Національна ідея чи національна ідентичність?

Автор/джерело -  © Лариса Брюховецька, головний редактор журналу „Кіно-Театр” 

Усвідомлення національної ідентичності є онтологічною властивістю не тільки поляків – те саме можна побачити в Литві, Естонії, Чехії, в будь-якій країні постсоціалістичного табору. Зрештою, в будь-якій країні, жителі якої живуть на своїй землі й розмовляють рідною мовою. Окрім українців...

Якось мені як журналісту і головному редактору журналу „Кіно-Театр” випало бути на стажуванні у Польщі по лінії однієї з численних міжнародних програм з підтримки демократії. Вразило тоді дві речі: перша – відчутно вищий, аніж в Україні, інтелектуальний рівень періодичних видань і друге – грандіозна діяльність громадської організації „Полонія”, яка підтримувала і піклувалась про поляків, незалежно від того, в яких куточках планети вони жили. Їм слали посилки з підручниками польської мови, всілякою інформацією про Польщу і т. п.

Розповідаючи про свою роботу, працівник „Полонії” не вжив жодного слова про „національний дух” чи „національну ідею”, але реальне піклування, щоб поляк залишався поляком на будь-якій території земної кулі, було більш, аніж очевидним. Звісно, піклування про національну ідентичність поляків проявлялось не тільки і в цьому. Програми телебачення складались не із всуціль зарубіжних телесеріалів, як у нас, зусилля спрямовувались на виробництво вітчизняних серіалів з історії Польщі для різних вікових категорій.

Мій колега – відомий в нас кінокритик Януш Газда ледве викроїв годинку для зустрічі, оскільки працював редактором на одному із таких телесеріалів. Так, він, рафінований естет, не гребував працювати на масову культуру, оскільки вона сприяла формуванню національної ідентичності. В кінотеатрах ішли польські фільми, крім екранізацій класики („Пан Тадеуш” Анджея Вайди за Адамом Міцкевичем), ішли фільми, які воскресали імена людей, які уславили Польщу. Екскурсоводи в усіх, без винятку, музеях розповідали про велич королівських справ, університетські конференції були також спрямовані на це. В книгарнях Варшави я знаходила зі свого фаху (кінознавство, історія кіно) багато літератури, яку випускали поляки, в тому числі перекладаючи зарубіжні дослідження польською.

Усвідомлення національної ідентичності є онтологічною властивістю не тільки поляків – те саме можна побачити в Литві, Естонії, Чехії, в будь-якій країні постсоціалістичного табору. Зрештою, в будь-якій країні, жителі якої живуть на своїй землі й розмовляють рідною мовою.

Окрім українців. Саме їм на 16−му році державної незалежності доводиться шукати відповідь на очевидні й зрозумілі речі. Й пошуки ті засвідчують, що з власною національною ідентичністю вони мають проблеми. Більше того, замість ідентичності їм хочеться політизувати питання, і вони з більшою охотою говорять (чи заговорюють її), про „національну ідею”, аніж щось робити задля її ствердження. Загроза велеречивості довкола розуміння цього поняття виникла, як тільки з’явилась свобода слова.

Термін „національна ідея” був на часі тоді, коли не існувало України як держави. Основне, за що жертовно боролись покоління наших попередників, — здобути незалежність, стати суб’єктом історії. Національна ідея як ідеологічне і політичне завдання в Україні вже виконане. З 24 серпня 1991 року потрібно було негайно припиняти розмови і починати роботу з її реалізації. Сьогодні розмови про національну ідею (через кілька років після здобуття незалежності до цього словосполучення спритні українофоби додали присудок „не спрацювала”) видаються чимось штучним, чимось відділеним від людської суті. Зрештою, наявність цих розмов, розглядання їх як проблеми можна тлумачити і як наслідок інерції функціонування заідеологізованого суспільства під назвою СРСР.

Чому ж цей вислів актуалізується саме в Україні? Тут не обійтися без екскурсів в історію – далеку, і зовсім недавню. Екскурси зумовлені ще й особистими, суб’єктивними спостереженнями над сучасною інтерпретацією української історії. Характерно, що один і той же факт історії нерідко має протилежну інтерпретацію. У випадку України знову-таки пов’язано з відсутністю національної ідентичності. Відсутністю спільного осмислення і переживання історії країни. Чи, може, справді, особливою є територія України, що ні її науковці, ні її громадяни не можуть звести до спільного знаменника власної історії.

