Жодних ілюзій. Українська більшість має реально оцінювати потенціал нинішньої опозиції

Автор/джерело -  © Андрій Скумін, Олесь Олексієнко, Український тиждень 



Дата публiкацiї - 7.12.2012 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2654

Українська більшість має реально оцінювати потенціал нинішньої опозиції, щоби після чергового розчарування остаточно не втратити надію на появу альтернативного проекту.

Вибори засвідчили, що в Україні викристалізувалася більшість, яка знову проголосувала проти режиму Януковича. Однак ці вибори також продемонстрували, що на політичному горизонті не видно мейнстримної партії.

Попри об’єктивно слабкий ресурс опозиції перед виборами (медійний, фінансовий, організаційний, лідерський) та силу адмінресурсу, сукупно опозиційні партії («Батьківщина», УДАР, «Свобода») здобули біль­ше мандатів, ніж їм пророкували – близько 180 (плюс-мінус п’ять, зважаючи на ймовірні повторні вибори в кількох округах). За партійними списками три опозиційні партії отримали майже 50% голосів виборців, тоді як провладна політсила – лише 30%. Але такий результат не є свідченням успішної виборчої кампанії та сили ідеології опозиційних партій. Наразі українська більшість вкотре засвідчила цілковите несприйняття режиму Януковича, тож багато хто голосував за опозиційну партію не тому, що є палким її прибічником, а лише тому, що вона назвалася опозицією до влади. Те саме стосується і висуванців від «Батьківщини», УДАРу чи «Свободи»: чимало людей віддали свої голоси за них, не знаючи щось конкретне про свого обранця, а лише тому, що вони представляють реальну антитезу до влади. Це своєрідний черговий кредит довіри української більшості політсилам, які називають себе опозицією, попри те що до кожної з них постає чимало запитань. При цьому є великі ризики, що вони знову розчарують більшість, яка прагне альтернативного проекту. В такому випадку опозиція дуже швидко змаргіналізується, причому допоможе їй влада, яка однозначно завдаватиме удару по її слабких місцях, яких, до речі, не бракує у «Батьківщини», УДАРу та «Свободи».

«Батьківщина»:паразитування на протестному електораті

Виборча кампанія і особливо перші дні після голосування вкотре засвідчили слабку організацію об’єд­наної опозиції (ОО). Наразі складно визначити чому, але «Батьківщина» фактично здала регіоналам, особливо їхнім кандидатам-мажо­ритар­ни­кам, Центр, Північ, Схід і Південь України. Виборча кампанія тут була млявою, у багатьох випадках виставлялися відверто слабкі мажоритарники, при цьому за бортом залишалися доволі авторитетні люди. Як наслідок – жоден кандидат від «Батьківщини» не переміг у Полтавській, Волинській областях і лише по одному – в Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Черкаській, Київській, Житомирській, Вінницькій, де ОО за партійними списками здобула впевнену першість (тут за неї віддавали від 30% до 45% голосів залежно від регіону). А як показали результати голосування в таких областях, як Одеська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Харківська, рівень підтримки опозиції (загалом понад 35% у кожній) тут був достатній, щоб реально поборотися за лідерство в щонайменше 15 округах. Приклад – Первомайськ, де люди кинулися відстоювати свого обранця-опозиціонера, коли результати голосування були брутально сфальшовані на користь провладного депутата. Але по мажоритарці в цих областях «Батьківщина» отримала лише один мандат. Схід ос­тання, втім, як і УДАР, взагалі здала без бою – мінімум висуванців, членів комісій і спостерігачів, тому напевне сказати, як насправді там рахували голоси, неможливо. Зрештою фактична бездіяльність об’єднаних на Півдні та Сході дала змогу владі знову поділити Україну на дві частини.

