Держава, духовність, добробут

Автор/джерело -  © Борис КОРПАН, Ярослав ЗАБРОВАРНИЙ, Мирослав НАГІРНИЙ 

Український економіст світового рівня Туган-Барановський окреслив просту формулу процвітання нації – добробут і культура. Про те, що ця формула прийнятна для України, говорить і недавня історія, свідками і творцями якої було нинішнє покоління.

Вступні зауваги

Починаючи з кінця вісімдесятих років ХХ століття в Україні не втомлюються повторювати слова „Боже нам єдність подай”. При цьому лідери політичних сил, експлуатуючи потребу єдності нації, роблять щось зовсім протилежне. Якщо проблема буде вирішена, то про що можна буде говорити, щоб прикрити намагання досягнути приватних цілей у політиці. Єдиний народ важко буде грабувати.

Один „лідер-народник” так довго повторяє про єднання (об’єднуйтесь навколо мене, але неясно задля яких ідеалів), що вже всіх заєднав (скажи дурневі поклони бити, то чоло розіб’є). Видно щось з того має, або просто не вистарчає розуму задуматись, чому стільки років його не слухають.

Український економіст світового рівня Туган-Барановський окреслив просту формулу процвітання нації – добробут і культура. Про те, що ця формула прийнятна для України, говорить і недавня історія, свідками і творцями якої було нинішнє покоління.

Смію стверджувати, що 1989-1991 роки були апофеозом єднання української нації. Згадаймо живий ланцюг 22 січня 1990 року. Тоді у єдиному пориві взялись за руки мільйони українців, незалежно від політичних переконань і віросповідання. Референдум 1 грудня 1991 року дав ще більш вражаючий результат (якого не сподівались найбільші оптимісти) – понад 90% українців проголосували за Незалежність.

Що рухало народними масами у цьому пориві? Таким рушієм стало прагнення жити у своїй державі вільним і заможним життям.

Чому ж тоді політичні лідери не виробили простої і зрозумілої для народу моделі держави?

Не було у нас справжніх політичних лідерів, а були вихідці радянського совкового суспільства, для яких власні інтереси були первинними, а суспільні – вторинними.

Сильною і стабільною є держава, у якій гармонійно поєднуються інтереси всіх верств народу (за винятком злочинних та асоціальних елементів). Цього можна досягнути за умови, що добробут чиновника буде напряму залежати від добробуту народу, не буде надто великого розриву у рівнях найнижчих і найвищих доходів громадян та неможливо буде скористатися незаконно нажитою власністю.

Українська Україна – як цього досягнути

Російський письменник Михайло Булгаков у книзі „Біла гвардія” із захопленням описує вступ Української Галицької Армії у Київ. Він віддає належне вишколу галичан і їхній внутрішній переконаності у сповідуваних ідеалах. Але при цьому письменник стверджує, що ці ідеали (Україна без хлопа і пана) є недосяжними.

Чи був правим Булгаков, чи це тільки обставини того часу завадили українцям зреалізувати свої мрії?

Прописною істиною є твердження, що господарем є той, хто розпоряджається власністю. І тому щоб розібратись, чому держава Україна не є українською, необхідно вияснити, хто на сьогодні є господарем у державі і чому, а також що необхідно зробити, що господарями в Україні були українці.

В чому суть системи економічних стосунків, які були в Україні до здобуття Незалежності? Чи змінилися ці стосунки після 1991 року?

Загальну схему грошових потоків у радянський період російської окупації і після досягнення Незалежності можна окреслити наступним чином.

Держава (комуністичний чиновник), як власник підприємств, вилучала всі кошти у підприємств і розпоряджалася ними на власний розсуд. Громадянам виплачувалася мізерна зарплата, якої вистачало на убоге животіння.

Господарем є той, хто розпоряджається майном і коштами. Отже, господарем у державі був чиновник, бо в його руках були кошти і майно. Народ був усунутий від управління господаркою і грав роль „робочої сили” (чи, офіційно, трудових ресурсів).

З отриманням Незалежності ця схема залишилася практично без змін. Тільки тепер власністю розпоряджається не тільки чиновник, але і власники підприємств, які шляхом різних махінацій і незаконних оборудок забрали у власність майно, яке створювалось працею багатьох поколінь українського народу і яке їм не належить та і не повинно належати. Причому власниками підприємств і чиновниками є в основному неукраїнці, оскільки представники корінної нації не мали і не мають доступу до майна і коштів. Народ і надалі усунутий від управління господаркою і відіграє роль „робочої сили”.

