споминах «заглядали» в «доісторичний матеріалізм», на їх думку він був до колгоспів. Тоді Степан Петрович повертав їх до реалій життя, тобто до передової статті газети “Правда». На прощання парторг завжди радив після вживання чарчини не згадувати “доісторичний матеріалізм», який припадав на молодість старшому поколінню і не завжди збігався в ті часи з політикою партії.

До професійної тематики належали газета «Сільські вісті», журнали «Тваринництво», «Рослинництво», педагогічні видання. Читалися переважно вузьким колом, якщо взагалі деякі читалися. Але було престижно на робочому столі чи у шафі тримати підшивку таких журналів.

А от пізнавальну пресу читали від палітурки до палітурки. І через місяць перебування на теренах села вид таких журналів, як «Техника молодёжи», «Наука та жизнь» чи «Вокруг света» був, м’яко кажучи, жалюгідний. Завдяки надрукованому в них, більшість односельців мали уяву, як улаштований світ поза селом.

Художню пресу на чолі з журналами «Новий Мир», «Огонёк» , «Подвиг» та іншими просто так передплатити було дуже непросто, треба було втиснутися в ліміти передплати. Читало її, як і пізнавальну, від першої сторінки до останньої, переважно середнє та старше покоління жіноцтва довгими зимовими вечорами, не завжди все розуміючи, але з величезною увагою. Переживали за героїв і героїнь, обговорювали серед недосапаних гектарів буряків та в черзі крамниці сільпо , в рейсовому автобусі і на роботі..

З дитячою пресою проблем не було, нас вона вчила, як зростати вірними ленінцями і будівниками комунізму.

Окремо стояла районна газета, її значення перебільшити неможливо, її читало все свідоме населення села. Більш жаданими за «районку» були тільки листи.

І оцю всю періодику, майже щодня, котила на веломашині сільськими вулицями по під хатами маленька жіночка. Повільно спорожнювалися її сумки. Пересування було не просто механічне, а ще несло й соціальне навантаження. Листоноша - є людина, з якою можна поговорити, почути новини, передати на словах вісточку в другий куток села.

- Маруся, а чи не чула, може хто теличку продаватиме? - беручи до рук пошту, запитує Іван.

- Чула. Ірина і Валентина.

- А Валя від рябої чи від червоної корови?

- Від рябої, що восени телилась.

І котить далі пошту листоноша.

- Добридень, Маріє!

- Добридень, Марія Лаврентіївна!

- То ще «Здоровья» нового не вийшло?

- Ні, на той тиждень чекайте.

Журнал «Здоровье»- окреме явище на селі того часу. Отримавши новий номер журналу, жіноче населення села хворіло на недуги, описані в ньому, цілий місяць. Активно лікувались аж до наступного номера. І, перечитавши свіжий випуск, міняли свої старі болячки на описані в новому номері. Складалося враження, що якби не той журнал, то багатьох хвороб взагалі не знали. А наша сільська людина так улаштована, що вірить в чародійство. От і лікувалися від усіх тих хвороб спочатку в’єтнамським бальзамом «Зірочка», потім «мумійом» , а далі й іншими ліками і явно не ліками. Що ще цікаво: вірили, що одні якісь ліки годяться для усіх хвороб.

Котить далі тітка Марія веломашину, назустріч Назар.

- Маруся, а чи від сина з армії що є?

- Є, танцюй, Назаре!

І вже за якусь годину біля Назарової хати читають усім кутком листа від сина Олекси. Радіють, що служить добре, командири хвалять. Тетяні, Оксані й Марині він шле привіт, а також усій рідні, і перелічує майже все село, кому персонально треба переказати вітання. Для мами - окремо опис меню харчування і фото, на якому синочок з автоматом на сторожі рідної Батьківщини виконує почесний конституційний обов'язок.

