Збій у кремлівській матриці

Автор/джерело -  © Пітер Померанцев, Часопис «Критика» 

Новий Кремль був сповнений рішучости не допустити помилки старого Совєтського Союзу. Вони ніколи не дозволили б телебаченню чи політиці стати нудними. Вони додавали рейтинґу в авторитаризм, динаміки у диктатуру, створюючи суспільство чистого спектаклю, із фальшивими партіями, фальшивою опозицією, фальшивими скандалами та боротьбою.

Десь на початку цього століття, в зеніті російського нафтового буму, цвітінні путінської ери, зміцнінні «керованої демократії» та при народженні постмодерної диктатури я опинився у довгій сірій кімнаті Останкіна, російського телецентру розміром із п’ять футбольних полів, тарана кремлівської пропаґанди. Я нещодавно прибув із Лондона, щоб стати політичним консультантом, а пізніше телепродюсером на дедалі більшому російському телевізійному ринку.

Це був щотижневий мозковий штурм на Першому каналі, де мали би збиратися найдинамічніші уми Москви, щоби творити телешедеври керованої демократії, шоу-бізнесовий фасад вільного суспільства, в той час як реальність щогодини ставала авторитарнішою. У кімнаті нас було понад двадцятеро: засмаглі телеведучі у білих шовкових сорочках, професори політології зі спітнілими бородами й важкою задишкою, а також рекламні менеджери у кросівках. Жінок не було. Всі палили. Диму було стільки, що свербіла шкіра. Мене допустили випадково, пропхав приятель-видавець: завдяки моєму російському прізвищу ніхто не помітив, що я британець, а що я тримав язика на припоні, то ніхто не зауважив мого акценту.

Міхаіл Лєонтьєв

На чільному місці сидів Міхаіл Лєонтьєв, найвідоміший телеведучий у країні. Він був невеличкий, швидко говорив прокуреним голосом: «Ми всі знаємо, що не буде реальної політики, кожен знає, що більше не буде реальних виборів, але ми далі повинні давати нашим глядачам відчуття, що щось відбувається. Вони потребують постійної розваги!»

Лєонтьєва найкраще знають із п’ятихвилинок ненависти, що їх він проводить після новин. Він хапає котрусь тему (олігархи, Америка, футбол, Афганістан) і насичує п’ять хвилин тирадами, натяками, підштовхуваннями, підморгуваннями, інсинуаціями, рідко коли каже щось прямо, зате невпинно повторює: «вони», «ворог», – аж поки ці слова закарбуються у свідомості. У 1990-х він був ліберальним демокра- том, але коли вітер змінився, став наці- оналістичним автократом. «То що нам обіграти? Наїжджаємо на олігархів? – вів далі Лєонтьєв. – Хто ворог цього тижня? Політика має бути як... як кіно!»

Новий Кремль був сповнений рішучости не допустити помилки старого Совєтського Союзу. Вони ніколи не дозволили б телебаченню чи політиці стати нудними. Вони додавали рейтинґу в авторитаризм, динаміки у диктатуру, створюючи суспільство чистого спектаклю, із фальшивими партіями, фальшивою опозицією, фальшивими скандалами та боротьбою. Сидячи у задимленій кімнаті, я мав відчуття, що реальність доволі пластична, що я був у товаристві Просперо, які могли проєктувати таке життя, яке їм заманеться, на пустелю реального, якою була постсовєтська Росія. І що в величезній країні, яка має сім часових поясів і майже стільки ж поясів історії, телебачення – це сила, спроможна об’єднувати, керувати й зв’язувати їх докупи.

У наступне десятиліття канали, які мовили з Останкіна, вдосконалювалися в умінні комбінувати пропаґанду та шоу-бізнес. Образ Путіна був у центрі шоу: це мав бути чоловік на всі часи, герой, що з голим торсом полює на тигрів, крутий хлопець на «гарлеї», друг домогосподарок, який шпетить супермаркети за високі ціни. У найкращій телесцені Путін сидить перед міністрами, і всі вони пітніють і трусяться від страху й розгублености, коли він ганить їх за те, що підвели його та країну. ТБ допомогло Путінові піднестися понад політику, понад провину й відповідальність: до постмодерного ТБ-царя. Але Перший канал ніколи не дозволив би собі показувати простий піяр Путіна. Одразу після новин він показував гострі реалістичні драми про життя підлітків у враженій наркоманією школі: купуючи довіру і тієї ж миті експлуатуючи її із політичною метою. Інший останкінський телеканал, НТВ, колись знаний як найліберальніший у Росії, передавав невпинний потік справжніх життєвих історій-жахів: убивства, зґвалтування, пограбування – на противагу до «класичного» тоталітарного підходу, коли ТБ демонструє ідеальну фальшиву реальність. У набагато складнішій Росії держава показує жахливу реальність, щоб залякати глядача і змусити його відчайдушно прагнути кремлівського правління та посилення державного контролю.

