Хто може ховатися під маскою щирого патріота

Автор/джерело -  © Олександр КРАМАРЕНКО, «Тарасова Правда» 

Образливо-несправедливо, що багато ультра-патріотів таких людей, як я, вважають «загарбниками», «москалями», «найманцями Кремля» тощо. Причому таврують такими термінами без перебірливо всіх російськомовних авторів, незважаючи на їх громадянську позицію чи патріотичну налаштованість.

Я вже немолода російськомовна людина. Звичайно, я за єдину державну українську мову, без усіляких ківалово-колесніченкових обмежень. Але так уже склалося моє життя в суцільно зрусифікованому комуністами та регіоналами Луганську, що літературною російською мовою я володію значно краще, ніж мовою своїх пращурів. Але цю статтю я принципово писатиму нею, як би мені це не було важко, і ось чому.

Образливо-несправедливо, що багато ультра-патріотів таких людей, як я, вважають «загарбниками», «москалями», «найманцями Кремля» тощо. Причому таврують такими термінами без перебірливо всіх російськомовних авторів, незважаючи на їх громадянську позицію чи патріотичну налаштованість.

Звичайно, рагулів у нас завжди вистачало. Але подеколи російськомовним патріотам України натякають на їхню «неповноцінність» і люди, здавалось би, вельми освічені, котрі при цьому добре розуміють, що бути російськомовною людиною і ворогом незалежної України – це зовсім не одне й те саме.

Але громадська думка формується саме таким чином, і російськомовні патріоти в нас котуються значно нижче за україномовних. Це загальновідомо. Тому вони ніколи не очолять ані проводи національно-демократичних партій та національних і патріотичних організацій в Україні, ані їхні осередки на місцях.

Цим дуже вправно користувалися й користуються спецслужби – КГБ та його нереформовані правонаступниці – СБУ та ФСБ, між якими, як виходить з недавньої заяви Валентина Наливайченка на радіо «Ера», за нинішньої антиукраїнської влади немає принципової різниці. Тому надалі я буду називати ці спецслужби, щоб не помилитися, одним словом – «контора».

Тож агентура, заслана в національно-демократичні сили, напевне, володіє вишуканою українською (часто-густо з галицьким акцентом) мовою, має бездоганну українську зовнішність та походження.

Та агентура всіма правдами та неправдами пробивається на керівні посади і паралізує та зводить нанівець усю роботу національно-демократичних партій. Результати її діяльності всі ми добре бачимо. Винятками тут є самостійні політичні проекти «контори», метою яких є повна дискредитація українського націоналізму в очах світової спільноти та витіснення його в галицьке гетто.

За відсутності навіть натяків на люстрацію в Україні на провідні позиції «конторської» агентури в національно-демократичному русі ніхто не сміє зазіхнути, і та впевнено продовжує робити свою чорну справу.

Само собою напрошується запитання: що ж у цій безвиході робити чесним українським патріотам? Тільки одне – вираховувати тих перевертнів та нейтралізувати їхню антиукраїнську діяльність.

Перша ознака агента – це, звичайно, результати його роботи. Подивіться, який рейтинг або чисельність були в тієї чи іншої партії (осередку) до його приходу на керівну посаду і які вони зараз, після його кількарічної діяльності.

Але, звичайно, це не може бути прямим розвінчанням того чи іншого керівника, бо той може просто не мати відповідних організаційних здібностей.

Тому є ще й непрямі ознаки агентури. По-перше, кожна завербована людина апріорі аморальна, бо їй за її службовим обов’язком доводиться «стукати» на своїх близьких людей – друзів, приятелів, співробітників, сусідів і навіть родичів. Результатами ж цього «стукання» часто-густо були, є і будуть зламані людські долі та кар’єри.

По-друге, люди, які так чи інакше стикалися з «конторськими» вербувальниками, одностайні в тому, що ті обіцяють їм безбідне існування за рахунок працевлаштування на кількох «не пильних» роботах. Тобто невідповідна особистим якостям успішність, яка, до того ж, не залежить від суспільно-політичного ладу в країні, є суттєвою ознакою стукача-інформатора.

