Український довгобуд

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, для порталу «Аратта. Вікно в Україну» 

На п’ятнадцяту річницю Незалежності України до нації, тобто до нас із вами, звернувся Президент України. Звернувся, бо так належить за традицією й протоколом.

Виступ Президента України Віктора Ющенка на Софійській площі з нагоди 15-ї річниці Незалежності

І звернення вийшло суто протокольне, побудоване за традиційно номенклатурною схемою: здобутки, окремі недоліки та чергові завдання української влади. І виявилося, що за минулі п’ятнадцять років, які коштували нам, громадянам, зменшення нашої чисельності на декілька мільйонів, ми, фактично нічого не збудували. В усякому разі, так можна зрозуміти частину спічу глави держави: «Які наші головні здобутки?

Перше. Новий український громадянин. На Майдані він відчув свою силу, можливість домагатись справедливості і реалізовувати свій талант. Ніхто тепер не може топтати його права. Ми змінилися. Ми стаємо вільними.

Друге. Україна відбулася, як демократія. І як демократична країна виявила мудрість та відповідальність у розв’язанні найскладніших проблем свого життя. Ми навчилися чути одне одного.

Третє. Фундамент для головних інститутів влади та українського суспільства. Підкреслюю – саме фундамент. Надійна будова держави, ефективне управління, облаштування національних кордонів – це все попереду. Без декларацій. З конкретним результатом.

Четверте. Економічне зростання. Ми демонструємо передові для європейських країн економічні показники. З початку 2006 року ріст валового внутрішнього продукту склав 5,5%, а в липні – 7,7%. Зростають реальні доходи простих людей – лише за перше півріччя 2006 року на 20%. Стабільна українська гривня. Ми маємо найнижче за історію української незалежності безробіття. В країну прийшли іноземні інвестиції. І як ознака сталого росту добробуту – з початку 2006 року постійно росте народжуваність.

П’ятим досягненням я вважаю визначення і збереження курсу європейської та євроатлантичної інтеграції. Ми свідомо здійснили саме той стратегічний європейський вибір, який найповніше відповідає суті національних інтересів України. Не для когось – для себе.

І найголовніше. У нашій державі формується зріле суспільство, яке вже здобуло свою першу перемогу в 2004 році. На голову вище стоїть це суспільство над багатьма українськими політиками і чиновниками».

Отже, якщо вірити Президентові Віктору Ющенко, ми, українці ще не маємо навіть української влади. Ми маємо «фундамент для головних інститутів влади та українського суспільства. Підкреслюю – саме фундамент. Надійна будова держави, ефективне управління, облаштування національних кордонів – це все попереду». І таке становище(або словесна формула), якщо вірити Президентові, відповідає кращим традиціям комуністичного чиновництва. Хіба що з тією різницею, що не було згадки про підступний світовий імперіалізм (або комунізм, або тероризм), який виношує «підступні плани знищення молодої державності». А якщо немає – то хто ж тоді заважав українському владному чиновництву, яке пихато називає себе «елітою», таки збудувати, бодай хоча б два умовні рівні національної влади? Прогресуюча клептоманія щодо суспільного багатства? Дійсно, поважна причина. Кажуть, що медична. Хоча із іншого боку, важко не погодитися з Ющенком: влада в Україні все ще залишається по-суті радянською, комуністичною за формою і за суттю, рясно наповненою «колишньою» партійно-господарською номенклатурою останнього, молодшого покоління. І, напевно, тому цьому кадровому наповненню притаманні всі вади тоталітарної номенклатури: правовий нігілізм, домінуюче право начальника, телефонне право, клановість за галузевою чи географічною ознакою (земляцтва), ну і, логічно, «спайка» із «класово близьким» криміналітетом. Одне, головне, питання залишається без відповіді: чи є зацікавленою та «еліта» в іншій системі влади, яка відповідає сучасним українським реаліям та прагненням мільйонів українців? Спробуйте здогадатися самі, з традиційних трьох разів.