Очевидним є стрімке падіння рівня організаційної роботи первинних організацій, що знайшло підтвердження під час підрахунку голосів, коли у багатьох випадках не знайшлося активістів на місцях, які б стали на захист голосів, відданих за висуванця від «Батьківщини». Подеколи навіть скидалося на свідоме небажання допомогти своїм кандидатам, коли перевага провладного висуванця у кілька сотень голосів відверто викликала сумніви. А часто і самі кандидати від об’єднаної опозиції, які втратили перемогу на самому фініші, проявляли дивну пасивність.

Зрештою, можна дійти висновку, що «Батьківщина» здобула 25% за партійними списками (62 мандати), а 40 її висуванців перемогли (за попередніми даними) не завдяки, а всупереч. За неї цього разу голосували не тому, що палко підтримують її програму чи лідера, а переважно тому, що та сила чітко заявила свою опозиційність до режиму Януковича. «Батьківщина» не запропонувала нічого, щоб претендувати на роль мейнстримної партії. Все як і раніше: «Бандитам – тюрми!», «Юлі – волю!» тощо. Натомість жодної відповіді на цивілізаційні запитання: як зруйнувати олігархічно-люм­пенську модель економіки, як побороти корупцію, як консолідувати націю тощо.

Власне, найбільше запитань постає до лідерів ВО «Батьківщини». Насамперед не зрозуміло, хто схвалює ключові рішення, а відтак хто відповідальний за очевидні прорахунки (зокрема, чому провалено виборчу кампанію і конт­роль за підрахунком голосів на Сході, в Центрі України), а отже, кого варто відправити в утиль через профнепридатність, а подеколи і за відверте загравання з владою.

Очевидною є криза лідерства в політсилі. Юлія Тимошенко з кожним днем дедалі менше турбує лідерів об’єднаної опозиції. Показовою є їхня реакція, точніше її відсутність, на голодування екс-прем’єрки на знак протесту проти фальсифікацій: у перші дні після її заяви ані Турчинов, ані Кожем’якін, ані Яценюк геть не обмовилися про це. Зрештою, складається стійке враження, що ніхто звільняти екс-прем’єрку не збирається, і її використовуватимуть, допоки це буде чинником мобілізації електорату. Варто також констатувати, що Тимошенко майже повністю втратила вплив на свою партію. Натомість вже зараз очевидно, що формальний лідер об’єднаних Яценюк у товаристві Турчинова – Коже­м’я­кіна деградує як політик. Під час виборчої кампанії і особливо після голосування він був більше схожий на менеджера середньої ланки, ніж на лідера.

Ще одна очевидна проблема очільників ВО «Батьківщини» – брак узгодженої позиції. Це, зокрема, проявилося в реакції на фальсифікації виборів. Наприклад, лідер Об’єд­наної опозиції Арсеній Яценюк на мітингу під ЦВК 5 листопада заявив, що його політсила визнала проведення перевиборів у п’яти округах, ос­кільки, на його думку, це «кращий вихід із ситуації, що склалася». Натомість його соратник Анатолій Гриценко написав на своїй сторінці у Facebook: «Так і підмиває кой-кому дати в морду, за оте «переможне» визнання повторних виборів у п’яти округах». Сам же Гриценко напередодні цього вийшов з абсурдною ініціативою, явно неузгодженою з соратниками, провести з’їзд партії «Батьківщина», «обнулити» списки і відмовитися йти у Верховну Раду. Цілком некомпетентна заява, зроблена без погодження з партнерами по опозиції, фактично ввела в оману виборців і примусила інших опозиціонерів довго пояснювати, що ніхто такого рішення не схвалював і реалізувати таку процедуру наразі неможливо.

Тож ключовою проблемою буде вироблення формату взаємодії представників різних середовищ, які висувалися до парламенту під брендом ВО «Батьківщина»: «Батьківщини», «Фронту змін», «Громадянської позиції» тощо. Оскільки значним є ризик того, що фракція ОО може перетворитися на новий варіант НУ – НС без натяку на спільну позицію і фракційну дисципліну. Відтак збереження єдності як такої для об’єднаної опозиції стає одним із основних питань порядку денного. Тим більше, що влада однозначно намагатиметься пересварити їх, адже поодинці легше завоювати.

