Хресна дорога Юрія Кравченка

Автор/джерело -  © Ольга Загульська. 



Дата публiкацiї - 23.10.2006 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=425

Про Пульцерівську премію в Україні здебільшого знають завдяки подіям більш ніж 70-річної давнини. В 1932 р. її присудили кореспондентові “The New York Times” Уолтеру Дюранті. На тлі страхіть Голодомору він написав 13 схвальних статей про Сталіна, приховавши тим самим від світу жорстоку істину.

Пульцерівська квадрига

Правду про українські реалії сьогодення покриває німецька премія “Квадрига”. 3 жовтня 2006 р. в Берліні її одержав Президент Віктор Ющенко в номінації “За розвиток демократії”. Тієї самої, що неможлива без захищеності прав і свобод громадян та верховенства закону. Наскільки ці цінності в нашій країні витримані, говорить хоча би той факт, що комерційні телеканали загалом престижну для країни подію у випусках новин посоромились поставити на перший план. Найнезалежніші взагалі подавали інформацію з нотками іронії.

Однак спепсис маленьких українців не завадив великому Президентові стверджувати, що в народженій “померанчевою” революцією Україні з демократією все о’кей. І вкорінилась, і росте, і буйним цвітом цвіте. Забув лише додати: разом із захованим за парканом її густої порослі беззаконням. У більшості місць вищим і пишнішим. Розріджена вуаль законності заледве прикриває його оголене тіло. Відтак майже кожна виразка на виду. Правда, лише для тих, хто ризикує не відвернути погляд.

Влада ж не тільки сама закрила очі, а й натягує забрало ілюзії правопорядку на голову як власного народу, так і світової спільноти. Це Росія повинна докласти всіх зусиль, щоби напад на. уособлену в Анні Політковській свободу слова, був ретельно досліджений, а винуваті понесли покарання. У нас зійде будь-яка вигадка дотичних до слідства і вирок невинуватим.

Як бракує настановам сусідній державі закликів до відкритого та прозорого розслідування, а головне - готовності підсобити власним досвідом по справі журналіста Георгія Гонгадзе. Пишатися є чим: зґвалтовані до зізнань обвинувачувані, аби хоча б когось посадити, невиправдано розділена кримінальна справа, закритий судовий розгляд, побиті, за намагання висвітлювати процес, журналісти, правоігноруючі заяви та коментарі головних і не дуже прокурорів, вбивство Юрія Кравченка. У версії влади - самим собою. Від жаху перед допитом. Попри те, що підстав для нього не було.

5 березня 2005 р. це визнав навіть Ющенко. “Жоден з доказів, який є у слідчих, не вказував на обставини арешту Кравченка”, - сказав Президент “Німецькій хвилі”. В день загибелі, своєрідно трактуючи принципи християнської етики, він був іншої думки: “У кожного є вибір: іти на співпрацю з судом, прокуратурою, давати свідчення, відстоювати честь. Є другий варіант: робити суд над собою”. Позицію керівника держави підхопили його сподвижники. “Безумовно, це плата за стиль, плата за гріхи, плата за те, у що перетворилась міліція за попередньої влади”, - прозвучало з вуст голови РНБО Петра Порошенка. Приблизно так само висловився міністр транспорту Євген Червоненко та інші особи, наближені до Глави держави.

Одностайність в оцінці смерті Кравченка налаштовує на думку, що її владні структури виробили завчасно. Окрім того, з ними звіряли та узгоджували свої позиції правоохоронці. Заступник Генпрокурора Віктор Шокін свій коментар з приводу трагічного випадку дав тільки після зустрічі в держсекретарі. На 30 хвилин раніше туди прибув його начальник Святослав Піскун. Демонстративне ігнорування церемонії поховання, як і перешкоди в наданні почестей загиблому, ці неприємні відчуття тільки підсилюють. Більш того, формується переконання, що керівники держави не лише були посвячені в деталі і методи операції з ескалації завершення “справи Гонгадзе”, а й знали про результат - смерть генерала - і дали на нього “добро”. “Учора, коли ми робили відповідні розробки цієї операції (з затримання підозрюваних. - Авт.)”, “я знаю кожну деталь, яка була зроблена силовиками в цьому напрямі”, “кожен день я присвячую інформації, як іде справа, кожен глибокий вечір я з’ясовую, що зроблено у цій справі”, - вихвалявся своєю участю Президент.

На вирішальне слово влади в долі екс-міністра вказують і кілька фраз, Ющенка під час німецького турне. “Вже воно відміряно, на які вчинки, які сторони здатні”, - прокоментував він самогубство, роздратовано повчаючи журналістів, як їм висвітлювати справи Гонгадзе і Кравченка, і, закликаючи не дошкуляти запитаннями про можливу відставку Генпрокурора. У перекладі на просту мову це означає не що інше як “собаці - собача смерть”. “А ви тут ревізію влаштовуєте Піскуна чи мінять, чи не мінять?! Чи можна було репліки помінять, щоб дарувати комусь життя?!” І це не обмовка. Поставши перед вибором “дарувати” чи “відібрати”, хіба може підняти на недосяжну висоту чуже життя той, хто кілька місяців поспіль жив у передчутті насолоди безжалісної розправи над опонентами і з екранів телевізорів, газетних сторінок, великих і малих трибун заряджав ненавистю своїх прихильників, та так що й досі вони б’ються в істериці від того, що призначені ними бандити поза тюрмами?

Чому б інакше вправлятись у негативних оцінках постаті небіжчика, доказів провини якого нема, а життєва дорога обірвалась зненацька? Хіба для того, аби, по-перше, виправдати смерть, а, по-друге, закріпити зловісний образ у свідомості українців. В протилежному випадку затримання начебто безпосередніх виконавців злочину залишиться річчю в собі. Не стане дороговказом до осіб, котрим присуджено залишитись в історії організаторами вбивства Георгія. Справжні ж зацікавлені, інтереси яких ревно береже українська влада, й далі житимуть під пресом викриття.

Адже навіть за місяць по тому, як на повну потужність запрацювала машина поновленого і повністю контрольованого новою владною командою розслідування, заступник Генпрокурора Віктор Шокін відмітив лише те, що “в розпорядженні слідства (на момент виклику на допит. - Авт.) не було жодого матеріалу, який би свідчив про причетність Кравченка до загибелі Гонгадзе. Крім запитів депутатів, вирізок з газет - нічого. Ні показів. Ні свідчень” (“Сєгодня”, 12.04.05). І Святослав Піскун, солідаризуючись з Президентом у позиції стосовно людей, які замість суду людського вибирають суд Божий, змушений був визнати, що “Кравченко викликався на допит як свідок”, а “для затримання не було підстав”.

Погляд у минуле

Якщо виходити з того, що наказ на знешкодження Гонгадзе Кравченко віддав керівнику Департаменту оперативного спостереження МВС Олексію Пукачу, то лише він міг дати свідчення проти свого шефа. 22 жовтня 2003 р. його заарештували за статтею 364 (частина 3) “зловживання владою або службовим становищем співробітника правоохоронних органів”. Інкримінували завізований раніше встановленого терміну комісійний акт про знищення документів щодо стеження за Георгієм. Іншої зачіпки не було. Саме зачіпки, бо генерал, і це особливо підкреслив представник Генпрокуратури на судовому засіданні Ігор Дегтярьов, участі в процедурі ліквідації паперів не брав, а лише, за показами підлеглих, давав їм усні вказівки. Як пояснив адвокат Пукача Сергій Осика (“УП”, 22.06.04), не вникнувши в суть, скріпив підписом дозвіл на утилізацію матеріалів, який підлеглі поклали на стіл. Звичайно, якби вчитався у перелік і зрозумів, що у ньому представлений період, що передував зникненню Гонгадзе, реакція була б інша. Разом з тим, архіви знешкоджували згідно з інструкціями, на спеціальній фабриці, а не палили за містом, як стверджував Піскун.

На недавніх парламентських слуханнях у доповіді Генпрокурора Олександра Медведька, тим не менше, Пукач фігурував як одноосібний ліквідатор усієї оперативної документації, яка могла стати доказом протиправних дій стосовно Георгія. Ніби не було гостросюжетних перипетій навколо неї, які, вже самі по собі, мали б викликати сумнів в абсолютній винуватості генерала. Ніби не викликає підозри факт, що злощасний підпис той поставив за кілька днів до появи “листів Гончарова”, а інші причетні до оформлення матеріалів на знищення - начальник секретаріату Департаменту Людмила Левченко і заступник начальника Департаменту Анатолій Осипенко покази проти нього дали 10-13 жовтня, тобто приблизно за 10 днів до арешту. Ніби Олексій Петрович сам і через адвоката Осику не заперечував своєї причетності до службового порушення. Ніби нема в законі норми, за якою всі причетні до розслідування повинні вживати “всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи” і крім тих з них, що викривають обвинувачуваного, обтяжують його провину, виявити й ті, що виправдовують і пом’якшують відповідальність. Ніби нема обов’язку встановлювати причини і умови, які спряли вчиненню злочину. Ніби нема процедури очної ставки, яка хоча би частково могла зняти невизначеність у разі, коли різні сторони по-різному подають одні і ті ж події чи факти.

