Загадки “штурму” Зимового палацу

Автор/джерело -  © Борис Алмазов  

Історія більшовизму, історія більшовицького володарювання у СРСР настільки просякнута, як прийнято казати, міфами, що правда майже не проглядається. Але до чого тут термін “міфи”? Міф - це синтез дійсного й казки. А у більшовиків - суцільна брехня...

У цій статті буде більше питань, ніж відповідей, адже, не попри те, що від подій ночі 25 жовтня 1917 року нас відокремлює майже сторіччя, зрозуміло поки тільки одне: все, про що нам твердили і в чому переконували в епоху соціалізму, навіть віддалено не відповідає історичній правді.

Почнемо з назви. "Штурм - рішуча атака всіма наявними силами, незважаючи на втрати". Такий штурм ми бачили в художніх фільмах Есфірі Шуб і Сергія Ейзенштейна. Насправді нічого подібного не відбувалося. Штурм Зимового - такий же ефектний пропагандистський штамп, як і "залп Аврори", оскільки "залп - стрілянина всіма видами зброї одночасно". Гармати "Аврори", якщо б вони стрелили залпом, знесли б всю Дворцову набережну. Був один холостий постріл бакової(носової) гармати. По Зимовому били з Петропавлівської фортеці, але украй невдало і невміло.

Але повернемося до штурму. Більш непристосованої й непридатної до оборони будівлі, ніж Зимовий палац, в революційному Пітері відшукати було важко. Він відкритий для обстрілу з усіх боків, зокрема і з боку Неви, і з дахів сусідніх будинків. Але звідти ніхто не стріляв, і ніякої вогняної підтримки "штурмуючим" із дахів не було. "Штурм" підтримувало близько десятка бойових кораблів. Повіримо у версію, що "Аврора" не пішла далі за Миколаївський міст(нині - міст Лейтенанта Шмідта), побоюючись сісти на мілину. Але, по-перше, мілин в Неві зроду не було. А по-друге, чому інші судна, з меншим дейдвудом, не стали прямо навпроти Зимового? Боялися, що фарватер замінований? Нева з інтенсивним судноплавством, та ще в центрі міста, не мінувалася. Це знали всі городяни.

Легенди про те, що Зимовий готувався до оборони, не витримують навіть поверхневої критики. Зазвичай указують на штабель дров на Дворцовій, який нібито грав роль барикад. Але дрова тут зберігалися для опалювання, і якщо являли небезпеку, то аж ніяк не для нападаючих, а тих, хто оборонявся, оскільки при попаданні гарматного снаряду перетворювалися б на "вторинні снаряди" і завалили всіх, хто за ними ховався. Штабелі дров також заважали б стрілянині з підвальних вікон, якби там були влаштовані, як годиться, вогневі точки.

Гарнізон Зимового – сміхотворно малий. Рота ударниць(жіночий підрозділ), невеличке число юнкерів - їх було недостатньо навіть для того, щоб розмістити ланцюгом по периметру палацу.

Це чудово зрозуміли три сотні 14-го Донського полку - того, що в липні розігнав більшовицький заколот. Тому вони покинули палац, прихопивши з собою й дві гармати козачої батареї. І хоча Керенський в своїх мемуарах істерично звинувачує козаків в зраді, їхня присутність в палаці нічого не змінювала.

Дві гармати, навіть попри доблесть й майстерність артилеристів, були б абсолютно безкорисні. З подвір’я вони стріляти не могли. Викотити їх на пряме наведення безпосередньо на площу? Але, як виявилося, звідти ніхто не наступав. Бити з набережної по військовиї кораблях? Дві польові гармати проти крейсерських гармат головного калібру і майже сотні гармат з інших кораблів...

Зимовий з самого початку був приречений, але захопити його було все ж таки непросто, хоч би з-за розмірів. Двох з половиною тисяч матросів вистачило тільки на оточення району. Як пише Джон Рід, була субота, люди йшли в лазню, і їх дуже дратували матроси, що стояли, узявшись за руки й не пропускаючи нікого по вулицях, що поблизу палацу. У них було завдання не підпустити до Зимового підкріплення. Але підкріплення не було.

Всупереч кіношним батальним сценам штурму, де буквально вся площа покривається натовпом приблизно в 15 -20 тисяч багнетів з кожного напряму, насправді "штурмуючих" було всього від 600 до 1 000 осіб.

Вони юрбилися під аркою Головного штабу, частково на Мільйонній вулиці і в Олександрівському саду. Есерівським, анархістським і більшовицьким комісарам насилу вдавалося утримувати людей, щоб ті не розійшлися. Коли невелика частина "штурмовиків" під дією чи то агітації, чи то спирту викотилася на площу, вистачило однієї кулеметної черги - швидше за все, з балкона палацу, поверх голів, - щоб вони накивали п’ятами.