Зрештою, якщо лідери ОО не відмовляться від тактики паразитування на протестному електораті й не запропонують українській більшості чіткого та конструктивного альтернативного проекту, можна сміливо прогнозувати, що ця політсила дуже швидко змаргіналізується в парламенті, як і її лідери.

УДАР: «кличководи» проти Кличка

Абревіатура УДАР – «Український демократичний альянс за реформи» – стала чи не найкреативнішим ходом партії Віталія Кличка за всю виборчу кампанію-2012. Та все ж ця політсила не виявила на політичному ринзі тих чемпіонських якостей, які стільки років виявляв на боксерському її лідер. «Віталій звик покладатися на себе і не був цілком готовий до брудної колективної боротьби», – пояснив у приватній розмові один зі штабістів УДАРу. Дивна характеристика очільника, котрий як-не-як обертається в українській політиці не перший рік.

Зрештою, головне запитання до Кличка: чому він, заявляючи про себе як про опозиціонера, не захотів тісно спів­працювати з об’єднаною опозицією. Від самого початку він і його команда дивним чином не виявляли будь-якого бажання співпрацювати з іншими опозиційними силами. У грудні минулого року нічим закінчилися довготривалі переговори про приєднання до УДАРу «Громадянської платформи» екс-міністра оборони Анатолія Гриценка. А в березні Кличко відмовився від значно масштабнішої пропозиції: створити спільний список з опозицією, яка саме оформила союз ВО «Батьківщина» та «Фронту змін».

Відмову в оточенні Кличка тоді пояснювали даними соціологічних досліджень, які нібито засвідчували, що поодинці об’єднана опозиція та УДАР наберуть більше голосів, аніж якби вони йшли єдиним списком. Хай так. Але чим обґрунтувати величезне бажання останнього нав’язати «Батьківщині» й «Свободі» власний сценарій узгодження єдиних прохідних кандидатів в одномандатних округах, а не той, який забезпечив би спільну перемогу. Тоді, пропонуючи свій варіант зняття висуванців від об’єднаних на користь прохідних від УДАРу і навпаки, в тій політсилі пояснювали це знову ж таки соціологією, яка гарантувала перемогу більшості ударівців, зокрема в Києві (!), а не кандидатам від «Батьківщини» чи «Свободи». Але, як засвідчили результати голосування, або соціологи, що проводили опитування на замовлення УДАРу, виявилися не професіоналами, або Кличко і Ко відверто блефували: офіційний підрахунок забезпечив першість лише шістьом представникам цієї партії в мажоритарних округах. Але найтрагічнішим для опозиції є те, що суперництво на одному окрузі кандидатів від ОО та УДАРу стало головною передумовою перемоги як мінімум у 22 округах загалом менше популярних провладних мажоритарників. І що показово, у більшості випадків на другому місці був представник «Батьківщини» з відставанням від ос­тан­ніх зазвичай лише на десяті частки відсотка. Тоді як висуванець від політсили Кличка значно поступався йому. Фактично ударівці відтягли на себе від 3% до 15% потенційно опозиційних голосів. Звичайно, у випадку зняття одного кандидата на користь іншого їхні рейтинги не додаються автоматично, але зараз, зважаючи на специфіку нинішніх перегонів (голосували насамперед проти влади, а не за опозицію), це спрацювало б.

Та не лише «неправильна» соціологія чи самовпевненість стала причиною фактичного провалу Кличка і Ко, які дуже хотіли посісти друге місце на виборах, таким чином здобувши велику перевагу перед «Батьківщиною» в боротьбі за висунення єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах-2015. Зокрема, там не врахували, що об’єднані, попри цілковиту неконструктивність своїх гасел у стилі «ми їх зупинимо», все ж таки зуміли нав’язати суспільству свій порядок денний виборчої кампанії. Зводився він до «боротьби добра зі злом». І в цю схему погано вписувався Кличко, який жодного (!) разу за всю кампанію не піддав персональній критиці президента Януковича.