Запитання є й стосовно самого характеру дій. За відсутності будь-яких матеріалів, чи є в Генпрокурора підстави говорити про протиправність процедури стеження? Адже було порушення чи ні, передусім санкція суду, невідомо. Втім цей аспект з’ясувати досить просто. Навіть якщо документів уже нема в МВС, вони мали б зберегтись у суді, який відповідне подання розглядав, хоча б згадка про них. Відтак залишається можливість відтворення, хто і на якій підставі ініціював зовнішнє спостереження, а, значить, визначити рівень його законності. Якщо ж стеження вели без клопотання і рішення суду, воно було несанкціонованим. Відповідно не фіксувалось в офіційних документах. У такому разі, знищені папери доказом протиправних дій не могли бути в принципі.

Компромат на Пукача, як таран будівлі президентської адміністрації, оформили досить оперативно, впродовж чотирьох місяців, якщо за відправну точку брати повторні допити співробітників служби спостереження в першій декаді червня. 2003-й у плані наступальних дій на Президента був особливий. Атакуючі настрої неабияк запалювали три нищівні поразки минулого року. Перша - результат парламентських перегонів, який не забезпечив політичних розкладів, сприятливих для усунення глави держави в порядку імпічменту. Як не поривався Григорій Омельченко внести питання в порядок денний ВР, воно не знаходило підтримки навіть на Погоджувальній раді і, звісно, в сесійній залі. Друга і третя - безрезультатність для глави держави “кольчужного скандалу” та акції “Повстань, Україно!”, які, здавалось, накладеною ударною хвилею здатні були змести все, що асоціювалось з Леонідом Кучмою. Відтак, довелось ковтати гіркі сльози поразки і готуватись до нового штурму. Аби домогтись дострокових президентських виборів і разом з аналогічними діями в Грузії, доточивши балтійський пояс “своїх” режимів навколо Росії до Кавказу. Якщо ж все таки доведеться голосувати в термін, записаний у Конституції, то хоча би в Україні без Кучми.

З цією метою ще 28.11.02 організували допит одного з учасників таємного супроводу Гонгадзе Григорія Сергієнка. На цій основі Григорій Омельченко в інтерв’ю “УП” за 14.01.03 заявив, що Генпрокуратура розробляє версію, за якою безпосередніми вбивцями Гонгадзе є працівники оперативного підрозділу МВС, “на записах Мельниченка” - “орли Кравченка”. Рік тому, майже день в день місію підготовки громадської думки до сприйняття зазначених вище виконавців, а заодно тиску на слідство, виконувала стаття Олега Єльцова в “Гранях”. За три дні, сказане головою слідчої комісії ВР спростував заступник Генпрокурора Віктор Шокін. Проте підказка певним чином спрацювала і вже 15 лютого Святослав Піскун в інтерв’ю “Дзеркалу тижня” повідомив, що згадана тема одна з трьох, що відпрацьовується правоохоронцями. Проте не на основі якоїсь конкретної нової інформації, а за заявою Гонгадзе про стеження за ним.

Аби таки настановити Генпрокуратуру на путь істинний, Тетяна Коробова опублікувала статтю-реакцію на лист до депутатів ВР і ЗМІ, підписаний начебто співробітниками органів внутрішніх справ. Від їхнього імені також повідомляли про стеження за Георгієм співробітниками Управління кримінального розшуку і про безпосередню участь у вбивстві елітного підрозділу МВС “Сокіл”. На другий день ВР підтримала депутатський запит Омельченка про перевірку інформації про організацію вбивства журналіста екс-міністром Юрієм Кравченком. Хто вірить, що публікація Коробової і озвучення питання в парламенті простий збіг обставин? Окрім того, вона подіяла. Як повідомив Піскун, його відомство почало перевірку викладених фактів. А Робер Менар невдовзі взяв на себе право заявити, що слідство розглядає цю версію, як найвагомішу. Матеріали справи начебто свідчать, що з боку працівників органів внутрішніх справ були злочинні діяння, а в їхніх лавах є люди, здатні на будь-яке вбивство. Далі - ненав’язливий висновок-рекомендація: саме в цьому напрямі треба йти до фінішної прямої. На лютий-березнь припали й листи Ігоря Гончарова. Крига скресла, причому у багатьох місцях водного дзеркала, але повноцінний льодохід через підготовку і саму війну американців в Іраку так і не наступив. Дуже вже розходилося нашим стратегічним партнерам на тому аби й Україна підсобила своїми військами. Як тільки відповідне політичне рішення було прийняте, наступ на українського Президента відновили знов.

Завершальна фаза операції “справа Гонгадзе” проти Кучми” припала на період його південноамериканського турне. Тоді ж до точки апогею наближався україно-російський конфлікт навколо о. Тузла. Його зародження виглядало як випадкове. Насправді ж, як тепер зрозуміло, було інспіроване силами, котрі готували гучну відставку першої особи держави в Україні. Низка запланованих абсолютно протизаконних дій вимагала убезпечення від виступів з протестами і на захист, передусім з боку російського керівництва. Зі сваркою між двома державами Леонід Данилович втрачав останнього союзника і опинявся в повній ізоляції. Суперечку роздмухував й підтримував прем’єр-міністр Михайло Касьянов, тоді ще прихований, а невдовзі відкритий опонент Володимира Путіна. Відмовляючись йти на будь-які поступки, перешкоджав замиренню сторін. Російський Президент опинився в умовах, коли з патріотичних міркувань змушений був зберігати мовчання. Розрядка наступила тільки після телефонного дзвінка Кучми до Кремля по дорозі додому. Скидається на те, що увесь час до того, хтось його від такого кроку стримував. І тільки опинившись поза зоною досяжності таємного радника, Леонід Кучма прийняв єдино правильне і разом з тим рятівне, для себе і для держави, рішення.

Тим часом проти Олексія Пукача порушили кримінальну справу. До спільників особливих претензій не було. Обвинувачень їм не висунули, в справі вони фігурували як свідки. В даній ситуації виконували функцію хору, на тлі якого солістові належало співати арію, причому з іншої опери. “Якщо Пукач почне давати свідчення, то можуть з’явитися зовсім інші статті у постанові про висунення обвинувачень проти нього”, - писала 4.11.03 "Українська правда". Яких саме одкровень очікували, особливо гадати не треба, позаяк екс-начальника “наружки” називали ключовою фігурою, яка “може вивести на справжніх замовників вбивства Гонгадзе”. Ім’я головного з них - Леоніда Кучми Олена Притула озвучила ще 16.09.03. Кравченку ж відвели місце посередника між Президентом і виконавцями злочину.

“Пукач - це та людина, яка підійшла до Георгія ввечері 16 вересня і посадила його у міліцейську машину”, - виявило видання неабияку здатність до ретроспективи. Однак це не геніальна здогадка його аналітиків. Саме таку модифіковану версію підготували розробники “справи Гонгадзе” у вітчизняній Службі безпеки ("УП", 30.06.05) і передали журналістам для оприлюднення напередодні судового засідання з приводу заміни генералові запобіжного заходу. В такий спосіб пробували затримати його у в’язниці. Якщо ж не вдасться, тавро викрадача журналіста все одно гарантоване.

У разі успіху, іншим приреченим на роль вбивць діватись було б нікуди. Капкан закрився б для всіх. Позаяк, Кравченко навряд чи не чинив би опору, плани його ліквідації, швидше за все, були вже тоді. Або нещасний випадок, або імітоване самогубство. З тими ж, що й тепер, поясненнями - страх перед допитами і арештом. З приходом Генпрокурора Геннадія Васильєва підйом по схилу Пукач-Кравченко-Кучма довелось відкласти до кращих часів, які наступили з приходом до влади Ющенка. Заодно суттєво розширили місію Пукача. Від організатора стеження за Гонгадзе до організатора його викрадення і навіть власноручного вбивства. Як каже прислів’я, гуляти так гуляти. Вішати всіх собак на безвісти зниклого не перешкоджає ніхто і ніщо. Вже й Олексій Подольський на його шиї з’явився.

Потрібні зізнання з генерала вибивали під шаленим психологічним (щонайменше) тиском. Розчавити мав вже сам факт затримання відразу після виходу з лікарні і оперативно одержана (наступного дня) санкція на арешт. Ніби для особливо небезпечних злочинців. Притому, як пізніше визнав Генпрокурор того часу Святослав Піскун, інкримінована Пукачу тяжкість злочину взагалі “самостійною підставою для взяття під варту діючим законодавством не визнається” ("2000", 25.06.04). Окрім того, брутально переступили через пом’якшуючі обставини щодо особи, котра є інвалідом 2-ої групи, страждає на низку хронічних захворювань, не ухиляється від дачі показів під час неодноразових викликів у Генпрокуратуру, як звільнена з лав МВС, не має інструментів впливу на свідків на свою користь.

В одну мить був стертий пройдений життєвий шлях, розтоптаний високий моральний і професійний авторитет. Колеги і анонімно, і відкрито відзначали неабиякі фахові якості, моральну охайність, добросовісність, відповідальність, спокій, холодний розум Пукача. Ніхто з опитаних журналістами не зміг пригадати, що бачив його з чаркою. Як керівник, він чимало зробив, щоб служба технічно зміцніла, була оснащена сучасними засобами спостереження і контролю, був представлений до відомчих нагород ("Сєгодня", 28.10.03, 22.12.03).