Сьогодні влада планує забрати у народу ще і землю. Громадян лякають великим податком на землю і одночасно планується прийняття закону, який передбачає вільний продаж землі. Гроші знаходяться в руках у неукраїнців, а отже і земля опиниться в чужих руках. Тобто українці втратять все – і майно і землю.

Чомусь у Голландії немає приватної власності на землю, а в радянські часи вона (Голландія) мала об’єм експорту більший, ніж „могутній” Радянський Союз. Там земельні стосунки врегульовані і стабільні. Найкращу у світі українську землю необхідно здавати в довгострокову оренду (50 років) з правом успадкування землеволодіння, а не продавати всіляким шахраям і неукраїнцям. При здачі в довгострокову оренду держава (представник корінної нації) має можливість контролювати цільове і ефективне використання землі як власник (орендодавець).

Чи може бути мова про українську суть держави Україна при тому, що кошти, майно і земля перебувають в руках у представників некорінної нації? Однозначно ні. Від української України залишаться тільки гімн, синьо-жовтий прапор і тризуб. Та й чи надовго?

Далі чекаймо серйозних потрясінь у державі, бо не будуть 90% громадян терпіти такий стан справ. Тоді „старший брат” допоможе нам навести порядок.

Виходи з такої ситуації необхідно шукати у зміні грошових потоків у державі.

В цій системі підприємства сплачують у бюджет невеликі платежі (екологічні і т.д.). Основна маса коштів сплачується у вигляді зарплати працівникам підприємств та бюджетних установ, пенсій - пенсіонерам, та допомог - іншим громадянам, які перебувають на утриманні держави. Громадяни, отримавши на руки великі кошти, матимуть змогу на свій розсуд ними розпоряджатися (споживати, забезпечувати медичне, пенсійне і т.д. страхування). Бюджет формуватиметься, в основному, за рахунок оподаткування споживання (податок на доходи громадян, податок з продажу).

У цьому випадку основною масою коштів розпоряджаються громадяни. Якщо врахувати, що понад 80% громадян є етнічними українцями, то саме українці, як основні розпорядники коштів, стануть господарями у державі Україна.

Звільнені від щільної опіки держави підприємці забезпечать робочими місцями працездатних громадян. Не буде потреби виїжджати за кордон у найми.

Оскільки, як було сказано вище, українці складають основну масу громадян у державі, вони поступово стануть переважати чисельно і серед власників підприємств, оскільки доходи громадян різко зростуть.

Такий спосіб розподілу коштів і майна на користь основної маси громадян не призведе до соціальних потрясінь і конфліктів, він буде вигідним і для найманих працівників, і для підприємців. Невигідно це тільки кримінальним елементам і шахраям.

Яким чином можна зреалізувати таку систему господарських стосунків у державі?

Історичний екскурс

90-ті роки ХХ століття підвели риску під існуванням „червоної імперії” СРСР. Хоча це не стало кінцем існування Російської імперії як такої. Ослаблена, без України, вона все ще продовжує тримати в ярмі і стримувати розвиток багатьох націй і народностей. Зрештою стримується розвиток і самої російської нації.

Але кінець імперії є невідворотним. Таке державне утворення не має історичної перспективи і права на існування.

СРСР розвалився тихо, без великих військових конфліктів. Що стало причиною „тихого кінця” такої грізної колись імперії. Адже аналогічний процес у колишній Югославії приніс багато горя підневільним народам.

Цьому було декілька причин, але головною причиною була господарська неспроможність радянської системи. Виникає закономірне питання, чи була ефективною радянська господарка на початку створення і в період розквіту СРСР?

Впродовж всього періоду існування радянська система була неефективною і неспроможною, але не було зовнішніх чинників, які би дестабілізували ситуацію в державі. Народи СРСР були не в змозі скинути злочинний комуністичний режим, який нечуваними репресіями і терором тримався при владі.

Такий зовнішній чинник з’явився з обранням Президентом США Рональда Рейгана. Розуміючи, що збройна конфронтація з ядерним монстром призведе до загибелі людства, американський лідер зупинив свій вибір на перевагах ринкової господарки.

