Культура півдня України під пресом сталінського адміністративно-ідеологічного контролю (20-30 роки)

Автор/джерело -  © Микола Шитюк, кандидат історичних наук, доцент 

Перехід радянської влади від економічних до вольових адміністративно-командних методів управління економікою в кінці 20-х років, відмова від демократизму в політиці вели до кардинальних змін і у сфері культури.

В ній усе більше місця відводилось ідеології та адміністративним методам розв'язання життєво важливих проблем. Вільний розвиток і творче змагання різних творчих асоціацій і груп, об'єднань і спілок стало неможливим. Зникали багатобарвність і різноманітність культурного життя. Найбільш популярними і широко вживаними офіційною пропагандою на рубежі 20-30-х років стали слова "єдині", "єдина": єдина держава, єдина уніфікована, формально наднаціональна, а фактично великодержавно-шовіністична система управління нею, єдиний план, єдина система освіти, єдина трудова школа, єдині навчальні програми, методи навчання й виховання, підручники, єдиноначальність, єдиний творчий метод, єдині творчі спілки тощо.

Адміністрування та ідеологізація сфери культури проявилися у посиленні ролі політосвіт, їхньому прагненні охопити своїм впливом і підпорядкувати всі інші установи освіти, науки, культури, культурно-творчі організації.

У перші роки радянської влади відношення до організацій товариства "Просвіта'' було доброзичливим. Але з часом тон радянських чиновників ставав усе імперативнішим. Доходило до того, що навіть святкування Шевченківських роковин треба було узгоджувати, політвиконкомівські інструкції забороняли мати в хатах-читапьнях книги М.3агірньої "Про виборче право", "Якого ладу нам треба", М. Грушевського "Звідки пішло українство та куди воно йде", Г. Хоткевича "Хто ми і чого нам треба" та ін.

Уже в 1920 році в усіх українських губерніях органи ВЦК проводили обшуки в приміщеннях товариства "Просвіта". В держархіві Миколаївської області зберігається протокол обшуку, проведеного 5 вересня 1920 року у книгарні Миколаївського товариства "Просвіта". Протокол, складений уповноваженим ЧК Синицею, свідчить, що за "наслідками обшуку були вилучені книжки контрреволюційного характеру": твори Драгоманова, видані у Швейцарії, М.Грушевського "Умови поєднання України з Москвою", А Кащенка "Про українських козаків" та молитовники, друковані українською мовою. У відповідь на прохання повернути ці безневинні видання, миколаївським просвітянам влаштували на початку 1921 року ще одне вилучення "класово-чужих книжок".

Визначаючи "класову чужість'' деяких культурно-просвітницьких організацій товариства "Просвіта", більшовицькі лідери намагалися всіляко дискредитувати їхню діяльність серед трудящих. 2 лютого 1922 року ЦК КП(б) України провів у Харкові Всеукраїнську нараду агітпропів і губполітосвіт, на якій була затверджена постанова про "організаційні форми культурної праці на селі". Учасники наради підкреслювали, що є "різні типи" "Просвіт" : навколо одних збираються хлопці й дівчата, що культивують "малоросійські гопакедії", а є й старі "Просвіти", первісного типу, які об'єднали "національно свідому інтелігенцію". Діяльність саме таких товариств виявляється у виставах і співочих вечорах, та ще з додачею книгозбірень, які конкурують із хатами-читальнями, та ще й успішно". Такі "Просвіти", відзначалося на нараді, "є вогнищем національної культури, бойовими організаціями войовничого націоналізму".

Постанова чітко сформулювала загальне ставлення більшовиків до існуючих "Просвіт": "Просвіти" вмерли, виродилися й розклалися. Але деякий час ще житиме "просвітянство", яке... може бути цілком контрреволюційне, петлюрівське, як організуюча ворожа сила, що є у зв'язку з бандами і закордонними організаціями".

Своє ставлення до діяльності "Просвіт" партійні та державні діячі в Україні пов'язували з перспективами формування Радянського Союзу - єдиної багатонаціональної держави. Вони побоювалися, що "буржуазний націоналізм" стане перешкодою на цьому шляху.

