Чому?

Автор/джерело -  © Петро Кралюк, проректор Острозької академії, “Радіо Свобода” 

Чому на двадцятому році незалежності України з’явився і був ухвалений (поки що в першому читанні) законопроект №9073 «Про засади державної мовної політики», який де-факто передбачає поступове витіснення української мови з тих сфер, де вона поки що зберігає позиції – державного управління й шкільництва?

Власне, це лише одна з ланок «хрестового походу» задля утвердження російської мови й побудови такої собі України без українців як частини «русского мира». Цього не приховують сили, що стоять за цим законопроектом. Достатньо лише «поритися» в інтернеті, аби знайти необхідну інформацію.

У пошуках винуватців

У тому, що згаданий законопроект пройшов у Верховній Раді, дехто схильний звинувачувати російську владу. Але невже це новина? «Старший брат» не один рік і навіть не одне століття бореться, щоб українські землі стали частиною Росії. І на цьому поприщі досяг чималих успіхів.

При бажанні можна звинуватити й українських політиків. «Протягнули» законопроект регіонали, комуністи, а також окремі «тушки» й литвинівці. Можна ще звинуватити опозицію (БЮТ і «Нашу Україну»), які не спромоглися організувати зрив голосування по цьому законопроекту. Або вину звалити на литвинівців, які звільнили свій сектор, щоб дати в ньому проголосувати «тушкам» – таким чином, опозиція була введена в оману і не змогла зірвати голосування.

Чи винна опозиція, чи литвинів у тому, що відбулося голосування, – не так важливо. Важливим є те, що у Верховній Раді знайшлася потрібна кількість голосів для ухвалення законопроекту №9073.

Чому так сталося – ось над чим варто поміркувати.

Так хто ж винен?

Спочатку візьмемо сферу політичну. Подивимось на провідні сили, представлені у Верховній Раді. З регіоналами й комуністами зрозуміло – ті не приховували й не приховують, що українська мова їм не дуже потрібна. Вони воліли б мати мовою спілкування російську. Але ж за ці сили голосує добра половина виборців!

Чому? Де тут не допрацювали націонал-патріоти?

Тепер глянемо на інший політичний сегмент – опозицію. Чи можна вважати її національно орієнтованою, такою, що зосереджує свої зусилля на захисті українського етносу? Наприклад, чи є такою силою БЮТ? Радше, ні. А «Наша Україна»? На словах ніби так. Насправді ж ця політсила просто скористалася патріотичною риторикою, щоб пройти до Верховної Ради.

Із «центристами»-литвинівцями теж усе ясно. Законопроект №9073 приймався не без їхньої допомоги – деякі депутати-«народники» віддали за нього голоси.

Ось і виникає питання – чому у нинішній Верховній Раді не маємо національно орієнтованих, українських сил? І чи будуть вони представлені в ній після цьогорічних виборів?

Але ж 20 літ тому існував потужний Народний рух – національна сила, з якою доводилося рахуватися владі. Що сталося з ними? Вожді та вождики успішно розкололи й роздробили цю організацію, натворивши купу дрібненьких партійок, які зараз використовуються хіба що у політтехнологічних цілях.

Тепер візьмемо іншу сферу – діяльність громадських організацій. На зорі незалежності достатньо впливовим було Товариство української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Де воно тепер? Чи знає пересічний українець щось про діяння цієї організації? А наскільки авторитетною є Національна спілка письменників України, яка пережила і «відколи», і чимало внутрішніх потрясінь? Про інші громадські організації, що мали б відстоювати права української мови, немає сенсу говорити. Це – суцільне «підпілля».

Про справи у сфері церковній… За роки незалежності в Україні успішно йшла розбудова структур російського православ’я, формально – Української православної церкви. Чинилося це не без підтримки державної влади і навіть деяких нібито патріотичних політиків. Зараз УПЦ – лідер у релігійному житті України й будує «русский мир». Українська мова цій церкві не потрібна, бо ж є російська та русифікована церковнослов’янська.

Але Бог з ними – тими політиками, громадськими й церковними діячами. В Україні є чимала когорта людей, які мали б стати на захист української мови, бо її культивування – то їхня професія. Порахуйте, скільки в нас викладачів української мови й літератури, кандидатів та докторів наук, що захистили дисертації з української філології! А скільки журналістів, які працюють в україномовних мас-медіа! А ще є бібліотекарі, працівники культури… Де вони? Чому здебільшого мовчать? Якби всі ці люди виявили хоч найменшу активність, ставши на захист української мови, то чи був би прийнятий горезвісний законопроект? Однак, схоже, більшість з них керується принципом «моя хата скраю». І показує пальцем на політиків: мовляв, то вони винні.

Ми вже отримали сумні наслідки такої байдужості. Це – знищення українського кіно (хоча Україна має всі шанси бути кінематографічною державою), активне витіснення української мови зі сфери мас-медіа, маргіналізація україномовної книги, пісні… Тепер на черзі – адміністрація та освіта.

Чи розуміють українські філологи, журналісти, бібліотекарі, працівники культури, що законопроект №9073 для них – пряма загроза? Чи сподіваються на політиків? Наївні…

На завершення хочу розповісти про одного свого знайомого. Він – щирий український патріот. Навіть колись був членом Конгресу українських націоналістів. Дуже любить Віктора Ющенка і на останніх президентських виборах голосував за цю зело достойну кандидатуру. Потім, зрозуміло, приєднався до партії противсіхів. Зараз постійно скаржиться і розказує, як то нинішня влада гнобить нещасних українців. А недавно я довідався, що цей мій знайомий ходить на богослужбу в монастир, котрим заправляють «святі отці» із «каноніческого» Московського патріархату. До речі, в цьому монастирі прихожан поучають, що ніякої України немає, а є матушка Русь. Закономірно, цей щирий українець проти законопроекту №9073 не протестував. Хіба що сидів і журився в своїй «крайній хаті».

Дожуримося?..