По-третє, «конторі» завжди було важливо знати, чим дихають ті чи інші можновладці. І тому її агентура з національно-демократичного табору завжди тягнеться до співпраці з владою. Навіть з антиукраїнською за своєю суттю владою Януковича, на що ніколи не пішли б чесні патріоти.

І нарешті, ще одна ознака стукачів старшого віку. У радянські часи вони були штатними комсомольськими працівниками. А з цієї роботи до КГБ і назад до комсомолу переводили людину іноді по кілька разів. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо прочитати передвиборчу біографію того чи іншого співробітника СБУ. У біографіях колишніх штатних комсомольців, офіційно не пов’язаних із «конторою», ці метаморфози, звісна річ, не зафіксовані.

Хто поховав національно-демократичний рух в Україні

Сьогодні багато говорять та пишуть про відсутність у нас справжньої національної еліти, яка єдина б могла витягнути Україну з того пострадянського багна, в якому вона безпорадно борсається вже понад двадцять років.

При цьому наводяться й ознаки тієї самої еліти. Це повинні бути жертовні та порядні, патріотично налаштовані інтелектуали. Здавалося б, нічого фантастичного, і таких людей ми знаємо, вони поруч з нами, але чомусь шлях їм надійно перекрито не тільки до влади (механізми цього в Україні добре відомі), але й до керівництва національно-демократичними партіями та організаціями.

Проте, як відомо, ті святі місця не пустують. На них давно вже сидять такі всім нам добре відомі достойники, сумніватися в гарних намірах яких в Україні вважається моветоном.

Результати їхньої діяльності, в кращому разі, нульові, а в багатьох випадках навіть від’ємні. Але ніхто з них чомусь не збирається покидати свої посади. Більше того, якщо хтось посягає на них, ті достойники чинять їм несамовитий опір. Згадаймо хоча б нещодавнє зміщення Володимира Яворівського з посади голови Спілки письменників України.

З нього й почнемо. Володимир Олександрович завжди був успішною людиною як за часів СРСР (був депутатом його Верховної Ради), так і за часів незалежності (незмінний депутат ВР України). Але, погодьтеся, це зовсім різні механізми успішності. І хто міг би просувати Яворівського (який не мав ані фінансового, ані адмінресурсу, ані відповідної політичної харизми) під протилежними політичними гаслами і туди, і сюди, окрім нереформованої (якщо не рахувати зміни таблички з назвою) контори?

Я не дуже вірю в достовірність того «доносу» Яворівського, Павличка і Драча на Стуса, що гуляє Інтернетом. Але стосунки Василя Стуса з цими його вічно-успішними колегами дійсно були непростими. Так, у відчаї від суворої до нього радянської дійсності поет пише: «Навколо самі яворівські...». І сучасному українському суспільству, якби воно не було тяжко хворим, не завадило б добряче вдуматися в цей крик відчаю Стуса. Бо він свідчить про те, що ці два чоловіки зовсім протилежної ментальності. І якщо вони обидва є для нас провідниками українського слова та справи, то, принаймні, один із них видає себе не за того, ким він є насправді. Чи не так?

Я не вірю і в щире дисидентство Івана Драча, про якого той же Стус зневажливо каже: «капітулянт поезії, балакуча тіточка...».

А професор філології Києво-Могилянської академії Лариса Масенко вважає, що при жодному керівникові комітету Держтелерадіо не відбулося такого тотального привласнення українських телеканалів прокремлівським російським капіталом, як саме за Драча...

До того ж, Іван Федорович – член Громадської гуманітарної ради при Президентові України Януковичі. Здається, треба бути рафінованим рагулем, щоб не розуміти того, що це все, разом узяте, означає. То ж кого насправді маємо за світоча української справи в обличчі цієї людини?