ЦК КП(б)У в липні 1922 року окреслив таку структуру політосвітньої роботи на селі: "сільський будинок" - "волосний будинок". Крім того, на селі пропонувалося відкривати хати-читапьні та "червоні просвіти". Насправді все змінили звичайними для тих часів адміністративно-командними методами: існуючу "Просвіту" волвиконком відмовлявся переєструвати, а її майно після ретельної перевірки переходило новому господареві - сільбудинку.

У Миколаєві члени "Просвіти" разом із керівництвом місцевої спілки споживчих товариств у 1920 році влаштували спільне товариство "Кооперативна українська книгарня". Мета новоствореного товариства була визначена в зареєстрованому більшовицькою адміністрацією статуті: 1) постачати своїм членам кооперативну й іншу літературу, папір та інші канцелярські товари; 2) допомагати членам товариства заощаджувати гроші, приймаючи їхні вклади; 3) допомагати іншими засобами поліпшувати добробут, духовний та національний розвиток своїх членів. Але це товариство проіснувало менше року, і в лютому 1921 року, згідно з рішенням Миколаївського міськвиконкому, майно, документи й усі справи "кооперативної української книгарні" перейшли у власність губкооператвідділу на правах видавничого підвідділу. Внаслідок цієї реквізиції майже завмерло національно-культурне життя в Миколаєві.

Така ж доля чекала й решту благодійних та культурно-просвітницьких об'єднань, яка не вписувалася в загальну схему побудови соціалізму в Україні.

Руйнування багатолітньої інфраструктури культурно-просвітницької роботи в Україні не принесло новій владі великої користі: в червні 1923 року ЦК КП(б)У перевірив діяльність усіх осередків політосвіти й виявив у всіх губерніях абсолютну політичну безграмотність сільських комуністів. Проте саме цей прошарок селянства й проводив державну культурно-просвітницьку політику: комуністи закривали "Просвіти" й церкви, із класових позицій оцінювали роботу вчителів.

Утверджувався утилітарний підхід до культури минулого, нігілістичне ставлення до національно-культурної спадщини. У першій половині 30 років мережа державних органів охорони пам'яток історії та культури, створена у попередній період, фактично перестали існувати. Органи охорони пам'яток на місцях були, або зовсім розформовані, або працювали з мінімальним штатом. Краєзнавчі товариства, залучені до охорони пам'яток, були переорієнтовані на розв'язання місцевих економічних проблем. Питання вивчення історико-культурної спадщини виключалися з переліку першочергових. Незабаром і товариства були ліквідовані. Ідеологізація сфери охорони пам'яток історії та культури привела до втрати величезної їх, кількості. Особливо постраждали ті з них, які були "ідеологічно опосередковані інтересами пасивних класів" - собори, церкви, монастирі, костьоли, а також палаци й садиби історико-культурного значення.

В. Ленін дійшов висновку, що лозунг загальнонаціональної культури є помилковий і шкідливий, якщо його не підпорядкувати завданням класової боротьби пролетаріату. "Ми з кожної національної культури беремо тільки її демократичні та її соціалістичні елементи, - писав В. Ленін, - беремо їх тільки і безумовно, на противагу буржуазній культурі, буржуазному націоналізмові кожної нації"

Ця політична теза, директивно впроваджувана в культурне будівництво, також призводила до значних втрат історичних і художніх цінностей, які були наповнені загальнолюдським змістом.

У 1929 році почалася широка реорганізація історичних та історико-краєзнавчих музеїв. Напрям їхньої діяльності визначався все тим же вульгарним соціалізмом, антиісторизмом, спробами пропагувати через експозицію музеїв основи історичного матеріалізму. Більшість пам'яток історико-культурного значення складали діючі культові споруди - монастирі, церкви, синагоги, костьоли. Саме проти них і була спрямована політика в галузі охорони пам'яток культури, яку проводив у 20-ті роки HKBС. Розпочалася кампанія по знищенню унікальних церковних цінностей. Закривали й руйнували стародавні монастирі й собори.