Звісно, при бажанні, можна говорити, що в такий спосіб міліціонери намагались вигородити підозрюваного, зберегти честь мундира, в сенсі відомства. Однак такої ж думки про колишнього зятя батьки його дружини. “Та ніколи б у житті він (Пукач. - Авт.) не пішов би на такий злочин. ...Хоча він нам вже не рідний, нічого поганого про нього сказати не можу. За характером він був такий ввічливий, поважний. Чарки в рот не брав. ...Ми всі його шкодували - дитинство в нього було важке, голодне. Батьки рано розлучилися. Потім мама померла. Він жив з бабусею, з 14 років підробляв помічником машиніста тепловозу”, - розповіли вони кореспондентам ("Факти", 2.02.06). Фактично, окрім показів затриманих полковників, жодної негативної оцінки Пукача, як особистості, нема. Звідки ж такий раптовий приплив ненависті, кровожерності, звірячий, за словами допитаних, вираз обличчя, байдужість до муки, в якій помирає власноруч стиснута за горло людина? З чого випливає, що генерал на таке здатний? Обставини ж, що характеризують особу звинувачуваного, впливають на ступінь тяжкості злочину а, відтак сприяють або унеможливлюють його, за ст. 64 КПК, є необхідною складовою комплексу позицій кримінальної справи, які зобов’язані довести слідчі.

У нелегкій біографії Олексія Петровича захована одна з причин, через яку важкий злочин врешті-решт повісили саме на нього. Він залишився без рідних, які б стіною стали на захист. У цьому зв’язку навіть можна подумати, що й розлучення з дружиною також було інспіроване. Адже це не лише відчуженість у взаєминах, це - образа і потенційна помста, підґрунтя для обмови. Такого ж ефекту очікували й від її батьків. Хіба просто залишатись неупередженим, коли донька потерпає від душевних переживань від втрати чоловіка, а внучки - батька?

Звідси - вибір місця, в якому, за даними слідства, сталося вбивство. Зі згаданого вище інтерв’ю стало відомо, що на початку 2005 р., тобто тоді, коли розгорталася операція із затримання начебто вбивць журналіста, слідчі ГПУ намагались схилити колишніх тестя і тещу до неправдивих свічень. Принесли лопату, яку ті вперше бачили, і вмовляли: “Ну признайтесь, що це ваша”. За ці слова заледве не дістали в обличчя. За інформацією першого заступника начальника Головного слідчого управління ГПУ Романа Шубіна, не впізнав пред’явлене знаряддя праці й шофер Олександр Попович (“Факти”, 23.12.05). Микола Миколайович і Антоніна Йосипівна також заперечили будь-яку можливість непомітного проникнення зятя в їхній двір у ніч з 16 на 17 вересня 2000 р. Якби до дому під’їхала машина, собаки, здатні розбудити все село, неодмінно б прокинулись. Окрім того, тоді не пропала жодна з наявних у господарстві лопат. У період збирання врожаю втрата була б помітна досить швидко, якщо не відразу. А адвокат Пукача Сергій Осика заявив, що його підзахисний має “залізне алібі”, оскільки в день викрадення Георгія був на робочому місці і займався кадровою роботою (“Сєгодня”, 1.07.05). І характер не надається для вбивства. Антропопараметри теж йому не сприяють: зріст у 160 см, щуплість тілобудови, животик, що випирає.

Можна тільки радіти, що в морі цинічної брехні і жорстокості, бравади на чужому горі, якими оповита “справа Гонгадзе”, трапляються проблиски доброти, справедливості і людяності. Причому від людей, які мають моральне право бути мінімум нейтральними. Проте саме вони зруйнували абсолютну чорноту замазаної брудними руками репутації людини. Зараз цих білих цяточок обкурене дурманом фальші суспільство вперто не помічає. Начебто борці з темниками та шанувальники гуманістичних цінностей журналісти "1+1" у день чергової річниці загибелі Георгія виконали чужу злу волю і головний акцент у репортажі зробили на обвинувачуваних, показали їхні фотографії. Аби ніхто не смів сумніватися, що саме вони, а не хто інший, злочинці. Ніби нема заперечень Лесі Гонгадзе, численних нісенітниць від слідства, відсутності в нього прямих неспростовних речових доказів, а тому закритих від громадськості судових засідань, а головне рідних, в т. ч. дітей тих, хто за тисячолітньою традицією людської цивілізації до рішення суду - невинуватий. Чи не читали, що малолітні доньки Олексія Пукача і без того пережили нервовий зрив, соромляться вийти на вулицю, змінили прізвища? Невже в угоду владі серце закам’яніло настільки, що здатне її безглуздя і розгнузданість прикривати дитячими слізьми?

З екс-керівником ДОС, за винятком дня затримання, не проводили жодних слідчих дій, його жодного разу не допитали, а до справи, з посиланням на гриф секретності, не допустили захисника.

Обвинувачення ґрунтувалось тільки на усних свідченнях колишніх підлеглих. Начебто інертність слідства насправді була вимушеним кроком. По-перше, як ми дізнались за два роки, свідчити проти нього відмовився водій Олександр Попович, що унеможливило реалізацію схеми, за якою Пукач викрав Гонгадзе під час роботи. Якщо ж виключати використання службового транспорту, довелось би говорити, що він виносив жертву з Києва на плечах, або ж перевозив на таксі чи попутці.

По-друге, від генерала сподівались наперед визначених показів. Документувати те, що хоче і може він сказати по добрій волі, не було сенсу. Більше того, тоді індуктивна схема Пукач-Кравченко-Кучма була б зруйнована вже з першої ланки. Відтак чекали, поки “клієнт дозріє”. “Ізоляція зламала його. І, кажуть, за своїм моральним станом Пукач готовий давати свідчення”, - не приховувала надій “УП”.

У 2005 р. в психологічних тортурах до теперішніх обвинувачуваних і доведенні їх до стану морально-психологічної ломки зухвало зізнався один з високопоставлених чинів СБУ Володимир Рокитський (“УП”, 4.07.05). Минуло більше року, а факт застосування заборонених методів дізнання нікого, в цій країні, не зачепив. Хоча, за примус до показів, шляхом незаконних дій, передбачене покарання позбавленням волі на строк до трьох років. Тим більше, коли незаконною була сама слідча група, що чинила сваволю проти громадян й держави. П’ять років не вщухали розмови про ескадрони смерті, утворення яких, начебто благословив Юрій Кравченко. З початком президентства Ющенка трьох і єдиних учасників угруповання затримали і скоро рік, як вони протирають штани в залі суду. Людиноненависні до того, що при появі кожної понад визначеної слідством та судом особи втрачають дар мови, хапаються за серце і непритомніють.

Ті ж, хто насправді вистежував і виловлював українців, змушував їх до, скоріш за все, неправдивих свідчень, за руку водив до Генпрокуратури, організовував теперішній судовий фарс (а може, навіть, і вбивство) одержали нагороди і удостоєні честі опікуватися безпекою співвітчизників з набагато вищих владних майданчиків. Чи може хтось вірить, що для осіб, котрі багато років діяли в середовищі беззаконня і за це отримали заохочення, зараз право має хоча би найменшу вагу? Сам факт “одкровень” у пресі стосовно своїх багаторічних “подвигів” є ознакою відчуття повної безкарності. Окрім того, залишається відкритим питання, хто замовник, і хто забезпечував і забезпечує недоторканність.

“У разі, якщо Пукач не буде мовчати, почнеться ланцюгова реакція - кожен із підозрюваних почне відчувати небезпеку виявитися "крайнім" у смерті Георгія. І не стримуватиметься на допитах”, - розкрила "УП" механізм встановлення "істини". Колишньому керівнику міліцейського департаменту, окрім усього іншого, відводилась ще й роль наживки, на яку мали клюнути і за принципом "роби, як я", розв’язати язики інші. Головний стимул добровільного стрибка на крючок - ув’язнення поважного авторитетного генерала. “Арешт генерала міліції викликав шок в ієрархії МВС, оскільки до цього вони користувались недоторканністю від дій слідчих органів”, - написав з цього приводу Ярослав Кошів. Решті іншого виходу, як “далі звужувати коло підозрюваних”, не залишали. Після того як прес слідства безпроблемно підім’яв під себе одну з перших осіб міліцейського відомства, уявити, чим може обернутися спротив нижчим за рангом, фантазії багато не треба.

Аби не було спокуси навіть думати про опір, журналісти "УП" красномовно розписали перспективи на волі: “Сам Пукач має розуміти, що невідомо, де він може відчувати себе у більшій небезпеці - у тюрмі чи на свободі, за кермом машини, яка їде нічною трасою і перед якою несподівано з’являється КамАЗ....” Іти ва-банк було чого. Після звільнення екс-керівника ДОС, як побивалася Інтернет-газета, Генпрокуратура втратила можливість впливати на поведінку осіб, котрим уже підготували важкий хрест організаторів і виконавців злочину. Окрім того, треба було терміново виходити ще з однієї пікантної ситуації.

Арешт генерала в досягненні кінцевої мети не був самодостатній. Найбільше, що йому тоді збирались приписати - організацію викрадення Георгія. Однак викравши, треба було комусь передати для вбивства, як тоді говорили, членам злочинного угруповання “Кисіля”. З огляду на вибух 4 листопада у центрі Києва машини Toyota Land Cruiser, в якій він перебував, можна припускати існування домовленості про те, що “авторитет”, або його люди будуть у Пукача спаринг-партнерами, тобто візьмуть на себе провину за знищення журналіста. Недаремно ж "УП" того дня написала, що прізвище Кисіля почало з’являтися в матеріалах слідчої комісії парламенту та Генеральної прокуратури.

