Актуальність книги Івана Франка “Біблійне оповідання про Сотворення Світу в світлі науки”

Автор/джерело -  © Юрій ШИЛОВ, для порталу «Аратта-Україна» 

До 150-річчя народження автора. Доповідь на Міжнародному семінарі(Чернівці, ЧНУ, 22.09.2006), присвяченому 150-річчю народження І. Франка

«Сотворення світу». Обереги, 2004. (Бібліотека українського раритету).

У передмові до канадського видання [Вінніпеґ, 1918], що було здійснене через три роки після смерті автора, О. Сушко – близький друг Івана Франка – окреслив обставини створення зазначеного твору.

Написаний і опублікований протягом кінця 1904 – початку 1905 років, він став підсумком довголітніх біблійних студій доктора філософії, популяризатора науки, видатного письменника, світоча української та європейської культури; підсумком, в значній мірі стимульованим тодішнім виходом серії праць німецьких вчених з археології, мовознавства й історії Єгипту, Вавілону, Сірії, Палестини. Івану Франку, як і передовій громадкості того часу, здалося: новітні відкриття дали суттєву відповідь на пекучі питання відносно Біблії, критичний аналіз якої розгорнувся в Європі ще з початку епохи Відродження, з рубежа XIV-XV століть. «І в голові великого мислителя зродив ся відразу сьміливий плян: написати популярну студію про початки і жерела біблійного оповідання про сотвореннє сьвіта, напечатати її в тисячах примірників й розкинути між народ, аби велику Правду про найбільшу містерію сьвіта пізнали мілїони нашого замученого простолюдя, а пізнавши її, щоб визволились з важного ярма вікових пересудів, темноти і визиску», – пише О. Сушко.

Інакше кажучи, І. Франко виступив щонайменше проти двох вищих поверхів пірамди влади (зверху донизу: концептуальної, ідеологічної, політичної, військової, економічної) тодішнього, та й нині існуючого, “цивілізованого суспільства” сповідників біблійної доктрини. Авторові здалося, що перемога вже досягнута – засобами науки та здорового глузду: «Пишіть: “пропало”… Панованнє теольогії й попів скінчило ся на віки. (…) Пильне, терпеливе й симпатичне студіованнє не-християнських релігій, якому десятки талановитих учених посьвятили усе своє житє, виявило на денне сьвітло безліч чудових подібностий й понять, які досі уважали люди виключно біблійного походження, але навпаки в многих випадках є хронольогічно много вчаснійшими, а просто запозиченими Жидами з інших, ще ранійших релігійних видумок», – говорить І. Франко у закінченні «Сотворення Світу». Видно, що політичного значення Біблії – як “зв’язуючої єдності” цього та й усіх поверхів влади – мислитель тут не враховує. І вона, ота піраміда влади, його нещадно вдарила – фізично й морально.

Лікар О. Сушко глухо згадує про спалення й без того мізерного тиражу книги, про заковязлі на віки руки і годування Івана Франка немов нелітньої дитини, про його гіркі нарікання на деяких наших передових мужів… «Та вже ж останніх слів великого Учителя і Друга, які Він давав нам передодню нашої дороги у далеку чужину, ми не забудемо ніколи: “Памятайте, мої други, – говорив Він, – ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства.”».



Минуло століття. У різних країнах вийшло чимало наукових і просвітницьких книг про рабовласницьку вторинність єврейсько-грецької Біблії відносно – зокрема – індо-арійських Вед, започаткованих у попередніх общинних суспільствах. Вторинність визнана й відносно більш давніх – араттської, шумерської, вавілонської – цивілізацій (з IV-III тис. до н. е.) того ж таки Близького Сходу, що згодом (з кінця ІІ тис. до н. е.) став колискою й для “обраного біблійним Богом народу”. Зазначимо тут хоча б новітні монографії Р. Грейвса і Р. Патая [Иудейские мифы. Книга Бытия. – М.: Б.С.Г.-ПРЕСС, 2002] та Д. Рола [Генезис цивилизации. Откуда мы произошли… – М.: ЭКСМО, 2002], які побачили світ у 1964 та 1998 роках англійською мовою. У першій із цих книг розповідається, зокрема, про Потоп та інші діяння шумеро-вавілонського БОГА-Творця Енліля, предтечі біблійного Ел(-огім-, -ой-)а. Друга книга розкриває ще дошумерські витоки біблійних легенд про Еден (Едем, ‘Рай’) і першолюдину Амута (Адама), всесвітній Потоп і патріарха Зіусудру (Ноя); ці витоки автор виводить із Аратти, що була заснована індоєвропейським народом манеїв (пращурами вірмен) південніше закавказького озера Урмія, а наприкінці IV тис. до н. е. заснувала Шумер.

