Військова реформа в Україні: арійська модель

Автор/джерело -  © Крутивус 



Дата публiкацiї - 8.12.2005 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=34

Несправедливі кордони, полишені поневоленим народам у спадок від нових і новітніх часів, волають про зміни, не зникли імперські амбіції деяких етносів. Це призводить до політичного, економічного, а то і збройного протистояння сучасних держав. В таких умовах кожній нації важливо мати надійну гарантію захиститу свого суверенітету. Очевидно, що важливим чинником цієї гарантії є наявність сильного війська.

В цій ситуації хотілося б звернутися до досвіду військової самоорганізації аріїв. Саме вони зрозуміли, що кожна людина не може мати талан вояка, саме вони запровадили, як одну їз складових суспільства, варну кшатріїв, яка не лише керувала цим суспільством, а й організувувала його захист. Загальна військова повинність суперечить людській природі, адже не кожна людина здатна вбити людину, не кожна здатна захистити навіть своє життя. Війна всеодно проводила градацію в загальній масі відмобілізованих на кшатріїв та інших: кшатрії швидко робили кар’єру, отримували більше нагород, менше гинули.

Військова реформа Україні потрібна. Але проводитися вона має, спираючись на нашу військову традицію, в напрямку створення потужного професійного війська. За взірець можна взяти військовий устрій Гетьманщини, який є найближчим у часі втіленням арійської ідеї гармонізації суспільства у життя (на жаль, ідею було провалено зовнішнім втручанням, та внутрішнім катаклізмом: переродженням кшатріїв у вайшіїв, переорієнтація брахманів на Москву).

Основою українського війська XVII-XVIII століття були полки напівпрофесійних бойовиків – козаків, які за непостійну службу мали певні пільги перед державою (зокрема податкові) і складали окремий стан. Крім козацьких загонів при гетьманах існували полки найманців які звали сердюцькими (охочепіхотними) та компанійськими (охочекомонними) полками. У крайніх випадках у військових діях могли використовуватись непрофесіонали – козаки-підпомічники, селяни, міщани. Так дана гнучка структура війська дозволяла гетьманам вдало маневрувати під час багаточисельних на той час воєн.

Подібну систему війська варто було б запровадити в Україні і в наш час.

Сердюцькі частини.

До сердюцьких військових частин слід віднести ті роди військ, які використовують складну техніку (оволодіння якою вимагає тривалого часу і великих фінансових затрат): ВПС, ВМС, ППО тощо. Сюди набираються вояки за контрактом. Саме наявність сердюцьких частин дозволить Україні мати мінімум професійного війська, яке неодхідне для оборони держави.

Козачі частини.

А) устрій. Територія України поділяється на 100 козачих округ, в яких комплектується 100 козачих полків (полки і сотні мають назви тих населених пунктів і територіальних громад, де розміщується центр військової частини). Козачий полк складається із 13 сотень (12 територіальних та 1 сотні джур) і полкового командування (на відміну від сотенного командування, яке проходить службу разом із своєю сотнею, полкове складається із сердюків). Крім того, сердюки-старшини, звільнені в запас, приписуються залежно від своєї ранги до певного полку чи сотні як бунчукові (при полку) і значкові (при сотні) товариші, а сотенне командування веде облік всіх підпомічників на своїй території.

Координацію діяльності козачих частин здійснює Військова канцелярія при Міністерстві оборони України. Головою канцелярії є Міністр оборони України, гетьманом українського козацтва – Верховний головнокомандувач, Президент України. Полки на місцях підпорядковуються безпосередньо командуванню військових округ.

Б) організація служби. При вступі в козацтво юнака записують на два роки в сотню джур, де він набирає навичок професійного вояка. Після закінчення строкової служби, молодика посвячують у козаки і записують в одну із дванадцяти сотень полку за місцем проживання.