Позаяк, тоді очікували рішення суду на скаргу адвокатів екс-керівника “наружки” на постанову ГПУ про арешт, і воно мало бути для нього позитивним, і тому що запобіжний захід не відповідав рівню провини, і тому що після відставки Піскуна Пукач втратив цінність як локомотив, здатний довезти охочих до президентського крісла, постало питання нейтралізації ключового свідка угоди.

Проте в тому випадку, якщо потерпілий вижив за щасливим збігом обставин. Якщо ж теракт мав на меті лише залякати, його можна розглядати як спонуку до зазначених вище свідчень. Раз для висунення Пукачу обвинувачення по “справі Гонгадзе” замало того компромату, що вже є, треба одержати вагоміші аргументи. Кисіль у знак вдячності за залишене життя і одночасно від страху, що наступного разу вибух буде такої сили, що тіло обтяжену гріхами душу вже не втримає, їх надасть. Причому, в такому обсязі і такої доказової сили, що навіть найлояльніший до Кучми Генпрокурор, встояти перед ними не зможе. З іншого боку, подія з Володимиром Кисілем могла бути застереженням для Пукача, стимулом для того, аби залишатись за ґратами. Або тому, що була надія на продовження операції, або тому, що з генералом були досить довірливі розмови стосовно його місії, а, значить, він став носієм суперсекретної інформації.

З виконавцями вбивства журналіста, судячи з усього, тоді було скрутно. З банди Гончарова завербувати рекрутів так і не вдалося. Генпрокуратура змушена була констатувати, що зв’язку між зникненням Георгія та міліцейськими перевертнями нема. Оголошені Піскуном в розшук особи теж не поспішали об’являтися. Запевнення Генпрокурора “завдяки свідченням Гончарова нам вдалося вийти на низку його подільників”, “...ми значно просунулися в справі Гонгадзе. Тому я заради об’єктивності беруся сказати, що свідчення Гончарова принесли користь у розслідуванні справи” ("2000", 05.09.03), - за теперішньою версією слідства, неприпустима і навіть злочинна для головного наглядача за дотриманням законності в країні, фікція.

Але й в самого Кравченка в разі, якби він був причетний до злочину, було досить можливостей, щоб простежити за ретельністю виконання завдання зі знешкодження журналіста, вчасно забрати тіло з таращанського моргу, коли заговорили про вірогідну, його належність Гонгадзе, нейтралізувати Пукача, і, безумовно, не залишити й сліду від вбивць. Тим більше, що імена Протасова, Костенка і Поповича “виплили” тільки наприкінці зими 2005-го (хай навіть, як пише Семен Шевчук в "УП" за 30.06.05, в серпні 2004 р.). До того часу серед виконавців ходили перевертні-УБОЗівці. Хіба важко міліціонерів, які ще не асоціюються зі справою журналіста, підставити під кулі, бандитський ніж чи вибухові пристрої? І ніхто вже, за жодної влади, не дасть викривальних, стосовно керівника МВС, свідчень.

Натомість задля об’єктивнішого розслідування справи на принципах довіри і неупередженості стосовно дій правоохоронних органів, як сказав Кравченко, виступаючи 6.10. 2000 р. у ВР, вперше в історії, криміналістики прийняли рішення допустити до участі в проведенні пошукових заходів і обговоренні їхніх наслідків дружину Георгія Мирославу і головного редактора "Української правди" Олену Притулу. Якщо таку транспарентність виявила влада “злочинна”, чому б її не повторити і навіть не перевершити владі “демократичній”, хоча б у “справі Кравченка”, якщо вже “справу Гонгадзе” заховали під грифом “цілком секретно”. Чому б не відкрити матеріали розслідування і сам його перебіг нардепам, які звернулися з відповідним клопотанням до ГПУ, омбудсменові, дружині та доньці генерала? Чому не провести ретельну перевірку наданих ними нових доказів?

Не дивно, що Юрій Кравченко, без будь-яких застережень і хвилювання, готувався до візиту на Різницьку. “Піду до останнього”, - пізніше передав його позицію помічник Станіслав Сорока. Спираючись на опити членів сім’ї, її підтвердив заступник керівника МВС Петро Коляда. В проміжку між 24.30 і 1.00 генерал спілкувався з донькою Іриною. За її словами, в поведінці батька нічого такого, щоб вказувало на наміри самовбивства, не було. Навпаки, він говорив про зачеплене, публічним викликом у прокуратуру, самолюбство й готовність відстояти свою честь. Відтак, наполягання Святослава Піскуна на завчасній підготовці до відходу на той світ, справжнісінька байка. Мовляв, Кравченко за 3 дні з усіма прощався, з’їздив до мами, зібрав товаришів на Трухановому острові, сказав, що “від’їздить дуже далеко і не повернеться”. В такому стилі розмовляють з наївними дітьми, а не з загартованими суворою службою офіцерами. Якщо ж припускати, що саме так і було, то суїцидні настрої однозначно б колег Кравченка насторожили. Його одного, незважаючи на протести, вони таки б не залишили. Тим більше, напередодні бесіди зі слідством.

Задля моральної підтримки друзі, зокрема, Бриль, Подоляка, Ходарьов о пів на десяту мали під’їхати до ГПУ. А на обідню перерву готували обговорення дня народження. Якщо ж правоохоронці наполягають на версії самогубства (а з усього видно, що таке рішення Кравченко міг прийняти тільки вранці), вони повинні пояснити, що або хто впродовж кількох годин підштовхнув генерала до кардинального рішення.

Друге пришестя

Восени 2006 р. на авансцену “справи Гонгадзе” знову вивели Олексія Пукача. 8 вересня на прес-конференції почин зробив Генеральний прокурор Олександр Медведько. За тиждень озвучені тези він більш розлого виклав у Верховній Раді. Попри те, що троє з чотирьох обвинувачуваних у злочині - на лаві підсудних і, як про свій успіх, Генпрокуратура мала б говорити саме про них, більша частина доповіді була присвячена тому, про кого нема жодних відомостей. Здавалось би парадокс. Насправді ж, пересічна подія в системі парадоксів, з яких складається вся запропонована слідством версія подій 16 вересня 2000 р.

Пукач у ній - перший конкретний підозрюваний, перший затриманий і перша втрата. Як тонко натякнув Генпрокурор, через потурання суддів, котрі не тільки звільнили його з-під варти, а ще й скасували постанову про порушення кримінальної справи. Відтак, зараз у Київському апеляційному суді замість заявленого на афішах квартету, слухають тріо, причому без соліста. З одного боку, приязна для вуха гармонія показів, що звучать в унісон, а, з другого, нікуди не подінешся від ефекту недоспіваної пісні. Бо тих нот, які написані для власне “вбивці”, не здатен витягнути ніхто. Як би хтось не старався, більш ніж на підтанцьовку, не тягне.

Значну частину аудиторії фальш, у тепер уже офіційному звучанні причин та обставин загибелі журналіста, влаштовує. За п’ять років вона настільки звиклась із запропонованим мотивом, що інші нотки видаються шкідливим для барабанних перетинок, дисонансом. Однак, серед заколисаної гіпнотизерами публіки, час від часу знаходяться невдоволені і, зриваючись аплодисментами та норовисто тупаючи ногами, вперто кличуть на сцену головного виконавця. Надто вже ріже слух спів усіх інших, щоб вдовольнити вибагливий смак поціновувачів виписаного в Законі високого мистецтва. І раді б на бунтівників абсолютно не зважати, однак, стаття 372 КК невблаганно нагадує, що притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину та зі штучним створенням доказів або іншою фальсифікацією “тягне” на строк від п’яти до десяти років. Тож, хоча й імпровізують, але періодично, з оглядкою на правові межі. Фактор історії теж не обійти і не об’їхати. Рано чи пізно спрямує вона свій прожектор у минуле і висвітлить усю ницість, підготовлених до судового розгляду матеріалів, а заразом поміняє місцями обвинувачувачів та обвинувачуваних.

Є два варіанти виходу з патової ситуації. Перший. Визнати помилки у виборі дороги, повернутись назад, звільнити заручників, віддати належні почесті мертвим і розпочати шлях заново, з об’єктивних, а не надуманих позицій. Другий. Продовжувати авантюру далі, встеляючи шлях новими і новими жертвами. Можливо, і відмовились би від кривавої дороги ті, хто іменує себе стражами закону і законності, якби позаду не стояв загін автоматників і з найвищого благословення не заганяв на мінне поле. Проте вибір є й за цих обставин. Досить задіяти совість, порядність і мужність. Їх, як бачимо, нема. В жодної наділеної владою особи. Тому від афери не тільки не відмовляються, її підсилюють іншою.

