Німці намагаються зрозуміти українців

Автор/джерело -  © DW 

Поки в Україні точаться суперечки навколо Верховної Ради та дострокових виборів, у Німеччині вийшла книга “Кольорові ігри - Україна після Помаранчевої революції”.

Її автор - колишній східнонімецький дисидент і правозахисник Вольфганг Темплін - погодився відповісти на наші запитання.

Пане Темплін, чому Ви раптом вирішили написати для німців книгу про Україну?

Йдеться про одну проблему, а саме про те, що серед певних кіл публіки увага часто носить кон”юнктурний характер. Історичні події осені 2004-го року привернули увагу до України не тільки з боку Німеччини. Весь світ тоді стежив за тим, що відбувається в цій країні. Але одноразово привернути до себе увагу не так вже й складно, значно складніше домогтися того, щоб постійно перебувати в полі зору. Це стосується передусім східної частини Європи, яка для німців все ще залишається дуже далекою. Під час подорожей до України мені спало на думку: „а чому б спеціально для німців не написати книгу, яка б розповідала про шлях, який привів Україну до Майдану?”. Мені йшлося також про роль лідерів, як на політичному, так і на громадському рівнях. Я хотів проаналізувати, що врешті-решт сталося з тими помаранчевими сподіваннями, які пов’язували з Майданом. У своїй книзі я представляю Україну також у контексті її відносин із сусідами – Росією і з Польщею. У цьому сенсі мені хотілося б, щоб читачі на Заході, які є віддаленими сусідами України, також замислилися над тим, чи не варто продемонструвати інтерес до цієї країни.

Зрозуміти, що відбувається в Україні часто буває дуже складно й самим її жителям. Як Вам - німецькому публіцисту - вдалося розібратися в усьому цьому?

Мені пощастило, що багато моїх польських друзів є справжніми знавцями України. Крім того, десь у році 2001-ому мені захотілося ближче познайомитися з іншими східноєвропейськими мовами і культурою. Для цього я кілька разів їздив в Україну. Перебуваючи в західній Україні, швидко помітив, що цього замало, аби зрозуміти всю країну. Тому вирішив відправитися й до східних областей. Для мене великим відриттям став Харків, але також і Донецьк. Під час своїх поїздок я відносно мало зустрічався з високопосадовими політиками. Мене цікавили звичайні політики з найрізноманітніших партій, але ще більше – громадянські діячі, журналісти, митці, представники неурядових організацій.

Пане Темплін, ви сказали, що побували, як на заході, так і на сході України. Ви також сприйняли її розколотою, як це часто можна почути?

Мені вона здалася неймовірно багатогранною. Під час дискусій в Україні одні говорили про єдину Україну, інші - про дві. А один з моїх співбесідників сказав, що взагалі можна говорити про щонайменше 22 різні України. Я особиство переконався, що рух за незалежність може мати міцне коріння й на сході. Хорошим прикладом тут, на мою думку, може слугувати Харків. У Донецьку ми зустріли людей, які, пишаючись своєю регіональною ідентичністю, наголошували, що вони вважають себе також українцями. На мою думку, це дуже важливі голоси. Я переконаний, що політична доля України вирішуватиметься на її сході. Західні регіони вже й без того налаштовані на демократичні принципи. Демократичні ідеали, принципи правової держави через західні регіони поширилися й на центральні області і вже почали пускати коріння на сході. І саме там упродовж наступних років вирішиться, якою бути Україні в майбутньому.

Чи не допомогла б чітка європейська перспектива прискорити процес демократизації всієї України?

Безперечно, це допомогло б. Хотілося б, щоб Німеччина виступила із такою заявою. І це не обв”язково повинна бути заява, адресована якійсь конкретній країні. Це може бути частина загальної європейської політики відносно Східної Європи. Тут велику роль могли б відігравати Німеччина і звичайно Польща. І, до речі, це допомогло б також покращити співпрацю між Німеччиною та Польщею. Я досить критично ставлюся до нинішнього польського керівництва, але політика Варшави щодо України й надалі залишається продуктивнішою, ніж політика Берліна. Отже, залишати двері ЄС відкритими було б добре як для Європи, так і для України.

Головною темою в Україні нині є дострокові вибори. Якщо голосування справді відбудеться, чи принесе це нарешті політичну стабільність і чи допоможе зробити поступ на демократичному шляху?

Я приєднуюсь до аргументів тих, хто вважає, що внаслідок дострокових виборів помаранчеві знову можуть отримати невелику перевагу. Я не думаю, що виборці, розчаровані політичними елітами, проголосують інакше. Адже сили, які підтримують Януковича, продемонстрували своє обличчя: не можна говорити, що вони прагнуть відновлення старого порядку, але певні пострадянські риси вони зберегли. З огляду на це, на мою думку, помаранчеві отримають третій шанс. Я не думаю, що дострокове голосування допоможе кардинально змінити все на краше. Але все ж таки, це буде краще, ніж постійна державна криза, дедалі відкритіші спроби позбавити влади президента. Я від самого початку сумнівався, що цей легіслативний період закіничиться нормально.