Продюсери та журналісти, автори цих передач, у приватному житті всі ліберали, відпочивали в Тоскані й мали цілком европейські смаки. Коли я запитував, як їм удається погоджувати фахове й особисте життя, вони дивилися на мене як на дурника і відказували: «За останні двадцять років ми пережили комунізм, у який ніколи не вірили, демократію, дефолти й мафіозну державу та олігархію, розуміючи, що все це ілюзії, що це все піяр». Вираз «це все піяр» став улюбленою фразою нової Росії, мої московські колеґи були сповнені відчуття своєї водночас цинічности й просвітлености, у якомусь сенсі «поза вірою». Дисидентів совєтської доби, борців із комунізмом, вони вважали за наївних мрійників, а мої західні вподобання, прихильність до туманних понять на кшталт «прав людини» та «свободи», відкидали як хибні: «Хіба ви не бачите, що ваші власні уряди такі ж погані, як наш», – казали вони мені. Віру у будь-що й обстоювання її в цьому світі вони висміювали, здатність змінювати личину підносили: «Я можу працювати із тією владою, з якою звелять», – казав керівник НТВ, який раніше працював на Радіо «Свобода». Він сприймав це як свою чесноту. Владімір Набоков якось описав вид метелика, який на ранній стадії розвитку мусив уміти змінювати колір, щоб ховатися від хижаків. Природні вороги метелика давно вимерли, але він і далі міняє колір із самої втіхи від трансформації. Щось подібне сталося з російськими елітами. За совєтських часів вони навчилися прикидатися, щоб вижити. Тепер немає потреби повсякчас міняти колір, але вони й далі роблять це задля темної втіхи – конформізму, зведеного до рівня естетичного акту.

Цю позицію тріюмфального цинізму та нескінченної зміни форм відображено в одному з ключових романів епохи – «Майженуль» («Околоноля»). Ґротескова сатира «Майженуль» розповідає історію Єґора, розчарованого пізньокомуністичною фальшивою ідеологією книжного неформала, мешканця провінційного совєтського містечка. У 1980-х він переїжджає до Москви тусуватися в богемних колах; у 1990-х стає ґуру піяру, радий служити будь-кому, хто заплатить. У світі «Майженуля» все продається: свою ціну мають навіть найщиріші ліберальні журналісти. Це небезпечний світ, де ворожі банди стріляють одні в одних на вулицях, б’ючися за права на публікацію російської класики, де тихі інтелектуали стають мафіозними донами і де спецслужби всюди проникають заради власних темних мет. Єґор – майстер маніпулювання, такий собі постсовєтський супермен: він уміє чітко побачити «глибоку висоту сотворіння, де в сліпучій безодні, грайливі, нетілесні, некеровані, безпутні слова, вільно поєднувалися, розбігалися і зливалися в часом чудесні візерунки».

Книжка стає ще цікавішою, коли врахувати, хто її написав. Владіслав Сурков був заступником голови президентської адміністрації, власне, неформальним ідеологом путінської ери, архітектором керованої демократії. Він особисто відповідав за функціонування політичного та медійного порядку в країні й був відомий як «ляльковод, що приватизував російську політичну систему». Як і його герой у «Майженулі», Сурков, перш ніж стати піярником і піти в політику, належав до богеми й учився на театрального режисера. Спостерігати за його промовами – це ніби спостерігати за великим пародистом-імітатором, що перетікає між ро- лями: ось він м’який ліберал, котрий проповідує модернізацію й інновацію, а наступної миті – націоналістичний демагог, що уславлює російську душу, водночас віддаючися своїм захопленням Тупаком Шакуром та Жуаном Міро. Якщо Захід переміг СССР, сполучивши ринкову економіку, сучасну культуру та демократичну політику (парламенти, інвестиційні банки й абстрактний експресіонізм зібрали воєдино, щоби перемогти політбюро, плано- ву економіку та соцреалізм), то геній Суркова мав розірвати ці асоціяції: поєднати авторитаризм і сучасне мистецтво, використати мову прав і репре- зентації, щоб утвердити тиранію, фаль- шуючи демократичний капіталізм, аж поки той перетвориться на протилежність до свого первісного значення.