Лист у ті часи був основним засобом спілкування, телефон не такий доступний, та по ньому багато і не поговориш. А лист же- п’ять копійок, і читає через декілька днів уся рідня чи навіть увесь куток . А з армії й марки не треба було, пиши солдат мамі і татові, дідові та бабі, товаришам і односельцям. Ну, а як дівці прийде з армії лист, то поки листоноша його донесе до неї, вже все село знає і навіть здогадується, що в нім написано.

Увага приділялася сільськими людьми написанню адреси. Старанно виводилася кожна буква, як говорила моя бабуся : «Щоб дойшло». Нерідко дописувалися до рядків адреси і додаткові дані. Перефразую бабцю: «Щоб точно дойшло». Для прикладу зміст одного підпису адреси бригадиром будівельної бригади з Івано-Франківщини. На конверті присланого листа область, район, село - як годиться, далі так: кому: ґазді Лифарю, живе за дерев'яним містком через став і має бджоли. Та на таку адресу гріх не доставити листа, точніші координати подати годі!

Надходив лист людині, яка вже не мешкала на теренах села, і тоді знаходилися ті, хто знав, куди вона виїхала. Лист ішов слідом, доганяючи адресата. В місті просто вернули б на адресу відправки, а тут ні, бо його чекають, і в ньому, можливо, є щось важливе.

Листи чекали всі, а надто - старші: від дітей та внуків, від родичів та друзів. Згадуючи свого діда по мамі, розумію переваги листа перед дзвінком. Дідусь складав листи під скатерку на дубовий стіл. Інколи діставав їх звідти, сідав біля віконця та читав. Читав не один раз, він перечитував їх , немов спілкувався з тією людиною, що писала. І не так важливо було, коли той лист надійшов, сьогодні чи два роки тому. Під скатертиною була ціла бібліотека листів з широкою географією: Донецьк, Олександрія, Корсаків, Умань....

Та не самі лише тільки радісні вісті приносила листоноша, були й гіркі. Саму її два роки в холодний піт кидало, коли привозила машина пошту, бо в Афганістані син служив.

Розвозила тітка Марія періодику і листи, телеграми і пенсію та просто сільські новини за сімдесят радянських карбованців, і вклонялися їй малі і старі. Вклонялися жіночці , яку майже не було видно за поштовими сумками на веломашині і тільки хутко під тими сумками крокували ноги. І оті ноги за три десятиріччя праці пронесли і провезли кореспонденцію на відстань, рівну довжині трьох екваторів.

Отож, листоноша - це не професія, а соціальне явище на селі. І не відокремити його від образу людини та життя того часу.

Єдиний у світі пам'ятник листоноші знаходиться у районному центрі Перечин на Закарпатті.

* * *

Єдиний у світі пам'ятник листоноші знаходиться у районному центрі Перечин на Закарпатті

Щодня листоноша Федір Фекета, якого тоді шанобливо називали «послом», долав 60 кілометрів, доставляючи землякам з Ужгорода газети, листи, грошові перекази тощо. Шлях пролягав через гори, струмки і річки. Посол не раз зустрічав ведмедів і рисей, але завжди вчасно приносив пошту. Якось його все ж спіткала біда. За однією з легенд, листоноша провалився під кригу і втонув (перед тим з останніх сил він зняв з себе сумку з листами викинув її на лід), а за іншою він усе ж таки піднявся з крижаної води і прибув до села, але потім помер від запалення легень.

Та селяни не забули легендарного листоношу. Пам'ятник листоноші у вигляді барельєфу встановлено 1838 року на стіні православної церкви святого Михаїла (1616 року, реконструйовано 1990 року) . На дошці написано «Въ Память Приязности, Тверезности, Чесности и Послужности Посла Феодора Фекета. Померъ р. Б.1838». Меморіальна дошка на стіні сільського храму збереглася до наших днів.

А ось у райцентрі міста Перечин, що знаходиться за кілька кілометрів від села 2004 року було встановлено справжній пам'ятник Федорові Фекеті.