Звичка програвати: опозиція «зливає» мажоритарку на Донеччині

Автор/джерело -  © Володимир Воловенко, Український тиждень 

Попри втрату підтримки партією влади та ознаки можливого взаємопоборення між окремими її представниками в мажоритарних округах, місцеві «об’єднані» демонструють нездатність скористатися отриманими можливостями.

Лист упав на електронну скриньку рано-вранці, тож, розсилати його по адресній базі донецьких журналістів та ЗМІ заходилися ще десь удосвіта. Ні офіційних реквізитів, ані контактного телефону, лише назва невідомої організації, яку з інтернет-сленгу можна перекласти як «Справжній фронт змін».

З першого ж абзацу – брутальний, недбало зшитий докупи та майже неагрументований компромат на чергового опозиційного кандидата, що ризикнув балотуватися в нардепи по одному з округів «шахтарської столиці». Такий собі інформаційний фаст-фуд у розрахунку на недостатньо досвідчених чи нерозбірливих «журналюг». Власне, причин дивуватися не було – на Донеччині, як і усюди по ненці, стартувала офіційна виборча кампанія.

РЕГІОН ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Переконливо виграти парламентські перегони на своїй «малій батьківщині» для Партії регіонів принципово важливо. Тому задовго до старту агітаційної кампанії покотилася теренами «всеукраїнської кочегарки» хвиля передвиборчих «зачисток», жертвами яких ставали занадто незалежні керівники провінційних містечок.

Ще у квітні під тиском «біло-блакитної» більшості у міськради Дебальцевого пішов у відставку мер-комуніст, а його місце зайняв представник Партії регіонів. Багато місяців тягнеться кримінальна справа проти одного з заступників міського голови Горлівки, порушена за фактом хабарництва, який начебто мав місце, – і незалежні спостерігачі вважають, що, попри ясні обставини інциденту та досить незначну суму, що фігурує в протоколах, слідство триватиме аж до виборів, бо це дозволяє тримати на гачку горлівського мера Євгена Клепа, свого часу обраного від «Сильної України».

І вже зовсім невірогідна історія трапилася в маленькому шахтарському містечку Сніжне. Обласний УБОЗ оприлюднив відомості, що тамтешній міський голова, мовляв, є власником фальшивого диплому про вищу освіту. Реакція сніжнянського керівника була блискавичною: він заявив… про вступ до Партії регіонів, після чого скандальний інцидент дивним чином ущух.

Згодом у хід пішла специфічна нарізка виборчих округів, яку Комітет виборців України визнав підлаштовкою під конкретних шукачів парламентських мандатів від партії влади. З експертами КВУ важко не погодитися. Бо коли, скажімо, «зливають» разом Докучаєвськ та Сніжне, розташовані на відстані 130 кілометрів, або від міста Горлівки відтинають добрий шмат, аби приєднати до сусіднього Дзержинська, – у категоріях здорового глузду знайти пояснень дійсно важкувато.

Донецькі «кавеушники» не побоялися навести конкретні приклади. Зокрема, округ №46 у складі міст Артемівськ, Красний Лиман та навколишніх населених пунктів створювався, згідно з їх думкою, для Сергія Клюєва, який спільно з братом Андрієм, відомим політиком-регіоналом, володіє тут низкою промислових підприємств, що дають роботу жителям навколишніх депресивних територій. Округ №54 (Шахтарськ, Харцизськ, Шахтарський район) нарізаний «під інтерес» нардепа Владислава Лук’янова. У той час як приєднання до Київського району Донецька низки приміських сіл та селищ має на меті підтримати рейтинг Юхима Звягільського (останнім часом відомий власник шахти ім. Засядька воліє вкладати прибутки в сільське господарство).

От тільки із загальним рейтингом Партії регіонів у її «базовій» області справи все гірші. Згідно з результатами останніх соцопитувань, він упав нижче критичних 30%. За таких обставин дбати про власну популярність запізно, єдиний варіант тактики: знищити конкурентів, аби у донецького електорату на день виборів – вибору не лишалось.

«ТОДІ МИ ПРЯМУЄМО ДО ВАС!»

На такому тлі масована атака на опозиційних донецьких діячів відразу ж після старту виборчої кампанії не виглядає несподіванкою. У Маріуполі зазнала «маскі-шоу» податківців фірма, що належить доньці керівника обласного штабу об’єднання «За Батьківщину» Олександра Ярошенка. На ньому самому майже рік «висить» незакрита кримінальна справа щодо зловживань на посаді головлікаря маріупольського шкірно-венеричного диспансеру.