«Суспільство вимагає дотримання свого найголовнішого правила – рівність кожного перед законом. Ми не досягли цього. Попереду – величезна робота з реформування судової системи й реформи правоохоронних органів. Вогнем треба випалювати масштабну корупцію в країні», - сказав у своєму зверненні Президент. Важко не погодитися з цією тезою. Дійсно, це – прагнення більшості громадян України, при чому, саме воно об’єднує всі, без виключення, регіони держави. Тільки знов виникає питання: хто саме буде «випалювати вогнем»? Та ж сама номенклатура? Якщо за справу візьметься та сама «еліта», хоча б в особі «антикризової коаліції» – можна не мати сумнівів: процес набуде дивних форм, а головне, слід очікувати результату гіршого, ніж завжди. Хоча б тому, що тільки однією зі складових нинішньої законодавчої більшості є комуністи – спадкоємці тих, хто створив цю саму і владу, і традицію, яку Президент Ющенко закликав «випалювати вогнем»….

Найпершим досягненням української державності Президент Ющенко назвав «нового українського громадянина», який, за його словами на Майдані «відчув силу». Отут, пане Президенте, дозвольте не погодитися. Бо той громадянин народився ще п’ятнадцять років тому, навіть трохи більше – сімнадцять. Саме цей, «новий український громадянин», попри пильне «око» КДБ та ОМОНівські кийки виходив на несанкціоновані мітинги й демонстрації у тодішньому УРСР. Ситі, одягнені, із гарантованим робочим місцем і зарплатнею, із відносно високими соціальними гарантіями, українські громадяни виходили на вулиці й площі, аби сказати «Ні!» тоталітарній комуністичній диктатурі. Саме завдяки сотням тисяч, мільйонам киян, львів’ян, донеччан, а не 450 нардепам, було зірвано Новоогарьовський процес оновлення СРСР. Саме завдяки їм, тисячам безіменних зодчих української державності, було проголошено Декларацію та Акт про Державний суверенітет України. Це вони, «нові українські громадяни», першого грудня 1991 року абсолютною більшістю, яка вразила світ, підтвердили на референдумі своє прагнення жити в державі Україна. І це, пане Президенте, було задовго до Майдану. Невже забули?

Як стара, «новітня» номенклатурна влада відчайдушно заходилася підривати віру отих «новітніх українських громадян» у власну державу, нахабно вкравши їх трудові заощадження, влаштувавши гіперінфляцію, свідомо доводячи до банкрутства процвітаючі підприємства? Як місяцями не вважала за необхідне виплачувати їм, громадянам, чесно зароблену зарплатню? І при тому, на очах обкрадених і ошуканих громадян, розкрадалося національне багатство, мільярдами мандруючи до офшорних зон, у цілком конкретні приватні кишені вузького кола осіб, яких у народі прозвали «новими українськими», чиї прізвища загальновідомі… «Зараз треба продовжувати діяти. До кінця 2006 року треба покінчити з боргами у зарплаті економічно активних підприємств», – сказав президент України Ющенко. Отже, через п’ятнадцять років незалежності, в державі на вищому рівні визнається цей ганебний факт. Попри діючу законодавчо кримінальну відповідальність за означені дії керівника, незалежно від того, «економічно активне підприємство», чи ні.

Чи за таку державу українці голосували у грудні 91-го? Напевно, що ні. І тут постає головне питання: чи зусилля владної номенклатури виявилися продуктивними і українці втратили віру у власну державу? Парадоксально, але ні. У переважній більшості, вони втратили довіру до владної номенклатури, але не в державу. Бо саме тому – була «Україна без Кучми», бо саме тому був Майдан. Візьму на себе сміливість нагадати: коли люди на Майдані скандували «Ющенко!», вони насправді волали: «Чесна влада!».

Бо саме нечесна влада, бо саме шахрайчики від політики відчайдушно, котрий рік поспіль, намагаються роз’єднати українське суспільство. Роз’єднати за релігійними, політичними, національними, мовними, майновими ознаками. Роз’єднати, щоб володарювати. Ми, «новітні українські громадяни» не різні, ми єдині у своїй неповазі до такої влади. Влади, яку розривають міжкланові війни. Влади, яка існує, як інструмент для особистого збагачення певного кола посадових осіб за рахунок суспільства. Влади, яка лише думає про власні привілеї й існує поза полем правової відповідальності.

