Проти України вже діє невидимий фронт – Ініціативна група «Першого грудня»

Автор/джерело -  © Радіо Свобода 



Дата публiкацiї - 17.12.2018 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=4028

Коли обидві правди справедливі. Звернення Ініціативної групи «Першого грудня».

До своїх чергових виборчих випробувань Україна підходить з душевним сумʼяттям. Душа людська прагне однозначності, а її нема.

Народ прагне спокою, а його найближчим часом і не буде.

У цьому документі йтиметься не про тих українських громадян, які проти української державності чи європейського вибору країни. З ними діалог потрібен, але аргументація була б іншою. Сьогодні ж нам важливо придивитись до того, що діється в межах ширшого українського консенсусу. А в ньому бачимо, зокрема, жорстку конкуренцію двох правд, кожна з яких по-своєму справедлива, хоч водночас і усічена, бо залишає небагато місця для своєї суперниці.

Правда перша: ми вистояли

Тут наголос ставлять на тому, яких небезпек за ці пʼять років нам вдалося уникнути.

2014 року країна була на межі катастрофи: російська військова агресія й масштабна інформаційна війна, втрата економічно важливих територій, економічна блокада з боку Росії, зовнішній державний борг, порожня державна скарбниця, банківська криза, російські кадри у вищих ешелонах влади, дестабілізація в проблемних регіонах. Перелік можна продовжувати, але й без того зрозуміло, чому Путін так сміливо пішов на Україну: міру цієї катастрофи він знав достеменно, бо, як і його попередники, ретельно її й готував.

На цьому тлі краще розумієш, чого нам вдалося досягти: військову агресію локалізовано, армію – відроджено, міжнародну підтримку забезпечено, а тому незалежність – збережено та утверджено; державний борг реструктуризовано, економіку країни переорієнтовано на Захід, газову залежність від Росії припинено, колапсу бюджетної й банківської системи не допущено, дезінтеграційні процеси в регіонах зупинено.

Країна змінюється і в гуманітарному плані: нація стирає видимі ідеологічні плями свого комуністичного минулого (хоч комуністичні рудименти все ще закорінені в управлінській психології і загалом у ментальності людей).

Суспільство формує свою новітню ідентичність; демократія, хай і недосконала, все ж функціонує, договір про асоціацію з ЄС підписано, безвізовий режим встановлено, томос про автокефалію українського Православʼя, що є необхідною передумовою духовної безпеки та незалежності, узгоджено.

Цими здобутками Україна завдячує передусім духовній енергії Революції Гідності, яка подвигнула народ на героїчний опір російській агресії, на масовий волонтерський рух і стоїчну жертовність усього суспільства. Але також завдячує і тим, кому випало стати біля керма України: Петрові Порошенку, Олександрові Турчинову, Арсенію Яценюку, Володимирові Гройсману, Андрієві Парубію, Арсенові Авакову, а також тим підприємцям і доброчинцям, які матеріально підтримали наш спротив агресору. Усім їм належиться вдячність суспільства попри найрізноманітніші критичні застереження незгодних.

Уміймо бути вдячними за добрі діла – й тоді матимемо моральне право критично відзначати незроблене.

Правда друга: ми пробуксовуємо і часом відступаємо назад

Тут наголос ставлять на тому, чого нам досягти не вдалося.

Мандат Революції Гідності у сфері верховенства права виконаний владою лише частково: особи, які несуть відповідальність за злочини перед народом і жертви Небесної Сотні, не покарані; судова реформа буксує, країна все ще не має надійного Верховного Арбітражу, якому були б підпорядковані всі без винятку громадяни країни.

Як наслідок – справедливість, якої так прагнуть люди, все ще є фата морґаною, яка манить на обрії, але так і залишається недосяжною.

Ще одну вимогу Майдану – перейти від олігархічного ладу до ефективної, справді ринкової, конкурентної економіки – не виконано (утім, хай фахівці скажуть, якою мірою це можна було зробити швидко та ще й в умовах війни). В результаті корупція видозмінюється, мімікрує, але не зникає. Країна перебуває в більшій залежності від зовнішніх позик, ніж це мало б бути навіть за умови російської агресії, оскільки нереформована економіка не може використати увесь потенціал країни.

Керівництво держави так і не зважилося перевести економіку в режим відкритого доступу. Економічні ресурси й політичні важелі здебільшого перебувають у руках тих, хто має привілеї та особисті зв’язки, а не тих, хто виграє у вільній конкуренції. Саму систему справедливої змагальності відчутно дискредитовано, відтак соціальні ліфти пробуксовують. Маніпулювання й нехтування належними правилами й процедурами задля політичної чи економічної доцільності залишається нормою життя.