З-за свого кремлівського стола Сурков наглядав за всією шарадою російської віртуальної політики, із телефонами на столі, які з’єднували його прямо з квазиопозиційними партіями. Він був справжній «політтехнолог» – унікальний постсовєтський фах, – що діє у системі як візир чи Чарівник країни Оз і здатен вичаровувати маріонеткові політичні партії та соціяльні рухи у великому симулякрі реальности. Справді, коли історики оглядаються на російську історію від середини 1990-х до нині, вони можуть означити її радше як епоху «політтехнологів», аніж «єльцинську» або «путінську». У багатьох сенсах першим із великих візирів був Боріс Бєрєзовський у 1990-х, який зліпив керівну партію «Единство» (пізніше «Единая Россия») як те, що він називав «порожня шкаралупа», і використав свій контроль над телебаченням, щоби перетворити сірого апаратчика Владіміра Путіна на героя-мачо. Та коли попередні «візирі» мусили діяти в конкурентному середовищі, контроль Суркова за розкладом російського суспільства був абсолютний. Ляснув у долоні раз – постав «Гражданский форум» для громадських організацій; ляснув іще раз – з’явилися націоналістичні рухи, які оголошували громадські організації інструментом Заходу. Він махав чарівною паличкою – і виникали то неофашистські молодіжні рухи, які палили книжки авторів-модерністів за непатріотичність, то щедро спонсорований марнотратний арт-фестиваль у Москві для найпровокативніших сучасних митців, то вбрані в чорне православні фундаменталісти з хрестами, які нападали на виставки сучасного мистецтва. Задум полягав у тому, щоб контролювати всі форми суспільного дискурсу, не дозволяючиніяким незалежним рухам розвиватися поза впливом Кремля.

Міхаіл Прохоров

Досвід роботи у цьому світі дезорієнтував. Упродовж моїх московських років я цурався відверто пропаґандистських останкінських телеканалів (як британському продюсерові мені там не були раді) і тримався ближче до позірно «опозиційних» проєктів. Одним із найвідоміших був «Сноб», що поєднував інтернет, телебачення та журнали й мав на меті сприяти формуванню нового класу «глобальних росіян»: прихильних до Заходу лібералів і заможних мешканців великих міст. У «Сноб» вклав 20 мільйонів доларів найбагатший росіянин Міхаіл Прохоров. Офіс «Сноба» розташувався у відновленому приміщенні фабрики неподалік центру Москви. Стару цегельну кладку залишили недоторканою, зберегли величезні арки гігантських вікон, делікатно вбудувавши редакторські офіси. Тут працювали яскраві молоді люди, діти совєтської інтеліґенції із чудовою англійською, критично налаштовані щодо режиму. Заступником головного редактора стала Маша Ґессен, відома американсько-російська ЛҐБТ-активістка. Її статті в ґлянцевих західних журналах нещадно критикували Путіна. Та за всього опозиційного позиціонування «Сноба» було очевидно, що такий великий проєкт ніяк не міг би відбутися без благословення Суркова.

Кремлеві така своєрідна керована опозиція була до смаку: ліберали почувалися, нібито мають вільний голос і домівку (та реґулярну зарплату), а влада могла означувати «опозицію» як неформалів-москвичів, відірваних від «звичайних» росіян і зациклених на таких «марґінальних» питаннях, як права ґеїв (у здебільшого гомофобській країні). Вже сама назва проєкту «Сноб», хоч і вжита іронічно, могла бути потенційним об’єктом ненависти. І попри все антипутінське марнослів’я у «Снобі» ми ніколи не робили реальної розслідувальної журналістики, не вказували на жоден серйозний факт корупції чи розкрадання державного бюджету – а в Росії XXI століття ви можете говорити, що заманеться, поки не виходите на слід корупції. Після роботи ми сиділи з колеґами, випивали і просторікували. Чи були ми опозицією? Чи допомагали Росії стати вільнішою? А чи були насправді проєктом Кремля і зміцнювали Путіна, реально шкодячи справі свободи? Клапаном, призначеним скидати фрустрацію, ніколи нікого не звинувачуючи? Чи тим і тим водночас? Картою, яку ще належить розіграти?