Зносили не тільки культові споруди, а й будівлі цивільної архітектури під приводом, що вони є перешкодою новому будівництву, величному рухові. Вважалося зайвим встановлювати проводити експертизу цінності пам'яток. Старовинні споруди культового призначення будували надто міцними, і щоб їх зруйнувати, доводилося застосовувати вибухівку, навіть гармати.

Під приводом боротьби з так званими контрреволюційними релігійними забобонами влада розпочала справжню варварську кампанію проти історико-архітектурних пам'яток, витворів мистецтва, археологічних знахідок, і це тривало аж до початку війни.

Так, у Херсоні зруйнували фортифікаційні споруди, у Миколаєві знесли бронзовий пам'ятник адміралові О. Грейгу роботи скульптора М. Мікешина, зруйнували дзвіницю собору і зняли дзвони.

В Україні тоді нищили не тільки храми, а й моделі, малюнки та фото старовинних церков, хрестів і дзвіниць, а також вишивки з хрестами. Навіть фотонегативи таких знімків відбирали й нищили їх.

Геноцид українського народу поєднувався із знищенням історичної пам'яті й культури. Як стверджує дослідник Віктор Акуленко, на території України в 30-ті роки зруйнували й перебудували понад 65 відсотків пам'яток архітектури культового призначення.

Ще в часи громадянської війни В. Ленін видав таємну постанову про поступову ізоляцію новою владою певних категорій громадян колишньої Російської імперії. За наказом свого керівника, більшовики розпочали справжнє полювання на людей. Серед жертв таких полювань були й люди, які не подобались партії прихильників марксизму-ленінізму. Це були люди, закохані в рідний край, в історію власного народу. Незважаючи на суворі роки "тріумфальної ходи" радянської влади, вони займалися дослідженням історії України, збирали старовинні речі, організовували музеї, брали участь у різних розшуках та експедиціях, захищали від знищення цінні експонати й пам'ятки історії та культури. Це були краєзнавці. Саме вони й стали більмом на очах радянської влади, вони дуже не подобались їй, і вона почала їх поступово ізольовувати й нищити.

Серед таких людей були й миколаївські краєзнавці Феодосій Камінський, Микола Лагута, Василь Фідровський, Олександр Яната.

Директора Миколаївського історико-археологічного музею Ф. Камінського органи радянської влади заарештовували двічі. У 1920 році справою займалися слідчі московської в'язниці Луб'янки.

У 1929 році, під час нової хвилі масових репресій, його знову заарештовують і засилають до концтаборів сталінсько-беріївського режиму, де він поневірявся аж до 1954 року!

Уже наприкінці 1933 - на початку 1934 року органи ДПУ УРСР сфабрикували справу так званого "російсько-українського фашистського блоку", до якого, начебто, входили співробітники музею та пам'яткоохоронних установ Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Житомира, Полтави, Вінниці, Умані, Конотопа, Бердичева, Миргорода, тощо. Слідством було "виявлено" 40 осередків організації та близько 100 її членів, які прагнули до об'єднання "всіх контрреволюційних, націоналістичних елементів, як російських, так і українських", проводили курс на "збройне повалення радянської впади, встановлення в країні націонал-фашистського ладу, активну вербовку повстанських кадрів".

Викладача Миколаївського інституту народної освіти Миколу Лагуту, автора багатьох правдивих праць з історії та археології рідного краю, органи НКВС переспівували протягом усього життя як члена неіснуючої Спілки визволення України. Після третього арешту у 1937 р. його, разом із групою вчителів Миколаєва, засуджено як "запеклого націоналіста" до розстрілу.

Помітний слід серед краєзнавців Миколаївщини запише Василь Фідровський - ректор Миколаївського педагогічного інституту. У своїх працях він висвітлював історію Миколаївщини, він створив у Миколаєві своєрідний музей історії революції. У період масових репресій В. Фідровського заарештували й розстріляли 16 вересня 1937 року.

Помітний вклад у розвиток краєзнавства й природоохоронної діяльності на Миколаївщині вніс уродженець Миколаєва Олександр Яната. Він заснував Миколаївське товариство любителів природи, журнал "Природа", доклав чимало зусиль до захисту земель Асканії-Нова. О. Яната був засуджений, він загинув у виправно-трудових таборах НКВС.