Проїжджаючи кожного разу через село Трипілля на Київщині, згадую сьогоднішні гарячі дискусії про те, чим є трипільська культура і чи має вона до нас, українців, бодай якесь відношення. Пам’ятки трипільської культури, відкритої археологом Хвойкою в ХІХ столітті, за півтораста років набули неабияких археологічних цінностей, а відкриття і наукова реконструкція трипільских поселень стали буднями досліджень істориків та археологів. Але самі трипільці, які мешкали 5 – 6 тисяч років тому на нашій землі й залишили по собі ті пам’ятки, якщо вірити вченим, нашими предками не були і жодного стосунку до українців не мають (це дивлячись яким вченим - прим."Аратти"). Такий вирок винесла сучасна історична наука (цікаво було б ознайомитися з таким “вироком”, бо здається нам, то - персональна думка двійко-трійки науковців, палких прихильників історичного матеріалізму та наукового комунізму - прим. "Аратти").

Справді, не залишили вони по собі реалістичних портретів, а за залишками скелетів нелегко судити, якими на вигляд були ті давні трипільці. Фахівці переконують, що були то люди, на нас зовсім не схожі (ще одне хибне ствердження, по що можна переконатися, ознайомившись із працею Сергія Сегеди, фахівця-антрополога, - “Антропологічні риси творців Трипільської культури” прим. "Аратти" ) Зате ми всі бачили скіфів, зображених на Пекторалі з Товстої могили на Херсонщині, що стала справжньою сенсацією не тільки серед вчених. „Скіфська балада” Ліни Костенко, зокрема, була написана після цього, як знайшли Пектораль. Відомості про язичницькі племена скіфів також є досить скупими: „немає дат, немає фактів голих, усе дійшло у вимірах легенд”. Але можна вірити в жахіття скіфських похоронних звичаїв, описаних різними істориками, а можна в те, про що написала Ліна Костенко про їхні вірування і звичаї –
„Звуть молодого місяцем і князем у них дівчина сходить, як зоря. Шанують предків. А зберуться разом – у них тут пам’ять замість вівтаря”.

Сонце, місяць, зорі, небо, поле, що сприймалися як живі істоти, так і дійшли до нас у незчисленних українських піснях як живі істоти. І так їх відчував, і так про них писав Тарас Шевченко більше як півтораста років тому: „Сонце сідає, небо чорніє, пташечка тихне, поле німіє…” Німіє не тільки людина, а й поле…

Національна ідентичність українця розкривається в нерозривній єдності з природою. І не вабили представників нашої нації інші землі, не бажали вони їх завойовувати, оскільки мали свою, надзвичайно цінну, заради якої нерідко доводилося платити життям: „За те поле, за село, нас немало полягло…” – відомі слова з народної пісні.

Та повернемося до історичного екскурсу просторами історії. ХІІІ століття в нашій історії як вершина могутності Київської Русі. Доньки князя Ярослава Мудрого несуть знання в країни Західної Європи, куди виходять заміж. Нижнє місто вирує ремісничим і торговим життям, верхнє – пишається численними церквами і соборами, засвідчуючи тріумф християнської релігії, яка прийшла на ці землі два століття тому. Разом з нею зникли поганські боги, прийшла освіта, чудова культова архітектура, фрески і мозаїки, розкішний одяг і чудові оздоби. Але щось було втрачено, чимось довелося розплатитись за нове щастя (то може не то були і не зовсім "поганські" боги, а свої, власні, і не все так погано було до прийняття християнства? - заув. "Аратти"). Чи не відчуттям єдності?

Війська хана Батия зупинилися на горі й перед ними постала вражаюча панорама церков і соборів гордої столиці могутньої Київської Русі. Але за короткий час від тих церков залишилися тільки руїни, а від людських помешкань – згарища…

Десь в 1980−х роках доля звела мене, зовсім випадково, в Москві з татарськими (з Казані) письменниками, які приїхали на якийсь черговий письменницький з’їзд. У невимушеній бесіді вони напівжартома і напівсерйозно подавали мені досить дивну інформацію. Наприклад, що назва „Київ” – татарського походження, бо саме їхні предки і заснували це місто. Я переконувала, що Києву як мінімум 1500 років, і дата офіційно відзначалася 1982 року, і що все, що стосується історії Києва й династії Рюріковичів досить добре досліджено і вивчається в шкільних підручниках. Проте я марно старалася – мої співбесідники залишилися при своїй думці, очевидно таку історію вони собі склали.

А ми? Що робимо, щоб світ знав про нашу історичну тяглість? Як тут знову не згадати Шевченкове „Німець скаже: „Ви – моголи”. „Моголи! моголи! Золотого Тамерлана Онучата голі”. Німець скаже: „Ви слав’яне”. „Слав’яне! слав’яне!” Славних прадідів великих Правнуки погані!”.

І досі шукаємо, сперечаємось до хрипоти – „А ми хто? Хто ми? Хто ми?! Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони? Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя? Висока віть з пракореня слов’ян?” А відповіді й досі немає…

„Кійов – то наше място,” – запевнила мене вже немолода викладачка польської літньої школи, коли почула, що живу я в Києві, у відповідь на запитання „Звідки я приїхала до Любліна?” То неважливо, що на території Люблінського замку відреставрована церква з настінними фресками ХІУ – ХУ століть, виконаними художниками з Києва. Вона мала на увазі кордони Речі Посполитої, також могутньої колись країни, велич якої й висловила, незважаючи на моє оторопіння. Але таким уже був хід історії – як не згадати (вкотре!) великого Кобзаря „Польща впала та й нас завалила”.

