Ерзац-спілкування, або Чому ми не говоримо те, що думаємо?

Автор/джерело -  © Мадіна Ардасенова, “Школа життя” 

Всі ми родом з дитинства, а значить всі ми колись були щирі і правдиві. Колись давно. А що сталося потім? А потім ми виросли і навчилися брехати.

«Устами дитини глаголить істина»...

За однією з версій, ця фраза має біблійне походження, за іншою - не має нічого спільного з Біблією і є лише перекладом латинської приказки. Але це не суттєво. Головне - її зміст: діти не брешуть.

Всі ми родом з дитинства, а значить всі ми колись були щирі і правдиві. Колись давно. А що сталося потім?

А потім ми виросли і навчилися брехати. І тепер ми брешемо всім, завжди і всюди: рідним, друзям, колегам...

З одного боку, нашим близьким людям не завжди потрібна наша правда, а іноді - і зовсім протипоказана. (У Марка Твена з цього приводу навіть є чудова фраза, що починається словами «Ніхто не міг би жити з людиною, що постійно говорить правду...»)

З іншого боку, ми вже так звикли до обману, що нещирі навіть самі з собою, у власних же думках! Наше «доросле» життя - це підробка, суцільна бутафорія...

Я вперше задумалася про це, коли почала писати. У моїй голові роїлося безліч думок та ідей, які просто рвалися з неї назовні - лише сідай і встигай записувати! Здавалося б, нічого складного в тому, щоб відобразити на папері або настукати на клавіатурі власні думки, перетворивши їх на літери, бути не повинно. Але не тут-то було...

Це завдання виявилося не таким простим, яким бачилося на перший погляд. Власне, мало що змінилося і зараз: чомусь у момент, коли виникає необхідність у злитті ззовні, з'являється незрозумілий ступор, думки ніяк не хочуть лягати на білу сліпуче поверхню ...і навіть якось видозмінюються, немов проходять через якийсь фільтр!

...Як виявилося, не тільки переді мною постає ця проблема, і «душевний стриптиз» для багатьох є непосильно складною справою. Чому так відбувається? Чому основна маса людей намагається дотримуватися золотої середини у судженнях, уникати крайнощів, і тільки лише одиниці дозволяють собі сміливість відкрито говорити (а вже тим більше писати) про свої справжні думки, почуття і стосунки? Про те, що дійсно думають про людей, події, та й життя в цілому, не ховаючись за думки авторитетів і не розмиваючи крупиці сенсу загальними фразами? Чому ми все частіше демонструємо один одному неживі, прилизані-причесані ідеї та міркування, а справжня думка назавжди залишається за сімома печатками особистих щоденників, а то й зовсім не залишає межі свідомості?

Розмірковуючи про це, я дійшла висновку, що справа тут не в якихось «страшних секретах», а в простому, банальному страху, який живе в кожному - страху осуду, неприйняття та нерозуміння... Соціум настільки задавив нас, що ми вже звикли брехати один одному, і робимо це легко, не замислюючись. Несправжні усмішки, холодні слова формальної ввічливості, удавані маски, що вже практично зрослися з справжнім обличчям, риси якого ми тепер і самі насилу розрізняємо й ...ігри, ігри, ігри.

Ми брешемо просто так, без мети насправді обдурити, просто автоматично захищаючись від світу, маскуючи брехнею свою вразливість, а по суті - свою «справжність». Нас оточує світ картинних поз: численні телевізійні ток-шоу, «сенсаційні» репортажі на сторінках жовтої преси, витягують на загальний огляд чужу брудну білизну і смакують інтимні подробиці. Сьогодні важко залишатися загадкою. Все більше присутнє стійке відчуття розпусної вседозволеності брудних рук і язиків, що не спитавшись дозволу, лізуть до тебе в душу. Не дивно, що в цій ситуації якось зовсім не хочеться добровільно відкриватися...

Але все ж ми живемо в суспільстві, а отже - взаємодіємо і спілкуємося один з одним: вдома, на роботі, в інституті, на вулиці, в поліклініці або магазині, в громадському транспорті або в кав`ярні.

Чи знайома вам така ситуація? «Привіт. - Привіт. Як справи? - Нормально. А в тебе? - У мене теж... Ну гаразд, мені час. Бувай!». Звичайний діалог двох людей, що випадково зустрілися. Вони поговорили, але нічого один одному не сказали... І пішли далі, кожен у своїх справах, через тридцять секунд забувши не тільки про зустріч, але і про існування один одного. Так ми живемо кожен день, так ми спілкуємося один з одним. Задумайтеся на мить, - що ми говоримо людям і що чуємо від них у відповідь? Ні-чо-го. Одні порожні, нічого не значущі фрази. Спілкування без спілкування.

Так, всі люди різні: різні характери, життєвий досвід, звички та страхи. І для більшості з нас вміння вербалізувати свої думки в звичайному повсякденному житті без спотворень внутрішнього цензора так назавжди і залишиться складною справою.

Але хоча б заради тих, кого ми любимо, і тих, хто, в свою чергу, любить нас, давайте спробуємо залишити свою затишну захисну раковину брехні і почнемо говорити щиро.

Хоча б іноді.