Така стриманість – чи гнучкість? – підживлювала чутки про нібито співпрацю лідера УДАРу з так званою групою Фірташа, яку в офіційній владі уособлює голова Адміністрації президента Сергій Льовочкін. При цьому на з’їзді партії, на якому висували кандидатів у депутати, спортсмен не зміг відповісти на запитання Тижня про те, яким чином він збирається утримувати своїх соратників по парламенту від кооперування з пропрезидентськими силами.

А такі «співробітники» будуть. Потенційні тушки – ще одне слабке місце УДАРу. Їх найбільше у списку партії Кличка, якщо порівнювати з «Батьківщиною», яка цього разу за кількома винятками провела до ВР перевірених бійців, і свободівцями, за яких багато хто голосував саме через упевненість у їхній непродажності. Скажімо, дуже важко буде утриматися тому самому екс-прем’єрові Криму Сергієві Куніцину, що пройшов до Ради в списку УДАРу як лідер ветеранських організацій «афганців». І річ тут навіть не в моральному обличчі, а в традиції: для будь-якої людини, котра працювала у владі ще з часів Кучми, нинішні керманичі мають багато різноманітних «переконливих аргументів», щоб схилити її до співпраці.

Не покращує сприйняття УДАРу й наявність у партії таких осіб, як Артур Палатний (входить до першої десятки списку). Формально доцент кафедри спортивних дисциплін, ігор та туризму Переяслав-Хмельницького педуніверситету імені Григорія Сковороди, пан Палатний є другом дитинства братів Кличків. І водночас, як стверджує преса, колишнім «активістом» київського кримінального авторитета на прізвисько Рибка. Не найкращий бекграунд для зірки-політика, що претендує на звання найбільш європейського поміж лідерів партій – переможців парламентських виборів.

Ще більше «УДАРних» тушок могло би потрапити до ВР у разі кращих результатів політсили в мажоритарних округах. У ніч на 29 жовтня, через п’ять годин після закриття виборчих дільниць, кореспондент Тижня у розмові тет-а-тет назвав представникові УДАРу в Центрвиборчкомі Валерію Карпунцову прізвища двох висуванців від його партії, які, за наявними в Тижня даними, ще до дня голосування підписали заяву про вступ до фракції Партії регіонів у новому парламенті. Пан Карпунцов не став ані заперечувати, ані підтверджувати інформацію про зрадництво кандидатів, а обмежився фразою «вони все одно не проходять». Обидва вони справді не пройшли – на їхніх округах перемогли представники ОО. Але осад, як кажуть, залишився. Адже затверджував їх у кінцевому рахунку саме Кличко…

Зрештою, у команді Кличка доволі мало людей, які могли запропонувати альтернативний проект, що задовольнить українську більшість. Показовий приклад: невключення до партійного списку УДАРу відомого економіста Володимира Ланового, хоча, за інформацією Тижня, такі переговори велися. УДАР у своїх гаслах орієнтується на підприємництво. Лановий натомість має чітку програму дій подолання олігар­хічно-люмпенської моделі економіки, на яку робить ставку українська влада і яка прирікає Україну на бідність, й при цьому пропонує альтернативну модель вільного підприємництва. В УДАРі ж тепер економічним напрямом, схоже, опікуватиметься колишній міністр фінансів Віктор Пинзеник, який ніколи не висловлював чіткої позиції щодо негативного впливу олігархату на економіку і не мислить категоріями вільного підприємництва.

