Кохання – результати розтину

Автор/джерело -  © Іван Хом’як, для «Аратти»  

На відміну від гуманітаріїв, які тонуть в під завалами етичних та філософських концепцій, у нас, у біологів, є гарний метод дослідження будь-якого питання. Робимо розтин; дивимось що всередині; якщо вижило, то зашиваємо; якщо їстівне то з’їдаємо.

Такий підхід дозволяє із іншого боку розглянути будь яку незручну проблему і отримати реальну картинку без прикрас і косметичного маскування. Величезним снопом таких проблем є відносини між людьми.

Кажуть, якщо людина дуже чогось захоче, то воно обов’язково збудеться (або я не людина, або нічого настільки сильно не хотів, або це правило не діє). Насправді, дуже часто події і явища, що нас оточують, мають місце зовсім не тому що нам так хочеться. Особливо це часто трапляється, коли ми намагаємось визначити своє місце у світі. Як би нам не хотілося але людина не походить від мавпи – вона нею залишається. Тобто, ми ще нікуди від них не пішли. Це не інтерпретація вже півстоліття як мертвої дарвінівської теорії чи її маразматичних радянських та пострадянських інтерпретацій. Дарвінізм існує лише в шкільних підручниках (!) та в виступах дуже-дуже немолодих професорів. Але якби там не було ми залишаємося типовими приматами за величезним набором ознак.

Тоді виникає природне запитання: наскільки відрізняється селекція статевих партнерів поміж людей від тієї що відбувається серед братів наших менших (менших якщо це шимпанзе, тому що якщо це горила, то більших). Але перш ніж нас порівнювати із іншими приматами слід розібратися всередині самих людей.

З позицій психофізіології, кохання – це ураганні, часом навіть руйнівні зміни в роботі мозку. ВООЗ визнала кохання психічним захворюванням під кодом «F63.9» як не уточнений розлад звичок і потягів (дивно те що, водночас, вона видалила із переліку патологій гомосексуалізм, тобто хворобою за висновками ВООЗ є лише гетеросексуальне кохання, яке ми далі і будемо аналізувати.). Для нього, за думкою лікарів, характерні такі симптоми: нав’язливі думки про іншу людину, різкі перепади настрою, завищене почуття власної гідності, жалість до себе, безсоння або переривистий сон, необдумані та імпульсивні вчинки, перепади артеріального тиску, головні болі, алергічні реакції, синдром нав’язливих ідей. Деякі вчені (Хеорхина Монтемайор Флорес) порівнюють кохання із обсесивним-компульсивним розладом.

Цікаво дослідити механізми вибору об’єкту своєї «хворобливої залежності». Нехай, якщо зможуть, пробачать мене прихильники гендерної ідентичності, але вибір, який здійснюють чоловіки і жінки певною мірою відрізняється. Оскільки жінки складніше організовані почнемо із їхнього прикладу. Вибір самця, незалежно від його подальшого використання (партнер в танці чи за обідом, коханець, чоловік, тощо), жінка робить за трьома групами ознак. Це біогенетичні, психологічні і соціальні параметри.

Спробуємо дослідити фундамент цього вибору. Як уже згадувалось вище, основою вибору є біогенетичні зовнішні ознаки. Наші дослідження показують, що їх можна розділити на дві групи: група ознак загальних для виду ознак та група популяційно-генетичних ознак. До першої, входять деякі конкретні риси зовнішності. Наш досвід досліджень в віковій групі від 17 до 48 років показав, що статевий диморфізм (зовнішня відмінність між самцями і самками у роздільностатевих видів) є основним обмежуючим фактором.

До загальнолюдських ознак відносяться вторинні статеві ознаки та ті риси, які формуються статевою хромосомою особин протилежної статі. Як не дивно, для жінок ознакою-обмежувачем №1 є зріст партнера. Серед вибірки у 847 осіб жіночої статі лише дві заявили, що зріст партнера для них не має значення – 0,24%! У чоловіків потяг до жінок меншого за їхній зріст має іншу картину – 37%. Контрольне дослідження із підвищеною валідністю (технічна фіксація емоційного стану) показало цифру 87%. Різниця між заявленими та реальними вподобаннями пов’язана із трансформацією суспільного стереотипу, що відбувається із середини ХХ століття.

