Спікер Володимир Рибак як вихованець совка і 90-х

Автор/джерело -  © Артем Фурманюк, Радіо Свобода 

Висунення Володимира Рибака на посаду спікера стало повною несподіванкою для більшості з тих українців, які уважно стежать за усіма перипетіями українського політичного процесу.

Йдеться і про пересічних громадян, і експертів, і представників владного Олімпу. Дивним є і те, що після схвалення цієї кандидатури парламентом речники Партії регіонів практично не намагалися пояснити свій вибір широкому загалу. А дивний цей вибір уже хоча б через дуже поважний вік протеже укупі з відсутністю досвіду роботи на такій посаді. Тим паче, що «регіональні» глашатаї невпинно заявляють про велику кількість запасних у лавах команди професіоналів.

Між тим, основні мотиви влади, що призначила нового керівника парламенту руками підконтрольних депутатів, досить прості і логічні. Вони витікають із прагнення правлячого режиму до ще більшого зміцнення поточного політичного моменту і особистих якостей самого спікера.

Чому саме він

У вельми непростих умовах формування нової провладної більшості в Раді Президентові Януковичу та його найближчому оточенню було вкрай необхідно не загострювати суперечностей, що існують між різними групами впливу в самій правлячій верхівці, а також заручитися підтримкою комуністів, які вперто набивають собі ціну.

Розрахунок влади був простий. По-перше, рівновіддалена від основних правлячих кланів фігура нового спікера повинна стати якимось компромісом, що врівноважує їхні шанси в боротьбі за лідерство. По-друге, голосуючи за кандидатуру колишнього радянського номенклатурника і «неолігарха» Рибака, комуністам буде простіше зберегти власне обличчя перед виборцем.

У якійсь мірі, призначаючи спікером Рибака, влада намагалася також знайти розуміння і у тієї великої кількості пересічних українців, для яких Партія регіонів традиційно асоціюється з бандитами. Нехай навіть «своїми». Адже убілений сивиною дідусь, що зовні десь навіть нагадує всенародно улюбленого радянського актора Євгенія Леонова, мало в’яжеться з уособленою уявою «відморозка» із бойовиків періоду 90-х років. Хоча чи так це насправді? Про це нижче.

І найголовніше. Не дивлячись на всі публічні запевнення Володимира Рибака про те, що він готовий відстоювати свою особисту думку у присутності кого завгодно, сумнівів щодо його беззастережної лояльності правлячому режиму апріорі бути не може. Як немає їх у Президента Януковича. Володимир Литвин, який хоча й піддається дресируванню, але дуже вередливий, у цьому плані Рибакові і в підметки не годиться. Як, утім, і всі інші кандидатури.

Коли Донецьк був вільним

Секрети кар’єрного росту колишнього радянського функціонера Володимира Рибака криються перш за все в його здатності підкорятися будь-якій вищій владі і беззаперечно виконувати її доручення, практично повній відсутності ініціативності чи бодай якійсь пасіонарності.

Зараз у це важко повірити, але Донецьк колись теж був демократичним. Багато в чому завдяки саме таким людям, як нинішній спікер, цей край став таким, яким ми знаємо його сьогодні. І хай той час тривав зовсім не довго, але запам’ятався він не лише страйковим рухом шахтарів, але і відкритою політичною конкуренцією, що існувала тоді в стінах Донецької міськради початку 90-х років. Під час путчу в серпні 1991 року Донецька міськрада (на відміну від Донецької облради) навіть ухвалила рішення не визнавати законною владу ДКНП, більшість депутатів, що виступали на сесії, кваліфікували зміну влади як незаконну, а на сторінках місцевої газети було надруковано відповідне звернення міських обранців до донеччан.