Надто повільно міняється спосіб функціонування держави. Регулятивні процедури в більшості секторів державного управління є застарілими: у цьому сенсі ми все ще живемо в квазі-радянській державі, громіздкій і неефективній, а головне: схильній, коли зручно, вдаватися до давніх радянських практик.

Не виконано цілу низку положень Коаліційної угоди 2014 року, зокрема – не змінено виборче законодавство. Тому існує реальна небезпека, що нові вибори, проведені за старими правилами, не лише не принесуть очікуваного оживлення суспільного життя, а й відкинуть нас назад. Адже мажоритарна складова за вітчизняною моделлю й закриті списки залишають простір для тріумфу олігархічних грошей на округах. Немає й ефективних запобіжників щодо використання адміністративного ресурсу та маніпуляцій голосами виборців. А покладатися лише на добру волю управлінської вертикалі – нерозумно й ненадійно.

Попри те, що певні реформи проведено вдало, ціла низка інших реформ пробуксовує.

На відміну від Польщі, яка керувалася логікою автора польських реформ Лєшека Бальцеровича: «Проводити реформи повільно – це однаково що повільно гасити пожежу», Україна обрала шлях повільних реформ (і знову хай фахівці скажуть, чи можна було в Україні за її конкретних історичних та культурних обставин провести всі реформи швидко та ефективно).

Ця сповільненість нібито обіцяла на початку свої соціальні переваги, проте сьогодні спричиняє ту саму соціальну невдоволеність. До того ж вона не дозволила перетворити Україну на успішного східноєвропейського «тигра». Це дає підстави Путіну спекулювати на наших негараздах і переконувати міжнародну спільноту, що Україна – це «країна-невдаха».

Проваленою слід вважати комунікацію між керівництвом держави й народом.

Якщо на початку в регіонах здебільшого звучала фраза: «Чому Київ нас не чує?», то сьогодні інколи впору дивуватись: «Чому народ не чує Київ?». Надто багато людей не розуміють, які причини стоять за тими чи тими управлінськими рішеннями, а тому не довіряють керівництву навіть у тих випадках, коли завдяки правильним рішенням воно заслуговує на схвалення. І навпаки: часто риторика державних мужів видає прагнення не стільки розʼяснити зроблене, скільки закамуфлювати приховане. Отож, маємо усвідомити: діалог між владою і суспільством – це не надмірна розкіш, а стратегічна цінність, яка може й повинна стати опорою для обох сторін.

Судячи з дискусій у пресі та в соціальних мережах, цей перелік негараздів можна перелічувати ще довго. Проте загроза для держави полягає не в тому, що чогось не зроблено, – у світі ми не знайдемо країни, в якій задоволені всі потреби людей. Тривожним є те, що логічне й почасти виправдане невдоволення народу невпинно набуває саме тієї форми, яку для нього відлив кремлівський режим: тотального заперечення авторитету української влади, скептичного відкидання самої думки про можливість прогресу, наростання безнадії, а то й панічних настроїв. Люди заражають одне одного негативом, навіть не усвідомлюючи, що самі наближають те, чого бояться.

Одне слово, схоже, що програму саморуйнації Української держави, коли ми, легковажно підхоплюючи риторику наших ворогів, спочатку знищуємо свою владу, а потім коримось чужій, уже запущено, і цей невидимий фронт навіть страшніший за російський напад на Азові.

Головна протидія – мобілізація духу

Якнайперша наша осторога спрямована до всього суспільства: слід визнати справедливість обох перелічених вище правд і усвідомити, чому небезпечно ставати лише на одну з них. У тій затятості, з якою ми схрещуємо ці правди, проявляється інерція нашої тривалої бездержавності. Натомість державний народ уміє відрізнити головне від другорядного і стати на захист першого.

Наш особливий заклик – до учасників Революції Гідності. Якими були б наші дії, якби дозорці помітили, що силовики Януковича таємно підкрадаються до барикад Майдану? Правильно: ми оголосили б тривогу і загальну мобілізацію захисників. Це і треба нам зробити сьогодні. Відкиньмо своє невдоволення і роздратування: вони – це наслідок також і тих димових шашок, що їх закинули нам на територію Майдану. Дим від них виїдає нам очі і позбавляє можливості ясно бачити все довкола.
Припинімо скаржитись самі – і не дозволяймо іншим довкола нас сіяти відчай і паніку. Прийде час, і з лихими чиновниками й корупціонерами ми розберемось.

Як сказав поет-шістдесятник: «Була б колиска – будуть діти!». Зараз не час дошукуватись, хто поцупив із твого намета пляшку води. Почнеш зʼясовувати, забуваючи про головну небезпеку, – поцуплять у тебе й намет, і тебе самого.