Дослідження показали, що окрім загальних видових ознак статевого диморфізму, впливають на вибір статевого партнера і популяційно-генетичні. Серед них ми дослідили найбільш доступні до вивчення. У цю категорію потрапили фенотипові ознаки, які успадковуються за принципом домінування і визначаються однією парою алельних генів (від тата і мами по гену один із яких може маскувати присутність іншого). Обов’язковою умовою була можливість візуального визначення цієї ознаки, тому в наш список потрапили: колір очей і волосся, форма зубів і щілина між ними, форма носа (наявність горбинки), повнота губ, розріз очей, наявність ямочок на щоках та ластовиння, форма мочки вуха та інші.

Виявилось, що у більшості сформованих пар подібність за фенотиповими ознаками в середньому перевищує 73%. Отже вибір за зовнішньою схожістю це більш за все успадкований механізм стабілізації генетичного складу, а не запропонований З.Фрейдом «підсвідомий потяг до матері».Такі блоки виникли на світанку розвитку сучасної людини, коли паралельно існували кілька видів роду Homo. Ця властивість дозволяє в межах споріднених груп зберігати відносну генетичну сталість опираючись тиску закону Харді-Вайнберга (ген, що потрапив у популяцію буде рівномірно поширений за умови вільного доступу до спарювання всіх її членів).

За створеними нами таблицями обробленими програмою «Покоління» (розробленою лабораторією ЕМСД) можна створювати умовну гіпотезу на скільки у формуванні конкретної пари брала участь природна пристрасть, а на скільки це прагматичний розрахунок або випадковість.

Однак загальні видові та популяційно-генетичні ознаки створюють лише три чверті фундаменту вибору. Не останню роль відіграють суспільні стереотипи, які нав’язуються конформістським особинам через засоби масової інформації чи їхні референтні групи. Вплив соціальних штампів на 30-40% підкореговують вибір партнера. Оскільки цей вибір часто ідеалізований, то він присутній під час пошуку особи протилежної статі але не завжди супроводжує саме обрання.

Збої в селекції статевих партнерів може відбутися за будь якою ознакою на фоні підвищення гормонального тиску. Для людини, і для багатьох інших роздільностатевих видів, в умовах розрідженої популяції (недостатньої кількості партнерів) ознаки статевого диморфізму і навіть належності до одного виду ігноруються.

Сучасний соціальний стереотип досить сильно відрізняється від біогенетичного. Ідеальною подається худорлява, надміру висока жінка, із слабко вираженими вторинними статевими ознаками. Такий стереотип диктується, насамперед, модною індустрією і є типовим явищем другої половини ХХ і початку нашого століття. Цей феномен обумовлений домінуванням в сфері моди чоловіків із правосторонньою асиметрією мозку (типова для більшості чоловіків ліва асиметрія). Оскільки, моделювання одягу вимагає як математичного розрахунку так і творчого інтуїтивного мислення, то саме цей тип має психогенетичні переваги над іншими в такій сфері діяльності. Побічним ефектом цього явища є потенційна схильність до нетрадиційної статевої орієнтації (те ж стосується і жінок із лівою асиметрією). Це в свою чергу стало причиною, що ідеальною в таких колах є дівчина схожа на стрункого (астенічного) юнака. З часом цей стереотип став масовим. Дослідження із високим рівнем валідності доводить, що такий образ партнерки часто не занурюється глибоко в підсвідомість і є поверхневим та лише демонстративним перед референтною групою.

Крім спадкових та соціальних впливів на вибір партнера впливає також і особистий досвід. Найважливішими є ті його елементи, які пов’язані з спілкуванням із конкретними особами протилежної статі. На основі біогенетичного та соціального формується персональний стереотип. Ключову роль в його формуванні відіграє перший статевий досвід. Оскільки він більше за інше залежний від випадковостей, то саме ним можна пояснити відхилення від попередніх закономірностей. Саме особистий досвід пояснює події, які підносились наприкінці 90-их років як сенсація журналістами одного із загальноукраїнських видань. Мова йде про жінку, яка будучи студенткою зустрічалася із чорношкірим однокурсником. Потім вони роз’їхались, а жінка вийшла заміж за звичайного українця. Через майже десятиліття у неї народжується дитина – чорношкірий малюк. Журналісти виправдовували покинуту маму-одиначку містичним впливом першого статевого акту на гени дитини. Такі теорії були можливі лише до 1952 року, до розгрому лисенківської псевдобіології, але нічого не живе так довго, як міфи і маразм. Більш за все, жінка, маючи нагоду, відновила свій перший досвід із кимось подібним до першого партнера.

