УПА: тест на українськість

Автор/джерело -  © Остап Дроздов, ХайВей 



Дата публiкацiї - 16.10.2006 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=413

Щороку Україна намагається святкувати День створення УПА, і щороку це святкування залишає якийсь осад. Очевидно, тому що Україна яксамраз НАМАГАЄТЬСЯ святкувати це свято (даруйте за тавтологію).

Не знаю як кому, але мені дуже помітно, що на 15-му році своєї незалежності держава “Україна” не святкує Покрову як історично значиму віху для, власне кажучи, незалежності, а лише намагається сама себе переконати, що упівці – це прямі родоначальники незалежності.

У темі “Україна й українці” не люблю банальностей і ура-патріотичних спічів. Та хоча вже набила оскомину сентенція “хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього”, чомусь саме всередині жовтня щороку доводиться її цитувати. Цитувати і переконуватися, що за доступним пафосом сказаного криється ціла національна ідея, в пошуках котрої збило собі ступні не одне покоління пост-радянських українців. Вони від Сяну до Дону багато говорять про національну державу, та змістом цю універсальну і давно апробовану на практиці форму не наповнюють.

УПА – це ще один тест на українськість. Не на патріотизм, не на історичну память і навіть не на елементарне знання минувшини – а власне на українськість. Українець (якщо він українець) не може кидати зневажливі фрази в адресу сивочолого комбатанта в упівському однострої. Бо це немислимо – зневажати й ображати тих поодиноких, ще живих, людей, які поки дві імперії ділили між собою світ, мало балакали, а зі зброєю в руках ризикували життям во імя незалежності своєї країни. Можливо, для модерного україїнця зразка 21-го століття це виглядає наївним героїзмом. Та, на жаль, доводиться констатувати, що ми, сучасні мешканці України, ще досі є просто мешканцями України і ще не стали повноцінною нацією, яка мала б усвідомлювати безперервну тяглість між минулим і теперішнім. Заради того таки майбутнього, що з сентенції...

Для дуже значної частини українців Україна настала РАПТОМ, вони за неї не боролися. Для значної частини українців Україна наступила якогось-там дня зі зміною вивісок на держустановах. Ці люди не винні, і я далекий від думки, що їх і зараз треба таврувати за те, що вони не асоціюють УПА з незалежною Україною. Ці люди – жертви. Їх якщо не лікує від “совєтщини” помаранчева влада, то, сподіваюся, полікує всесильний час. Бо повноцінна самодостатня нація автоматично не народжується з моменту трибунного проголошення Декларації про незалежність. Нація формується на спільностях, які воєдино обєднують мільйони різних людей. За кого б ти не голосував, які б політичні ідеї ти не відстоював – ти все одно вкінці прийдеш до фунжаментальних, принципових національних міфів, однаково непорушних для всіх українців. Укотре кажу “на жаль”, та УПА ще не є тим міфом, який провокує в українців одностайну оцінку і пошанування. Бо не всі теперішні українці за свою державу боролися і нею марили.

Тому й досі стоїть відкритим питання: чи буде офіційна реабілітація вояків УПА, чи зможуть вони колись промаршувати Хрещатиком без міліцейського кільця. Законодавчо навязати українцям пошанування своїх героїв можна, звісно ж. Але після натискання кнопок у парламенті глобальне питання так і залишиться відкритим: хто не знає свого минулого, той далі за текстом. Час, час, час...

Дозволю собі провокативну думку. Я десь далеко в душі хочу, щоб це питання стояло відкритим. Бо сучасна українська нація сталася якось поспішно і надто ще потребує самолікування. Оскільки вона ще твориться, то нагально потребує профілактики на своїх добро- і злозичливців. Вона ще, грубо кажучи, не пройшла випробування на гарт. Думаю, що тема УПА здатна бути тим лакмусом на українськість, який доцентрово зібє в ядро справжніх українців, для яких Україна не настала “раптом”. І я готовий заплющувати очі на те, що кожного жовтня Україна лише намагається святкувати свято родоночальників незалежності; на міліцейське кільце під час маршу воїнів УПА Хрещатиком; на зневажливі фрази в бік сивочолих комбатантів. Бо як би не набила оскомину сентенція про минуле і майбутнє, але вона спрацьовує. Для цього лише потрібен час, час, час...

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.