Все про те ж...

Автор/джерело -  © Семен Глузман, «Телекритика» 

Нам загрожує культура путінської Росії, але не культура Толстого-Достоєвського-Буніна.

Українська культура є!

Я був вразливим підлітком. Того дня я їхав в тролейбусі №4 вулицею Артема. Буденний день, пасажирів мало, на черговій зупинці до тролейбуса увійшла незвично одягнена жінка. Потім, через роки, подібний стиль жіночого одягу я побачив в будинку Людмили Семігіної. Елегантний неяскравий одяг в українських традиціях. Жінка звернулася до пасажирів з питанням, яке свідчило, що вона в цьому районі міста не орієнтується. Оточуючих шокувало не питання, а його «оформлення»: воно було задане українською мовою! Не на звичному суржику київських передмість, а сьогоденною, культурною українською мовою. Негайно відповів невиразного вигляду немолодий чоловік, відповів грубо, жорстко, образливо. Його підтримали інші, почувся мат, через одну або дві хвилини я був присутній при публічній страті словами - невідомої людини, винної лише в одному: вона розмовляла українською мовою.

Я запам'ятав цю сцену на все життя. Тому що мені було страшно. Так я дізнався, що в цьому місті, столиці радянської України, поряд зі мною, євреєм, живуть інші «недоторканні», - українці, які зберегли свою культуру і гідність. У 12 років я вже багато знав про свою країну, і про державний антисемітизм, і про «засекречений» голодомор, так мене виховували батьки.

Не знаю, хто була ця тролейбусна попутниця, не пам'ятаю її обличчя, пам'ятаю лише власне враження і сором. Я був свідком приниження безвинної людської особистості агресивним натовпом лише унаслідок її «інаковості». Через роки, ставши старшим, я зрозумів: це і є Україна. Етнічні українці, радянізовані, агресивні, люмпенізіовані, третували таку ж етнічну українку.

Господи, а ці нескінченні примітивні антиукраїнські анекдоти кінця 60-х. Їх була численна сила - тупих, злобних, таких, що розповідаються колегами-студентами, які лише вчора виїхали з українського села і старалися негайно продемонструвати, мовляв, я свій, міський, я приймаю ваші правила, я хочу бути таким же. Ймовірно, я реагував на все це емоційно, тому що і сам був «другорядним» - радянським євреєм.

Справжню, іншу Україну я побачив, на жаль, тільки на Уралі. У політичному таборі ВС 389/35. Саме там я дізнався раніше приховану від мене правду про країну, що народила мене, дізнався її історію і трагедію. Табірні «люди» похилого віку - двадцатип'ятирічні Евген Прішляк, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Степан Мамчур - стали для мене прикладом гідності в негідній, брутальной ситуації. Іван Світличний, Валерій Марченко і Ігор Калинець, найближчі мої друзі, відкрили мені висоти і ніжність нерадянської української літератури.

Саме там, в таборі, я побачив різницю в щоденній поведінці огрублених радянським життям «людей» похилого віку зі Східної України і постарілих у в'язницях не дуже грамотних селянських синів з України Західної. Дорогі мої друзі, я багатьом зобов'язаний вам, повірте, мені важко жити без вас в цій новій країні. Лише іноді, в гіркі хвилини, я в гріху думаю: «Як добре, що вони не бачать цієї своєї створеної мрії, цієї нової України.»

Збігом обставин великої історії ми знайшли свободу. І - свободи. Розпад імперії для нас, українців, виявився безкровним. Але ми все ще не навчилися користуватися можливостями вільного, незалежного від інших життя. Сьогодні ми живемо в країні, де громадянин, що вкрав мішок картоплі, отримує в суді покарання у вигляді п'яти років життя у в'язниці, а інший громадянин, що вкрав завод або тисячі гектарів української землі, стає членом Верховної Ради або високим чиновником президентського Секретаріату. І це відчуття гострої несправедливості турбує в абсолютно рівній мірі і жителя Галиччини, і донецького шахтаря, і київського вчителя. Турбує в набагато більшій мірі, ніж свідомо актуалізована аморальними політиками мовна проблема. Щиро вважаю: проблема нашої, вже тотальної, корупції, у тому числі і в так званій судовій владі, набагато небезпечнішої для нас, ніж неприхована антиукраїнська діяльність всіляких «російських партій».

Декларований вголос «патріотизм» не є міра професійної спроможності того або іншого політика. Не можна оцінювати в різних шкалах діяльність народних обранців Юхима Звягільського з Донецька і Миколи Жулинського з Києва. Але, без сумніву, слід оцінювати і фіксувати зростання особистого капіталу тих, хто нашими з вами виборчими голосами вступив в ложу захищених від кримінального переслідування «лідерів нації». Для мене в цьому сенсі депутат Борис Колесніков з Донецька мало відрізняється від депутата з Дніпропетровська Юлії Тимошенко.

Повертаюся до проблеми мови. Упевнений в одному: агресивним біснуванням наших «професійних українців» цю проблему не вирішити. Більш того, сучасній Україні загрожує не засилля другорядної російськомовної літератури, а відсутність письмової культури як такої. Радянська влада, яка по-садистськи знищувала українське село, в останні десятиліття свого існування намагалася хоч якось вирівняти можливості сільських дітей. Тоді працювали бібліотеки, продавалися книги. А що зараз? Порожнеча безкультурності. Сумно, але саме незалежна українська держава (тобто ми з вами всі разом) зробила все можливе для того, щоб сучасні нам Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус не стали культурними людьми. У них немає такої можливості. Ми з вами всі разом позбавили їх майбутнього.

Нам загрожує культура путінської Росії, але не культура Толстого-Достоєвського-Буніна. Нам нічого протиставити культурі його величності мату! Зрозуміло, окрім декларацій і вічного пошуку зовнішнього ворога.

Від "Аратти". Мусимо не погодитися з останнім реченням шановного Семена Фішельовича. У нас є що протиставити, але це не є результатом діяльності державних програм і ідеології. Українська нація, її етнос, культура, те, що породило Стуса, Дзюбу і Світличного, живі, і ми намагаємося себе зберегти. Попри намагання все ще не до кінця української держави...