Чи стали ці відкриття тією Правдою – яка, на думку І. Франка, мала стати солодкою спасителькою людства? Про неоднозначність питання, протистояння його науково-просвітницьких та політико-ідеологічних аспектів, сказано вище. Нижче ж мовиться про лікарняну гіркоту відкритів – які не лише визволяють мільйони простолюдя з важного ярма тисячолітнього невігластва, але й обов’язково вимагають одночасної заміни старої “зв’язуючої єдності” на нову, все більш відповідну одвічно-надлюдській Істині.

Нове наступає природним шляхом, але вимагає зустрічних зусиль людства – значна частина якого ще довгий час продовжує дотримуватися старого, вже звичного. Його затятими захисниками виступають хранителі традицій: релігійні діячі, політики, партії й навіть країни. Закономірно, що Ізраїль та його прибічники найзатятіше тримаються й будуть триматися власних основ Біблії, які становлять для них і вершину, і всю піраміду п’ятиповерхової влади над своїм та багатьма іншими народами світу; триматися тим дужче і все далі від просвітництва та здорового глузду, чим більш непотрібною для людства стає застаріла (бо з минулих часів рабовласницької формації) біблійна доктрина. Сучасний стан такого безглуздя можна проілюструвати посиланнями на факти, систематизованими в книгах П. Мірчука [Зустріч й розмови в Ізраїлі. – Н.-Йорк–Торонто–Лондон: Союз укр. політвязнів, 1982; Львів, 2001. – С. 167-168] та Г. Фая [Всемирный переворот. Эссе о новом американском империализме. – М.: «Слава!», 2005. – С. 41-48]. На означених сторінках мовиться про слідуюче. Уряд Ізраїлю знав про підготовку до знищення 11.09.2001 хмарочосів у Нью-Йорку і попередив близько 4000 євреїв, які там працювали, щоб ті не виходили на роботу, – але не попередив уряд США та співробітників інших національностей. І коли вони гинули, то – за повідомленням навіть газети «Гаарец» Ізраїлю – ФБР заарештувало п’ятьох ізраїльтян «за подозрительное поведение, поскольку производя съемку {на видеокамеру дымящиеся небоскребы с крыши своей компании}, они «издавали крики радости и насмешки»». Проте винуватцями теракту, що буцімто розпочав предречений Біблією “кінець Світу”, були оголошені араби. Більш того, наслідком катастрофи стало оформлення доктрини НАІ (нового американського імперіалізму), яка проголошує: «Америка – это новый Израиль», «США больше не страна, а религия». «Американские неоконсерваторы, которые наполовину состоят из протестантов, а наполовину из евреев, решили заключить “библейский компромисс”, чем объясняется безоговорочная поддержка Израиля», – констатує Г. Фай, наводячі далі цитування президентом Дж. Бушем вислову В. Вільсона: «Америка обладает особой духовной силой, предназначенной для освобождения рода человеческого, чему не может способствовать ни одна другая нация». Не випадково першою країною помсти арабам з боку США (і на користь Ізраїлю) став Ірак, а найпершим об’єтом нищення в ньому – національні музей та бібліотека. Бо ця країна стоїть на місці Шумеру, бо вона має відповідні святині – свідоцтва історичної вторинності як Старого Заповіту, так і “обранного Богом народу”… Іван Франко закінчив своє «Біблійне оповідання про Сотворення Світу в світлі науки» сподіванням: на невирішені тоді ще «питання дадуть нам докладну відповідь американські учені вже в короткому часі». Не судилося, як бачимо, – а навпаки!