Трохи пізніше депутати звільнили з посади першого мера Донецька Олександра Махмудова. Тоді ще міський голова обирався і знімався згідно з кращими радянськими традиціями не представників територіальної громади, а голосами депутатів. Правда, їх волевиявлення вже не було таким одностайним. У числі тих, хто мав непогані шанси стати новим главою міськради, називався тоді і Володимир Рибак, який, втім, так і не наважився поборотися за вакантне місце. Крісло мера зайняв представник так званих «червоних директорів» Юхим Звягільський, що зумів оцінити старанність Рибака, якого зробив своїм першим заступником, а після від’їзду на службу в Кабмін Кучми – своїм наступником. На той час Донецька міськрада, виключно завдяки титанічному тиску на депутатів з боку Звягільського, стала повністю ручною і керованою. А Володимир Васильович аж до 2002 року був незмінним головою міськради і міськвиконкому «шахтарської столиці».

Пережити смутну епоху кривавого переділу власності в Донбасі в 90-і роки на посту градоначальника, та ще й утриматись у кріслі міського голови Рибакові дозволили все ті ж вищезгадані риси його характеру. В середині 90-х у Донецькому регіоні встановилася нова влада, біля керма якої були ватажки так званого озброєного злочинного угруповання «Люкс». Володимир Рибак присягнув на вірність черговим хазяїнам. А сьогодні на службі у «нових донецьких» опинилися вже й колишні «червоні директори»: колись всемогутні Юхим Звягільський і Володимир Бойко.

Нові часи, нові вимоги

Про глибину занурення пристосуванця Рибака в нову систему координат і його місце в ній може свідчити один цікавий штрих із неофіційної біографії нинішнього спікера Верховної Ради.

Якщо поритися в архівах московської «Нової газети» за 2002 рік, то можна знайти надзвичайно цікавий опис засобів психологічного тиску на засновника і тодішнього власника мегапопулярної колись у Донецьку газети «Салон Дону і Баса» – Леоніда Цодікова. Матеріал для російського видання готувала колишня журналістка «Салону» Леся Орлова, яка подалася в білокам’яну у пошуках кращої долі. За версією автора матеріалу, посередником між новими хазяїнами міста і власником газети виступав тодішній мер Донецька. З відомих міркувань, у статті не містилося жодних назв чи прізвищ, але часи, в які відбувалася описана нею історія, повністю збігаються з тими, коли містом де-юре заправляв Володимир Рибак.

Так от, за словами свого колишнього шефа, журналістка так описує сказане мером Донецька під час їхньої зустрічі: «Ти де собі пам’ятник хочеш – на площі чи на цвинтарі? Поки ще є вибір. Всі лягли, ти один залишився». Незабаром колишній власник газети залишився без контрольного пакету акцій, а в першій половині 2000-х років «Салон» увійшов до складу медіа-імперії Ріната Ахметова. До речі, Леся Орлова після свого повернення з Москви також влаштувалася працювати на один із місцевих телеканалів, що належить найбагатшому олігархові країни.

Для людини не з Донбасу неймовірно важко уявити собі, на яких принципах збудована ієрархія в середовищі тих, кого в сучасній Україні прийнято називати «донецькими». Втім, такому порядку вже майже три роки підпорядкований весь державний устрій країни, розташованій у самому центрі Європи. Згідно з цими правилами, реальною владою зовсім не обов’язково володіють ті, хто наділений нею офіційно. Більш того, до Помаранчевої революції дійсні господарі Донбасу і Партії регіонів взагалі вважали за краще не світитися і заправляти усіма політичними процесами поволі – відправляючи до органів влади провідників своєї волі в особах «міцних господарників» на зразок Рибака, Азарова або Близнюка.

Субординація і слухняність понад усе

До певної міри і упродовж певного часу подібну роль для Донецького клану виконував і сам Віктор Янукович, який лише завдяки витребенькам долі вознісся на самий верх ієрархічних сходів, зумівши стати справжнім винятком із правил. Пам’ятаєте стійкі чутки про те, як у 2005 році лідер Партії регіонів і екс-прем’єр отримав ляпаса від у той час ще навіть не депутата Ріната Ахметова? Німецька газета Spіegel тоді писала, що олігархові не сподобалася сепаратистська політика Януковича в період Помаранчевої революції.