Днями Ярошенко розповсюдив відкритий відеолист до донецької влади, де обіцяє відповісти на незаконні репресії «подальшим посиленням боротьби», проте на практиці поки що виходить навпаки: об’єднана опозиція на Донеччині перебуває в стані зацепеніння, масові акції не проводяться, агітаційні намети трапляються рідко, як дощ у пустелі. Що діючій владі, мабуть, і треба було довести…

А тим часом атаки зазнав опозиційний кандидат по 41-му виборчому округу Володимир Деркач. Його суперником виступає заступник керівника обласної організації Партії регіонів Олександр Бобков. Останній багато років пропрацював головою райвиконкому у робочому передмісті Донецька, де зараз балотується. До того ж має старі заслуги перед владою як один із організаторів донецького «Антимайдану» 2004 року.

Але й опонент провладному кандадатові випав непростий. Володимир Деркач, голова обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Чорнобиля, відомий як активний учасник акцій чорнобильців з обстоювання своїх прав. Після одного з таких резонансних голодувань його вже «трусила» прокуратура на предмет автентичності ветеранського посвідчення.

Тепер же, зненацька, Деркача та його дружину викликали в Пролетарський РВС м. Донецька. «Підставою до виклику слугувала заява жителя м. Донецьк про спричинення йому тілесних ушкоджень», – повідомила згодом міліцейська прес-служба. Нібито літній ветеран, перебуваючи в злому гуморі, відлупцював якусь компанію молодиків. «Я навіть не розумію, про яких студентів може йтися!» – обурюється опозиційний кандидат.

Чого очікувати далі? Координатор громадського спостереження на виборах донецького відділку Комітету виборців України Олександр Клюжев радить, наприклад, не випускати з поля зору 44-й виборчий округ. На дальній околиці «шахтарської столиці» вирішив шукати парламентської долі скандально відомий секретар Донецької міськради Микола Левченко. Антигерой нищівної документальної стрічки «Інший Челсі», демонстративний українофоб звільнився до офіційного початку виборчої кампанії зі своєї посади в мерії, аби, мовляв, вороги не звинувачували у використанні адмінресурсу. Та чи не в останній день роботи встиг «засвітитися» з чиновницьким візитом на спорткомплексі, що зводиться на території округу – і з репортажів, розповсюджених місцевими телеканалами, виходило, що довгоочікуваний об’єкт соцкультпобуту то мало не особиста заслуга амбітного функціонера-регіонала.

Проти Левченка об’єднана опозиція виставляє ветерана шахтарського руху, лідера Незалежної профспілки гірників Донбасу Миколу Волинка. У того досить і досвіду боротьби, і власного авторитету серед місцевих гірників. Тож, цілком логічно чекати нових наїздів, на незалежні шахтарські організації.

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОЖЕНЬКИ…

Нинішній поворот подій об’єднана опозиція мусила б, як мінімум, передбачити наперед. І, якщо вже її вожді проголосили за мету безперечну перемогу на виборах, заздалегідь мобілізуватися. Проблема, одначе, в тому, що при перших ознаках адміністративного тиску союз позиційних сил на Донеччині почав руйнуватися зсередини. Так уже траплялось, на багатьох минулих виборах – маленькі зради, тихий саботаж, інсайдерська діяльність на користь ідеологічного супротивника встигли створили багатьом місцевим «демократам за фахом» реноме утриманців влади.

Практично синхронно з початком кампанії один із керівників найбільшого, краматорського осередку донецької «Батьківщини» Валерій Карпенко публічно проголосив колективний вихід його земляків із партії. Причиною нібито стало невдоволення кандидатурою висунутого по місту центральним штабом мажоритарника, депутата міськради від «Фронту змін» Володимира Ржавського.

Протилежна сторона не забарилася пригадати, як на останніх президентських перегонах сам Карпенко (який тоді очолював обласний БЮТ) за тиждень до голосування усунувся від партійних обов’язків, що, мовляв, призвело до катастрофічних наслідків. Одне слово, вийшло в цілому гучно, із взаємним поливанням компроматом, наочно продемонструвавши донецькій публіці, які кістяки відшукуються в місцевих опозиційних шафах. Ініціаторам акції результат безперечно мав би сподобатися, тож існує ймовірність повтору в інших опорних для опозиції містах регіону.

