Кому потрібна нова коаліція?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, для порталу «Аратта. Вікно в Україну» 



Дата публiкацiї - 5.09.2006 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=325

Шлях України до системи «керованої демократії» російського ґатунку ще триває. І поки що, він не є остаточним. Попри утворення чи не утворення пропагандистських КОНАЄДів

У середині літа, після підписання Універсалу та початку формування нового персонального складу органів виконавчої влади України, на печерських пагорбах столиці виникла ідея про формування нової коаліції: народної єдності. Нібито її необхідність прямо витікає з контексту щойно підписаного лідерами парламентських партій та Президентом документу, та має остаточно поставити крапку в міжпартійному розбраті та припинити колотнечу в лавах виборців. А головне – чітко розподілити відповідальність за результати діяльності виконавчої влади між підписантами. На перший погляд, якщо не замислюватися над змістом, усе виглядає ніби логічним і навіть із присмаком високої романтичності. Але це – тільки на перший погляд.

Бо насправді – ми отримали формулу абсурду.

По-перше, не без активної участі тих самих політичних партій та їх лідерів, суспільство було поставлено на межу громадянського конфлікту. Нехай локального, оскільки справжні фан-клуби прихильників тих чи інших радикальних ідей, насправді є значно меншими, ніж це подавалося під час приплачених політичних масовок, чи то біля будинку парламенту, чи то у Феодосії, чи то в іншому місці. Хоча б тому, що ідея заробити неоподатковані грошики в масовці політичного театру – це одна категорія мотивації, яка є хоч не зовсім моральною, але, принаймні, прив’язаною до здорового глузду і як така не становить суспільної небезпеки. Значно більшу небезпеку становлять політичні фани, які в неадекватному сприйнятті (фетиші) самих політичних лідерів ладні, за для їх підтримки, піти на крайні прояви: масові безладдя, погроми, захоплення державних чи урядових установ, тощо… На щастя, таких «активістів» та просто молодиків із наміром побешкетувати, цього разу було небагато, але тим не менше, навіть такої нечисленної групки було цілком достатньо, аби пролилася кров. Ураховуючи очевидну нерішучість, а іноді відверту неспроможність відповідних владних структур запобігнути подібним проявам і вчасно їх локалізувати, навіть локальне зіткнення фанів реально мало шанси перерости в дещо більше.

По-друге, технології партій війни неминуче ставлять ці партії в пряму залежність від самого процесу ескалації конфлікту. Бо нав’язування групам населення стереотипів «свій-чужий», хоч і є достатньо ефективним прийомом мобілізації підтримки, але виключає розуміння тією ж, «розігрітою» групою підтримки таких понять, як напівсвій, чи напівчужий. І будь-які компроміси з табором «чужих», сприймається в рядах мобілізованих прихильників не інакше, як зрада. Отже, ситуація відсутності очевидної перемоги над «супротивником» миттєво перетворює мобілізовану «групу підтримки» на ворожий табір щодо лідера-«зрадника». І цим, за наявності достатньої кмітливості, можуть легко скористуватися опоненти. Що, напевно, також розуміли підписанти. А відтак, принаймні один із них, аби вижити, має вдатися до прихованих чи публічних кроків, які б прямо порушували досягнуту компромісну угоду, демонструючи «групам підтримки» наявність перемоги. Це ставить іншу сторону, або сторони в ситуацію вибору: або визнати свою поразку (навіть зробивши вигляд, що нічого просто не відбувається), або вдатися до кроків у відповідь, тобто знову стати заручником своєї ж технології партії війни.

По-третє, технології партій війни самі собою виключають щось інше, ніж руйнування, знищення тощо. У кращому випадку, може йтися про відтворення, реставрацію чогось, за що на крайню межу протистояння стала та чи інша група населення. Наприклад, реставрацію комуністичної диктатури чи відтворення СРСР. Бо ж, наприклад, гасла про відтворення як такого, без цих компонентів, урядування Януковича чи партії «Регіонів», викликало б регіт у тих самих донецьких люмпен-пролетарів. І не більше. Навіть за шалені гроші та монолітний адмінресурс «група підтримки» залишалася б не значною, аби досягти переконливого результату. Отже, поки існують політичні опоненти (а вони поки що слава Богу – є), партія війни-переможець повинна тримати біля себе в «прогрітому» стані групу підтримки. Отже, усі меркантильні прояви персоналій, які отримали владу, мають подаватися на загал, як виконання задекларованих обіцянок. Або ж відволікати від таких увагу, «розкриваючи підступні плани» опонентів. Однак, будь-який публічний факт відходу від постулатів «війни» буде сприйматися «групою підтримки» не інакше, як зрада, що означатиме її стрімку дезінтеграцію.