Судилося інше – несподіване, але знову ж таки закономірне на природньому, істинному шляху циклічно-спірального оновлення Світу. Правдивою спасителькою людства, – за висловом великого Каменяра, – від важного ярма вікових пересудів, темноти і визиску стала рідна Україна, її святині й наука. Навожу деякі відомості зі своїх монографій «Джерела витоків української етнокультури», «Праслов’янська Аратта», «Чого ми варті» [К.: Аратта; 2002, 2003, 2006].

Судячи з архівів Шумеру, йому передувала Аратта (шум. LAM x KUR-ru, LAM x PA; ’полум’я змінене’, ’полум’я-крило’; ‘Осяянна Сонцем Країна’) – легендарна прадержава, з якої пішли божества та чимало інших складових шумерської й індоєвропейської культури загалом. Науковці (С. Крамер, М. Ламберт та ін.) розпочали вивчати Аратту з 50-х років минулого століття. В поле зору російських дослідників (И. Т. Канева, В. К. Афанасьева) ця країна потрапила з 1964 р. У 1990 році А. Г. Кифішин опублікував власні переклади дошумерських написів Подунав’я, зібрані й визначені (з 1963-1965 рр.) румунськими, німецькими, болгарськими, американськими, російськими фахівцями. Тут Кифішин – московський шумеролог-мовознавець родом із України – теж натрапив на свідчення про загадкову країну. І висунув версію: «Триполье (=шумер. Аратта)».

Коли ці три слова потрапили на очі мені – тодішньому співробітнику Інститута археології Академії наук УРСР – то я розгорнув їх у гіпотезу (1992), а згодом (з 1995) і в теорію. Вона викладена в кількох моїх наукових книгах. До них увійшли й ті згадки про Аратту, які Кифішин відкрив серед прашумерських написів Кам’яної Могили (на Запоріжжі)… Слід підкреслити, що за фахом я – арієзнавець. Зайнятися ж проблемами витоків араттів, слов’ян та ін. індоєвропейських народів примусило мене провалля, на краю якого опинилося після 1991 р. вивчення давньої історії України. Про це – далі.

Аратта, за Шиловим, була ядром так званої індоєвропейської спільноти народів (є ще семітська та близько 2500 інших). Проіснувавши на українському Правобережжі до розквіту Київської Русі, Аратта-Арта-Арсанія стала основою формування слов’янства (ядра, виходить, усіх “індоєвропейців”). Було висунуто припущення про існування форпостів Аратти у Закавказзі й Пенджабі: на шляхах розселення “індоєвропейців” до Шумеру та Індії. Надалі ці припущення підтвердилися дослідженнями Д. Рола [див. вище] та С. І. Наливайка [Індоарійські таємниці України. – К., 2004. – С. 42-57]. Наливайко – провідний український індолог – переконливо показав спорідненість української та індійської Аратт, руїнами яких є археологічні культури Трипілля й Хараппа. Головним недоліком обох авторів є обрізання артефактів та історіографії: Рол зосереджується виключно на закавказькій Аратті, Наливайко ж – на пенджабській; розселення племен індоєвропейської спільноти зі своєї дунайсько-дніпровської прабатьківщини (первинної Аратти) практично не враховується.

Юрій Шилов (праворуч) та кобзар Василь Литвин

Моя «Прародина ариев» [К., 1995] – де Аратта вперше розглянена на рівні теорії виникнення індоєвропейської, арійської, слов’янської спільнот – була схвалена російським академіком О. М. Трубачовим [Вопросы языкознания. – М., 1996, 3]; позитивні відгуки ще кількох науковців опублікували журнали «Генеза» [К., 1995, 1], «Народна творчiсть та етнографiя» [К., 1995, 4-6], «Наследие предков» [М., 1995, 1], «Огонёк» [М., 1995, 45]. Відкриття прабатьківщини аріїв в українській Наддніпрянщині схвалив всесвітньовизнаний археолог-славіст академік Б. О. Рибаков [передмова до книги: Н. И. Кикешев. Воззвание к славянам. – М., 1998. – С. 3]. Посилання на «Прародину ариев» у археологічній, історичній, культурологічній науках примножуються [В. Ф. Клименко. Курганные древности Северского Донца. – Енакиево, 1997; Г. И. Шаповалов. Корабли веры. Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье: Дикое Поле, 1997; С. О. Черепанова. Проблема людини в українському мистецтві. – Львів: Світ, 2001; В. І. Петрук. Велика Скіфія – Оукраїна. К.: Спалах, 2001; О. А. Білоусько. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. – К.: Генеза, 2003; А. Г. Кузьмин. Начало Руси. – М.: Вече, 2003; Кожолянку Г. В. Етнографія Буковини. Т. 3. – Чернівці: “Золоті литаври”, 2004; ін.].