Маємо ми питання і до журналістів. Як би ви назвали людину, яка, почувши, що її корабель протаранили, бігала б по палубі й кричала б: «Усе пропало! Катастрофа!»? Рівень негативу, що його щодня вихлюпують на людей телебачення й інші ЗМІ, просто зашкалює. Хай цього потаємно прагнуть деякі власники медій, бо інакше давно б уже припинили це нагнітання. Але чому ви, журналісти, не відмовитесь брати участь у цій нечесній грі? Ми до сьогодні згадуємо той солідарний бунт журналістів «5-го каналу» в час Помаранчевої революції, який тоді дав надію мільйонам телеглядачів!

Ідеться не про згортання свободи слова – вона доконечно потрібна, коли народ має вибрати правильний шлях самозахисту. Не закликаємо ми й приховувати загрози, бо це було б смертельно небезпечно. Йдеться про неприйнятну, навіть цинічну стилістику журналістської мови, якою ці загрози артикулюють.

Окреме наше слово до тих політичних і партійних діячів, які напередодні виборів у пориві популізму й демагогії не гребують ставити свої особисті та партійні інтереси вище за національні інтереси країни. І все це – заради здобуття влади будь-якою ціною! Так, на жаль, було і раніше, але в час масованої агресії з боку Росії така поведінка стає не лише осудною, а просто злочинною.

Знову звертаємося до тих політиків, які прийшли до політичного керма з мандатом Майдану: озирніться на тривалу історію української отаманщини і згадайте, чим вона закінчується. Зімкніть свої шеренги і солідарно витворіть таку атмосферу політичної роботи, коли азартні шулери викриватимуть самі себе.

Найближчі президентські та парламентські вибори не мають стати вакханалією партійних маніпуляцій та особистих вождистських егоїзмів.

Напередодні виборів у країні циркулюють великі побоювання (почасти навіть підтверджені практикою), що під претекстом «рятування держави в умовах війни» буде широко задіяно важіль адмінресурсу. Якщо ці побоювання справедливі, то ми закликаємо керівництво держави усвідомити: це справді було б зрадою цінностей обох українських революцій і нестерпним «наступанням на граблі». Якщо ж підстав для таких побоювань нема, то переконайте суспільство у тому, що вжито всіх законодавчих та управлінських запобіжників, щоб цієї загрози не допустити.

Готуючись до виборів, нам усім належить публічно проконтролювати виконання кожного пункту Коаліційної угоди парламентської більшості. А для кандидатів у президенти і партій, що хочуть увійти до складу нової Верховної Ради, маємо чітко окреслити червоні лінії, які вони не мають права переступити.

Революція Гідності за означенням була Революцією Цінностей, а тому ми виграємо цивілізаційне протиборство з Росією лише тоді, коли довіримося цінностям Майдану й зіпремося на них.

Зброя Росії – це відверте насильство, цинізм та підступність, ігнорування міжнародного права й цивілізованих принципів співжиття, індустрія брехні та «постправди». Не маючи вже змоги стати великою в культурі чи технологічному поступі, вона обрала ганебну «велич» у відвертому протистоянні прогресу. Піти тим самим шляхом для України – погибельно. Тому кожен український громадянин має виконати важливу місію – не уподібнитися агресору. А це означає дотримуватися верховенства права, шанувати гідність і права людини як творіння Божого, плекати етику діалогу і твердо памʼятати, що ефективність насильства є позірною, а перемоги агресорів – пірровими.

У такі цінності мало вірити – ними треба жити. Тому особливу свою надію ми покладаємо на ту молодь, яка здебільшого вже до цього готова. Ми не є суддями тим із вас, друзі, хто в пошуках самореалізації виїжджає за кордон – врешті-решт, набутий вами досвід може колись пригодитися Україні. Проте є одна важлива закономірність: з країни емігрують зневірені «одні-у-полі-не-воїни» – країну модернізують здружені солідарні спільноти. Тому доля країни залежить передусім від того, чи вдасться вам, молодшим поколінням, скоординувати свої дії й почати творити країну своєї мрії тут, на нашій землі.

І нарешті – останнє. І знову спрямоване до учасників Революції Гідності.

Де ми розсіялись? Чому так багато з-посеред нас згасли серцем? На Майдані ми виявляли дива взаємної довіри й беззастережно покладалися одне одного. Чому зараз настовбурчилися взаємними підозрами й ранимо серця одне одного гострими словами? Сьогодні найвищий час струсити з себе навіяне ворогом очманіння, щоб струмінь духовної мобілізації знову обʼєднав розпорошених і влив енергію в душі знесилених.

Настав час збирати каміння. 2019-й рік буде складним тестом для української нації, і ми мусимо гідно зустріти виклики історії.

 

 
Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2019.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.