Загадка Леоніда Бикова

Автор/джерело -  © Володимир ВОЙТЕНКО, «День» 



Дата публiкацiї - 13.02.2013 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2725

На зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною...

Леонід Биков у фільмі «Доля Марини». Режисери Ісак Шмарук, Віктор Івченко. 1953

Краще розпочати здалеку — з-за океану. По-перше, через українську народну схильність ходити городами, а не путівцем. І, по-друге, за браком ненаписаної й невиданої посттоталітарної історії українського кіно.

Наприкінці минулого століття Американський кіноінститут оприлюднив список 100 найкращих фільмів за всю історію тамтешнього кінематографа. У чільній десятці сусідять абсолютні шедеври з явно прохідними в мистецькому розумінні стрічками; те ж саме в заключній десятці. У чому річ?.. Попри відому сумнівність будь-яких рейтингів, цей вочевидь ранжував фільми за сумою їхнього суспільного резонансу й популярності в глядача; а перше з другим у демократичному суспільстві доволі щільно пов’язане. Отже, висвітлено місце кожної стрічки не просто в американській кіноісторії, а, власне, в історії цієї країни, в житті й долі її довоєнних і повоєнних поколінь, одного за одним.

Фільми, які ставив Леонід Биков, і фільми, в яких він знімався, за всього бажання, важко назвати кіномистецькими шедеврами. Проте мало не всі вони ставали свого часу подією і феноменом духовного життя суспільства — того суспільства, яким уже воно було, і того духовного життя, яке в ньому відбувалося. Це хоча б засвідчують приголомшливі цифри кінопрокату (в рік виходу стрічки на екрани), про які марно мріяти сучасним кінематографістам: «Доля Марини», 1954 р. — 37,9 млн. глядачів; «Максим Перепелиця», 1956 р. — 27,8 млн.; «Альошчине кохання», 1961 р. — 23,7 млн.; «Зайчик», 1964 р. — 25,1 млн.; «Ати-бати, йшли солдати...», 1977 р. — 35,8 млн.

 

«Максим Перепелиця». Режисер Анатолій Гранік за сценарієм Івана Стаднюка (1955)

У 1950 — 1960-х роках Биков грав на сцені Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка. А в кіно — в Ленінграді, Москві та Києві — майже одразу і майже завжди виконував головні ролі. Саме він робив ці фільми, хоча й не був їхнім режисером. А потім, коли вже став режисером, обов’язково продовжував робити свої фільми як актор. Він з’являвся на екрані непомильним камертоном, а таких завше одиниці.

Через кілька років по смерті Бикова (1979) його друзі й колеги зафільмували повнометражну стрічку-репортаж із більш ніж промовистою назвою «... Якого любили всі» (1982 р., режисер — Леонід Осика). У 1996-му - вийшла книжка теплих спогадів про нього «Будемо жити!» І там, і там багато разів сказано про його людські якості й характер, що ними він наділяв своїх кіногероїв: «У створених ним образах завжди органічно поєднувалися народна мудрість і гумор, благородство, самозреченість і дивовижна скромність. Його герої завжди були демократичні, не підносились над глядачем, не повчали його, вони виражали духовні прагнення простих людей, поділяли їхні радощі й турботи».

 

«Добровольці». Режисер Юрій Єгоров (1958)

Мабуть, не випадково, коли пишуть чи розповідають про творчість Леоніда Бикова, переважно йдеться про певну суму людських якостей якогось його збірного екранного героя, після чого одразу й розшифровують: його власних людських якостей. Можливо, за великим рахунком, він як великий артист і не потребує іншого аналізу, бо приніс на екран — разом із неповторною зовнішністю й психофізикою — свій драматичний, але завжди життєствердний світ, а не суму віртуозних акторських прийомів чи якихось там особливих «технік». Хоча Биков, здається, як ніхто володів однією такою «технікою»: він у всіх своїх ролях ніби трохи перегравав — «представляв», як іще кажуть (і що люблять і дуже цінують!) у народі. На такому тотальному «переграванні» будуються і всі три його популярні режисерські стрічки: «Зайчик», «Ати-бати...» й неповторні «В бій ідуть самі «старі».

 

«В бій ідуть самі «старі». Режисер Леонід Биков (1974)

До речі, саме на цьому «переграванні-представлянні» ґрунтується й популярність і слава «випущеного» Биковим у світ актора-персонажа, що його уособив Сергій Іванов, — Кузнечика. Це ніби легка маска скомороха, завжди наївно-щиро-вразливого, за якою він ховається від світу, котрому не довіряє, бо йому, цьому світові, не можна й не варто довіряти.

Здається, Леонід Биков не надто довіряв і кінематографу, коли ділився власним режисерським досвідом із колегою-початківцем: «Розумієш, головне: монтажем, ракурсом і панорамою не розхлюпати душу! Як ти собі уявляєш душу народу?..» І дійсно, в режисерських роботах Бикова можна впіймати-розгледіти певний його острах у спілкуванні з кінотехнологією. Зате, як мало в кого, відчувається й ніжна, нерозхлюпана душа...

А ще згадують, що на зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною.

 

Биков став льотчиком і у посмертній бронзі

Останні його роботи, особливо «В бій ідуть одні старики» (і в меншій мірі «Ати-бати, йшли солдати»), звичайно, помножили популярність, яка не слабшає і після смерті актора.

Навряд чи його любили всі, хоч би якою правдивою і привабливою видавалася ця словесна конструкція у спогадах друзів і колег. Адже йому, як і багатьом, доводилось долати той самий сумнозвісний чиновницько-ідеологічний опір перед зйомками і під час зйомок. Биков, зрештою, написав загадкового, тужливого і туманного передсмертного листа, який тлумачать дуже неоднозначно. І досі продовжують ходити чутки, що смерть в автомобільній катастрофі не була випадковою, мовляв, серце зупинилось не саме. Такі особистості обростають легендами, вони ніби канонізуються в своєму непересічному людському статусі, вони й померти не можуть просто так. (І дійсно, в тому листі Биков намагався... режисувати якщо не свою смерть, то свій похорон).

Але справжня його загадка, напевне, не в цих передсмертних жестах. Вона зовсім в іншому: в природній етичності його творчості, котра якимось дуже закономірним чином вимагала водночас художньої простоти й естетичного мінімалізму.

Та й усе. Так мало і так багато.

 

Його любили всі.... Леонід Федорович Биков - (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське) Слов’янського району Донецької області — 11 квітня 1979) — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).


 


 
Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2019.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.