Із наближенням президентських виборів 2012 року Прохоров став схваленим у Кремлі ліберальним кандидатом: проєкт «Сноб» допоміг привернути до нього інтеліґенцію, в той час як відомий своїми розпусними вечірками в Куршевелі яскравий олігарх був зручною мішенню для Кремля і вписувався в показну боротьбу Путіна з олігархами. Московські медії заходилися обговорювати, чи Прохоров справжній кандидат? Чи можна голосувати за нього, а чи це означає, що ти граєш у кремлівську гру? А може, треба голосувати проти всіх, іґноруючи систему? Врешті-решт, Прохоров набрав цілком пристойні 13%, перш ніж елеґантно зійти з політичної сцени.

Дмітрій Кісєльов - людина №2 в російському «Міністерстві правди»

Блиск керованої демократії чи пак постмодерної диктатури полягав у тому, що замість просто придушити опозицію, як це було властиво XX століттю, вона пронизала всі ідеології, експлуатуючи їх і перетворюючи на абсурд ізсередини. Не дарма в Росії нульових років такою популярною стала науково-фантастична трилогія «Матриця», у якій сучасний світ показано як віртуальну ілюзію, витвір машин, що живляться людьми, а ті про це не відають, живучи симульованою реальністю. У Москві цей фільм збирав натовпи глядачів, письменники й політики цитували його як велику метафору сучасної Росії. Але під кінець десятиліття стало видно, що у кремлівській матриці з’явилися глибокі тріщини.

Наприкінці нульових я працював на ТНТ. Розважальний, зорієнтований на молодь телеканал, глибоко аполітичний виробник ситкомів і ґламурних, дещо вульґарних реаліті-шоу мав також і невеличкий відділ документалістики. Бізнес ТНТ базувався на рейтинґах, тож канал мусив тримати руку на пульсі того, що насправді думає і відчуває його авдиторія. З-поміж виявлених статистик чи не найтривожнішим було стрімке зростання кількости самогубств, особливо серед дівчаток-підлітків. Роблячи фільм про двох юних подруг, що вкоротили собі життя, я побачив покоління, позбавлене, з одного боку, матеріяльних труднощів, від яких потерпали їхні батьки у середині 90-х, а з другого, ідеалів чи ідеологій, які допомагали би перейти складний підлітковий період: зворотним боком тріюмфального цинізму був відчай. Знімаючи серіял про російських тинейджерів, виявив їхню граничну відчуженість від системи. Для багатьох хлопців найбільшою проблемою була обов’язкова армійська служба, з її фізичним насильством і працею на чорному ринку, до якої їх змушували корумповані офіцери. Якось довелося розслідувати випадок із групою підлітків, яких жорстоко побили міліціонери за сумнівний гріх розпивання пива в громадському місці. Поза матрицею керованої демократії з’являлися нові герої: в Єкатеринбурґу величезну прихильність публіки мав молодий чоловік, якому поламали кістки автоінспектори за те, що потай знімав на камеру й публікував в інтернеті, як вони беруть хабарі. Гнів і безнадія людей, яких я знімав, не набувала жодних ідеологічних ознак: вони не мислили політично – всю політичну мову перебрала на себе держава. Виходячи протестувати, вони послугувалися не мовою «прав» чи «демократії», а абсурдистськими гаслами на кшталт «Мийте руки», «Найкращий друг тіла – нога», «Хто бос?». Абсурдність здавалася найкращою відповіддю на лукавство керованої демократії.

