Міґраційна політика України ХХІ століття

Автор/джерело -  © Дмитро Чорноліс 

Економічний стан, у якому перебуває наша країна, спричинився до того, що велика кількість етнічних українців опинилися у трудовій еміґрації як на Заході Європи, так і на її Сході, тоді як через прозорі східні кордони до України прибувають нелегальні азійські міґранти, кінцевою метою яких є Західна Європа.

Історія міґрацій в Україні

Територія України в усі часи була ареною активних міґраційних процесів. Особливо інтенсивними вони були у степовій зоні, яка була частиною Великого євразійського степу, що брав початок аж у Манджурії. Фактично, міґрації не припинялися ніколи. На початку першого тисячоліття до нашої ери у Північне Причорномор’я прийшли кимерійці. У сьомому столітті до нашої ери тут заснували свої колонії греки, водночас з якими з’явилися й скити. На початку нашої ери Україною пройшлися кілька хвиль “Великого переселення народів”: скитів, що довгий час панували у Північному Причорномор’ї, змінили сармати, за ними з гір Кавказу прийшли алани. У п’ятому столітті українськими землями на Захід пішли ґоти, за ґотами у шостому столітті – гунни. Згодом – авари, болгари, хозари, угри (мадяри), печеніги, половці. Останніми зі Сходу прийшли у ХІІІ столітті монголо-татари, які залишили по собі Кримське ханство як постійне нагадування про степову загрозу.

Усі подальші міґрації не мали нічого спільного з кочовиками, а отже, мали спланований характер. Здебільшого вони проводилися з метою закріплення колонізаторами своєї влади над українськими землями. Так можна сказати про поселення поляків на “східних кресах”, заселення козацьких степів росіянами, німцями, греками, болгарами тощо.

У радянські часи такі міґрації набули цілеспрямованого характеру. Надзвичайно поліетнічне населення України за кілька десятиліть було фактично зведене до українсько-російського кондомініуму. Знищення нацистами під час другої світової війни євреїв, післявоєнний обмін населенням з Польщею, депортації німців, а також греків, вірменів, болгар, кримських татар (з Криму, який пізніше став частиною території України) суттєво змінили етнічний склад населення. Натомість впродовж усіх років радянської влади впроваджувалася у життя політика, спрямована на “створення нової історичної спільноти – радянського народу”. Фактично це було зросійщення усього населення, що мешкало на території України, яке підкріплювалося активним обміном населення: росіяни прибували до України, тоді як українці від’їжджали на “будови соціалізму” російських Півночі, Сибіру та Далекого Сходу.

Подібні процеси відбувалися й у інших республіках колишнього СРСР. Скажімо, частка латишів у населенні Латвії зменшилася з 77% у 1935 році до 52% у 1989 році .

Зрештою, з розпадом Радянського Союзу організовані союзним центром міґрації припинилися, а на зміну їм прийшли нові різновиди міґрацій. На сьогодні міґраційні процеси мають амбівалентний характер. Економічний стан, у якому перебуває наша країна, спричинився до того, що велика кількість етнічних українців (переважно із Заходу України, де якраз найліпше зберігся український мовно-культурний потенціал) опинилися у трудовій еміґрації як на Заході Європи, так і на її Сході (а саме – переважно у Москві), тоді як через прозорі східні кордони до України прибувають нелегальні азійські міґранти, кінцевою метою яких є Західна Європа.

Звичайно, можна сподіватися, що українські заробітчани згодом повернуться на Батьківщину, а чужинці транзитом прослідують українською територією на Захід, але реалії вказують на те, що чимало українців лишаються поза межами України, а нелегальних міґрантів – в Україні. Не є секретом і те, що найбільше нелегалів осіло у вже деукраїнізованих містах Сходу та Півдня України.

Україна не має шансів на якісний технологічний стрибок у випадку збереження теперішнього стану всевекторної відкритості. Нашу державу вже залишили тисячі висококласних науковців та спеціалістів у галузі високих технологій. Натомість новоприбулі міґранти зазвичай мають невисокий фаховий рівень, поповнюють лави криміналітету.

Таким чином, головною метою міґраційної політики України має стати жорстке обмеження в’їзду на нашу територію нелегальних імміґрантів. Надзвичайно жорсткими мають бути також критерії легального перебування на території України, а надто постійного мешкання (до яких має бути обов’язково зараховане й пристойне володіння українською мовою).

Сучасна динаміка міґрацій

Про потребу обмеження міґрацій свідчить той факт, що кількість нелегальних міґрантів в Україні вже перевищує півтора мільйони. Тільки в Києві їх понад 50 000. Українські прикордонники ще два роки тому затримували щодня близько ста осіб за спробу нелегально перетнути кордон . З 1991-го по 1999-й роки затримано 80 тисяч нелегалів.