Зрештою, Кличко не здатен очолити мейнстримну партію, оскільки, схоже, в його оточенні вистачає «кличководів», які заважають визначному боксерові стати не менш визначним українським політиком. Від кожного він чує тези, які часто є взаємовиключними, звідси й незрозуміле позиціонування УДАРу: європейський вибір, але російська мова і тісна дружба з Москвою при цьому не є перепонами для нього тощо. Саме ці персонажі, схоже, заважають йому зрозуміти важливість багатьох ключових для партії, яка претендує на лідерство в опозиційному таборі, речей: визнати, що в Україні немає вільного ринку; запропонувати альтеративну олігархічній модель; визначитися, на основі чого має формуватися національна ідентичність.

Інакше ти не опозиціонер. Зрештою, саме через це Кличко і Ко не отримали на виборах те, на що сподівалися. Оскільки саме такої конкретики від них очікував потенційний електорат.

Натомість у виборчій кампанії УДАРу читалася робота таких персонажів, які або прагнуть банально використати Кличка у своїх інтересах, або працюють на зовсім інші політичні сили і структури.

Отже, головне, щоб Кличко зробив нарешті всі належні висновки зі своїх попередніх поразок і позбувся наполегливих «кличководів», які цілком можуть завести його політсилу до провладної більшості, бо в такому разі про нього як політика можна буде забути. УДАРу, якщо він претендує на щось більше, потрібне кардинальне оновлення як кадрів, так і програми, яка наразі багато в чому повторює зміст маргінальних партій.

«Свобода»: вулична партія в парламенті

Проблеми «Свободи» дещо іншого ґатунку. На відміну від членів «Батьківщини» та УДАРу, серед її представників, що потрапили до парламенту, не проглядаються потенційні тушки, а якщо вони і є, то їм не дасть проявитися сувора партійна дисципліна. «Свобода» має ідеологію, чітке позиціонування, добре поставлену роботу місцевих осередків, відданих активістів і, головне, потенціал до розширення свого електорату. Основна проблема – кадри. Серед свободівців дуже мало фахівців з окремих галузей, здатних на розробку альтернативного проекту. Як і будь-яка вулична партія, ця політсила більш спроможна на руйнування, аніж на конструктив.

Водночас є ризик, що перемога зіграє злий жарт зі свободівцями. Потрапивши до ВР, вони можуть вирішити, що роблять усе правильно, а відтак зупинитися на досягнутому. «Свобода» не зуміє трансформуватися з вуличної партії в парламентську, і основна її діяльність у Верховній Раді полягатиме в блокуванні трибуни, бійках із регіоналами, сварках із комуністами. У такому випадку вона швидко маргіналізується – в чому їй усіляко сприятиме влада. Не виключено, зокрема, що проти свободівців уже найближчим часом буде організовано кілька провокацій, аби позбавити їх статусу «єдиної непродажної партії», який, за великим рахунком, і забезпечив їм 10% голосів.

Цілком імовірно, що успіх цієї політсили на парламентських виборах підштовхуватиме владу до реалізації і раніше обговорюваного, однак до останнього часу мало реалістичного сценарію: з використанням маніпуляцій масовою свідомістю за допомоги цілком контрольованих нинішнім режимом основних національних медіа вивести у другий тур президентських виборів, як оптимального (принаймні на перший погляд) спаринг-партнера для Януковича Олега Тягнибока. Після цього за рахунок нагнітання теми загрози українського «неонацизму» повторити успішні кампанії мобілізації більшості виборців проти комуністичної загрози, як це було зроблено 1996-го на російських виборах «Єльцин проти Зюґанова» або 1999-го в Україні в парі «Кучма проти Симоненка». Причому цей сценарій не вимагатиме від «Свободи» й Тягнибока свідомого підігравання означеній ролі. Йтиметься про знане правило східних єдиноборств «використання сили супротивника» – тобто зростання авторитету «Свободи» як найбільш радикального й послідовного борця з антиукраїнським режимом.

