Стосунки. Ламати чи будувати?

Автор/джерело -  © Вікторія Кальніна, «Школа життя» 

Бувають хвилини, коли на душі так важко, що хочеться ламати, трощити все навколо і мчати кудись світ за очі... А бажання лише одне - залишити все погане позаду і почати життя спочатку...

Фото - Erik Johansson

Часто ми подібним чином робимо необдумані вчинки і тікаємо, підібгавши хвіст, від проблем. Емоції беруть гору, мозок відключається. Скандали, зриви, крики... Грузнемо з головою у власних проблемах, не помічаємо нікого і нічого навколо, зосереджуючись тільки на своєму болі.

Засмучуємося з приводу. Однак якщо довго копатися в своїх труднощах - можна там і залишитися.

Душевна слабкість часом накочує на будь-кого з нас. Ось і зараз мені хочеться кинути все, втекти, але я розумію, що це неможливо. Розставання... Рідко вони даються легко... Але питання в тому, чи варто берегти тріснуту вазу, або ж викидати її без жалю ...

Ось вона така гарна стоїть, нагадуючи про минулі часи, про щастя, сміх, квіти, що в ній стояли... Але тут ти робиш крок і бачиш інший її бік... А там дрібна така тріщинка, і від неї помчало безліч таких само стрімких доріжок, які завдають шкоди всьому зовнішньому вигляду вази... І здавалося б, нічого вже тут не поробиш, але людина - таке загадкова істота, яка при бажанні може до всього пристосуватися.

Ось і ми відвернули дефектною стороною до стіни і живемо собі далі, як ні в чому не бувало. Ми всі знаємо, але мовчимо. Потай боїмося, що якщо ваза впаде ще раз, то зовсім розсиплеться на тисячі маленьких частинок, яких нам вже не зібрати... Так, є в цьому світі тисячі, мільйони інших ваз, які і міцніші, і гарніші, і новіші. Але нам коштовна саме ця, чорт її забирай, тому стоїть вона собі далі і повільно мучить нас.

Як зрозуміти, - чи варто ставити крапку в стосунках або дати їм ще один шанс? Адже ідеального нічого немає, з іншого боку, - поки не закриєш одні дверей, не зайдеш в інші...

А раніше я так легко йшла... Дозрівала і йшла, приклад справжнього егоїзму: мені некомфортно, розлюбила, до побачення. І ніякі промови, вчинки не могли розтопити лід. В одну річку двічі не ввійдеш, як кажуть. Тільки з віком розумієш, що несеш відповідальність і за своє майбутнє, і за майбутнє обранця, і що в разі розриву наслідки можуть позначитися на обох не найприємнішим чином... З’являється побоювання або й навіть страх. Страх можливої ​​помилки, страх за іншого, за себе. Вже не махнеш запросто рукою, мовляв, була не була, і взагалі, «чоловіки як трамваї - один пішов (відправили), інший підійде». Легковажність канула в минуле...

Піти можна завжди, побудувати - ні.

Вона стоїть... Як і раніше. Тепер я не намагаюся забути про її недоліки, я знаю, вони є. Але мені набагато миліше її чесноти. Хто знає, що нам судилося... Може, вона завтра похитнеться і з диким дзвоном впаде на підлогу, і шум цей змусить здригнутися кожну клітинку душі. А може, простоїть роками, десятиліттями на своєму колишньому місці, а наші онуки будуть ставити в неї яскраві пахучі квіти, і ваза ця стане свідком їх щасливого життя... Адже ніхто не знає, що нам судилося...