Батя

Автор/джерело -  © GRUBAS 



Дата публiкацiї - 10.09.2012 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2535

У мене все ніяк не йшов з голови чоловік зі сльозами на спотвореному обличчі, який лежав у темряві й намагався не дзенькнути медалями...

На пляжі поряд зі мною розташувався дід з двома онуками. Чорний увесь, одразу помітно - не один місяць тут загоряє, - так і виявилося.

У перші дні ми просто віталися, потім помінялися зачитаними до дір, вологими від бризок російськими газетами, а коли більше читати стало нічого, розговорилися.

Спочатку про чорногорську флору та сербську фауну, потім - про моїх дітей і його онуків, а потім просто - за життя.

Його син придбав тут квартиру, - ось дід з онуками і загоряє все літо. Добре, тільки іноді поговорити рідною мовою хочеться, - та ні з ким.

Дід (я якось навіть і не запитав його імені, хоч спілкувалися тиждень) повідав мені кілька своїх сімейних історій, ось одна з них…

- Ми жили в Україні в маленькому селі. Мій батя, царство йому небесне, всю війну пройшов, всі чотири роки в танку провоював.

Як йшов, - я не пам’ятаю, маленький був, а як повернувся, пам’ятаю, неначе вчора. Хлопці мені дуже тоді заздрили - татко живий, з німецьким акордеоном, сам увесь в медалях, орденах, та ще й з руками і ногами цілими. Тоді це була велика рідкість.

Правда, лисий увесь і рот став маленький і круглий - голова в танку трішки підгоріла, але очі цілі і сам здоровий як бик.

Працював наш батя трактористом у колгоспі, жили голодно, але дружно, не скаржилися. Все було б добре, тільки в 52-му понавідкривали навколо нас вугільних шахт і стали на них зазивати добровольців-комсомольців. Добровольці скінчилися, так і не почавшись, але завдання партії виконувати потрібно і тоді почали, хочеш - не хочеш, загрібали всіх підряд.

Причому під час роботи не забирали, - що б чуток не було, напевно, - гребли тільки вечорами.

Сидить людина в хаті, нікого не чіпає, а тут раз – «Здрастє!» - з’явилися агітатори з міліцією.

Забирали всіх чоловіків від вісімнадцяти до п’ятдесяти. Пишеш заяву добровольця, торбинку в зуби і на шахту в «бій за вуглинку». Не хочеш писати одразу, так спочатку нирки відіб’ють, а вже опісля напишеш...

 

Батя наш дуже не хотів на ті шахти.

В хаті під підлогою видовбав собі місце, величиною менше за труну, і як тільки собака ввечері загавкає, швидко хапав документи, одягав піджак з медалями, хрестився і залазив під підлогу. Зверху закривався дошкою і кожен з нас, дітей, умів швидко накривати килимком батьківський схрон. Навіть трирічна сестра. Ну, взагалі не помітно.

Бувало, увірвуться в будинок, і давай батька шукати. Всі перевертали, спочатку шукали батька, потім вже його документи, нагороди, костюм.

Мама казала, що мовляв, ось тільки перед вашим приходом чоловік зібрався, взяв паспорт, медалі й поїхав у місто, навіщо, - не знаю.

Товариші агітатори лаялися, плювалися і йшли, може на тиждень, може на місяць...

А тато вилазив з своєї домовини, все обличчя в сльозах. І так до наступного гавкання собаки.

Мама його жаліла.

Звичайно, образливо - життя не щадив, чотири роки за Батьківщину відвоював, залиште вже чоловіка в спокої, нехай в своєму колгоспі землю оре, так ні ж...

Одного разу, все ж знайшли. Витягли, вивели на двір і так відлупцювали... досі у вухах стоїть його крик.

На шахті батько пропрацював недовго, кілька місяців всього. Їхню бригаду там привалило.

Багатьох повбивало, а батьку ноги відрізали вище колін.

Нічого, - він не сумував, - по будинку все сам робив, стрибав по хаті як мавпочка, ще прудкіше за здорового. Навіть у футбол з нами грав, - стояв на воротах.

Взагалі хороший був чоловік, добрий. Адже він, слава Богу, до старості дожив, в 80-му схоронили...

...Дід, важко зітхнувши, піднявся і пішов до моря розбороняти онуків, що билися за матрац, а у мене все ніяк не йшов з голови чоловік зі сльозами на спотвореному обличчі, який лежав у темряві й намагався не дзенькнути медалями...

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.