Проте – диму без вогню таки не трапляється. У неформальному спілкуванні з функціонерами місцевих виборчих штабів доводиться останнім часом чути про гострі тертя, що все частіше виникають між основними учасниками політичного об’єднання. «Фронтовики», мовляв, позахоплювали керівні посади, але не мають ні досвіду «бютівців», ані, схоже, ентузіазму до розгортання реальної агітації. Тенденція нібито йде «з голови»: керівникові штабу Олександрові Ярошенку, що перебуває під тиском кримінальних справ, у Києві спочатку обіцяли вирішення проблем через надання місця в прохідній частині партійного списку, а в результаті поставили аж 77-м, що не гарантує автоматичного отримання депутатської недоторканості.

Але й запропонувати альтернативного лідера донецькі «біло-сердечні» навряд чи в змозі: керівника обласної «Батьківщини» Гарегіна Арутюнова Центральна виборча комісія днями виключила з виборчого списку об’єднаної опозиції через брак формальних документів. Мабуть, тепер дніпропетровський бізнесмен шукатиме депутатського мандату в якомусь з мажоритарних округів, та, вочевидь, це буде не Донбас.

ЧИ НЕ ЗАШВИДКО Я БІЖУ?

Незалежні експерти в регіоні твердять, що, попри організаційні негаразди та прихований розбрат, опозиція на Донбасі могла б реально поборотися за перемогу в кількох перспективних виборчих округах, сконцентрувавши на них зусилля. Але це – в теорії. Коли ж починаєш розбиратися з конкретними прикладами…

Виборчий округ №47 (м. Слов’янськ та прилежні райони) – чи не найбільш українська територія в зденаціоналізованому Донбасі, яка страждає від купи соціальних, екологічних проблем. Тут від Партії регіонів балотуватиметься син прем’єр-міністра Олексій Азаров. Людина слов’янцям, м’яко кажучи, малознайома. На додаток, міський голова Неля Штепа встигла оприлюднити власне уподобання в особі нардепа-регіонала Володимира Малишева, який, за твердженням цієї безпосередньої жінки, «уже завів у місто 20 мільйонів і обіцяв завести ще 80».

Звідки у відставного міліцейського генерала такі гроші, то окреме питання, але зрозуміло, що Азарову-молодшому, аби здобути прихильність городян з мером включно, доведеться використовувати потужні засоби, не лише грошові – і не факт, що допоможе. Але від об’єднання «За Батьківщину» за депутатський мандат тут змагатиметься редактор місцевої газети «Славянские ведомости» Олег Зонтов, і, з усією повагою до колеги, я б не взявся стверджувати, що варто сподіватися боротьби на рівних.

У одномандатному виборчому окрузі №43 (Ленінський район м. Донецька) балотуватиметься нардеп від ПР Валентин Ландік, більше відомий як «великий тато» заводу побутової техніки «Норд», там-таки й розташованого. Ситуація не така однозначна, як може здатися на перший погляд: підприємство потерпає від конкуренції закордонних брендів, на «Норді» відбувається швидка зміна кадрів, а навколо – чимало незадоволених малою зарплатнею та умовами праці. Немов зглянувшись на біди «червоного директора» зі стажем, опозиція виставила проти нього керівника проектно-конструкторського інституту аж з Краматорська, Миколу Кутєпова.

Схожа ситуація в окрузі №60 з п’яти сільських районів, що займає майже чверть чималої Донецької області. З одного боку – директор Донецького металургійного заводу Олександр Риженков, який вирішив увінчати багатолітню промислову кар’єру представництвом у парламенті від трударів ланів та ферм. У нього відтягуватиме голоси колега по ПР, самовисуванець Валерій Коновалюк, людина не менш заможна, але також чисто міська. А от від опозиції вирішено виставити дрібного приватного підприємця Василя Коваленка, якому дай бог нашкребти на бензин, аби протягом кампанії об’їхати ті сотні кілометрів битих сільських шляхів.

P.S.: У радянський час монополію на протестний рух у «шахтарській столиці» тримала одна жіночка, озброєна жовто-блакитним прапором на складаному дюралевому флагштоці. 7 листопада, як на роботу, вона зі своїм знаряддям виходила до пам’ятника Леніну, де якраз кучкувалися комуністи. «Червоні», також цілком традиційно, відбирали знамено (тоді ще недержавне) у порушниці спокою та ще й піддавали прапорищем по спині. Після чого вона повідомляла, що «в Донецьку озвірілі реакціонери чергового разу побили відому демократку», аби з почуттям виконаного обов’язку спочивати до наступної календарної дати. У неї дійсно можливостей зробити більше мабуть таки не було, а от у нинішньої опозиції є.