Разом із тим піднялася брудна хвиля протидії… Вище мова велася про наукове осягнення Істини. Нижче ж мова піде про навколонаукові, заполітизовані чвари – подібні до тих, від яких постраждав свого часу великий автор «Сотворення Світу». В тих чварах задіяні й націоналісти – причому різних народів; і амбітні особи, які прагнуть вважатися ідеологами; і просто заздрістні люди; і… а втім, дивіться самі. І віддавайте при цьому, будь ласка, належну шану помічникам святої справи – здіймання прапора Аратти (найпершої в світі, причому общинної тобто дорабовласницької, держави) над її українською прабатьківщиною.

Перша протидія цій справі сталася при підготовці до друку «Прабатьківщини аріїв» (саме так мало називатися перше видання), яка готувалася до міжнародної конференції з приводу 100-річчя відкриття трипільської культури. Але В. Довгич, продюсер видання, спустив спонсорські гроші на посібник по боротьбі з облисінням. Замітаючи сліди цієї фінансової афери, Довгич вигадав собі позицію щирого українця, який протидіє “російському шовіністу Шилову”. Смішно? А мене цей викрутас мало не довів до інсульту (який, при подібних обставинах, вкоротив-таки життя М. О. Чмихову). Довгич донині продовжує стояти на зліпленому ним постаменті: нещодавно підступно зорганізував тяганину з публікацією мого підручника «Давня історія Русі» [К.: МАУП, у друці] – де виникнення земної цивілізації-державності починається з Аратти-«Трипілля»… От вам і український націоналіст! Найболючише тут те, що дійсні націоналісти – до яких я багато разів звертався за допомогою – так і не порятували набір «Прабатьківщини». (Як тут не згадати нарікання І. Франка на деяких наших передових мужів!). «Прародину» ж допоміг мені видати Руслан Куканеску; ім’я цього скромного патріота-подвижника заслуговує на збереження в історії української культури.

Щирими українцями (на кшталт Довгича) виставили себе й В. В. Отрощенко та Л. Л. Залізняк, організатори нищення «Прародины» в Інституті археології Національної Академії наук України. Керовані ними співробітники проголосували за те, що «науково-популярна книга Ю. О. Шилова «Прародина ариев» не є науковою працею» [Археологія. – К.. 1996, № 2. – С. 116]. Бачите, які фахівці: і збрехати не вміють. Бо академіки О. М. Трубачов і Б. О. Рибаков, а також інші вчені Росії та України оцінили книгу саме як наукову [див. вище]. Хто ж повірить, що академіки не відрізняють наукових праць від науково-популярних? Проте, знайшлися – й чимало! – таких, що повірили.

Є підстави для твердження, що затяту протидію з боку пана Залізняка та його прибічників рухає не “науково-патріотична критика”, а сіонізм, прихований за фасадом українського націоналізму. Інакше для чого було б Л. Залізняку [Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – С. 84-91] приписувати Трипіллю прасемітську належність, хитро вилучаючи при цьому з історіографії протилежні (про індоєвропейську належність) висновки В. М. Даниленка, Б. О. Рибакова та ін. З цієї ж позиції Залізняком написано чимало наступних статей [див., наприклад, «Свиня як критерій нордичних народів та семітів». – Київська старовина. – К., 2002, № 3], де “критика” теорії Аратти сполучена з навмисною неточністю написання її назви тощо. “Перемога академічної науки” закріплена В. В. Отрощенком, П. П. Толочком та іншими співавторами монографії «Етнічна історія давньої України» [К.: ІА НАНУ, 2000. – С. 22-26]. Тут археологи завзято таврують «спроби деяких науковців з літературним ухилом і просто літераторів накинути Трипіллю державність» та розкривають українцям очі на те, що «Ю. О Шилов ліпить Аратту з позиції етнічного росіянина-інтернаціоналіста» – бо виявляє початок формування її в середовищі індоєвропейців Подунав’я; виходить, що то «держава не українська, а індоєвропейська й виникла поза межами України». (Цікаво, що московська вчена Н. Р. Гусева співвідносить мої публікації про «Аратту – Триполье … с расцветом украинского национал-шовинизма» [Наследие предков. – М., 1997, № 4. – С. 33]). Натомість “дійсні фахівці-патріоти” з ІА НАНУ пропонують українцям власні висновки: «Аратта не має ніякого стосунку до наших земель», а Трипілля «зупинилося десь на підході до цивілізації»; «переважає погляд на трипільську культуру як на неіндоєвропейську взагалі», бо її статуетки (з головами черепах, а згодом – з їх ознаками на обличчях; як давно вже доведено В. Массоном, В. М. Даниленком та ін. – Ю. Ш.) – «неодмінно з великими горбатими носами – далекі посланці з Близького Сходу».