Ви все ще не вірите, що Олексій Пукач - душогубець Гонгадзе, котрий скориставшись незаконними рішеннями судів, в тому числі, Верховного, ухилився від своєчасної та справедливої відповідальності? - запитує Генпрокурор. Люди добрі, так він ще в травні-червні 2000 р. організував, безпосередньо стежив і захоплював журналіста Олексія Подольського! Разом з двома офіцерами спецслужби. Хіба це не доказ його вини у вбивстві Георгія? Опосередкований, звичайно, але доказ! Підозрюється чоловік в одному злочині, чому б не погодитись з тим, що він вчинив ще й інший. І поставити крапку. Екстраполяція - річ фундаментальна і навіть досить помічна. Попри ст. 3 (ч. 4) КК “застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено”. Разом з підтвердженими в суді показами обвинувачуваних - сила нездоланна. Вони також свідчення неупередженості, об’єктивності та правильності слідства, а заразом доводять, що злочин вчинено під керівництвом і “за безпосередньою участю Пукача”. Хіба за таких залізних аргументів суд може винести інше рішення, ніж призначити “відповідне покарання за вбивство журналіста”? Хіба може Феміда не виправдати сподівань головного хранителя законності, а заодно плюнути в душу народним посланцям, котрі його з завмерлим подихом слухали?

Подумаєш, записав хтось у Кримінально-процесуальному кодексі: “ніякі докази ...не мають наперед встановленої сили”, “правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом; ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину ...інакше як за вироком суду й відповідно до закону”, а до того часу особа вважається невинуватою. Генпрокурор, скориставшись доступом до нагляду за дотриманням законності, зробив для себе виняток і поєднав в своїй особі функцію обвинувачення і прийняття рішення у справі. В присутності ще одних “законників” - народних депутатів. Дивно, що вони цю правосудну новацію тільки вислухали. Логічно було б її тут же закріпити нормою закону і заявити ноу-хау на преміювання якою-небудь “Квадригою”.

Без жартів (крізь сльози, звісно), - зазначені вище вольності керівника ГПУ, вписуються в ст. 364 КК “зловживання владою або службовим становищем” і ст. 365 “перевищення влади і службових повноважень”. Належність до правоохоронної системи його провину тільки обтяжує. Хіба це не істотна шкода “охоронюваним законом правам, свободам та інтересам” окремого громадянина, до того ж безвісти зниклого, нездатного самостійно захиститися від обвинувачень? Чому досі на зухвалу сваволю Генпрокурора нема реакції ні з боку ВР, ні з боку Президента? Виглядає на кругову поруку.

Як за такої солідарної байдужості владних інституцій можна сподіватися на правозахист? Якщо вчасно не вживаються заходи “до усунення всяких порушень закону, від кого ці порушення б не виходили” спрут безкарності розростається до небачених розмірів, захоплюючи в свої безжалісні щупальця все нові і нові сфери суспільного життя. По "справі Гонгадзе" все розпочалось з невідповідної до правових норм діяльності співробітників СБУ. Ні Медведько, ні його попередник беззаконня не засудили й не зупинили. Нейтралітет зберігають парламентарі. Хоча, в будь-якій, з натяками на цивілізованість, країні, подібні дії спецслужби, стають предметом ретельного і критичного розгляду. В нас вище керівництво держави їх схвалює і відмічає відзнаками, тобто говорить “у добру путь!” А людські долі тим часом, конаючи в муках, падають додолу.

І ніщо не заважає Генпрокуророві твердити, що перезахоронення тіла Георгія теж на совісті Пукача. З допомогою підлеглих, звісно. З “подільниками” в переміщенні мертвого - неув’язка, насправді, вийшла. Олександр Медведько, очевидно, в матеріали справи не заглядав й не знає, що такого гріха, за собою, підсудні не визнали. І близько їх там не було. Хто перевозив, лише здогадалися. З трупного запаху в салоні автомобіля та обмовок, на п’яну голову, начальника, за яким, до речі, пристрасть до алкоголю не значилася. Показання ж обвинувачуваних, навіть тих, котрі визнають себе винуватими, за статтею 74 КПК, підлягають перевірці. Коли не визнають, - тим більше. Якщо ж мама Георгія запевняє, що за результатами німецької експертизи, кров на ремені машини, на якій в останню путь начебто везли її сина, йому не належить, сама висунута слідством версія події, неправдоподібна. Генпрокурор, тим не менше, наполягає. Хто ж тоді, за даними досудового слідства, все таки допомагав Пукачу? Хто ж номінований на почесне право бути його підручними? Адже, надто примітивно запевняти, що на цю непросту операцію він спромігся сам. Не генеральських рук справа - викопувати кинутих у голу землю напіврозкладених трупів.

Не має під собою підґрунтя й запропоноване Медведьком висунення вироку Пукачу за фактом вбивства Гонгадзе за аналогією, оскільки суд його провини в нападі на Подольського, ще не визнав. Одержавши 6 червня відповідні матеріали, досі не засідав. Утім, тепер процес ні до чого. Вердикт, головний прокурор, скориставшись запрошенням до ВР, вже виголосив. Без змагання між собою суддів, адвокатів і самих обвинувачуваних. Певною мірою він правий. Для чого витрачати державні гроші на постановку і разову прем’єру спектаклю із завчасно відомою розв’язкою? Попри інтригу зі спільниками екс-керівника “наружки”. Генпрокурор згадав, що оприлюднювати прізвища обвинувачуваних, якщо їхня участь у злочині не доведена і не винесене законне рішення, не можна. Як добре, що в Законі знайшлася норма, за якою, при потребі, можна сховатись! А без потреби ім’я, наприклад, колишнього керівника міліцейського Департаменту, крикнути у весь голос? Чи може щодо нього є відповідне рішення суду? Хоча б таємне? А як же бути з неподільністю єдиною справи?

Не треба думати, що прізвища обвинувачуваних по “справі Подольського”, окрім, підданого анафемі і позбавленого будь-яких громадянських прав Пукача, тримають у таємниці з позицій законослухняності. Вся справа в тому, що вже вилізло боком протиправне (на стадії досудового слідства) озвучення імен у “справі Гонгадзе” - Костенка, Протасова і Поповича. Всі охочі, передусім журналісти, в результаті власного аналізу каменя на камені не залишили від їхньої винуватості. І це - при наглухо забитих дверях судової зали. Яким би тепер не було рішення суду, альтернативна думка вже вписана в історію. Вона, воістину непідкупна і здатна, час від часу, струшувати з себе нанесену маскувальну штукатурку, неодмінно зробить переоцінку і затаврує фальсифікаторів. Вони, звісно, такою перспективою поки не переймаються.

На відміну від теперішніх наслідків надмірної говірливості, які хочеш не хочеш, треба обходити. На демарші Лесі Гонгадзе, котра вперто не бажає признати в підсудних вбивць свого сина, звичайно, ніхто не зважає. Якщо Президент стер з пам’яті обіцянку “все, що в мене є, до останньої клітини, я присвячу, щоб ця справа (Гонгадзе. - Авт.) була розкрита”, що говорити про колінопоклінну світу. Лист мами Георгія на підтримку Віктора Ющенка у жовтні 2004 р. з вдячністю Господу Богу “за те, що ви є”, з вірою у здатність “мужністю, силою та добротою” витягнути з багна “духовно знищений народ України”, мав вартість лише напередодні виборів.

Однак, пручатися стали приречені. Миколі Протасову, аби заспокоївся, як запоруку пом’якшеного вироку, довелось оформляти інвалідність. Екс-начальнику чергової частини “наружки” змушені йти на поступки, адже, за оприлюдненими Шубіним матеріалами справи (“Факти”, 23.12.05), в середині вересня 2000 р. він був у відпустці. З неї його спеціально відкликали, аби викрасти Гонгадзе. Козир слідства, таким чином, став козирем Протасова. На момент скоєння злочину він був не при обов’язках, а документів, які підтверджують відклик, звісно, нема. Навіть, якщо виключити абсурдність самої події.

Адвокат полковника Леонід Ладан, безслідно пропавши в день одного з судових засідань, знайшовся на лікарняному ліжку. І не факт, що, як особливо цінний учасник процесу, не буде задушений в обіймах інтенсивної терапії. Захисників, рівня Віктора Чевгуза, що представляв інтереси Павла Лазаренка і Бориса Пенчука, на всіх не напастися. З таким адвокатом Протасову, дійсно, рипатися буде важко. Але яких грошей це коштуватиме! Тому, врахувавши гіркий досвід попередньої кампанії, прізвища спільників по “справі Подольського” замовчують. Їхня належність до секретних підрозділів - гарантія грифу найбільшої державної таємниці на судових слуханнях. Невідомо, чи взагалі коли-небудь дізнаємось, кому, цього разу, з надією вживити, до лоба приставили роги цапів-відбувайлів.

Судячи з утаємниченості, місія не з простих. Як і самі пошуки. Треба було зібрати 110 томів кримінальної справи, допитати 1500 свідків, провести 80 судово-медичних та криміналістичних експертиз, понад 30 відтворень обстановки обставин та подій злочину у “справі Гонгадзе”, щоб на шостому році роботи, серед численних матеріалів, розгледіти ще й нападників на помічника Сергія Головатого. Мабуть, саме тому керівник Департаменту узяв у вересні “на діло” четвертого, що на прикладі Подольського побачив - трьох, аби нанести смертельну шкоду, замало. Разом з тим зрозуміло, чому слідство досі, з цього приводу, тупцювало на місці. Не було гудзя, за який можна було ту справу підчепити до справи Георгія. Рух розпочався, коли й цей злочин здогадались приписати Пукачу.