Зроблені на ТНТ фільми, мої та інших продюсерів-документалістів, мали добрі рейтинґи: молоде покоління жадало передач, які показують їхній світ. На останкінських каналах таке годі було уявити, але наш «молодіжний» якось примудрявся – завдяки тому, що керівник каналу, радше бізнесмен, ніж креативник, мало зважав на те, що там коїться в далекому відділі документалістики: найбільше він переймався рейтинґами, а з ними все було гаразд. Та якось до нього звернулася по інтерв’ю одна з провідних медій країни. Керівник був утішений (серйозна газета рідко коли цікавиться розважальним каналом не надто високої якости), аж тут журналіст вжахнув його запитанням: чи планує він перетворити канал на політичний інструмент? Чи схвалює держава показ таких ризикованих історій? Після цього мені ввічливо пояснили: ТНТ більше «соціяльних» фільмів не робитиме – але чи не хотів би зняти щось про дружин футболістів?

У 2011–2012 роках поодинокі вияви невдоволення, які я бачив там і тут, вилилися в масові вуличні протести: сотні тисяч росіян виступили проти інсценованого повернення Путіна до президентства. «Геть сурковську пропаґанду», – скандували натовпи. Це було не так відкидання якогось накинутого з Кремля політичного напрямку, правого чи лівого, як заперечення всієї системи віртуальної політики, що опанувала Росію від середини 1990-х, спроба знайти нову серйозність і замінити тріюмфальний цинізм цінностями. Цей конфлікт між політикою симульованою та бажанням політики змістовнішої перебуває в центрі сучасної політичної напруги в Росії.

Відвідувачі міжнародного художнього ярмарку «Арт-Москва» оглядають роботу Дейвіда Датуни з серії «Putin Couture» (Москва, вересень 2011 року) Світлина Mironova Gallery / УНІАН

Новій російській опозиції складно висловити себе в обставинах, де терміни «демократія» та «модернізація» стали токсичними. Цей пошук набуває різноманітних форм. Найгучнішим голосом опозиції став Алєксєй Навальний, – антикорупційний блоґер перетворився на перспективного політика, і тепер проти нього самого висунуто звинувачення в корупції та затіяно фарсову судову справу. Навальний уникає «великої» ідеології, зосереджуючись, натомість, на корупційних схемах: який бюрократ украв, що і скільки. Саме він вигадав славнозвісний епітет для путінської «Единой России» – «партия жуликов и воров». Його примовка «Один за всіх і всі за одного» походить з усіма любленого фільму «Три мушкетери», апелюючи до спогадів про наратив «справедливости», на якому виростали російські діти, перш ніж стали успішними циніками. Та коли асоціяції Навального сягають дитинства, його послання, адресоване вулиці, має злісний відтінок: він безсоромний націоналіст і прихильник «Росії для росіян». На протестах дуже реальні націоналісти крокували разом із реальними лібералами, обопільно бажаючи «реальної» політики: битва проти симульованої політики сама собою повна небезпек.

Інший наратив, що його використовувала опозиція, базується довкола міського дизайну й архітектури. Упродовж путінської доби Москву дедалі більше заполонили неосталінські мегабудівлі, що наступали на кожну зелену зону та подвір’я у місті, збудовані за корумпованими контрактами, що збагачували інсайдерів уряду. Школа архітектури та дизайну «Стрілка» стала вогнищем опозиції, бо розвивала ідеї реорганізації міста, опублікувала маніфест про потребу «громадського простору» – новий термін у Росії. Це був привід використати мову міського планування, щоб говорити про політику, і гасло «Поверніть нам наше місто» стало однією із сурем протесту. Захист довкілля також набув політичного виміру. Одна з лідерок опозиції Євґенія Чірікова починала свою кампанію як еко-борець, намагаючися захистити ліс біля свого будинку від корупційного будівництва дороги. Бажання утримувати довкілля «чистим» стало синонімом до потреби «вичистити» урядову корупцію.

Шукаючи морального кодексу, на який можна покластися, опозиція почала покликатися на дисидентів 1970-х: побувши об’єктом жартів у нульових, вони зненацька стали героями. Учасниці антипутінської панк-групи «Pussy Riot» порівняли свій процес із показовими процесами над дисидентами на кшталт Сінявського в 1960-х, покликалися на Іосіфа Бродського у своїх завершальних промовах і приправили свій дискурс термінами 1970-х, як-от «гідність» і «совість». Частина нових опозиціонерів – спраглі читачі французьких ситуаціоністів, нещодавно перекладених російською. Коли я вештався поміж протестувальників біля «Окупай Абай» минулого літа, чув серйозних студентів, які пізно вночі говорили про «Суспільство спектаклю» Ґі Дебора, – мова, ідеально придатна на те, щоб критикувати віртуальну реальність керованої демократії.