В Одеській області органи НКВС заарештували голову академічної краєзнавчої комісії С.С. Дложевського та члена комісії С.І.Цвєтка, які видавали "Вісник Одеської комісії краєзнавства" при Українській академії наук. Не судилося їм повернутися з таборів НКВС, невідомими залишилися обставини їхньої смерті та місця поховання.

Жертвами масових репресій ставали, як правило, директори музеїв, організатори та члени краєзнавчих товариств, усі, чия творча праця, демократична за своїм характером, не вписувалася в канони сталінської казарменої системи.

Тоді ж у жорна комуністичних репресій потрапили й музейні працівники. Як свідчить дослідник Р. Малиновська, до 1936 року у лабети репресивної машини потрапило близько третини працівників центральних музеїв, а загалом музеї, що підпорядковувалися Наркомосу, позбулися до того часу кожного четвертого працівника. Протягом 1929-1939 років наукові колективи майже оновились.

Масові репресії знищили цілий прошарок професійних музейників, а на зміну їм висувалися нові кадри - без відповідних знань та досвіду роботи. Це згубно вплинуло на стан музейної справи в Україні. Тоталітарний режим розправився з музеєзнавцями, які відстоювали своєрідність української культури, досліджували національну тематику. Були буквально розгромлені всі архівні установи, де зберігалися документальні пам'ятки, багатьох працівників звинуватили у співробітництві із закордонними розвідками і репресували. На їхнє місце прийшли співробітники НКВС, і головним завданням державних архівів стала допомога цьому відомству в його діяльності.

У 30-ті роки з культурного обігу були вилучені твори багатьох українських авторів. Тотальній чистці піддали бібліотечні фонди. Широкого розмаху набув процес викриття так званих бібліотечних шкідників. Суди проводилися за розробленим сценарієм: бездоказові обвинувачення, навішування ярликів, антидемократична поведінка свідків. Газети повідомляли про злочинні факти у діяльності бібліотек. Почалося вимивання книжок із бібліотек. Не завжди цей процес тривав спокійно. Деякі бібліотекарі не погоджувалися з таким безглуздям, але їх швидко ставили на місце.

Першою жертвою масового терору серед письменників Півдня України став одесит Валентин Катаєв, ув'язнений чекістами в 1920 році за "білогвардійські" вірші, що публікувалися в одеських газетах.

Тяжка доля спіткала й видатного письменника з Херсонщини, члена Миколаївського губвиконкому Миколу Куліша. На рубежі 30-х років для письменника настали важкі, трагічні часи. Його твори зазнають як політичної, так і естетичної переоцінки. Миколу Куліша роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Його починають звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності. Йому закидають, що написані ним п'єси, сповнені ідеологічних вад, зводять наклеп на радянську дійсність. Нові твори драматурга викликають виключно різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем'єри п'єси "Маклена Граса" та різкого не сприйняття вистави й твору М.Куліш доходить висновку: "Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника". Проти нього спрямовується ідеологічна кампанія, в ході якої стверджується, що з революційних позицій драми "97" Куліш перейшов на ворожі засади п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната". Це цькування привело до того, що на першому з'їзді радянських письменників у 1934 році влада офіційно закріпила за М.Кулішем статус буржуазно-націоналістичного драматурга. У виступі І.Кулика на з'їзді М. Куліш був названий митцем, "більшість п'єс якого відверто націоналістичні й ворожі нам". Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М.Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського і додому не повернувся. Слідчий Бордон у постанові на арешт писав: "Брав активну участь у роботі терористичної організації, що ставила своєю метою організацію терору проти керівників партії". Уже в постанові про початок слідства було записано, що "Куліш входив до складу знову організованого центру контрреволюційної української організації ОУН і брав участь у підготовці терористичних актів над рядом керівників партії і радянської влади".