І поки така влада існуватиме, протестуючи проти неї, українські громадяни відмовлятимуться розмовляти українською мовою. Особливо там, де державні службовці не те, що такої мови не знають, а не вважають за необхідне її знати (попри діючий Закон і Конституцію). Поки така влада існуватиме, протестуючи проти неї, українські громадяни будуть декларувати своє «братнє» прагнення до Росії, хоча при тому, не поспішаючи на «історичну Батьківщину». Невже це важко зрозуміти? Напевно, для того, щоб це зрозуміти, треба менше їздити на службових авто чи сидіти у номенклатурних кабінетах, а більше бувати серед люди, наприклад, на початку 90-х, до номенклатурної «шокотерапії», коли надзвичайно популярною повсюдно була українська мова…

«Україна відбулася, як демократія. І як демократична країна виявила мудрість та відповідальність у розв’язанні найскладніших проблем свого життя. Ми навчилися чути одне одного», – сказав Президент Ющенко, звертаючись до нації. Чи насправді це так? Адже демократія – це влада народу. Народу, а не номенклатури, пане Президенте. Чи забезпечила діюча влада для народу саме такий вибір? Між ким довелося обирати виборцям на цих демократичних виборах? Між колишньою та новітньою номенклатурою, яка зосередилася у блоці Литвина, партії «Регіонів», КПУ, СПУ, блоці «Наша Україна» тощо і відвертими, м’яко кажучи, сумнівними утвореннями, на кшталт «ЕКО-25%»… І чим така демократія відрізняється від «непорушного блоку комуністів і безпартійних»? Хіба що множинністю суб’єктів, а не їхньою якістю. Іще – шаленими мільйонами, які та номенклатура вклала у передвиборче шоу «демократичні вибори». Напевно, тому, що інвестиція у виборчий бонус не тільки повернеться, а принесе конкретні матеріальні прибутки. Не народу. А інвесторам. Чи не так? Чи не ці номенклатурні суб’єкти під час виборів, так старанно й відверто роздмухували ворожнечу у суспільстві, що, до речі, прямо заборонено чинним законодавством? Чи не вони ділили Україну на сорти, за ознакою мови, віросповідання чи належністю до певної конфесії? Чи не вони намагалися порушити територіальну цілісність держави? Невже це й є демократія?

Насамперед, можливо я помиляюсь, але це – ознака слабкості державних інституцій влади. Бо вони, мають обов’язок захищати законні права й свободи громадян та конституційний лад і територіальну цілісність держави. Але демократія, і, як її прояв – демократичний вибір, можливі лише там, де існує діюча державна влада, а не територія кланового впливу під вивісками державних органів влади.

А те, що українські громадяни завжди добре, на відзнаку від номенклатурних політиканів, знаходять порозуміння – наочно можна було переконатися під час того ж Майдану. Або, хоча б поїхати в російськомовний Крим та спілкуватися українською мовою. Всі пересічні громадяни, за нечисленним патологічним виключенням, абсолютно й мирно знаходять порозуміння. І напевно, не слід плутати, різні, категорії українського населення: номенклатуру і звичайного громадянина. Як не слід вважати позицією громадян приплачені номенклатурою масовки під тими чи іншими прапорами й гаслами.

А от те, що «еліти» не знаходять порозуміння – ми наочно переконалися під час формування парламентської коаліції. Бо тоді – «вболівальники за щастя народне», у запалі боротьби за владні крісла, публічно скинули маски. І народ у чергове побачив, що є номенклатурна влада.

І народ у чергове переконався, що інтереси обраних і виборців знаходяться у різних, паралельних площинах. Для більшості виборців – актуальною залишається непевність у власному майбутньому й проблема фізичного виживання особистого й своєї родини. Виживання у середовищі безправ’я перед усевладною номенклатурою, у середовищі тотальної корупції, у середовищі, яке напружилося перед черговим ціновим ударом, у середовищі, в якому влада провокує громадянина порушувати закон, аби вижити. Для «обраної» номенклатури – як посісти на «смачнішу поляну», аби відбити витрати на вибори, та «закосити» побільше «зелені», поки не посунули конкуренти…

Але те, що номенклатура нібито навчилася «слухати одне одного» – позитивне явище. Може ще й припинять калатати суспільство? Хоча в останнє повірити важко. Не той контингент…

І, напевно, є перебільшенням називати демократичним вибором і демократією те, що цього разу не відбулося тотальних й брутальних фальсифікацій народного волевиявлення, при тому, що збережено владну охлократичну піраміду.

«…Досягненням я вважаю визначення і збереження курсу європейської та євроатлантичної інтеграції. Ми свідомо здійснили саме той стратегічний європейський вибір, який найповніше відповідає суті національних інтересів України. Не для когось – для себе», – сказав президент Ющенко. І в цій тезі, поки що, не все так однозначно, як каже глава держави. Не тільки для нас, громадян України, а й для східних й західних політиків й експертів. Бо, на жаль, для того поки не існує реальних внутрішніх й зовнішніх передумов.