Ну а сюжет про Київську Русь як колиску трьох братніх республік нам послідовно впроваджували у свідомість, починаючи з уроків історії в молодших класах.

Про Гетьманщину на тих уроках не йшлося. Богдан Хмельницький возз’єднав Україну з Росією – цього і досить, а навіщо вдаватися в деталі, якщо навіть хтось і був проти цього, а, може, навіть і воював з Московією, а потім з імперією. Викреслено все це, якщо для історії СРСР це немає значення. Та й проіснувала Гетьманщина не так і довго. Бо вже після Полтавської битви для російського імператора Петра І всі українці стали мазепинцями, а отже, — зрадниками. „А Вторая доконала вдову-сиротину”, завершила руйнуванням Запорозької Січі. І край – впродовж ХУІІІ і ХІХ століть про рештки автономії України всі забули, верхівка асимілювалася, і Гоголю, наділеному геніальністю письменника, не залишалося нічого, як також асимілюватися. Хоча ні, він збагнув, що своєрідним є він у своїй національній ідентичності, а щоб „завоювати Північну Пальміру”, писав російською. І завоював, проте у цьому завоюванні довелося зректися власної ідентичності й загинути, знесилівши від марних зусиль реанімувати свій літературний геній.

То що ж виходить? Немає в нас історії? Її немає в тих, хто не хоче її мати. Або в тих, у кого грабують її, забираючи разом зі знаннями про минуле й розум, усвідомлення національної ідентичності. Українці – єдиний народ у світі, який не знає своєї історії, її не вивчають в університетах, — сумно констатував Олександр Довженко в своєму Щоденнику 1942 року (ну справді, звідки ж вона, та історія, візьметься, якщо автор з такою легкістю відкидає всі надбання дохристиянського періоду, починаючи з часів Трипілля - прим."Аратти").

Тому й стикалася я з тими дивними твердженнями, які позбавляли мене моєї історії, навіть права на неї. Замість неї – якась прірва, куди впродовж віків скидали все, що кому заманеться, й сьогодні будь-хто бере звідти те, що знову ж таки заманеться і що кому вигідно взяти, що надається для його наукової чи творчої „концепції”.

Але історія є в тих, хто її усвідомлює, хто наділений ще більшим даром – її переживати. В тому числі в образній формі. Тому „національною ідеєю” слід назвати згадані рядки Шевченка, Ліни Костенко, сотні тисяч українських народних пісень – обрядових, звичаєвих, побутових, ліричних, героїчних. У них наш світ і національна свідомість. У них життя нації та її історія. І нехай двічі журився гетьман Богдан Хмельницький в „Марусі Чурай” і в „Берестечку”, що наша історія німа. Але була в ній Маруся Чурай і її пісні той знатний воїн оцінив дуже високо. Як голос народу.

Втім, не можу оте безмірне багатство наших пісень назвати „національною ідеєю”. Слово „ідея” чомусь чітко асоціюється з епітетами – комуністична, глобалістична чи ще якась – потрібна для „усвідомленням пролетарськими масами своєї місії”, насправді для керування знеособленими масами. Знеособленими, тобто знівельованими, в тому числі й зденаціоналізованими. Спершу масовим кіномотлохом, потім електронними медіа, потім віртуальними, тобто ідеєю глобалізації. Всі ці чинники вбивають найменші спогади і про „сонце” як наш тотем, без якого не плодоносить „поле”. Знеособлена людина живе „тут і тепер”. Аби добре. Звичайно, серед способів добування благ можуть бути і розумування довкола „національної ідеї”. Чому б ні…

Мене завжди заряджало оптимізмом твердження, що нас, українців, у найтяжчі часи рятували не полководці (хоча їх, талановитих і знаних у світі, не бракувало), а генії мистецтва і літератури, такі як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Ліна Костенко. З політичними і державними діячами нам таланить менше. Навіть до ідеальних повчань Володимира Мономаха його нащадки не дослухались. Відкинули єдність – потерпіли крах і самі. Богдан Хмельницький здобув багато переконливих перемог, здавалося, мав шанс повернути Україні велич Київської Русі, але з його смертю всі військові здобутки звелися нанівець.

„Історію нашу не можна читати без брому,” – писав Володимир Винниченко, не думаючи, мабуть, що в часи ще одного історичного шансу для України, будучи одним із чільників УНР, не використав того шансу, допустився помилок, а насамперед тої самої, що й його попередники – не дбав про єдність. Але ж сьогодні вже вкотре все повторюється, й ми рухаємось, немов по зачарованому колу тих самих помилок.