Пітьма нової російської революції

Автор/джерело -  © Денис Казанський, Український тиждень 

Із початком українсько-ро­сій­сь­кої війни в середовищі нашої патріотично настроєної громадськості почала ширитися впевненість у тому, що в Росії ось-ось станеться революція і Путін утратить владу.

Ненависть до режиму диктатора, який атакував Україну й анексував Крим, була така велика, що пророцтво недалекого кінця кремлівського правителя стало набувати популярності. Вірити, ніби в Москві наближається Майдан, дуже хотілося, тому будь-які, навіть найменш значні прояви невдоволення Путіним серед його підданців у нас зазвичай роздмухувалися до неймовірних розмірів. Відтак в Україні поширилася ірраціональна впевненість у невідворотності швидкої революції в Росії.

Однак цим надіям в осяжному майбутньому навряд чи судилося здійснитися. Надто вже беззуба й нечисленна російська опозиція, надто мало в су­спільстві РФ супротивників політики Путіна, надто сильна там націоналістична істерія після анексії Криму й атаки «відпуск­ників» на Донбас. Українські пророцтва, що віщують у Росії демократичну революцію, рад­­ше є спробами підбадьорити власний бойовий дух і переконати самих себе в тому, що ворогові залишилося недовго. А насправді Москва далека від Майдану. Ідеї демократичних перетворень та зміни зовнішньополітичного курсу на зближення із Заходом настільки непопулярні, що потенційних революціонерів на Червоній площі, швидше за все, поб’ють іще до прибуття поліції. Причому зроб­лять це звичайні громадяни. Навіть західні санкції не змусили російське суспільство змінити свої настрої, хіба що зробили його злішим і замкнутішим. «Більше санкцій – міцніша Батьківщина», – пише на рекламних бордах одна з націоналістичних російських партій. І в це гасло вірять мільйони накачаних пропагандою жителів РФ.
Утім, радикальне неприйня­т­тя демократії та популярність націоналістичної риторики ще не говорять про те, що революція і повстання в Росії неможливі. Навпаки. Ми можемо стати свідками таких подій дуже скоро. Хоча прийдуть вони з того боку, з якого їх сьогодні в Україні найменше чекають. Росії цілком реально загрожує революція правих. Не Майдан, а антимайдан.

Звісно, мається на увазі не прокремлівський фейковий рух навіженого байкера Хірурга, а ширше поняття, що об’єднує різних російських радикалів чер­воно-коричневого штибу. Від лімоновців до православних «хоруґвєносцев». Радикальні сталіністи й імперці, об’єднані ідеєю відтворення «нєдєлімой» та винищення всіх інакомислячих «агентів Заходу», в Росії сьогодні набагато грізніша сила, ніж демократична інтелігенція. І саме в їхніх лавах насамперед зріє невдоволення офіційним курсом.

Шовіністи всіх мастей відчули запах крові та великої вій­­ни у 2014 році, коли сам президент не соромився заявляти, ніби Південний Схід дістався Україні несправедливо й вона, мовляв, не має на ці території історичних прав. Градус анти­української істерії в Росії тоді досягав піка. Здавалося, Путін ось-ось введе війська й розгорне наступ на Одесу. У цей період популярність російського лідера сягала максимальних показників, до яких навряд чи коли-небудь доросте знову. Розправи над Украї­­ною вимагала абсолютна більшість громадян Росії. Найагресивніші «ястру­­би» нав­перебій прогнозували, що від нашої держави скоро нічого не залишиться, і сперечалися, куди наступати російській армії: на Київ чи Львів.

Однак час минав, а відторгати південно-східні області Украї­­ни Путін не квапився. «Референдум» про незалежність «ДНР» і «ЛНР» у Москві не визнали. «Русскую вєсну» якось спустили на гальмах. Влітку з Донбасу прибрали «героїв ополчення» Безлера та Стрєлкова-Ґіркіна, залишивши замість них карикатурних Захарченка й Плотницького. Потім узагалі стали вбивати терористів, не згодних у чомусь із генеральною лінією Москви. В ультранаціоналістичних колах заговорили про «злив Новоросії», і розмови ці з часом звучали щораз частіше й упевненіше. Підписання перших і других мінських угод, досить підле винищення польових командирів та «казаков», заяви Лаврова про те, що Луганськ і Донецьк є невід’ємною частиною України, – все це породило в середовищі російських імперців невдоволення політикою Крем­­­ля. Путін після короткого періоду обожнювання став чи не головною мішенню для критики радикалів. Великі надії, як це часто буває в Росії, змінилися великими розчаруваннями.