“Прасемітизація” простежується й у діяльності М. Ю. Відейка і Н. Б. Бурдо, провідних фахівців з трипільської археологічної культури. Їх протидія [Археологія. – К., 1995, № 2; 1996, № 2] ототожненю цієї культури із залишками держави Аратти теж виходить за межі наукової полеміки – і набуває ідеологічного забарвлення. Це очевидно у випадку фальсифікування [Енциклопедія Трипільської цивілізації. – К.: ТОВ «Укрполіграфмедіа», 2004. – Т. І, с. 474-475] реконструкцій голів “трипільців”, зроблених колись академіком М. М. Герасімовим. Змінивши кольори й деталі облич, упорядники книги додали реконструйованим пращурам семітських рис. Крім того, з енциклопедії вилучено до півсотні статей, які показують сучасний стан вивчення проблеми Аратти, її належності до формування індоєвропейської (зокрема слов’янської) спільноти народів… І знову на поміч моїм дослідженням Аратти приходять дійсні патріоти: академіки М. І. Сенченко і Г. В. Щокін, підприємець В. М. Лазоренко, колекціонер О. С. Поліщук та ін. За їх сприйняттям вийшли згадані вище книги «Джерела витоків української етнокультури», «Праслов’янська Аратта», а також «Истоки славянской цивилизации» [М.: МАУП, 2004] – альтернативні відносно офіціозних видань. Перша з названих книг презентувалася (наприкінці 2002 р.) у Верховній Раді – за сприяттям майбутнього Президента країни В. А. Ющенка.

Ідеологом Аратти–України намагається виставити себе Ю. М. Канигін – доктор наук, колишній співробітник Президії АН УРСР, згодом НАНУ. Через його книги проходить кілька наріжних ідей. Вони сконцентровані в «Українській мрії» [К., 1996; у співавторстві з З. Ткачуком та з передмовою Л. Кравчука; серед видавців – Г. Суркіс і В. Медведчук], яка претендує на статус «серйозного політологічного дослідження». Нещодавно вийшла науково-популярна книга «Начало и конец времен» [К., 2005]. Тут також проповідується зверхність Біблії та походження аріїв і слов’ян від Каїна. Трипільців «нельзя относить к индоевропейским народам»; «арийское Триполье» – це пізня Аратта, з якою «связано начало тех времен, конец которых мы переживаем сегодня». А сьогодення це, за Канигіним, – «апокалиптическое, сатанинское». Україна є «главной мишенью антихриста» і має нести покаяння: «програмно-управляемые шаги по противодействию сатанинскому натиску». До цього натиску віднесено діяльність В. Шаяна, Л. Силенка, Г. Лозко, Ю. Шилова – тобто захисників рідної віри й історії. Свої звинувачення – спрямовані на нищення поіменованих як сатанистів і фашистів – Канигін розбудовує на відвертій брехні, спордненій з опублікованою в «Археології» 1996 № 2 [порівняйте тексти на її с. 111* та с. 457³ «Начало и конец времен»]. Серед брехні знаменне таке [с. 442]: «Идея об Аратте, как начальной цивилизации послепотопного мира подробно представлена в моих работах «Путь Ариев» (Киев, 1998) и «Вехи священной истории» (Киев, 1999). Здесь целые разделы посвящены обоснованию того, что историю нужно вести не от Шумера и Египта, а от Аратты. Это положение сейчас муссируется в работах Ю. Шилова, утверждающего, что он и никто другой «открыл Аратту». На самом деле он «открыл Аратту» в указанных работах, присвоив их идеи». Як може Ю. Шилов – перші публікації якого про Аратту вийшли у 1992 – присвоїти “відкриття” Ю. Канигіна 1998-1999 років? Та й навіщо мені запозичати з украй непрофесійної (як на історика) та огидної (з точки зору релігії й політики, культури загалом) суміші “меду з дьогтем”, накрученої паном Канигіним?