Замовників та організаторів знову ж таки ніби хтось зачарував. Невидимі й невловимі. Матеріали щодо них і Пукача виділені в окреме провадження й об’єднані зі справою із вбивства Гонгадзе. Тільки в такий спосіб можна мати хоча б якісь результати в цьому напрямі, затерти незайману білизну на карті невтомних пошуків. А заодно, пояснювати “об’єктивні причини” досі не замкнутого ланцюга. У всьому винен відсутній Пукач.

З вбивцями теж до кінця не розібралися, раз Генпрокурор заявляє про додаткові оперативно-розшукові заходи, спрямовані на встановлення об’єктивних обставин вчинення злочину. Чому, в такому разі, справу передали до суду й триває судовий розгляд? Адже, подальше розслідування означає його неповноту на стадії досудового слідства. Якщо ж врахувати, що слідчі дії треба проводити на території багатьох держав (відповідних міжнародних доручень подано понад 20), взагалі перепони до неба. Ще б Генпрокурор пояснив, на якій підставі екс-керівника “наружки” шукають по всьому світу, окрім того, звісно, аби оперативники могли, за державний кошт, шиканути за кордоном. Адже, ті сигнали, які надходять, на серйозні абсолютно не походять. Не може Пукач вільно пересуватися з однієї країни в іншу, хоча б, через візовий режим. Тим більше, що закордонний паспорт, як виявляється, вдома. Припустимо, має другий, але навряд чи з шенгенською візою. Відтак, не було його ні в Балтії, ні в інших країнах Європи, ні тим більше в США. Повідомлення звідти, якщо вони дійсно є, абсолютна фікція. Потрібна, хіба що для того, щоб виправдати нульовий результат роботи.

Утім, певний поступ все таки є. 13 доручень СБУ і МВС на проведення оперативно-розшукової роботи, передусім Пукача, влітку таки увінчалися результатом. У помешканні одного з громадян України, керівника благодійної організації, виявлено його закордонний паспорт. Під час перевірки, як сказав Генпрокурор, встановлено, що, усвідомлюючи невідворотність притягнення до кримінальної відповідальності (цікаво, коли Пукач встиг муками сумління з Медведьком поділитись?), він через знайомих працівників міліції, намагався вирішити питання щодо оформлення візи та можливого виїзду до Індії. Дати, коли свої злісні наміри генерал пробував реалізувати, в стенограмі засідання ВР, нема. Мабуть, її не виголосив і Генпрокурор. Невже вона більша таємниця слідства, ніж сам факт посягання на злочин? Окрім того, наявність документів про бажання одержати право на в’їзд до Індії ще не означає, що ця об орудка саме його рук справа. Від імені зниклого можна робити що завгодно.

З кандидатурами організаторів та замовників злочину ситуація теж неоднозначна. З одного боку, вони з самого початку головні негативні герої “справи Гонгадзе”. Заяву щодо них, яку Олександр Мороз виголосив ще 28 листопада 2000 р., слідство ретельно перевіряло і перевіряє досі. Однак, розмазати по їхніх обличчях тухлі яйця й гнилі помідори перешкоджає серпанок завіси, з-за якої їх ніяк не виведуть. Уже й руки затерпли шість років знаряддя справедливої помсти тримати. Геніальна ж логічна конструкція Олександра Турчинова “мотивів у цих людей (обвинувачуваних. - Авт.) просто вбивати журналіста Гонгадзе не було, тобто були замовники” за рамки теорії так і не вийшла.

Хіба що свого доб’ється представник Мирослави Гонгадзе Валентина Теличенко. Вона поставила собі за мету злочин, який слідчі кваліфікували як “вбивство за попередньою змовою”, перекваліфікувати на “вбивство на замовлення” ("УП", 20.02.06). Раз “результати проведеного досудового слідства говорять, що вбивство не було випадковим, - розмірковує адвокат, Пукач однозначно мав намір убити журналіста”. Це одночасно означає, що “фактично було здійснено вбивство на замовлення і люди, які зараз сидять на лаві підсудних, є співучасниками злочину”. Чому з наміру вбивства однієї особи випливає його замовний характер з боку другої, Теличенко, звісно, не пояснила. Тоді як схему “сам замовляю, сам виконую” виключати не можна. Не заперечують її й матеріали справи. Може, в Пукача була особиста неприязнь до журналіста? Наприклад, його накрила хвиля патріотичного обурення за можливу зраду Батьківщині. “Що ти робив біля американського посольства? Ти не американський шпигун?”, як запевняє Роман Шубін, допитувався він у викраденого журналіста. Щонайменше слова Ігоря Гончарова “Ці злочини здійснювались за прямою вказівкою міністра МВС Кравченка, а потім Смирнова. До цих викрадень та вбивств причетні вищі керівні особи нашої держави, які про них знали, і наш президент”, листи якого тоді видавали за святіші, ніж Святе писання, підтвердження не знайшли, більше того, відкинуті як безглузді. Навіть Шубін задається питанням, чому вбивство журналіста, навіть якщо в Пукача був такий намір, робилось так демонстративно, із залученням великої кількості співробітників, які потім стали свідками?

Між тим мотив злочину - один з трьох китів, який, за ст. 64 КПК, підлягає доказуванню в кримінальній справі. Без його з’ясування вона неповноцінна. В даному конкретному випадку від мотиву залежить, за ким буде найбільша відповідальність. Якщо за підсудними залишиться позиція, за якою вони, про намір Пукача вбити викраденого журналіста не знали до миті страти, вони підпадають під ч. 5 ст. 29 КК: за діяння, вчинені виконавцем, співучасники за відсутності їхнього умислу кримінальній відповідальності не підлягають. Провина значиться лише за тим, хто усвідомлював обставини злочину. На інших вона не поширюється. Більше того, стаття 26 говорить, що “співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину”, тобто, згідно з цим визначенням, Костенко, Протасов і Попович навіть не належать до категорії співучасників, оскільки умисності в їхніх діях не було. Звідси зрозуміла, як причина, через яку вони погодились взяти на себе провину, так і лінія їхньої поведінки на судовому процесі. Порушення ж, у вигляді дій за усною інструкцією начальника, замість письмової, не таке вже велике.

З іншого боку, є стимул бути максимально переконливими в донесенні думки, що такий умисел був у шефа. В такому разі і вовки ситі, і вівці цілі, тобто і мотив є, і спільники до нього не причетні. Якщо ж додати, що “щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину”, а також його вчинення “під впливом погрози, примусу”, або через службову залежність, пом’якшує покарання, взагалі прямо із залу суду можна вийти з-під варти. Теоретично. Практично, з огляду на обізнаність затриманих полковників з реальною суттю справи, потенційно їм жити недовго. Участь Ігоря Гончарова їм призначена з самого початку. Хіба що станеться чудо, і в цій країні таки знайдеться хоча би одна наділена відповідними повноваженнями посадова особа, яка поставить життя людей вище за політичну доцільність, коаліцію, об’єднання непоєднуваного і скаже судовому фарсу: "Досить!"

Непридатний Мельниченко

Наступна об’єктивна причина, якою Генпрокурор пояснює ступор слідства в частині організаторів та замовників вбивства - Микола Мельниченко. Максимальні зусилля працівників ГПУ, Президента України, народних депутатів, спрямовані на забезпечення його приїзду в Україну, як головного і тепер вже єдиного свідка “злодіянь” Кучми у “справі Гонгадзе”, плідною співпрацею не увінчались. Попри особисту охорону та інші заходи безпеки.

Без його ж свідчень, - скаржиться Генпрокурор, - і ні туди, і ні сюди. Всі види аналізів з “плівками” (аудитивний, інструментальний та лінгвістичні) про належність усного мовлення Кучмі, Кравченку та іншим посадовим особам говорять лише на рівні вірогідності. З іншого боку, надані для дослідження записи неоригінальні. Немає інформації про спосіб їхнього проведення, відповідно, залишається можливість монтажу або інших змін під час або після фіксації розмов.

До того ж, як на лихо, в матеріалах слідства опинились документи (результати аналізу книги обліку робіт та інших заходів в президентському кабінеті), які засвідчують, що 3.07.00, коли Кучма начебто віддав злочинний наказ Кравченку, Мельниченко в кабінет не заходив і його не відчиняв. Значить, не міг, як він наполягає, поставити і включити диктофон. Адвокат Андрій Федур, тим не менше, дивується, що Генпрокуратура, попри його клопотання, відмовила у слідчому експерименті, де екс-майор мав продемонструвати механізм звукового документування. Що корисного для теперішньої версії слідства вона б, у такому разі, зафіксувала? Лише б їй безповоротно зашкодила. Запропонований нам на віру “фокус Мельниченка” не здатен повторити не те що він сам, навіть Девід Копперфільд. За своєю фізичною суттю розтягнутий в часі запис під диваном звичайною “Тошібою” настільки неймовірний, що не піддається ні імітації, ні монтажу.