 

Отже, не для кого не є таємницею, що й вибори-2004, і вибори-2006 велися за технологією партій війни. І кожен із володарів парламентських крісел саме воював за своє, а відтак мав власну «групу підтримки». При тому, для «розігріву» електоральних мас, використовувалися, окрім ностальгічно-міфологічних, гасла двох чітких орієнтацій: право-ліберальних і соціалістичних. Тобто, двох ідеологічних течій, які не сполучаються з вигляду їхньої протилежності. Таким чином, опрацьовуючи Універсал, підписанти просто вдалися до примітивного прийомчика – аби не породжувати зайвої напруги в «групах підтримки», проблему ідеології реалізації економічної складової влади просто замовчали.

Проте, вже сьогодні, через місяць від початку формування виконавчої влади правлячою коаліцією, вже є очевидним, що переможець – партія війни крупного кримінального капіталу аж ніяк не має бажання реалізовувати своє гасло «зростання добробуту кожного вже сьогодні!», так, як його розуміли їх члени «групи підтримки», вважаючи отим «кожним» саме себе. Насправді ж – «кожний», добробут якого реально зростає й зростатиме – це так звана бізнесова «еліта» регіоналів на чолі з неформальним лідером. Проте, судячи з усього, певна розбіжність між реальністю та деклараціями керівництво партії «Регіонів» не дуже турбують. Напевно, тому що їхня модель і розуміння «демократичної влади» нічим не відрізняється від тоталітарного. А що дійсно їх непокоїть – то це наявність політичних опонентів, а головне – неможливість відкрито силового їхнього знищення.

А якщо це не можливо – шукають інші форми й методи. Наприклад, підписання Універсалу. Як документ – він є суто декларативно-пропагандистським, який ні до чого нікого з підписантів не зобов’язує. Натомість, його підписання відкрило партії «Регіонів» реальну й широку дорогу у владні кабінети, які практично миттєво почали наповнюватися вихідцями з одного, усім відомого регіону. При чому не тільки на центральному рівні, а й на районному, що вже помітно в столиці України. Поки що немає помітних підстав стверджувати, що кадрові призначення здійснюються відкрито, прозоро й на підставі компетентності кадрового добору. Поки що кидається в очі інший критерій кадрової політики: відданість певним персоналіям та банальна кругова порука.

І в цьому зв’язку, виникають і певні сумніви щодо задекларованого, під час підписання коаліційної угоди, правлячою коаліцією, принципу пропорційності персонального представництва підписантів. Точніше, чим далі – тим цей принцип стає менш зрозумілим: яка ж саме пропорція представництва у виконавчій владі реально належить соціалістам і комуністам. Я маю на увазі не тільки представництво в уряді, а й у виконавчій владі на регіональних щаблях. Принаймні поки що стверджувати, що така пропорційність існує просто немає підстав. Хоча, можливо, я й помиляюся, наприклад, із причини відсутності інформації про такі. В усякому разі, мені поки не вдалося знайти бодай одного члена КПУ на чолі обласної Адміністрації, чи на посаді керівника загальнодержавного відомства, або інде. Трохи краще поки що із представництвом СПУ, однак знов, ніяк не вдається намацати отой самий принцип пропорції в розподілі відповідальності. Бо є величезні сумніви в тому, що міністри-соціалісти реально впливають на кадрову політику своїх галузей.

 

Окремо слід зупинитися на кадровій квоті Президента, яка обумовлена Конституцією. Тут взагалі якось недоречно стверджувати про якусь коаліційність, бо тільки Президент, а не правляча коаліція, має, за законом, здійснювати добір кадрів на ці посади, і нести за своїх призначенців відповідальність. Зрозуміло, що формулювання знайдені та проголосовані «архітекторами» конституційної реформи дозволяють широке тлумачення цих норм права. Оскільки затверджувати президентські персоналії має все та ж правляча коаліція, однак, вона може не проголосувати, але це не позбавляє права Президента на добір кадрів на ці посади. Як, до речі, нічого не обмежує Президента відхилити (тобто не погодитися) кандидатуру на прем’єра, при тому що Конституцією навіть не передбачена обов’язковість мотиваційної частини. Отже, і це неодноразово підкреслював Ющенко, президентська кадрова квота в уряді є виключно його відповідальністю, яка Конституцією винесена за межі правлячої коаліції.