Чиновники будь-яких рівнів і гілок влади в Донецьку завжди стоять на нижчому рівні ієрархії, ніж вихідці з, так би мовити, блатних кіл. Свого часу із джерел, що заслуговують на довіру, довелося чути цікаву розповідь про те, як спортивної статури хлопці з оточення Василя Джарти нам’яли боки одному з синів вельми впливового у Донецьку і Макіївці прокурора. Юнак демонстрував занадто відверті знаки уваги до однієї з дочок покійного нині прем’єра Криму, який віддавна вважався повновладним хазяїном Макіївки. При цьому, прокурор, який пізніше, зі здобуттям Януковичем президентської булави, пішов на підвищення в Генпрокуратуру, не лише не спробував помститися кривдникам свого сина, але ще й вибачився перед ними. Не дивлячись навіть на те, що його недбайливому чаду довелося упродовж довгого часу пробути у лікарні із-за отриманих під час побиття травм.

Схожа історія сталася і з сином Володимира Рибака Олександром наприкінці буремних 90-х. Про неї авторові цих рядків розповіли його давні знайомі, які були свідками випадку та побажали залишитися невідомими. Одного вечора відвідувачі нині неіснуючого донецького ресторану «Талін», чиї стіни відмінно пам’ятають весь процес дивного перетворення місцевих авторитетів із бритоголових парубків в «адідасах» на одягнених у «Бріоні» респектабельних чоловіків, стали свідками шокуючої картини. Один із відомих місцевих «авторитетів» на прізвисько Вася Гаркавий наочно жорстоко і у, так би мовити, виховних цілях побив надмірно задиристого молодого хлопця, який, за сумісництвом, виявився сином чинного мера міста. Причому загадкою для першого цей факт не був.

Добре знаючи буйний характер агресора і можливі наслідки, ніхто зі свідків того, що сталося, і не подумав викликати міліцію. Не звертався із заявою до органів і сам потерпілий. Тепер, починаючи від 2007 року, той самий «авторитет» представляє інтереси Донецького клану вже офіційно, в статусі народного депутата від Партії регіонів і з успіхом застосовує свої специфічні навички в парламентському протистоянні влади і опозиції.

«Родина Рибак»

Які ж висновки міг винести з тих жорстоких часів син Рибака? Правильно, чави слабкого, підкоряйся сильному. Цим правилом, судячи з усього, він став керуватися у своєму подальшому житті.

Сьогодні мало хто пам’ятає скандальну прес-конференцію, що транслювалася в прямому ефірі «5 каналу» у серпні 2007 року. Тоді громадянин США і перший чоловік дружини Олександра Рибака Юрій Стар розповів журналістам про те, яким чином йому заборонили бачитися з його рідним сином.

За словами американця, тодішній депутат Київради, вітчим його дитяти Олександр Рибак вимагав від нього припинити спроби бачитися з сином, погрожував забороною в’їзду до України, фальсифікацією проти нього кримінальної справи, знищенням бізнесу його київських друзів і навіть фізичним усуненням за допомогою якогось Ріната. Іноземець написав листа до батька свого кривдника, у той час віце-прем’єр-міністрові Володимиру Рибаку з викладом суті проблеми, але у відповідь реакції так і не було. Показово, що загрозливі тексти смс-ок, що у великій кількості посилалися американцеві з телефону Олександра, підписувалися просто і зрозуміло: «Родина Рибак».

Укотре переконує мудрість народної приказки про те, що «з вовками жити – вовком бути». Нинішній спікер буквально ввібрав у себе з буремними дев’яностими ті правила гри, які сьогодні активно впроваджують «донецькі» вже в масштабах усієї України. Тваринний страх перед жорстокістю нових хазяїв, що не зупиняються в досягненні своїх цілей ні перед чим, накладений на потворний світогляд радянського номенклатурника, на виході дає воістину гримучу суміш.

Необхідно також усвідомити, що доки реальна влада в країні зосереджена в руках «родини Президента» і інших ватажків Донецького клану, всі розмови про значення для України чергових кадрових призначень, не мають під собою ніякого сенсу. Це якраз той випадок, коли від зміни місць доданків сума не міняється. Та і чи може бути інакше, якщо вже навіть за кордоном Україну все частіше відносять до типових мафіозних держав.