Отже ні з Дворцової площі, ні з Мільйонної вулиці, ні з боку Адміралтейства на Зимовий ніхто не наступав. Козаки, підкоряючись наказу (чиєму? хто наказав? де наказ? а адже він, поза сумнівом, був!), в 21.40 безперешкодно пішли через площу, по Невському проспекту, в казарми на Обвідний канал.

З 20 жовтня, вони були заблоковані броньовиками більшовиків, ніякої допомоги Тимчасовому уряду надати не мали змоги та й бажання...

Чого чекали нападаючі? Команди із Смольного. Командував Ленін. Чого ж чекав він? І це ще одна загадка "штурму" Зимового.

В середині жовтня 1917 року отаман Дутов в своєму інтерв'ю одній з російських газет сказав, що для захоплення влади й зміни уряду не потрібні величезні військові частини. Досить добре організованої групи підготовлених і озброєних людей. Він говорив про це, маючи на увазі козачий хресний хід. Керенський, побоюючись за свою шкіру, розводив демагогію про порятунок революції, хресний хід заборонив і тим самим продовжив своє життя в ролі "диктатора" рівно на п'ять днів.

Так от, не натовпи п'яних солдатів і матросів під кокаїновим кайфом в революційному пориві увірвалися в штаб Тимчасового уряду – в нього увійшла з боку Зимової канавки і набережної група, як ми тепер говоримо, "спецназу": 200 офіцерів-єгерів, які прибули з Фінляндії, де стояв незайманий Північний фронт, який не брав участі в боях. Ним командував донський козак, генерал Черемисов – більшовик, що прямо підкорявся Леніну.

Бойова група єгерів прибула на Фінляндський вокзал спецпоїздом. Далі на вантажівках, а може бути, й пішим маршем(відстань від вокзалу до палацу рівно 3 км.), вони дійшли до казарми комендантської роти на Зимовій канавки, де розміщувався госпіталь. Звідти частина єгерів увійшла до Зимового через засклений перехід. Побачивши направлені на них згори, з вікон казарми, рушниці, юнкери кинули кулемет на мосту через Зимову канавку, і інша частина єгерів безперешкодно увійшла до будівлі палацу через відкритий вхід Ермітажного театру. По темних залах Зимового до кімнати, де знаходилися міністри Тимчасового уряду, їх провели служителі палацу і власні розвідники, які знаходилися в палаці з ранку 25 жовтня. "Спецназівці" блокували і роззброїли юнкерів і ударниць(жіночий підрозділ). Дозволили юнкерам розбігтися. Ударниці, тримаючи дисципліну, залишилися в строю.

І тоді впустили групу "революційних трудящих". Ті спокійно пройшли повз штабелів дров в центральну браму, яка стояла розкрита навстіж. Прибулим передали військовополонених. Антонов-Овсєєнко заарештував міністрів.

Чи були боєзіткнення в палаці? жертви? Думаю, що у момент дії єгерів - ні. А ось коли під ранок вони так само непомітно, як увійшли, відбули з палацу, - ось тоді почалися інші події, про які радянські історики говорили неохоче.

Вранці почалося масове мародерство. Але для грабіжників скарби Ермітажу цінності не становили. Крали посуд, білизну, зрізали шкіряну оббивку з диванів на модні, тоді, куртки-шкірянки. До півдня у входів виставили охорону. Але вона могла захистити тільки палац. А головною метою мародерів були підвали - там зберігався запас колекційних вин. Саме вони й принаджували, штурмовиків. П'яні валялися рядами по всій Мільйонній. Поголовну п'янку вдалося зупинити кулеметами тільки через декілька днів анархістам Центробалту. Всі дорогоцінні вина вилили у Неву.

Коли в місті дізналися, що Тимчасовий уряд позбавлений влади й владу захопили більшовики, почалися демонстрації протесту, повстали юнкери. 26 жовтня більшовики розстріляли декілька студентських мітингів, всіх повсталих юнкерів й козачі роз'їзди, що залишалися в патрулях. З цього почався "тріумфальний хід радянської влади".

Вважається, що ударниць етапували в Білоострів. Відомо, що трьох, під час етапування зґвалтували матроси.

Тепер, через багато років опісля, можна тільки вигукнути: яке щастя, що штурму не було! Адже навіть невеликий бій перетворив би цю найбільшу скарбницю світового мистецтва в гору попелу...

У цьому сенсі ми повинні бути вдячні єгерям Черемисова. У іншому ж, я думаю, вони не уявляли, що творять і чим їхня професійна бойова робота обернеться для Росії...