Дідова майстерня

Автор/джерело -  © Юрій Фоменко, “Земля Мамаїв” 

Такого статусу як дідова майстерня, не мав ні один куток двору. «Запорізька Січ», - так як бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. В тому храмі не було міста ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи коли, заходив до майстерні...

Моєму дідові
А.Д. Маржановському

Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. В нім все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла... Бджоли - навколо вуликів, домашнє птаство - навколо клуні, пес - навколо своєї миски. Бабця як некваплива комета пересувалася від печі до погрібника, далі - в садок до плитки, потім мимо комори знову до печі, інколи з сапою заходячи в город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду.

Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся з соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда, і знову зникав у соняхах.

Я відносився до класу дрібних міжгалактичних тіл, котре хаотично переміщувалось по орбіті ставок – сільпо – толока – двір.

У дворі існувала своя система координат, в якій вибудовувалось життя двору. Ситна бабусина кухня, переповнена страхами і таємницями «чорна діра» - погрібник, закрома господарства - комора, місце, де почував себе в повній безпеці – піч, покуття з вікном, крізь яке було видно Світ і, звісно, ремонтний цех Всесвіту – дідова майстерня.

Навіть кіт витирав лапи коли, заходив до майстерні...

Там все знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи по розміру в своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не стрічалось! Над майстернею можна сміливо було вішати вивіску «Сільський політехнічний музей».

В майстерні час мав свою ходу, думки – свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося рішення проблеми.

Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого в дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалась перед порогом майстерні.

Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я.

Оскільки усі були старші, то окрім мене, шкоди там не було, кому робити. Дід не бачив мою шкоду – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку, і що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю. Хоча я сам цього ще і не підозрював…

Кіровоградське вище професійно - технічне училище №4. 15 жовтня 1867 року, на приватні кошти за ініціативою викладача Єлисаветградського кавалерійського училища М.Ф. Федоровського і дружин офіцерів А.М. Резанової та О.І. Некрасової було відкрито безплатне ремісничо - грамотне училище з метою підготовки грамотних і кваліфікованих робітників. З 1922 року - ФЗУ. З 1944 по 1991 роки училище реорганізовувалось в ремісниче училище (РУ), міське профтехучилище (МПТУ), середнє профтехучилище (СПТУ). З 1991 року училище реорганізовано в вище професійне училище №4.

Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав надіятись тільки на себе. І такі словосполучення як: запаяти каструлю, приклепати ручку до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу.., - були повсякденними і не викликали якихось складнощів. А майстровитість то повага і авторитет в односельців. І дідів таких було більшість в селі. Ви спробуйте нині підійти до кого з аналогічними проханнями?

Стою я, - онук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питань і думок. Стою в приміщені, що за певних умов могло б називатись майстернею. Дивлюсь на відерце, де в перемішку цвяхи різного розміру з шурупами та думаю думку: “Ну як у такого діда міг вийти отакий онук?. Де ж загубився той ланцюжок спадковості?. Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації?”

Можливо в назві мого інституту не було слова – “грамотного”, а можливо - хаотичність і швидкість нашого життя залишає по собі безлад...