Біогенетичні впливи можна порівняти із шарами програм у комп’ютері. На нижньому рівні знаходиться BIOS – це успадковані потяги (загально-видовий і популяційно-генетичний досвід). Рівнем вище соціальні стереотипи (соціальний досвід) – це аналог операційної системи і нарешті особистий досвід – це конкретна програма, яка працює на попередніх програмних базах.

Крім біогенетичних впливів на вибір партнерів неабияку роль відіграють його психологічні особливості. Мається два поведінкові аспекти. Перший у зоопсихології називається рівнем активності при токуванні (залицянні для людини). Якщо прочитати і перекласти слова із глибин підсвідомості жінки то це звучить так: «якщо він так «добре» залицяється до мене то від проявить стільки ж активності щодо потомства». Це нагадує анекдот про думки півня і курки випадково прочитані дослідником (Півень біжить за куркою і думає: «Якщо не дожену цю, то побіжу за іншою, а курка – «Я не занадто швидко біжу?»). Під час цієї оцінки зусиль ні слів, ні свідомих думок щодо потомства може не бути.

Другим психологічним аспектом є відповідність поведінки трьом рівням стереотипності. Аналогічно до пісні і танку у птахів, для людини поведінка партнера (чи ймовірного партнера) важить набагато більше ніж вербальні сигнали, які він подає. Три рівні стереотипності аналогічні до вибору за біогенетичними ознаками: генетичний (інстинктивний), соціальний, персональний. Тобто це перевірка на відповідність певному успадкованому та набутому штампу поведінки.

Нарешті, третім важливим блоком причин обрання партнера є його соціальне положення. Оскільки людина, як примат, належить до тварин із чіткою ієрархічністю груп, то перевага надається тим «чия гілка на суспільному дереві вища». Це не обов’язково питання наближеності фінансового чи адміністративного положення до вершини вершин. Часто мова йде про верхівку якогось проміжного рівня: самий успішний токар, добре оплачуваний бригадир вантажників… Головне, щоб це відбувалось у відповідності до складених уявлень про ідеального чоловіка.

Спостереження показують, що жінки у деяких випадках вибирають із свого оточення кандидата за «сумою балів» за всіма параметрами або віддають перевагу лише одному із них, ігноруючи низькі бали за іншими. «Хоч попід дровами аби з чорними бровами» – говорить українське прислів’я. У нас є гіпотетичне пояснення цього явища, пов’язане із балансом нейрогормонів та медіаторів у мозку. Процес закоханості контролюють дофамін, серотонін і окситоцин (за даними Хелен Фішер також вазопресин, який впливає на глибину стосунків). Співвідношення між ними переключає на домінування біогенетичного, соціального чи психологічного блоків.

Ми акцентуємо увагу саме на жіночому виборі, тому що навіть у патріархальному суспільстві остаточне рішення щодо партнера насправді лишаються за жінкою, якщо на це немає ритуальних обмежень (пари формуються рішенням общини або вибраних свах). Вербально, зовні, здається, що саме чоловіку належить домінуюча роль і право на ініціативу. Але на той момент, коли чоловік робить перший крок жінка невербально (міміка, жести, інтонація) пройшла більшу половину дороги. Останні дослідження доводять, що саме невербальна складова у декілька разів більше (3 до 1) несе в собі інформації під час спілкування ніж слова. Саме тому жінка втричі активніше впливає на формування пари ніж чоловік.

Отже на вибір статевого партнера впливають біогенетичні (спільні видові та популяційно-генетичні), психологічні (поведінкові) та соціальні ознаки, які обирає жінка в залежності від балансу нейрогормонів у її мозку на основі успадкованого, соціального та особистого досвіду.

Іван Хом’як
Директор лабораторії ЕМСД Житомирського державного університету