Головний позитив нашого часу

Автор/джерело -  © Олександр Народецький, “Радіо Свобода” 

Здавалося б, уся влада досить швидко була зосереджена навколо Януковича, а ефект перевороту так і не дав бажаного результату. Ідола із «Ян..» не вдається виліпити. На Диявола він також якось не тягне.

Пішли навіть на те, щоб кинути за ґрати групу провідних опозиціонерів, а сприйняття Януковича в масовому загалі так досі не сягнуло серйозної позначки. Страху в суспільстві це явно не збільшило. Ставлення до нього навіть на сході України не дає підстав говорити про відчутний рівень поваги. Чого нема, того нема.

Безбарвність правлячої верхівки свідчить про те, що порожнеча в царині ідей і перспектив уже доволі скоро може бути заповнена. В таборі януковичів така фігура, або такий рух, якщо хочете, явно не проглядається. Це в принципі не може статися, оскільки «єдіноначаліє» не передбачає конкуренції.

Опозиція продовжує шукати себе після багатьох років самонищення. У цьому зв’язку багато сподівань покладається на людей, які, поки що, не світяться в поточних політичних змаганнях. Можливо, ще не настав їхній час.

Брак ідей і людей

Кидається у вічі добре зретушований спектр правлячого клану, в якому панує брак привабливих і колоритних особистостей.

У попередніх президентів не було аж такої розрухи на яскравих індивідуалістів. Навіть за доби Кучми нагору проривалися неординарні урядовці.

На тлі відсутньої колоритності все рідше випускають Ганну Герман, яка раніше час від часу стрясала основи владного протоколу.

Щоправда, радіація зі своєрідним душком продовжує поширюватись від пана Табачника. Однак від цього колориту навіть у владних кабінетах щоразу більше перехоплює дихання. Ось, власне, усі барви нинішньої влади.

Так звані ініціативи згори щоразу більше підкреслюють певне безсилля влади. Соціальні заходи Януковича на тлі повального низького рівня життя виглядають відвертими подачками.

Його персональний похід за другу державну мову іде більше від хитрощів, які видають загальну слабкість позицій офіційного Києва.

В атмосфері безбарв’я пощастило хіба що Петрові Порошенку. Крок за кроком він впевнено повертає собі здавалося б назавжди втрачені політичні дивіденди. Про нього уже зараз пишуть як про ледве не єдиного державного діяча в сьогоднішній політиці.

Його успішність почала викликати більше довіри в суспільстві. Такої довіри в існуючому уряді, ймовірно, нема ні в кого. Янукович усіма своїми діями або бездіяльністю, усім своїм існуванням затягає Порошенка до спокуси піти у велику кар’єру. Можливо, ніколи раніше він не мав такого реального шансу.

У крутих також є комплекси

Неясність конкретної мети наскрізь через усе керівництво породжує атрофію і апатію. Невміння подолати корупцію, а відтак навіть страх перед нею призводить до загального панування принципу – день пройшов і хорошо-о-о.

За таких обставин вельми важко повірити, що єдиною рушійною силою в судовій розправі над Тимошенко і Луценко була лише помста. Адже, можливо, уперше в своєму житті Віктор Янукович став центром уваги в усьому світі. До нього звертаються президенти, прем’єри, навіть монархи.

Невже таємне бажання бути помітним, хоча б і негативно помітним, штовхає його навіть на речі, які можуть дуже скоро вистрілити проти нього?

Якщо б не опозиціонери за ґратами, то він так би і пройшов невидимим для усього світу і для історії людства. Страх опинитися у вакуумі? Невже він отримує задоволення від того, що навколо нього стільки негативу? От такий спосіб втекти від своєї рутинно нецікавої самотності.

У цій обставині закладений найбільший позитив. З подібними комплексами, які межують з недалекістю, можна очікувати змін. Судячи з потенціалу влади, ці зміни прийдуть не від неї.

Найбільша біда, яку здатна існуюча влада створити для людей, – це загальмувати реформи. Плюс ще більше нажитися за чужий рахунок. Однак наживалися вони і без влади.

Сама влада не знає, що їй робити. Благо, є чемпіонат з футболу. А якби не було? Катастрофа! Велика чорна діра! А якщо звільнити Юлію Тимошенко, то це, як приректи себе на небуття. Як не крути – глухий кут.