Є багато чого не адекватного званню провідника українського патріотизму і в Левка Лук’яненка та Дмитра Павличка, але гадаю, що, враховуючи досить поважний їхній вік, говорити про це водночас не актуально та не зовсім етично. Бог уже їм суддя!

Чільний голова НРУ Борис Тарасюк був за часів СРСР у числі найнадійніших дипломатів Кремля. Що це насправді означає, знають не тільки колишні радянські посли, але й співробітники КГБ. Хоча б тому, що Москва ніколи не вірила не тільки сльозам, але й словам. Особливо коли справа стосувалася хохла-малороса.

Та й електоральний рейтинг Руху за часів правління Бориса Івановича упав у кільканадцять разів і сьогодні практично є вже нульовим.

З обличчя ж цього патріота, на моє переконання, можна писати портрет Вічного Бюрократа.

До майже такого самого рейтингу довів УНП її незмінний багаторічний керівник, колишній штатний комсомолець – Юрій Костенко і, як співають, «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!». Принаймні ніяких змін на Олімпі цієї тепер уже, схоже, диванної партії, не очікується. Самі відгадайте з трьох разів: чому?

Так само, як і в «Просвіті», керівник якої Павло Мовчан – звичайна парламентська тушка. До того ж, Павло Михайлович ініціював ще 2001 року всенародний збір коштів на Тарасову (Кобзареву) церкву в Каневі. За найскромнішими підрахунками, у 2005 році було зібрано близько 600 тис. грн. Церкву, ясна річ, не побудували й досі. Як і не повернули грошей людям. То ж виникає риторичне запитання до Мовчана: «Где деньги, Зин?» (хай вибачать мені ненависники російської мови з табору вітчизняних рагулів).

Але це все не дуже смішно, бо кращого засобу дискредитації «Просвіти» в очах її найпалкіших прихильників, погодьтеся, й не знайти.

Напевне, біля всіх цих горе-керівників свого часу були достойні люди, які би з неабиякою користю для української справи могли їх замінити. Майже певен, що всіх їх чисельна «конторська» агентура у проводах тих партій та організацій не тільки не допустила до керівництва, але й позбавила членства.

Як це зазвичай робиться, розповім на прикладі луганських осередків патріотичних сил.

Ірина Магрицька

Хто і як дискредитує дієвих патріотів у Луганську

Це дуже добре видно на прикладі відомої луганської патріотки Ірини Магрицької. Для тих, хто не знає, нагадаю, що якби в Луганську не було Магрицької, то бути йому десь навесні 2011 року знову Ворошиловградом, бо місцева влада, здавалося б, зробила для цього тоді вже все необхідне, включаючи завуальований місцевий референдум під назвою «Обличчя Луганщини», у якому Ворошилов стартував, звісно, під першим номером.

Проти цього червоного реваншу в місті постала єдина людина – Ірина Магрицька. Постала і не допустила його. А всі місцеві штатні патріоти тоді принишкли, вичікуючи, чим усе закінчиться. Потім на неї влада нацькувала міліціянтів, а тодішній заступник Луганської облдержадміністрації Родіон Мирошник, який не знає її особисто, й досі пише ненависні коментарі на місцевих сайтах стосовно Магрицької.

Але вона значно більше відома в Україні та за її межами як невтомна дослідниця Голодомору 1933 року на Луганщині. Це завдяки її книзі та фільму багато хто в нашій країні та за кордоном уперше дізнався про те, що Голодомор був і на крайньому сході України. А чимало луганців та мешканців області, забамбулених проросійською пропагандою місцевої влади, на незаперечних фактах переконалися, що Луганщина – то все ж таки Україна, а не Росія.

Перший раз із неадекватним ставленням до себе з боку керманичів патріотичних сил Луганщини Магрицька зіткнулася наприкінці 2007 року, коли майже не знайомий їй до того новоспечений керівник обласного осередку «Свободи» Дмитро Снєгирьов, ні сіло ні впало, облив її брудом у газеті «Время Луганска».