Хоча протестний рух політично досягнув менше ніж нічого, він повністю змінив контури дебатів у Росії і зламав монополію Кремля на дискурс. Першими, на кого лягла провина за збій матриці, були її автори, політтехнологи-візирі. Самого Суркова відсторонили, а потім звільнили у травні 2013 року. У принизливій телевізійній сцені Сурков сидів перед Путіним, і президент шпетив його за неспроможність забезпечити результати. Сурков скавчав, словесно падав ниць: «Звісно, ви цілком маєте слушність у всіх ваших оцінках, і я ніколи не посмів би поставити їх під сумнів», – казав він. Путін дивився на нього зневажливо. У цій сцені була глибока іронія: Сурков і політтехнологи створили цей жанр ритуальних телевізійних принижень, де Путін грав царя, а його міністри – хлопчиків для биття; насправді ж вони створили Путіна, якого ми знаємо. Ляльковода засудили власні ляльки, витягнутого у власні декорації, його принизили його ж таки витвори. Третій термін Путіна створює враження, що режисер залишив будівлю, і ляльки захопилися гіперактивним безумством. Щоби протистояти спробі Навального стати героєм для націоналістів, Кремль спробував розкрутити для XXI століття формулювання царистської формули самодержавство-православ’я-народність: релігійні фанатики, яких дбайливо виростив Сурков, щоб вони грали другорядну роль у ляльковій виставі керованої демократії, нині патрулюють вулиці Москви, на сторожі міста від «ворогів-сатаністів на службі у Заходу»; скінгеди, яких таємно фінансує Кремль, тепер вилазять зі своїх підвалів, щоби працювати в уряді.

Тим часом телеканали Останкіна доводять пропаґанду до майже брехтіянських перебільшень. Якось я бачив програму з Лєонтьєвим на НТВ. Він виглядав диким, із налитими кров’ю очима, кричав без крихти доказів, але з відчайдушною переконаністю, що британська MI6 відповідальна за смерті антипутінських утікачів у Лондоні: «Вони намагаються нас підставити», – говорив Лєонтьєв на тлі саундтреку, як із дешевого фільму жахів. Стурбовані, що кампанія Навального проти корупції завоює йому прихильників, останкінські телеканали тепер показують документальні розвінчування міністрів та парламентарів. Почалися пошуки внутрішніх ворогів, полювання на відьом і таємні змови. Параноїдальна Дума, яка так довго і так старанно була постановковою, аби створювати ілюзію дебатів, провалилася в карикатуру феодального низькопоклонства, штампуючи патріотичні закони швидше, ніж їх може роздрукувати принтер. Кожен депутат відчайдушно намагається не стати наступним, кого розгромлять на телебаченні, звинувачує у зраді колеґ-законодавців із Думи, які підтримали опозицію, бачить змови ЦРУ під кожним ліжком. Визначальний закон нової доби – це заборона американським родинам усиновлювати російських сиріт: відповідь на рішення Вашинґтона публічно назвати корумпованих російських бюрократів, яким заборонено в’їзд та інвестиції до Сполучених Штатів. Закон про сиріт не створили хитромудрі політтехнологи, його просунув особисто Путін, свідомо маючи на меті використати дітей як політичну зброю. «Гадаєте, ми божевільні, – ніби говорять нам монструозні, озброєні, багаті ляльки, – ми вам покажемо, як виглядає божевілля! Гадаєте, ми погані? Ви ще не бачили, якими ми можемо бути поганими!»

Путін більше не намагається бути царем, що сидить понад політикою, президентом «стабільности» й «ефективности». Його тепер розхвалюють як президента більшости (улюблене нове слово режиму), поборника «трудової аристократії». У телевізійному спілкуванні з нацією Путін говорив із робітниками військового заводу з провінційного міста Нижнього Тагіла. Стоячи в спецівках перед танком, робітники обіцяли Путінові, що якщо знову почнуться протести, «приїдемо до Москви і захистимо нашу стабільність». Та коли журналісти поїхали в Тагіл, то з’ясували, що робітників насправді не існує, що все було частиною вистави, яку зорганізували PR-працівники й менеджери, котрі перевдяглися працівниками фабрики. Кінець ери політтехнологів, візирів не означає, що російська політика стане реальнішою, вона радше перетворюється на галюцинацію в кубі, у вимір марення, де немає точок співвіднесення з реальністю, де ляльки розмовляють із голограмами, і ті й ті певні своєї реальности.