Для отримання значної переваги у фінансових засобах ведення „холодної” війни була запроваджена нова система оподаткування. Оподаткування виробництва замінили оподаткуванням споживання. В результаті введення нових господарських стосунків були отримані колосальні кошти, які були використані для ведення гонки озброєнь. Убога радянська господарка не була здатна щось протиставити такій стратегії і СРСР почав розвалюватись на очах. Спроба Генсека КПРС Горбачова щось змінити в радянській системі тільки пришвидшила процес. Відсутність приватної власності в СРСР стала причиною відносно мирного розвалу імперії – не було за що боротись.

Аналіз економічних стосунків в Україні в період Незалежності 1991-2006 рр.

Безкровне досягнення Незалежності Україною у 1991 році застало українські керівні кола та опозиційні політичні сили зненацька. Старі керівники не вміли працювати без вказівок з Москви, а нові політики не мали знань і досвіду державної служби. Був знайдений найпростіший вихід - копіювання рішень московської влади у політичній і економічній сферах.

Таке сліпе копіювання не могло принести користі нації, оскільки ментальність українців і росіян є абсолютно різною – росіяни тяжіють до централізованої системи державного правління (отже, до деспотії), а українці в основній масі сповідують демократичні цінності.

Період з 1991 по 2004 роки був часом повільного скочування України до диктатури. Помаранчева революція 2004 року зупинила цей процес і показала, що російський варіант в Україні нежиттєздатний.

Завершення президентської виборчої кампанії в Україні 2004 року, яке отримало назву Помаранчевої революції, ознаменувало собою важливий етап у розвитку української нації. Вперше за роки Незалежності проросійські настрої та політична спекуляція ними не стали домінуючими в українському суспільстві.

10 років перебування при владі Леоніда Кучми були періодом протиборства двох полярних напрямів: проросійського і прозахідного. Перемога відверто бандитської влади, яку уособлював Янукович, означала б для України початок нової руїни і зупинила би розвиток нації на невизначений період.

Але нація вистояла в протистоянні з силами зла. Ці події носили радше стихійний характер, а не були результатом цілеспрямованої діяльності національно зорієнтованих сил. Тобто суспільний розвиток випередив розвиток політичних сил, які сповідують українську ідею.

Мільйони українців, які стали рушійною силою революції, це активні люди з невеликим і середнім достатком, які побачили смертельну загрозу для себе і своїх дітей і готові були іти до останнього, щоб цю загрозу відвернути.

Віктор Ющенко зумів об’єднати для перемоги дуже різні політичні сили: від соціалістів до націоналістів. Але знову від соціалістів звучать спекуляції на тему надання російській мові статусу другої офіційної мови, незрозумілою є економічна модель, яку збирається формувати нова влада, ряд інших ключових питань суспільного розвитку залишаються невизначеними.

Розмови про чесність і прозорість влади, про люстрації та інші політичні декларації не можуть бути ідеологічною основою для розвитку української нації.

Помаранчеву революцію часом називають боротьбою мільйонерів з мільярдерами, в якій перемогли мільйонери. Це так тільки частково. Скоріше це була боротьба мільйонів з мільярдерами. Ті мільйони українців, які стали рушійною силою революції не були мільйонерами, а саме від них залежав успіх чи неуспіх у цій боротьбі.

Передумовою формування цих сил, які перемогли режим, став Указ Президента України 1998 року про систему спрощеного оподаткування, який дав легальну можливість займатись економічною діяльністю великій кількості людей. Таким чином результати виборів відображають картину розвитку основи сучасного суспільства – дрібного і середнього власника.

Нова влада на чолі з Президентом Віктором Ющенком отримала великий кредит довіри. Але не маючи свого бачення побудови економічних стосунків у державі, примудрилася змарнувати цю довіру за якихось півтора року. На виборах 2006 року лідерами стали Партія регіонів на чолі з Януковичем і Блок Юлії Тимошенко.

Ні Партія регіонів, ні БЮТ не запропонували виборцям нічого нового. Вони спрацювали на протесті проти втрати надій і сподівань, яких не виправдав Віктор Ющенко з командою. Ідеологічно три політичні сили (Партія регіонів, БЮТ і Наша Україна) є близнюками – вони сповідують ліберальну ідеологію, в якій немає місця українцям, оскільки вони не володіють і не розпоряджаються майном і фінансами в Україні. У протиборстві цих ідеологічних політичних близнюків з невідворотністю гільйотини переможе донецький клан, оскільки він має нагромаджені матеріальні ресурси, не переобтяжений моральними устоями, нахабний і не зупиняється ні перед чим.