Маючи головного редактора того часопису за свою добру знайому, я надіслав їй спростування цього пасквілю. Але, на мій подив, та не тільки його не надрукувала, але й дала використати надану мною інформацію тому ж таки Снєгирьову для його другого наклепу в тій самій газеті.

Погодьтеся, що в тієї «солодкої парочки» було щось спільне, яке значно вище Закону про ЗМІ, елементарної порядності та професійної солідарності. При цьому мені було добре відомо, що про якісь інтимні стосунки між паном Снєгирьовим і тієї редакторкою на той час не могло бути й мови.

Дуже непрості стосунки в Ірини Магрицької і з головою обласного осередку «Просвіти» Володимиром Семистягою. Колишній штатний комсомолець, ревний викладач історії КПРС і теперішній радник губернатора-регіонала Пристюка спочатку не радив їй аж так занадто педалювати тему Голодомору.

Сьогодні Семистяга вже взагалі вимагає, щоб Магрицька вийшла з «Просвіти» тільки тому, що в одному з київських видань вона зруйнувала «потьомкінську дєрєвню», вибудувану керівництвом Луганська та області разом із колишнім шефом Семистяги, парламентською тушкою – Віталієм Курилом на чергових шевченківських роковинах.

Звичайно, що таку дієву патріотку тягне до проукраїнських партій. Тому влітку 2009 року вона написала заяву на вступ до ВО «Свобода». Але пройшло два з половиною роки, а членського квитка Магрицька так і не отримала, незважаючи на свою активну партійну діяльність і на те, що абсолютна більшість Луганського міського осередку бажала бачити її його головою. Не витримавши таких принижень, Ірина Магрицька покинула «Свободу».

На цьому тлі вельми двозначно виглядає постать людини, яка не допускала її до керівництва міським осередком. Це голова Харківської обласної організації ВО «Свобода» та куратор луганської Ігор Швайка. Якось на зборах у Луганську він зізнався, що пішов до цієї партії тільки тому, що йому сподобалося, як на якомусь телешоу Олег Тягнибок захищав… Інну Богословську від Жириновського.

Погодьтеся, що це не така вже й дика версія (легенда) для людини, яка до свого вступу до «Свободи» не була помічена в будь-якійсь патріотичній діяльності у своєму місті...

Нарешті, вже зовсім нещодавно пані Ірина вирішила прибитися до міського осередку партії КУН, який сьогодні налічує в Луганську аж з десяток людей.

Серед них є такий собі В’ячеслав Левандовський, який перед тими звітно-виборчими зборами, де мали її приймати до партії, розпустив чутки, що нібито Магрицька – «жидівка» і приймати її до КУНу аж ніяк не можна.

Такі самі огидні чутки він розпускав і проти колишнього голови міського осередку КУНу, такого ж дієвого луганського патріота Ігоря Саєнка. Коли той дізнався про це, то трохи не вкоротив віку Левандовському своєю важкою козацькою рукою прямо на зборах (його ледве відтягли від кривдника присутні).

Мабуть, саме тому, щоб уникнути подібного роду ексцесів, цей провокатор перед зборами завбачливо попросив покинути залу всіх прихильників Ірини Магрицької, які не були членами КУНу.

Незважаючи на це, її як добре знану в Луганську громадську діячку прийняли до партії без кандидатського терміну переважною більшістю голосів. Серед тих, хто був категорично проти цього, окрім Левандовського, що цікаво, була й колишня шкільна вчителька пані Ірини – Ніна Покришка (дівоче прізвище Духова), яка, до того ж, є ще й її сусідкою. Але, як виявилось на зборах, теж недостатньо добре знала Магрицьку...

Якщо ми всі будемо й надалі робити вигляд, нібито це все не так і погано, як нам здається, то в незалежної України дійсно не буде вже жодної перспективи. То ж не завадило б нам усім уважно озирнутися навколо себе. І не треба боятися, бо НАС усе ж таки значно більше, ніж ЇХ…

Олександр КРАМАРЕНКО,
Заслужений журналіст України, Луганськ