Неможливо повірити, щоб доктор наук Ю. Канигін забув навички середньої школи з арифметики, історії тощо. Залишається припустити, що сподівається на таке забуття читачами. Тож за кого їх має? Напевно, за “рабів Господніх” настільки, що втратили з переляку вже й глузд. Лякає кінцем світу; лякає тавром язичництва, нацизму, більшовизму, фашизму. А що пропонує натомість? – Християнство? Ні, бо бачимо ж прикриті ним юдаїзм із сіонізмом напару. За цим, модним тепер прикриттям, видко мету пана Канигіна й тих, чиє “соціальне замовлення” він виконує: опанування концептуальною, ідеологічною, політичною владами над українцями (населенням України, слов’янським передусім)…

Обкрадаючи й відносячи наш народ до нащадків Каїна, канигіни мають на увазі не так, мабуть, братовбивство того біблійного персонажа, як здатність його “купувати першородство за юшку”. Ну що ж. Подивимося, чи лякливі й продажні тепер українці? Чи здатні вони, почасти ставши вже помаранчевими, червоніти від сорому й гніву на подібні писання? А головне: чи засвоїли спадщину Івана Франка, чи спроможні вже належним чином знати та берегти одвічні святині своєї землі, культури, історії?

ІЗ «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ»

Се бо бережемо (одвічно) ми Батька-Небо –

бо той особен є, пред Матір'ю(-Землею) ставши…

І тому маємо житень нашу і жнива вінчуємо у славу їх.

Се бо перед нами Земля наша і ту бережемо, як і отці наші.

І се повінчуємо Небо і Землю, і правимо весілля їм,

бо то ж Творець є СВАРОГ (небесний), а навпроти нього – жона його.

І се (їм) свято маємо робити яко для мужа і жони, будучи дітьми їхніми.

І так речемо: бажаємо Вам здоровими бути й щасливими,

і мати дітей много, і собою хвалитися,

і дивитися до вод, щоб були велеплодні.

І се давав мужам своїм (– отцям нашим –) Батько.

І хай обітницею Твоєю буде: повнити плоди, і овочі, і зерно.

І се радіємо тому, і гараздом єсть те.

І то буде так до конечного дня.

Се бо вірники твої молять про блага і добро,

коли буде їх життя усічене, – про треби і жертви для них по тому…


Згадаймо про те, що отці наші днесь у Сварзі синій

і дивляться на нас з небес,

і лагідно усміхаються до нас.

І так ми з отцями нашими, не самотні ми…

І бачимо, як скаче у Сварзі(-Небесах) вісник на коні білому.

І той (Спас) меча здійняв до небес,

і розверз ним хмари й громи.

І від того тече вода жива на нас, і пиймо тую –

бо то все од СВАРОГА до нас (– на землю –)

життям істікає.


Якщо ж трапиться блудень якийсь, що рахуватиме Богів тих,
одділятиме у СВАРЗІ, –

то вигнаний буде із Роду.

Бо не мали Богів різних: Вишень, і Сварог, і іні суть множеством, –

бо БОГ є єдин-і-множествен.

І хай не розділяє ніхто того множества

і не говорить, нібито маємо богів многих.

Се бо світло Іру(-Раю) йде до нас, і будьмо достойні Його!


Предречено од старих часів,

що мусимо в спілці с іними створити державу велику,

відродити маємо Руськень нашу …

Се бо Матір-с(лава-со)ва-Птиця співає про дні ті,
й чекає вона на часи свої,

в які повернуться кола СВАРОЖІ до нас.

І часи ті (щасливі) знову йдуть до нас!