Окрім того, напрошується питання, звідки держохоронець знав, що саме того дня відбудеться доленосна розмова? Банальний телепатичний збіг бажань Кучми і Мельниченка: першого - розправитися з журналістом, другого - виконати “обов’язок офіцера” і “присягу” та задокументувати злий намір - з сфери фантастики. Натомість, цілком реальне провокування Леоніда Кучми на розмову, під час якої той озвучить ім’я Гонгадзе. Чи то в роздратованому, чи то в спокійному тоні вона формувала кістяк, на який за допомогою сучасних можливостей техніки запросто наростити все необхідне. Каталізатором стала стрілянина в одеському кафе, яке за кілька хвилин до того, відвідала особа з посвідченням на ім’я Георгія Гонгадзе. Можна припускати, що як тільки запис розшифрували й пересвідчились, що необхідні нитки канви прокладені, розгорнувся наступний етап операції - публікація в “УП” за 11.07.00. Згідно із нею, до редактора радіостанції “Континент”, з якою Георгій співпрацював, з метою розвідати інформацію про журналіста, прийшов один з працівників МВС Володимир Бернак. Надалі він - відправна точка обвинувачень на адресу міліції, її керівника Юрія Кравченка та Президента Кучми, як їхнього підбурювача.

Попри свідчення проти нього Сергія Шолоха 15 липня 2003 р., за згаданим вище епізодом і посилання на нього, як такого, хто координував процедуру стеження за Георгієм, в т. ч. в останні дні перед трагедією, в протоколах допиту офіцерів “наружки”, закладений у персону полковника тротил так і не вибухнув. Того року. Тому, що з відставкою Генпрокурора Святослава Піскуна зірвалась вся операція з усунення Кучми від влади. Проте, виключати, що це прізвище й далі “в умі”, не можна. Юрій Ключковський слушно зауважив, керівник ДОС мав заступників і навряд чи його тривалі (разом з операцією стеження кількамісячні) злочинні дії щонайменше пройшли повз їхнє око, реальніше ж, що хоча б у щось вони були посвячені. Тож повинні бути допитані. Генпрокурор удав, що в суть запитання не “в’їхав” і далі повів розмову про вже трьох відомих підлеглих Пукача.

Однак повторна концентрація головних зусиль на напрямі колишнього керівника служби зовнішнього спостереження цілком може актуалізувати позицію “Бернак”. Оскільки, той винуватим себе не визнає, долю теж, не виключено, йому підготували ту ж саму, що й іншим незговірливим. Тому відповідь на закономірне, з огляду на смерть чи пропажу ключових фігурантів справи, запитання Анатолія Матвієнка, кого третього чекає відправка на той світ задля того, щоб було на кого списати чергову зупинку в ході до організаторів та замовників злочину, напрошується сама по собі. Претендент, на жаль, є.

Досить реальний, в умовах згаданих вище правових бар’єрів на шляху до притягнення до кримінальної відповідальності фігурантів записів. І хотів би Генпрокурор виявити волю і висунути обвинувачення, на докази, на разі, спертися не може. Як би не підводили його до такого кроку соціалісти в цілому, Мороз зокрема, й ще ціла когорта зацікавлених, серед яких, найбільшу наполегливість виявляють Олександр Турчинов і Микола Томенко. Мельниченко, посилаючись на заборону Мирослави Гонгадзе та недовіру до ГПУ, надати оригінальні касети відмовляється, як і ґрунтовно та вичерпно відповісти на поставленні слідчими запитання. Вже зараз можна однозначно говорити, що цей аспект “справи Гонгадзе” заморозився до стану вічної мерзлоти. Чергова втеча екс-майора після короткого спілкування з вузькою строго визначеною групою осіб - місця для інших думок не залишає.

Проте це зовсім не означає, що “плівки” Мельниченка втратили вбивчу силу. 16 нових фоноскопічних експертиз 600 годин записів експертній установі Служби безпеки задля чогось таки доручили. Як і не просто так один із заступників голови Іван Герасимович заявив про відсутність втручання у процедуру фіксації розмов у президентському кабінеті іноземних спецслужб. Переважна їхня частина (якщо не вся) ніякого стосунку до трагедії Гонгадзе не має. Разом з тим, в основній своїй частині. є змістовно автентична, можливо, навіть оригінальна, тобто не перезаписана. Відповідний буде й висновок експертів. Можна очікувати, що його поширять й на ті фрагменти, стосовно яких зараз є сумніви.

Заодно вирішиться інша проблема - записуючий пристрій, і покази Мельниченка стосовно процедури звукового документування. Їх Україна не одержить ніколи. Значить, потребує хоча б якогось виправдання їхня відсутність, особливо за міжнародної експертизи. Хоча би до того часу, поки записи не визнають за речовий доказ. Натяки на спосіб зробив Генпрокурор. Додаткові дослідження записів цілком можуть наштовхнутися на державну таємницю, що одночасно тягне за собою причетність Мельниченка до її розголошення. Повторно відкривається відповідна карна справа. Той вже, звісно, одержує залізне алібі проти добровільного повернення на Батьківщину з великою місією - свідчити у суді. Судячи зі справ Лазаренка і Щербаня, американські адвокати у відстоюванні прав своїх клієнтів здатні творити дива. Відтак, слідство розведе руками, і скаже, що форс-мажор змушує ці фундаментальні докази обійти. Натомість є публічні підтвердження низки політиків стосовно змісту представлених на плівках своїх розмов з Президентом Кучмою. Якщо ж відповідні свідчення дасть і Президент Ющенко, для адвоката Андрія Федура записи взагалі стануть істиною в останній інстанції.

Реквієм за живими

Інтенсивна робота над усім масивом мельниченківського хламу налаштовує на думку, що в ньому збираються знайти не стільки ті перлини, що під впливом часу та обставин втратили блиск, а його відтворення - актуальність, скільки ті, що здатні затьмарити зір зараз. Логіка розвитку теперішнього політичного життя підказує, що невдовзі затребуваними можуть виявитись епізоди начебто розмов Леоніда Кучми та Віктора Януковича. Микола Мельниченко вперше їх продемонстрував восени 2004 р. перед обома конституційно обумовленими турами голосування на президентських перегонах.

Після кількох гучних анонсів (перший відбувся ще наприкінці 2003 р.) 19 жовтня у Варшаві екс-майор на пару з Олександром Єльяшкевичем на спеціально зібраній прес-конференції просвіщали світову громадськість про незаконну діяльність двох перших осіб держави, задокументованої 31 серпня 2000 р. Згідно з записами, тоді ще губернатор наймогутнішої області, поскаржився Гарантові на комуністів, котрі, взявши гроші за потрібні голосування, час від часу дозволяли собі не виконувати домовленостей: “Ми вже кілька разів обпеклись, нас вже комуністи обдурювали. Причому так: беруть гроші і роблять все навпаки....Тоді вже віри нема”. Відтак потрібен дозвіл на створення власної фракції у ВР, жорстко підпорядкованої і підконтрольної Президентові. Ціна значення не має: “Ми піднімемо ставки до стелі. Ми все одно їх (депутатів. - Авт.) вирвемо”. Передусім з комуністичного табору: “...Я грубо можу сказати, чоловік 15-20 ми звідти відірвемо, від Петі. Тобто крила ми йому трішечки підріжемо”. Позаяк амбітному Кучмі двох десятків рекрутів виявилось замало, він поставив завдання перекупити ще й депутатів від “Батьківщини” та СПУ і в такий спосіб припинити існування їхніх фракцій. Сама ж майбутня покупка особливої радості Януковичу не доставила: “Там вас годувати, гадюк (депутатів. - Авт.), усіх доведеться”, - кинув він чомусь на адресу глави держави.

Задля повнішого уявлення про моральний портрет кандидата в президенти Віктора Януковича до нього додали ще кілька зловісних, для демократичного світу, і внутрішніх релігійних фанатів, штрихів. На одному з фрагментів запису той вихвалявся методами роботи з пресою на своїй донецькій вотчині. Мовляв, журналісти у нього “вишикувані в дві шеренги”, а ті, хто відмовляється співробітничати із владою - можуть бути “розмазані по стінці”. А патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет - “покидьок”, “єретик”, “негідник”. Третя когорта потенційно обурених - підприємці. Керівник регіону просив у Президента розібратися з бізнесменом, що дозволив собі наглість не мати “даху”.

Збірка, таким чином, охопила чотири головні больові точки, подразнюючи які, "померанчева" команда збиралась одержати перевагу. Найбільшою проблемою, звичайно, були недосяжні для рук “Сили народу” і її спонсорів комуністи. Як не як, а за ними в той час, числилося 20% виборців. Потуга, аби перелом стався на користь Януковича - серйозна. Якщо ж врахувати, що рішення ЦВК, можливо, доведеться коригувати силою депутатського корпусу (що врешті і сталося), пілюлі, які провокують алергію на біло-голубе, закидали сильнодіючі і завчасно.

У 2000 р. комуністи в розмову Кучми і Януковича теж вклинились не випадково. Петро Симоненко, за його власним зізнанням, був серед тих (виглядає на те, що першим), кому пропонували бути розповсюдниками “плівок” Мельниченка. Здавалось, що образа за поразку на виборах, а тим більше на позбавлення всіх владних повноважень у ВР, зробить його в цьому сенсі, безвідмовним. Найбільше ж розходилося на масштабах симпатиків і розмірах підконтрольної йому фракції. Чи то масовістю вуличних акцій, чи то позицією під час голосувань у сесійній залі - підмога, аби вибити під Леонідом Кучмою крісло на Банковій, неабияка.

21 жовтня, відчищений від чотирирічного пилу, компромат передали главі слідчої комісії у справі Гонгадзе Григорію Омельченку і голові комітету по боротьбі з корупцією Володимиру Стретовичу. Ще один адресат - секретар РНБО Володимир Радченко. Останньому й належало шляхом негайної правової оцінки і такого ж за швидкістю, усунення з посад Президента й прем’єра відвернути загрозу національній безпеці України.