У цю нову добу правила гри змінилися. Протягом епохи пристосуванства можна було водночас і бути лібералом, і працювати на Кремль: усе було грою, і нічого не сприймали серйозно. Тепер треба робити вибір: ти за використання сиріт як політичної зброї чи проти; або ти за ув’язнення «Pussy Riot» чи проти. «Є межа, де кооперація стає колаборацією», – сказав нещодавно письменник Борис Акунін, звертаючись особливо до московських медій, до ТБ-продюсерів та редакторів журналів. Як кожен інший, я мав зробити вибір. Десь 2010 року мене запросили на Останкіно робити проєкт моєї мрії: великобюджетну історичну документальну драму. Це була справжня фавстівська угода: моє найбільше бажання за невеличку ціну роботи на Останкіні. Зустріч, як і належить таким речам, відбулася після півночі. Я йшов довгими коридорами, які востаннє відвідував багато років тому, коли сидів на мозковому штурмі Першого каналу. Головний продюсер, який пропонував мені роботу, був худий блідий чоловік із приємною широкою посмішкою. Він зробив собі ім’я та мільйони як перший російський телепсихолог: доктор Курпатов. По всій кімнаті були книжки з його порадами, як упоратися з усім: від проблем зі шлюбом до страху смерти. Тепер він став заступником директора Першого каналу в сподіванні, що зможе втримати цілу націю спокійною і вмиротвореною: «Криза турбує Кремль, – сказав мені один із помічників Курпатова. – Нам треба розважати націю. Маєте ідеї?» Доктор Курпатов був гіпнотерапевтом і добродушно кивав, погоджуючись зі всім, що я казав, сміючися з усіх моїх жартів. Із ним було приємно спілкуватися. Здавалося, він розумів усі мої занепокоєння. Лише одного разу цей фасад упав: коли в мить забудькуватости я забув його ім’я, і його очі зблиснули лютою злістю. Це було полегшення – знати, із ким насправді я маю справу. Врешті-решт, я сказав Останкіно «ні», але ж я завжди жив у Лондоні й міг туди повернутися. Моїм колеґам у Москві вибирати набагато важче.

Як розпорядилася доля, одним із перших ТБ-проєктів, який мені доручили після повернення додому, був документальний серіял про багатих росіян у Лондоні. Поки мене не було, російські гроші заполонили місто. Скрізь, де я був у найрозкішніших районах Лондона, я чув російську і бачив багато облич, які знав іще з Москви. «Скоро це місто належатиме нам», – сказав у програмі ВВС цього року російський банкір, який мешкає в Лондоні і якого звинувачують у вбивстві антикорупційного адвоката в Москві. «Парламент хай залишається їхній, решту все ми заберемо собі». Коли активісти спробували добитися візової та інвестиційної заборони для корумпованих російських посадовців, британський уряд відкинув її, стривожившись, що це може сполохати російську готівку. Ціла індустрія адвокатів, аґентів із нерухомости, банків, піярників, приватних шкіл і батлерів існує, щоб обслуговувати нові гроші, і нікому не хочеться запитувати, звідки вони беруться. Коли російська газета спробувала витягнути із британських політиків із обох партій протест проти арешту Алєксєя Навального, ті відмовилися давати коментар, не бажаючи злити Путіна. Роблячи серіял, я дедалі частіше чую від британської еліти той же цинізм, який я чув від моїх російських колеґ: «Навіщо нам обстоювати будь-що? Наш уряд такий же поганий, як і російський. Ми не маємо права нічого робити. Зрештою, все це лише гра. Усі ці речі про права людини й ідеали – знаєте, все це лише піяр».

Peter Pomerantsev
«Cracks in the Kremlin Matrix». Уперше опубліковано англійською мовою на сайті Eurozine 14 червня 2013 року. Подано часописом Transit.
© Peter Pomerantsev © Eurozine