Тепер, і, напевно, цілком логічно, виникає питання про мотивацію створення нового формату правлячої коаліції під задекларованою назвою «коаліція народної єдності» (скорочено КОНАЄД).

Оскільки українські політичні «еліти» не грішать щирістю перед народом, то в мотиваційній частині можуть існувати тільки версії, навіть після утворення такої.

Версія перша. Очевидно, що сьогодні в розкладі політичних сил серед правлячих «еліт» в Україні, реально існує різнонаправленість інтересів. І в ідеології державного будівництва, і в розумінні отих «сфер відповідальності», точніше їхнього розподілу. Президент, як глава держави, зацікавлений у тому, щоб його, пропрезидентська партія НСНУ відігравала роль його важелю впливу на формування кадрової та ідеологічної політики виконавчої влади. Так само, як НСНУ, як партія Президента, уважає, що незалежно від результатів парламентських виборів – вона має відігравати ключову позицію у формуванні органів виконавчої влади. Це стало цілком очевидно під час епопеї формування так званої демократичної коаліції, коли учасникам було фактично нав’язано тривалу дискусію, яка мала вигляд банальних торгів за посади, з очевидною метою – піддати ревізії пропорційність владного представництва на підставі результату вибору. Що, власне, і спричинило її розвал із подальшим утворенням правлячої коаліції, яку назвати союзницькою, чи лояльною до Президента – важкувато. Таким чином, попри існування Універсалу, є правляча коаліція, яка прямо чи приховано – в опозиції Президенту. Тобто, дві партії війни мають знайти спосіб співіснування в одній системі влади. Системі, яка не сформована в умовах реальної багатопартійності й демократії, а є лише по суті старою, комуністичною, після невеличкого косметичного ремонту. Реалії примушують і Президента, і НСНУ – активно шукати свого місця в політичному тілі України. Президент не може бути в прямій опозиції до правлячої більшості парламенту – бо це означатиме політичну кризу з подальшими достроковими виборами глави держави. Із таким рейтингом народної довіри, який поки не має тенденції до зростання, іти на такий крок – рівнозначно політичному самогубству. Та й пропрезидентській НСНУ, у разі дострокових виборів до парламенту, наразі 3% бар’єр є лише умовно прохідним. Отже, НСНУ є зацікавленою в компромісі з іншим переможцем – партією «Регіонів». Можливо тому, ще під час переговорів по демократичній коаліції, «ходоки» від НСНУ активно зондували можливість альтернативного варіанту. Можемо припустити, що під час цих контактів про демократичну перспективу держави практично не йшлося. Але – сталося, як сталося й тепер, це також очевидно, лідери НСНУ явно відчули, що свято життя, тобто влада вже реально обходиться без них. Як і Президент має посміхатися, чи розігрувати здивування у відповідь на відверто агресивні рішення уряду, який демонструє своїй «групі підтримки» ознаки явної перемоги, декларативно обмежуючи владу Президента. І НСНУ, і Президент сьогодні опинилися заручниками власних виборчих технологій. Іти на компроміс із «Регіонами» – означає стрімку втрату електоральної підтримки та політичного майбутнього, перетворившись у сателіта правлячої коаліції. До того ж бути в одній коаліції з комуністами – це означає, для НСНУ, значне прискорення процесу електоральної смерті, під якими б гаслами це не подавалося на загал.

Піти ж в опозицію для НСНУ означає публічне зречення Президента, який є почесним головою цієї партії. Окрім цього, це означає й початок інтеграційного процесу із БЮТ, оскільки бути самостійно в опозиції до «Регіонів» не тільки важно, але й ризиковано. А залишатися в невизначеній позиції – уже просто неможливо.

Отже, як бачимо, якщо слідувати цьому припущенню – найкраща перспектива в НСНУ, у разі приєднання до існуючої коаліції стати черговим сателітом переможця, залишивши декоративний герб, але втратити будь-яку політичну перспективу. При чому, те ж саме стосуватиметься й Президента. Бо він, у такому випадку, повністю втрачає «свою» політичну підтримку.