Для більшості громадян, попри п’ятнадцять років задекларованого курсу на демократичні цінності, в реальному житті вони поки залишаються на рівні заклинань політиканів. Ба більше. Ми не можемо стверджувати, що сьогодні в Україні реально діє головне право громадянина кожного демократичного суспільства – право на вільну реалізацію своєї підприємницької ініціативи. Натомість ця ініціатива буквально у кайданах незліченних бюрократичних «законодавчих і підзаконних актів», планових, позапланових, зустрічних перевірок численних контролюючих державних органів. За підприємцем пильнують: СБУ, МВС, ДПА, санітарні департаменти, державні Адміністрації, товариства захисту споживачів, держстандарти, антимонопольні комітети тощо… І кожна така інстанція є контролюючою, і кожна має пряму директивну владу над підприємцем, а підприємець – опосередковане право: оскаржити у суді неправомірне застосування директивного права.

Очевидно, що ми живемо у феноменальному режимі організації державою ринку підприємництва, напевно, єдиному на увесь світ, бо бути експортером – у нас рівнозначно злочину. Бо держава має повертати ПДВ. Має, але не повертає, замість того влаштовуючи перевірки, ревізії - і так без кінця й краю… Брати – бере, а повертати… Звісно, якщо не «домовитися» із потрібним чиновником, не безкорисно. Цікаво те, що на вищих урядових щаблях цей податок називають злочинним. Не тому, що беруть, а тому – що повертати іноді треба й не тільки «своїм»… І це – тільки один приклад із довжелезного ряду реалій, із якими доводиться мати справу громадянину. То ж про яке рівноправ’я, як «аз» демократичної держави, може йтися?

А між тим, привселюдно наголошується, що в нас вже існує ринкова економіка. Чи варто дивуватися, що для більшості пересічних громадян, особливо у «глибинці», така «ринкова» економіка викликає лише ностальгію за планово-директивною, радянською?

Чи зазнала змін внутрішньоекономічна інфраструктура держави? Візьмемо, наприклад, сільське господарство. Держава, а не ринок, вже п’ятнадцять років, продовжує, у той чи інший спосіб, адміністративно регулювати ціноутворення, при чому, не на користь безпосереднього виробника. Що має наслідком різке обмеження обігових коштів суб’єктів та унеможливлення, як такого, фонду накопичення, який має призначення – модернізацію виробництва. Чи може український сільгоспвиробник мати страховий фонд на випадок, наприклад, зростання цін на паливно-мастильні матеріали? І, як показали так звані молочна та м’ясна кризи, та ж сама держава, абсолютно безпорадна у протекціонізмі власних виробників на зовнішніх ринках, захисті їх інтересів. Чи може, за таких екстремальних умов, український виробник конкурувати з німецьким?

Або ж металургія та хімічна промисловість. Фактично всі виробничі потужності лишилися на тому ж технологічному рівні, що й п’ятнадцять років тому, про що свідчить їх енергоспоживання. Газова війна, влаштована Росією, наочно показала справжній рівень конкурентоспроможності цих виробництв. Бо ж у світі немає такого металургійного чи хімічного підприємства, яке б купувало енергоносії (газ) за $80 за тисячу кубометрів. Між тим, за оцінками тих самих металургів, підвищення ціни на газ до $150, поставить ці підприємства на межу банкрутства. Це при тому, що рівень питомої ваги зарплатні у структурі собівартості цих підприємств значно менший, ніж у країнах ЄС. Отже, якщо переходити на західні стандарти, чи витримають конкуренцію на світових та, навіть, внутрішньому ринку, ці підприємства?

Або ж візьмемо, наприклад, енергетичний ринок. Чиє він самодостатнім, а значить незалежним? Аж ніяк. Під вивісками із дописом «Україна» та формальною реєстрацією в якості українських суб’єктів, фактично існує монополізм одної і зовсім не демократичної держави з умовно-ринковою економікою. Про диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв ми регулярно чуємо прожекти з високих владних кабінетів. Однак, вони залишаються на рівні заклинань чи банального піару. Бо насамперед, вони не реальні із причини технологічної відсталості промислових споживачів, які все ще працюють за радянськими внутрішніми стандартами й технологіями, абсолютно не пристосованими до світової кон’юнктури цін, абсолютно не маючи сучасних гнучких технологій виробництва. Тому що українське державне керівництво, очевидно, публічно говорячи про «європейський вектор», насправді – й не переймалося його реальністю. Адже так комфортніше, казати одне, а робити – інше, маючи собі на думці – зовсім друге.