Звичайно, націоналісти можуть спробувати зламати такий сценарій на свою користь, однак це вимагатиме від них великих зусиль над собою, в деяких випадках довелося б наступити на горло своїй пісні, що наразі бачиться сумнівним, з огляду на прямолінійність свободівців і небажання слухати інших. По-перше, треба здолати образ ксенофобської та антиєвропейської партії, штучно створений насамперед проросійськими силами. В іншому випадку її ніколи не підтримає поміркована частина українського суспільства, а в Євросоюзі можуть зробити ставку на Януковича або іншого висуванця ПР під час другого туру й тим самим санкціонують здобуття режимом потрібного йому будь-що результату. По-друге, необхідно більше уваги приділити кадровій політиці, розширити пул «співчутливців» серед авторитетів громадської думки та професіоналів у царині державного управління, економіці, гуманітарній сфері особливо у Центрі та на Південному Сході. Паралельно відтіснити на другий план частину старої гвардії, яка продовжує вдаватися до використання риторики й дій, притаманних маргінальним ультрарадикалам із підтримкою в кілька відсотків, а не політичної сили, що претендує на провідну роль в українській політиці. Нарешті, необхідна модернізація програми в напрямку, з одного боку, надання їй більшої реалістичності в сучасних світових і українських реаліях, а з другого – чіткого бачення необхідних змін і шляхів їх досягнення в Україні з урахуванням інтересів української більшості. Адже «Свобода» так само, як і «Батьківщина» та УДАР, дотепер не аналізувала й не порушувала таких глобальних для суспільства питань, як негативний вплив олігархічної моделі на економіку, монополізація та маніпуляції на ринку друкованих ЗМІ, які призводять до витіснення україномовних видань, русифікація книготоргівлі тощо. Альтернативний проект має включати конструктивні пропозиції щодо вирішення всіх наявних у суспільстві проблем, інакше не відбудеться очікуваного більшістю перезавантаження.

Іншими словами, прагнення «Свободи» відіграти роль реальної, а не підставної альтернативи нинішньому режимові вимагатиме її перетворення з популістської ультраправої політичної сили на конструктивну праву націоналістичну партію, здатну відстоювати інтереси української більшості. Інакше вона дуже швидко втратить підтримку й залишиться зі своїм ядерним електоратом, який іще торік не перевищував 4%.

Що робити

Сьогодні довіра до опозиційних партій безпрецедентно висока. Але водночас існує небезпека імітації боротьби з режимом, принаймні з боку «Батьківщини» (в пам’яті голосування за Харківські угоди, мовний закон) і УДАРу, який досі не переконав у своїй щирій опозиційності.

Тому вже сьогодні непровладні партії мають розпочати системну роботу для протидії спокусам, ризикам і загрозам, які очікують новообраних депутатів під куполом ВРУ.

Зокрема, випробуванням для цих політсил може стати зворотний бік тушкування. Адже в парламент увійде більш ніж сотня самовисуванців, які виявлять охоту вступити до їхніх фракцій. Опозиція має знехтувати бажанням збільшити кількість «багнетів» і достатньо вибірково підходити до депутатів, які побажають поповнити її лави. Інакше отримає одіозних постатей, які її лише компрометуватимуть. Зокрема, є дуже ймовірним, що заяву на вступ до фракції «Батьківщини» подасть Олександр Волков, який переміг у мажоритарному окрузі на Сумщині, позиціонуючи себе як кан­ди­дат-опо­зи­ціонер. Можна лише здогадуватися, який ефект матиме входження до фракції «Батьківщини» екс-помічника Кучми; він-таки «директор Верховної Ради», він-таки фальсифікатор виборів і референдуму, він-таки представник партії «хєров-бубліков». І таких волкових, не виключено, будуть десятки. Крім Волкова, можуть виникнути питання і щодо фракційної прописки лідера Радикальної партії Олега Ляшка, представників «Єдиного центру» братів Балог – Петьовки. Відтак опозиційні партії мають виробити (й оприлюднити) критерії, за якими оцінюватимуть, чи гідний депутат вступити до їхньої фракції.