Унаслідок допитів М.Куліш визнав пред'явлені звинувачення. Військовою колегією Верховного Суду СРСР від 28 березня 1935 року письменник був засуджений до 10 років концтаборів. На думку режиму, цього було замало, і 3 листопада 1937 року на Соловках, за постановою особливої трійки управління НКВС по Ленінградській області, був розстріляний видатний український письменник Микола Куліш.

Після того як у доповіді на XVII з'їзді ВКП(б) Сталін назвав український націоналізм "головною небезпекою", сотні й тисячі українців щодня засуджувалися до смертної кари чи до ув'язнення у концентраційних таборах,

14 листопада 1935 року бюро Херсонського міськкому компартії розглянуло справу письменника Сави Божка, звинувативши його у проявах націоналістичного ухилу, й виключило з партії. А 27 червня 1938 року Саву Божка заарештували. Уже з перших сторінок кримінальної справи (а вона досить солідна - нараховує 468 аркушів) його звинувачують у тому, що він був учасником контрреволюційної організації. Унаслідок тортур письменник визнає, що з 1936 року він є учасником терористичної організації, що мала головною метою вбивство членів українського уряду, високопоставлених партійців, щоб повалити радянську владу в Україні. На суді С.Божко робить вражаючу за своєю сміливістю заяву: "На допитах слідчий застосовував до мене методи фізичного впливу так, що я змушений був зізнатися в тому, чого не було. Вважаю це не своєю легкодухістю, а результатом примусу. Я надіявся на пролетарський суд, що тільки він розбереться у моїй справі". Справу повернули на дорозслідування. Рішенням особливої наради НКВС СРСР від 29 жовтня 1939 року С. Божка засуджено до 5 років у виправно-трудових таборах, звідки він у 1942 році добровільно пішов на фронт, закінчивши війну у Будапешті. А за декілька місяців після війни Сава Божко помер.

Пильна увага працівників НКВС до херсонського письменника Миколи Чернявського проявилася ще в 20-ті роки. У жовтні 1929 року його заарештували як представника СВУ на Херсонщині, та через декілька місяців, розпорядженням прокурора Херсона, за браком фактів його звільнили. У середині 30-х років на нього завели нову справу, в якій ретельно фіксувався різний "кримінал", давалися нищівні характеристики, та обов'язково зазначалося, що Чернявський - "активний українсько-шовіністичний діяч. Протягом довгого часу веде боротьбу з радянською владою за самостійну Україну, що виражається розповсюдженням серед населення, а, головним чином, серед учнів, ідей українського шовінізму за незалежну Україну". Рішенням трійки УНКВС Миколаївської області від 27 листопада 1937 року, Миколу Чернявського було засуджено до розстрілу.

У 1937 році загинув у сталінсько-беріївських катівнях український письменник Зорін Володимир Петрович (Веля Пащун) із придунайських районів Одеської області.

Одеський письменник Ісаак Бабель написав ряд творів, у яких схвалював діяльність чекістів. Проте в 1937 році й він був заарештований і розстріляний як ворог народу.

Проголошення методу соціалістичного реалізму призвело на практиці до нівелювання творчих течій, напрямків і шкіл, до торжества пересічних діячів. Усе, що виходило за рамки офіційного уявлення, оголошувалося буржуазним, занепадницьким, формалістичним. Із зміцненням тоталітарного режиму і зростанням порушень законності відбувся перехід від переслідування й наклеювання ярликів до прямих репресій проти відомих представників художньої інтелігенції.

Тридцяті роки - час трагічного повороту в долях багатьох людей, яких сьогодні ми шануємо як видатних майстрів українського письменства, пензля, музичної культури. У нашої нації хотіли найперше відібрати її душу, щоб потім, на тлі погибелі душі, вести мову про народження нової людини. По трупах розстріляних представників творчої інтелігенції мало піти інше життя-озброєне нелюдською ідеєю насильства, ідеєю, яка б підгребла під себе все живе в Україні, продукуючи рабів і рабство.

Найперше такий порядок не могла вітати інтелігенція, отож саме її й гнали до енкавеесівських казематів. Країну охопив стахановський темп розправ з усе новими й новими жертвами. Здавалося, радянська репресивна машина збожеволіла від запаху крові.