Міґраційні потоки беруть свій початок на сході Євразії: китайці без проблем переходять російсько-китайський кордон й далі прямують до Москви. Мешканці Південно-Східної Азії та Близького Сходу так само легко потрапляють до Росії через Таджикистан, Узбекистан та Кавказ. Далі в нелегалів є два шляхи: перший, доволі дорогий, через Білорусь і Балтію до Скандинавії, і другий, яким суне більшість міґрантів, через Україну та, далі, центральноєвропейські країни. Окрім суходольного, існує ще й морський шлях надходження нелегалів до України – через Одесу до нас потрапляють вихідці з Африки та Близького Сходу. Кожне переміщення нелегала – лише ланка у добре відпрацьованому ланцюжку, який контролюють кримінальні угруповання.

Зупинити цей потік сьогодні майже неможливо, адже на українсько-російському кордоні на кожні 100 км припадає лише 6 прикордонників! Але навіть з затриманими нелегалами невідомо, що робити! Депортація лише одного з них обійдеться державі у 1500 доларів. Водночас, наша держава мусить витрачати на утримання кожного міґранта близько 800 доларів на рік. За теперішніх обсягів міґрації це складатиме 20 000 000 доларів на рік . Ця цифра співрозмірна з 40 000 000 марок, які витрачає щороку на депортації німецький уряд. Не треба, однак, забувати, що депортація можлива за умови, що Україна має відповідний договір з батьківщиною міґранта (з більшістю країн такі договори не укладені). Україна не може повернути нелегала навіть до Росії, якщо він звідти прибув, оскільки не укладений договір про повернення нелегальних міґрантів. Натомість з нашими західними сусідами подібні договори вже укладено, таким чином Україна фактично перетворилася на європейський відстійник нелегалів.

Чи приносять імміґранти Україні користь – сказати важко, але шкода від них вже зараз відчутна. Так, за даними Управління у справах національностей та міґрації 50% нелегальних міґрантів, що населяють Київ, є потенційними або реальними злочинцями . Деякі різновиди кримінального бізнесу вже набули етнічного характеру: ніґерійці контролюють торгівлю героїном, китайці ввозять до України опіум, афганці, пакистанці й іранці – гашиш та маріхуану. Розслідування скоєних нелегалами злочинів є дуже нелегкою справою, оскільки етнічні кримінальні групи є надзвичайно замкнутими.

На думку відомого політолога Миколи Томенка, число імміґрантів в Україні вже досягло тієї межі, за якою цілком можливі незворотні етнокультурні зміни у деяких регіонах . Так, кількість мусульман в Україні вже досягла 4% населення держави (тоді як кількість “автохтонних” мусульман – кримських татар – це приблизно 0,5% населення України). Середньоєвропейські ж норми передбачають, що країна здатна “перетравити” кількість міґрантів, що не перевищує 0,1% населення (отже, для України це число становитиме 50 000). Нагадаю, що нині в Україні нелегально перебуває мільйон шістсот тисяч іноземців .

Контроль і обмеження міґрацій

Отже, міґраційні потоки потребують жорсткого контролю й значного обмеження. Інакше кажучи, до України слід допускати лише тих імміґрантів, які справді потрібні нашій державі. Серед них можуть бути: фахівці у тих галузях, де відчувається нестача українських фахівців; інвестори (з інвестиціями не меншими за 10000 у.о.); відомі спортсмени, які згодні виступати під українським прапором; усі українці-репатріанти тощо. Окрім цих умов, потенційний імміґрант повинен буде пройти натуралізаційні випробовування, що складатимуться з таких іспитів: українська мова, історія України, українознавство, Конституція України.

Неприпустимим у найближчому майбутньому ввижається допуск до України некваліфікованих імміґрантів, які матимуть змогу працювати лише на чорних роботах (або ж поповнювати лави криміналітету). Який сенс допускати таких працівників до України, коли сотні тисяч українців виконують подібну роботу як за західним, так і за східним кордоном?

Звичайно, ні в якому разі не можна обмежувати виїзд українців за кордон, але є сподівання, що поліпшення соціально-економічної ситуації в Україні призведе не тільки до зменшення обсягів еміґрації, але й до повернення більшої частини українських заробітчан на Батьківщину.

Регулювання міґрацій має здійснюватись одночасно й скоординовано на законодавчому, дипломатичному та виконавчому рівні.

Так, дипломатичному відомству слід докласти всіх зусиль, щоб зробити можливим укладення договорів: з Росією – про повернення нелегалів, що потрапили до України, перетнувши російсько-український кордон, і, звичайно ж, про делімітацію та демаркацію цього кордону; з країнами-“постачальниками” нелегалів (В’єтнам, Ніґерія, Пакистан et cetera) – про депортацію.

На законодавчому рівні слід доопрацювати та прийняти цілу низку законів, як-то: “Про імміґрацію” (досі не схвалений Верховною Радою), “Про закордонних українців” (варіант – “Про репатріацію”), “Про громадянство України” тощо.