У націоналістичній російській тусовці настрої змінилися кардинально. Тепер стало модно лаяти Путіна та олігархів. Червоно-коричневі раптом зно­­ву згадали, що президента оточують «нєрусскіє», яким не було й немає діла до страждань росіян та їхніх інтересів, а важлива тільки особиста вигода.

Різко почав критикувати Москву в своїх виступах та дописах Іґорь Стрєлков, відкликаний із Донбасу. Він звинуватив керівництво Росії в зраді й передрік поразку сепаратистів без допомоги РФ, яка заграє із Заходом. Схожих поглядів притримуються і його численні послідовники. А ще чимало відомих радикалів засмучені тим, що їхній уряд знищує громадян сусідньої країни не достатньо безжально: Едуард Лімонов, Лєв Вєршинін, Максім Калашніков.

Добре ілюструє позицію «стрєлковців» стосовно російського керівництва та його дій на Донбасі допис відомого бойовика «ДНР» Алєксандра Жучковского, який часто коментує ситуацію на фронтах: «Мені відомо, що на початку червня після українських провокацій був момент, коли дозволили відвойовувати Ма­р’їнку, Красногорівку та Піски, а потім скомандували відбій. Дали дозвіл, потім забрали. Це взагалі що таке? Одна кремлівська вежа з іншою бореться? Одна рука дає, друга відбирає? Одна допомагає Донбасу, друга «зливає»? Таких моментів, коли змінюються плани й команди, вже багато було. Людей це збиває з пантелику, нервує, демотивує», – написав він, коментуючи останні події.

«Іще через непослідовність російської політики й особливо «зливну» риторику (постійні «єдиноукраїнські» заяви Крем­­ля) ставлення до РФ стає дедалі гіршим. Це ставлення й на російських добровольців мимоволі проектується», – поскаржився Жучковскій.

Його слова не пустий звук. Виявившись недостатньо кровожерливим, замало радикальним, Путін поступово утрачає популярність і ризикує поступитися місцем іншому національному кумирові.

Не забуваймо: торік під час соціологічного дослідження радіо «Эхо Москвы», коли громадян запитували, кого вони швидше підтримали б на виборах, Путіна чи Стрєлкова, 64% висловилися на користь польового командира і лише 36% – нинішнього президента. Цифри вийшли досить тривожні й спровокували в РФ невеликий переполох.

Бойовики, націоналісти, сталіністи, фундаменталісти незадоволені «зливом» Новоросії, і невдоволення їхнє щодня зростає. Керівництво Росії, котре так сильно боялося Майдану та «кольорової» революції, зовсім скоро може потрапити у власну пастку й само опинитись у статусі «агентів Заходу». Пропаганда вже переконала реакційну, націоналістичну частину су­спільства РФ у тому, що навколо вороги, котрі тільки й мріють знищити російський народ. І якщо Кремль раптом почне знову йти на угоди з демонізованими західними урядами та «київською хунтою», то, цілком логічно, він буде оголошений «антинародним режимом».

Революцію проти Путіна очолить звичайно ж не Навальний і не Ходорковскій. Її провідником цілком може стати Іґорь Стрєлков, рейтинг якого перевищує путінський чи принаймні може з ним зрівнятися. І відбуватиметься цей соціальний катаклізм не під гаслами демократії та євроінтеграції, а під кричалку «Возродім Россію так: Сталін, Бєрія, ГУЛАГ!», популярну серед прихильників Проханова та Лімонова.

Тисячі бойовиків, які мають досвід участі у воєнних діях, склад зброї і техніки під боком – це набагато небезпечніша сила, ніж хіпстери й студентики, на яких робить ставку демократична опозиція.