Отже, без кардинальної зміни економічних стосунків виникає реальна загроза нового поступового сповзання у прірву диктатури.

Дрібний і середній власник за своєю суттю є патріотом своєї землі, оскільки він прив’язаний до середовища, в якому живе і працює. Для нього зміна місця перебування, середовища, традицій, способу життя є достатньо болісною.

В той же час представники великого капіталу (в основному неукраїнці) доволі слабо прив’язані до певного місця і середовища, їм легше змінити місце перебування, вони є носіями космополітичного світогляду. Оскільки з отриманням Україною незалежності доступ до фінансових і матеріальних ресурсів зберегли представники колишньої колоніальної адміністрації, то великий капітал опинився в руках неукраїнців.

Такий розвиток подій (Помаранчева революція) в черговий раз наочно підтвердив правильність і життєву силу націоналістичного світогляду: пріоритет нації і родини, власна держава, опора на власні сили, опора на дрібного і середнього власника – тобто національної і соціальної складової ідеології.

Українська нація сьогодні вже не є нацією в основному хліборобів. Українська складова міського населення суттєво виросла не тільки чисельно, але і в своїх настроях. Це розширило базу націоналістичного руху, зробило її загальнонаціональною, на відміну від 40-50-х років минулого століття.

В таких умовах надзвичайно важливим є питання розробки чітких і зрозумілих для народу ідеологічних орієнтирів, які необхідно запропонувати в сучасних умовах, тобто, існує нагальна потреба модернізувати соціально-економічну складову націоналістичної ідеології відповідно до сучасних умов. Така модернізація зробить зрозумілими і близькими для широкого загалу українського суспільства основні засади націоналістичної ідеології, дозволить осмислено впроваджувати ці засади в життя і створить якнайширшу підтримку національній ідеї по всій території України.

Практична реалізація нових економічних стосунків

1. „Українська” влада не зуміла перебороти спокусу керувати всім і вся. Тільки за радянських часів це робилося адміністративним шляхом та супроводжувалося державним терором, а після 1991 року – комбінованим способом – адміністративно-фінансовим. Впровадження нових стосунків у господарці супроводжувалось запровадженням фінансових важелів втручання держави у діяльність суб’єктів підприємництва. Основними такими важелями стали податки на додану вартість і на прибуток підприємств.

Оподаткування виробництва дозволяє державі через контролюючі органи втручатись у діяльність підприємств і диктувати їм свої умови роботи. Але це суперечить свободі господарської діяльності і здоровому глузду. Як, зрештою, і інтересам нації, адже тільки вільна і невимушена воля вільної людини здатна найефективніше організувати господарську діяльність з найвищою вигодою.

Українська податкова система скопійована з російської і значною мірою подібна до західноєвропейської. Наголос робиться на оподаткуванні виробництва, а не споживання. Якщо в Європі ця система відлагоджена і працює чітко, то на пострадянському просторі з його совковою ментальністю вона проявляється гидко, з жахливими зловживаннями, корупцією, казнокрадством.

2. Закон України про систему оподаткування передбачає загальнодержавні та місцеві податки і збори. Першим в переліку загальнодержавних податків і зборів значиться податок на додану вартість (ПДВ).

ПДВ є податком, який стримує виробництво. Він був введений в Європі у зв’язку з бажанням регулювати перевиробництво. Суть його полягає в наступному: виробник продукції чи послуг мусить сплатити податок ще до того, як він отримав кошти за свою продукцію (послугу). Надходження грошей за продукцію чи послугу дуже часто затримується, отже виробник мусить призупинити виробництво, оскільки обігові кошти він віддав державі. Крім того, сам закон про ПДВ є складним і заплутаним і виробник витрачає багато дорогоцінного часу на оформлення звітності. Помилки при цьому неминучі, особливо для малих і середніх виробників.

На адміністрування збору ПДВ витрачаються значні кошти (утримання податкових інспекції, міліції), цей податок є джерелом кримінальних оборудок і в кінцевому підсумку ефект від справляння такого податку низький. Звідси і постійні проблеми з виплатою зарплати працівникам бюджетної сфери, невиконання бюджету і т. ін.