Оскільки наслідків заява двох утікачів, що з-за чужого паркану плювали на власне подвір’я, не мала, а президентство Януковича стало майже реальністю, “плівки” запустили ще раз. У тій же Варшаві на прес-конференції з промовистою назвою “Український виборчий феномен, або Вибори “по понятіям”. Відповідні аудіофайли супроводжували фотокартки героїв. Самі ж вони приязно спілкувалися напередодні президентських перегонів 1999 р. Донецький губернатор випрошував у Президента право на використання у виборчій кампанії бандитів. “Переможців не судять”, - дав відмашку Кучма. І суворо попередив підлеглого про третій тюремний за злочини на виборах, у разі свого програшу. Передавати матеріали секретарю РНБО, котрий провалив роботу першого разу, не було сенсу. Відтак їх пригрозили направити до Ради Європи, США та Росії, а також оприлюднити нову порцію записів про виборчі фальсифікації п’ятирічної давнини.

Можна тільки дивуватися передбачливості сценаристів, що попри свою волю, визначили головних політичних персонажів сьогодення, а також зуміли закласти глибинні розломи в моноліті влади. Взаємини між її складниками опоненти інтерпретують прямо за записами Мельниченка: могутні князі з роду Януковичів, перекупивши дрібніших шляхтичів з родів Мороза і Симоненка, безсоромно диктують їм свою поведінку. Ті ж, здавши свої принципи та бажання холопів, покірно йдуть у фарватері сильніших. Поки що провокація конфлікту успіхом не увінчалася. Однак якщо в авторитетному висновку записати, що потік слів на фонограмах не підтасування, а щира правда, хто зна, чи тріщини не розповзатимуться в ширину і не прорвуться на поверхню.

Особливо, з огляду на значущість записів для соціалістів і їхнє багаторічне намагання їх узаконити. Не випадатиме відмовлятися від дітища, якому нарешті надали офіційного статусу. Інакше - справедливі звинувачення в тривалому введенні людей в оману фальшивкою. І допит з пристрастям стосовно пікантної історії літа-осені 2000 р. Питання, звідки Мороз знав про стеження за Гонгадзе, якщо з Мельниченком та з його офіцерським доробком ознайомився тільки восени, не знято. Більше того, воно дійсно дає підстави говорити про навмисне приховування інформації, а, значить, сприяння смерті людини.

Ця обставина, помножена на амбіції спікера, за вмілого диригування, цілком може порушити цілісність коаліції. Правда, наразі лише по периферії й відколоти тільки частину соціалістичної фракції. Поповнення більшості позафракційними депутатами цей уламок, звісно, компенсує. Але чи надовго? Чи не зірвуться прибульці разом зі зміною напряму вітру політичної кон'юнктури? Як наприкінці 2004 р., коли “біло-голуба” крижина, загнана на тепле мілководдя, танула на очах.

Рімейк "плівок" Мельниченка, але вже з новими головними дійовими особами, не така вже утопія. Важко повірити, що Віктору Януковичу пробачили реінкарнацію на посаді, а тим більше змиряться із зупинкою дрейфу України до НАТО і від Росії напередодні вирішальної геополітичної битви, якою є президентські вибори в сусідній державі. Нахабство зі зривом грузино-українського синхрону антиросійської істерії - взагалі належить кров’ю змивати.

Тож теперішнє затишшя цілком можна трактувати як закономірну фазу неминучої бурі, прикриття для глибоко законспірованого підтягування тилів. Чого б це команді Юлії Тимошенко так ревно добиватися міжнародного розслідування записів екс-майора? Леонід Кучма, в її русі до владного олімпу, - відпрацьований елемент. Підсобити відправити його на нари, аби в такий спосіб прикрити гріх могутніх стратегічних партнерів, вона, звичайно, не проти. Як і підтримати інші ініціативи. Наприклад, прийняти сторону Грузії в конфлікті з Росією, зняти тривогу з комісара з питань регіональної політики Європейської комісії Данути Хюбнер стосовно можливого приєднання України до ЄЕП і першою серед українських політиків виразити солідарність зі Сполученими Штатами в оцінці вбивства Анни Політковської. Удар по цінностях демократії, свободі слова і праві на власну критичну думку, загрози громадянському суспільству, необхідність прийняти всі заходи для розкриття злочину - головні фрази заяви Тимошенко. Як бачимо, вони лише злегка зсунута калька з оригінального тексту Держдепу і особисто Джорджа Буша. МЗС України спохватився кинутися навздогін думці з-за океану тільки 10 жовтня, а Президент ще на день пізніше.

Однак борг, платежем красний. Альтруїзм Юлії Володимирівни тривати довго не може. Вогники ентузіазму в її очах не згасатимуть тільки тоді, коли вона побачить власну владну перспективу. Чим гучніше і виразніше будуть пробиватися голоси “Януковича і К.” з “плівок” Мельниченка, тим вона буде ближча. Якщо ж їх признає міжнародна експертиза, - доля Лукашенка українському прем’єру гарантована. А далі - апробоване на Кучмі підштовхування до політичної прірви.

Спокій, з яким нашоукраїнці полишають владну коаліцію, дає підстави підозрювати, що про націлену в її корпус торпеду вони вже знають. Висловлені і Кінахом, і Порошенком прогнози стосовно близького краху утворення - не лише мрії. А тому вчасно дистанціюються, щоб і самим не піти на дно. Поки на плаву триматимуть рятувальні кола з написом “За НАТО!”. Якщо агіткампанія матиме успіх і вдасться відбити атаку антикризовиків на засади зовнішньої політики, для висадження на берег материка "Влада" підженуть шлюпки і зустрічатимуть з оркестром. Відтак зрозуміло, чому президентський оплот не поспішає чіпляти свої вагони до вже паруючого локомотиву Тимошенко. Є шанс заправляти одноосібно, щонайменше на перших ролях. Звідси й потреба у власному тіньовому кабміні. Без кровозмішування. Однак можуть бути варіанти. Як показало голосування РБ ООН з резолюції по Грузії, запропонованою Росією, США за потреби від маріонеток запросто відмовляються, навіть від тих, кого спровокували на війну.

Що буде приводом до виходу антиурядового війська з окопів - варіантів багато. Один боєць з кличем "ура!", точніше із заголовками статей “кримінальний соратник Януковича наказав розправитися з кримською журналісткою”, вже піднявся. Ще раніше постріли лунали з боку “справи Єрохіна”. Не охолола від донесення гарячих новин з фронту “справи Гонгадзе” “Українська правда” в слідчій бригаді МВС і ГПУ вже розвідала, що затриманий водій депутата ВР Криму Олександра Мельника Микола Какуляк дає свідчення проти шефа, в т. ч. про підпал будинку кримської журналістки Лілії Буджурової на початку березня цього року. А теперішній бренд Буджурової за іменитістю явно перевищує бренд Георгія Гонгадзе зразка 2000 р. Мало що не дотягує до Політковської. Тож скандалу варто очікувати не меншого. Разом із заявами ПАРЄ, ОБСЄ, Держдепу і всіх інших стурбованих.

Те, що журналістка поки жива, не проблема. Це питання вирішується просто. Й інших противників біло-голубих серед представників преси не бракує. В окремих виданнях навіть прицілюватись особливо не треба. В кого не попадеш - опозиціонер. Опонентам ж Ющенка - вмирати тихою начебто власною смертю. Гучною хіба що тоді, коли її вдасться списати на рахунок ідеологічних однодумців. Якщо в Росії, попри завідому безперспективність, задумали за допомогою журналістки Президента вбити, то що казати про Україну, де ця зброя вже успішно пройшла стендові випробовування і рветься на потік.

Тим більше, що спротиву - ніякого. Урядовці спокійно спостерігають за наругою над правосуддям у “справі Гонгадзе”, закрили очі на можливу наявність “ескадрону смерті” в надрах СБУ, пустили до трибуни ВР перевертня Мельниченка, так і не довівши до кінця справу зі створенням відповідної слідчої комісії у ВР, склавши руки, очікують, поки Генпрокуратура вкотре за відсутністю складу злочину закриє “справу Кравченка”. З огляду на склад, не доводиться сподіватись на об’єктивність роботи відповідної Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради. Чому серед затверджених опинився Андрій Кожем’якін, котрий курував "справу Гонгадзе" в Департаменті “К” СБУ в період, коли розробляли і здійснювали операцію із затримання теперішніх обвинувачуваних у вбивстві, за зізнанням самих учасників, з грубими порушеннями закону? На його совісті й комедія із пошуками Олексія Пукача в Ізраїлі. Хіба може Кожем’якін за таких умов бути неупередженим? Швидше можна говорити про його шпигунську і деструктивну місію.

Не спійманий за руку злодій йде красти ще раз. А чому б ні, якщо по ній не лише не вдарили, а й, аби не перешкодити крадіжці, відвели погляд. Скільки невинних жертв у цій країні ще має бути, щоб наділені владою зрозуміли: ВВП, добробут, газ мають цінність тільки для живих? Байдужість до приречених на страту збільшує число мертвих. Ті, хто могли, але не відвернули від них косу смерті, за законами справедливості, ризикують потрапити в могилу самі, щонайменше політичну.

Далі буде...”

 

 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2024.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.