Потреба внесення змін до останнього зі згаданих законів підтверджується тим фактом, що дедалі більше нелегалів, що осідають в Україні, виявляють бажання отримати громадянство. Якщо 95-го року таких заяв надійшло близько шести тисяч, то позаминулого року – вдесятеро більше.

Так, одним зі шляхів фіктивного надбання українського громадянства є одруження іноземців з громадянами (громадянками) України. У цьому разі доцільним було б застосувати деякі обмежувальні норми. Скажімо, у Туркменистані іноземець у такому випадку має внести заставу у розмірі 50000 доларів. Як офіційно пояснюють цей крок туркменські урядовці, ця сума має стати своєрідним страховим полісом на той випадок, якщо батьки розлучаться, і буде спрямована на утримання дитини. Однак, на мою думку, справжня мета цього нововведення – якраз обмеження набуття громадянства через шлюб. Доцільним було б запровадження подібної процедури і в Україні.

Слід врегулювати (шляхом видання відповідних нормативно-правових актів) перебування іноземних студентів в Україні. Не є секретом те, що чимало студентів, які прибувають з країн Африки та Азії, вбачають своє “навчання” в Україні лише як транзитний пункт на шляху до Західної Європи. Звичайно, не можна зовсім перекривати цей додатковий канал інвестування української вищої освіти, але контроль тут не завадить. По-перше, слід ввести спеціальні студентські візи (на зразок американської візи J1), умови одержання яких вимагатимуть обов’язкового повернення студента до країни його постійного перебування після закінчення терміну навчання. І, по-друге, потрібно налагодити механізм контролю за виконанням студентами цих умов. Інакше кажучи, слід створити в Україні службу, завданням якої були б затримання та депортація нелегалів.

Таким чином, ми підійшли до рівня виконання правових норм. На цьому рівні слід скоординувати роботу державних органів з нелегальними (а також легальними) імміґрантами, адже сьогодні цю роботу виконують більше десятка різних державних органів. Це може бути, звичайно, просто координаційний центр, але доцільнішим було б створення повноцінної “Міґраційної служби” зі статусом державного комітету, яка матиме всі повноваження щодо реєстрації іноземців, затримання нелегалів, їх депортації тощо.

До сфери відповідальності цієї служби належатиме система центрів тимчасового розміщення нелегальних міґрантів. Зважаючи на величезну кількість нелегалів в Україні, подібні центри слід створити у кожному обласному центрі, а також у тих пунктах державного кордону, де відбувається найбільше число затримань нелегальних міґрантів. Тобто ми повинні мати близько 40 таких центрів. Це число аж ніяк не є надмірним: скажімо, у Франції є 54 центри розміщення осіб, які шукають притулку, і 35 центрів тимчасового розташування осіб, котрим надано статус біженця. У Німеччині мешканці подібних центрів мають працювати, заробляючи на власну депортацію . В Україні, економічні показники якої значно поступаються аналогічним показникам ФРН, цілком виправданим було б застосування німецького досвіду.

Взагалі, створення концепції міґраційної політики України має ґрунтуватися на використанні багатющого досвіду, який мають у цій царині країни Західної Європи та Північної Америки, котрі вже дуже давно намагаються боротися з нелегальною міґрацією.

Висновки

Тенденції міґрацій вказують на нагальну потребу негайного запровадження в Україні жорсткого контролю, спрямованого на обмеження міґраційних потоків.

Звичайно, на сьогодні Українська держава, яка перебуває у перманентно кризовому стані, нездатна повною мірою забезпечити жорсткі антиімміґраційні заходи, проте це аж ніяк не означає того, що міґраційна політика Україні зараз не потрібна. Навпаки, Україна потребує двопланової міґраційної політики: по-перше, політики першопланових заходів, які відповідатимуть сьогоднішнім можливостям держави, і, по-друге, перспективної міґраційної політики, яка виходитиме з припущення, що у найближчому майбутньому разом зі зростанням ВНП України зростуть й можливості держави.

Дана стаття є лише спробою накидати попередній “ескіз” міґраційної політики України ХХІ століття. Концепція, з деякими рисами якої Ви щойно ознайомилися, безсумнівно потребує подальшої копіткої роботи з її вдосконалення та, зрештою, імплементації.

На початку липня 2001 року в британському місті Бредфорд відбулися масові заворушення на расовому ґрунті. Тепер урядова комісія з Лондону намагається нормалізувати міжетнічні стосунки через реформування місцевих освітніх та інших суспільних інституцій. Україна ж ще має можливість взагалі уникнути подібних проблем, просто не допустивши проникнення до України великої кількості міґрантів.

23.08.2001

© Конкурсна робота, надіслана на Всесвітній політологічний конкурс “Перспективні моделі української держави і технології їх реалізації”, який проводився в рамках роботи Політологічної секції ІІІ Всесвітнього форуму українців в м.Києві (серпень 2001 року).