Козаки, як і сердюки, служать за контрактом, але не несуть постійної служби. Козаки територіальних сотень ведуть життя звичайних цивільних громадян, але а відміну від інших держава забезпечує їм 8 тижнів відпустки: 4 на відпочинок і 4 для поновлення військової майстерності у складі своєї сотні (пори року, в які територіальна сотня відбуває службу, постійно міняються). За 4 тижні тренувань держава виплачує платню козакам і компенсацію тому підприємству, на якому вони працюють. На службі крім навиків сучасного бою сотня закріплює в пам’яті топографію місцевості своєї округи (для ведення партизанських і диверсійних операцій), фіксує стратегічні об’єкти (для знищення перед наступом ворога чи охорони від диверсій) тощо.

Щоб козаче військо можна було швидко відмобілізувти, у кожного козака вдома в сейфі зберігається стрілецька зброя, амуніція, однострій. Більш складна зброя (до БМП та мінометів включно), може бути у спеціальних приміщеннях сотенної управи.

Таким чином в полку постійно присутні дві сотні козаків (сотня джур і одна територіальна сотня, що проходить навчання) і полкове командування. Але в разі необхідності, можна провести збір полку і виставити понад 1300 вояків (так можна дещо й зекономити).

Підпомічники.

Все чоловіче населення, яке має здоров’я для служби і не служить в сердюцьких і козачих частинах, входить до категорії підпомічників. Дана категорія має лише елементарні навики ведення бойових дій: 2-річні шкільні курси військової підготовки і 4-тижневі польові вправи після 10-го класу (вправи проходять на базі козачого полку, на території якою живе юнак). З початком бойових дій підпомічники зобов’язані відступити в тил для проходження більш глибокого вишкілу.

Ведення війни.

З початком бойових дій професіонали-сердюки організовують класичне ведення війни. Прикордонні козачі полки розсіюються в запіллі ворога (на території знаній козаками) як диверсійні групи, прифронтові полки діють разом з сердюцькими частинами, а при потребі (лінія фронту перейшла територію полку) теж можуть використовуватися як диверсійні чи партизанські загони. Із козачих полків глибокого запіля можна творити великі з’єднання козаків (дивізії) на чолі з наказним гетьманом. В цей час бунчукові і значкові товариші на чолі підпомічників відходять у запілля, де отримують зброю, амуніцію, однострої і проходять короткий вишкіл. На базі підпомічників формується новий козачий полк (а то і не один), який носить назву основного і додаткову нумерацію (наприклад, 2-й Чернігівський козачий полк).

Отже, виділимо позитивні та негативні фактор даної реформи.

Позитивні фактори даної структури побудови українського війська:

1. держава витрачає кошти лише на професіоналів (сердюки) та напівпрофесіоналів (козаки); на козаків зокрема витрачаються кошти на утримання двох сотень та полкового командування і на компенсації підприємствам, де працюють козаки (так економляться кошти на одночасне утримання всього полку);

2. почуття земляцтва в козачому війську відіграє позитивну роль: люди знають один одного чи не змалечку;

3. ведення бойових дій козаками на території власної сотні надає їм перевагу перед ворогом (вони краще знають місцевість);

4. механізм мобілізації дає можливість розгорнути полки за мінімально короткий строк.

Можливі негативні фактори:

1. залучення козаків до бойових дій у своїй місцевості може спонукати їх до дезертирства;

2. зброя, яка буде на руках у козаків повинна бути під строгим контролем (потрапляє під загрозу викрадення);

3. для вишколу підпомічників у тилу потрібен час, якого в умовах сучасної війни може і не бути.

Очевидно: позитивів більше.

Можливо, така реформа займе тривалий час, але Україні потрібні кшатрії: сердюки та козаки.

7.09.2001

 

© Конкурсна робота, надіслана на Всесвітній політологічний конкурс “Перспективні моделі української держави і технології їх реалізації”, який проводився в рамках роботи Політологічної секції ІІІ Всесвітнього форуму українців в м.Києві (серпень 2001 року).

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.