 

Версія друга. І партія «Регіонів», і НСНУ (а до того «Наша Україна») є складовими єдиного політичного проекту влади, розробленого ще при Кучмі. Мета цього проекту – зберегти так звані правлячі «еліти» у ситуації їхньої крайньої непопулярності серед населення. Так би мовити, «керований випуск пари», який дозволить провести подвійні вибори.

На корить цієї версії є багато фактів. Починаючи від персоналії Ющенка, який тривалий час був довіреною особою владної піраміди Кучми. Бо інша людина просто не могла б очолювати НБУ – установу, яка контролює всі фінансові потоки в державі в обох напрямках. Та й позиція «Нашої України», за часів кучмізму, була не така вже й опозиційна, а тим більше – послідовна. Ці факти загальновідомі, тому зайвий раз їх перераховувати немає потреби.

Потім були президентські вибори, які проводилися явно за сценарієм влади «свій-чужий», або «гарній хлопець – поганий хлопець». І щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо «потрібного» вибору, команда «антикризового менеджера» влаштувала шоу тотальних фальсифікацій. Чи ви можете припустити, що все це відбувалося не без команди «згори» та безпосередньої участі діючої влади? Тієї участі – аж забагато фактичних підтверджень. Вони також загальновідомі. Можливою несподіванкою для владного сценарію став Майдан. Але, оскільки його очолили «сценарні» персоналії – все відбулося, як годиться.

А інакше, як логічно пояснити, те, що відбулося потім? Задекларовані «бандити» так і не потрапили до «тюрем», бо «резонансні» кримінальні справи про сервери, отруєння, теракти, зловживання тощо, плавно переросли в лускіт пропагандистських бульок. Фальсифікаторів із першого ешелону політиків, попри вердикт Верховного Суду, також не знайшлося.

А далі – дива пішли по наростаючій. Бо виключно завдяки особистій потузі Президента Ющенка, який власноручно підписав Меморандум «про порозуміння» із тими, кого обіцяв публічно доправити в місця позбавлення волі. При тому, зробивши все можливе для відродження електорального феніксу партії «Регіонів», що забезпечило їй перший результат на парламентських виборах. Чи можна цьому феномену знайти логічне пояснення? Важко припустити, що на Банкову прийшла команда людей абсолютно позбавлених логічного мислення, а відтак – передбачити наслідки своїх кроків. В усякому разі підстав для такого припущення – не має. Це означає, що все робилося цілком свідомо.

Як і завідомо провальний проект утворення мегапартії НСНУ – явно стимулював не об’єднання, а навпаки, відхід правих політичних партій та унеможливлення створення єдиного виборчого блоку на вибори до парламенту.

 

А далі була не менш дивакувата, із точки зору нормального глузду, епопея «демократичної коаліції», яка від самого початку вже вказувала на провальне завершення. Бо, напевно, принаймні в однієї складової, не було відвертого бажання таку коаліцію утворити з тими, кого називали «помаранчевою командою».

З огляду на це, зараз ми є свідками завершальної стадії того сценарного плану «антикризової команди» Кучми. Можливо, у дещо модифікованому вигляді. Бо переможець – партія «Регіонів» явно не бажає ділитися омріяною владою. Навіть зі сценарною трупою політичних акторів. Зокрема, із НСНУ, яка так багато зробила для її владного фіналу. Навіть ставши, згідно зі сценарієм, «поганими хлопцями». І зрозуміло, що КОНАЄД для них – останній шанс хоч якось утриматися в «еліті», розчинившись у рядах регіоналів… Бо інакше – доведеться бути в опозиції. Не сценарній, а справжній…

Логічно виникає питання: а чи потрібна ота коаліція «народної єдності» партії «Регіонів»? Очевидно, що не надто критично. Бо фактичний контроль над владою – уже досягнуто й ніхто не заважає її розбудовувати на власний розсуд і розуміння. Хіба що виключно для пропагандистських потреб. Бо утворення КОНАЄДу стане черговим свідченням перемоги для «групи підтримки», яку все ще треба тримати про всяк випадок. Бо в Україні поки що все ще не вирішено остаточно проблему «керованої» опозиції. Та й захоплення від народних мас, тобто «біомаси», поки що очікувати не варто. Особливо в підсумку цінового нокауту, який має статися в найближчому майбутньому.

Отже, шлях України до системи «керованої демократії» російського ґатунку ще триває. І поки що, він не є остаточним. Попри утворення чи не утворення пропагандистських КОНАЄДів.

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.