Непровладним силам варто усвідомити, що, не виконавши основного завдання – не сформувавши однопартійної більшості, – режим Януковича спробує спровокувати протиборство в таборі опозиції та маргіналізувати її як неспроможну до конструктиву. Уже нині надходить інформація, що від усіх самовисуванців вимагають безпосереднього вступу до ПР, а не створення сателітних фракцій чи груп, зорієнтованих на президента, як це було за часів Кучми у 2002–2004 роках. Відтак замість сценарію посилення ролі глави держави як такого, його дистанціювання від ПР і формування йому іміджу непартійного лідера, ставку в підготовці до 2015-го робитимуть на посилення ролі регіоналів як монолітної партії влади, здатної згуртувати український політикум. Це вписується в модель протиставлення «стабільності, порядку і прогнозованості» (які у вітчизняних реаліях може забезпечити буцімто виключно ПР) та «безвідповідального популізму, радикалізму й перманентних чвар між собою, а відтак руйнівного хаосу» (які відповідно принесе країні перемога опозиційних сил).

Риторика спікерів ПР останнім часом свідчить про їхнє намагання нав’язати думку, що УДАР та «Батьківщина»/ Клич­ко та Яценюк приречені на взаємознищення через президентські амбіції. У результаті чого, мовляв, виграють «Свобода» й Тягнибок. Тому перспективи опозиції в парламенті у будь-якому разі залежатимуть від здатності досягнути прозорих домовленостей щодо формату участі у президентських виборах. Адже саме під їх знаком з об’єктивних причин (розподіл повноважень за нинішньою Конституцією вимагає наявності посади президента для здійснення будь-яких змін державної політики) розвиватиметься політичне життя найближчими двома роками. Якщо Тимошенко залишатиметься весь цей час у в’язниці, то і Яценюк і Кличко, швидше за все, зроблять ставку на самостійну участь у президентських виборах, розраховуючи на те, що вихід у другий тур зробить одного чи другого з них єдиним кандидатом від опозиційних режимові сил автоматично.

Одначе такий підхід несе загрозу дискредитування опозиції ще до офіційного старту виборчих перегонів через нездатність приховати перетягування ковдри між собою та/або зниження ефективності дій проти режиму через відсутність спільних скоординованих зусиль. Натомість, щоб не дати можливості режимові Януковича реалізувати сценарій із її спаплюження й маргіналізації, опозиції якраз потрібно буде демонструвати вміння утримувати ініціативу, змушувати вла­ду захищатися. Знадобиться постійна демонстрація суспільству здатності використовувати найменші можливості для протидії антиукраїнській політиці нинішньої влади (а не проводити пасивно-угодовську політику, яку країна спостерігала в нинішніх об’єднаних під час ухвалення закону про вибори або про мови). Водночас від опозиції очікуватимуть альтернативних проектів вирішення ключових проблем, здатності довести їх переваги громадянам, виставляючи як аргумент необхідність здобуття президентської посади не просто «аби була» чи «аби не було в інших», а щоб мати ті важливі зміни, яких за президента Януковича чи в крайньому випадку його спадкоємця реалізувати неможливо.

Нині очевидна величезна диспропорція між українською більшістю, яка вимагає негайного перезавантаження країни, та лідерами опозиції, переважній частині яких комфортно перебувати в пострадянському просторі. Тож на часі постання мейнстримної партії, яка запропонує альтернативний проект, що включатиме економічно-соціальні й гуманітарно-ідентифікаційні перетворення, навколо якої зможе консолідуватися українська більшість. Звісно, ідеальним було б, якби така партія виросла з нинішніх опозиційних сил. Однак аналіз засвідчує, що це архіважке завдання.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.