Це – тільки мінімальні приклади з довжелезного переліку внутрішньоекономічної складової «інтеграційної» проблеми.

Тепер поглянемо на політичну складову проблеми. Чи можемо ми сьогодні казати, що Україна незалежна держава, яка має здатність і можливість здійснювати й здійснює власне свій зовнішньополітичний курс? Насамперед, він можливий за умови економічної самодостатності державного організму. Та ж сама «газова війна» та стан ринку паливно-мастильних товарів наочно показали, що Україна є залежною. Але не тільки в цьому.

Скажіть, на скільки впливає, наприклад, Франція, на формування влади у Німеччині? Дивне питання, чи не так? Принаймні, для німців – воно було саме таким. Але не для українців. Бо Росія навіть і не приховує, що Україна – територія її «традиційних» інтересів. А значить і впливу. В тому числі й прямого політичного. В чому ми наочно переконалися й під час вибрів 2004 року, й 2006 року. Але такі взаємини були сформовані українською владою за минулі п’ятнадцять років. І не без обопільного бажання й вигоди певних керівних осіб. І як «плід цього кохання» з’явилася на світ Божий така собі формула «багатовекторності». Тобто і нашим, і вашим. Головне, щоб війни не трапилося, як казали за часів Кучми. Та всидіти на двох стільцях не тільки у житті, а й у політиці неможливо. Бо у підсумку такий партнер чи союзник усе одно має визначитися із пріоритетом, аби обидві сторони “стратегічного партнерства” не запідозрили третю, м’яко кажучи, у нещирості намірів. Власне, такі месиджі вже надходили із Заходу, і зі Сходу під кінець президентства Кучми. І Західні, й московські політики майже напряму вимагали від українського керівництва визначитися з політичним курсом. Бо бути на геополітичному кордоні цивілізацій самим по собі – усе одно, що опинитися без рушниці перед зграєю голодних вовків. І півтора роки незграбних спроб українського Президента Ющенка пересісти на один стілець – у підсумку повернулися «на круги своя». Незграбних тому, що окрім піарівських декларацій і з того боку, і з протилежного – вимагають дій, які ті декларації підтверджують. А із діями, тобто реформами, в нас, за сталою традицією, не складається. Бо оті реформи – це насправді повний демонтаж комуністичної системи влади та заміна її на власне демократичну. В якій державою керує народ, громадяни, а не номенклатура. Тому, західні політики не розкрили омріяні обійми постмайданівській Україні. Але й Москва, зрозуміло, не була в захваті від помаранчевих подій, а тим більше – влади, яку обрав народ, попри явне бажання кремлівських керманичів бачити інші персоналії. А поки Захід терпляче чекав, Москва не гаяла часу. І розпочалися економічні війни, і почалися замовні локальні акції “опозиції”. І що у підсумку? Знову ми чуємо до болю знайому, риторику щодо ЄЕП, зрозуміло у рамках чинної Конституції та законодавства. Які, до речі, за великого бажання – не важко й змінити. І в уряді знову з’явився головний ідеолог ЄЕП – віце-прем’єр Микола Азаров, який за довгі роки перебування в українській владі, так і не спромігся навіть вивчити державну мову, що є нонсенсом, для будь-якої поважаючої себе держави...

Отже, як виявилося, державний суверенітет в України не такий уже суверенний. Бо завдяки “мудрості” державних очільників, ми так і лишаємося в тієї ж позиції, що й п’ятнадцять років тому: на роздоріжжі між Європою й Азією, між соціальним капіталізмом та капіталістично-номенклатурним соціалізмом.

І, напевно, говорячи про європейську інтеграцію, нашим політикам та державним керівникам варто було б уточнювати, якій саме якості та інтеграція прийнятна тим, до кого ми інтегруватимемося. Бо до чужого монастиря зі своїм статутом не ходять. А наш нинішній статут явно ближче до Москви, ніж до Брюсселю. Як і світоглядна модель наших державних керівників та “еліти”...

Власне, цим переліком не вичерпуються мої питання виборця до обраного Президента. Проте, я й не сподіваюся, що навіть на вже поставлені питання Глава держави спроможеться дати відповідь. Бо її немає. Уже п’ятнадцять років...