Чи був сенс вводити податок, який гальмує виробництво в Україні в період економічного спаду, масового безробіття? Це питання до автора цього “проекту” Віктора Пинзеника. Необхідно відзначити, що була також інша думка. Володимир Пилипчук пропонував ввести податок на продаж.

Цей податок відрізняється від ПДВ тим, що сплачується за фактом отримання коштів від продажу продукції (послуг). Таким чином підприємство не душиться державою на стадії виробництва.

3. Наступним складним для виробника є податок на прибуток підприємств. Цей закон є важким для виконання, оскільки містить багато положень, які регламентують процес виробництва і часто є суперечливими. Складність і заплутаність цього закону призводить до того, що виробник витрачає багато часу і зусиль для складання звітності, допускається механічних помилок. Цим віртуозно користуються податківці, оскільки мають право контролювати складові собівартості робіт і послуг, підставовість віднесення тих чи інших витрат на собівартість продукції.

Формування нових стосунків у господарській сфері

Загальні міркування

1. При формуванні соціально-економічної складової ідеології необхідно виходити із засадничого положення, що вищою метою політичної діяльності є добро української нації.

Інтереси української нації можуть бути забезпечені за умови дієвої системи влади, громадянського миру в Українській державі, гармонійних стосунків між державою і громадянином, високих стандартів життя громадян (як духовних, так і економічних).

Податкова система поряд з системою моральних цінностей, політичною системою, системою соціального забезпечення та відносинами власності є одним зі стовпів держави. Від того, наскільки ця система відповідає ментальності та інтересам нації, залежить громадянський мир і внутрішня єдність суспільства, стосунки держави і громадян.

Для того, щоб гармонізувати стосунки між державою і громадянином, необхідно знайти спосіб узгодити інтереси окремої особи і держави. Таке можливе тільки тоді, коли наповнення державної скарбниці буде прямо залежати від добробуту громадян, тобто від рівня споживання в суспільстві.

Отже, найбільш природнім і вигідним для громадян і держави є оподаткування не виробництва, а споживання.

В чому полягають переваги оподаткування споживання перед оподаткуванням виробництва? Для аналізу необхідно прийняти за основу, що серцевиною господарського життя в державі є виробник. Отже для забезпечення ефективного функціонування господарки необхідно забезпечити найбільше сприяння розвитку виробництва і звести до мінімуму адміністративне втручання держави у процес виробництва.

При оподаткуванні виробництва держава має важелі впливу на процес виробництва. А, як відомо, чиновник є не виробником, а розпорядником ресурсів, а, отже, не здатен розуміти потреби виробництва. Він є чужорідним тілом у цьому процесі і не може сприяти покращенню господарського клімату. Крім того, при такому стані справ добробут держапарату не залежить від рівня добробуту народу, тобто свого роботодавця.

Ситуація різко міняється, коли оподатковується споживання. Держапарат стає залежним від рівня споживання народу і, таким чином, стає природнім виразником інтересів народу. Відбувається перехід від примітивної демагогії „захисників інтересів народу” до реальних економічних дій в інтересах народу. Звільнене від опіки держави виробництво починає розвиватися швидкими темпами, забезпечуючи робочі місця, збільшення зарплат (це стимулює держава, оскільки податки від доходів громадян надходять у державну скарбницю), збільшення споживання і пришвидшений обіг капіталу.

В результаті росте добробут народу, збільшуються фінансові надходження у державну скарбницю, росте зарплата держслужбовців, з’являються значні можливості для вирішення суспільних потреб.

Важливим елементом суспільних стосунків є порядок формування фондів соціального захисту. На сьогодні в Україні ці фонди формуються шляхом відрахування з фонду зарплатні і нарахування на цей фонд. Отже, їх формують тільки з облікованої зарплатні, а використовують практично всі. Така ситуація призводить до надмірного навантаження на фонд заробітної плати. Як результат – виплата не облікованої зарплатні „в конвертах” (поза касою підприємства), а, отже, зменшення відрахувань на соціальні потреби.

Це невигідно і роботодавцям і працівникам. Якщо формувати персоніфіковані соціальні фонди з фонду оплати праці, а солідарні – за рахунок оподаткування споживання, то різко зменшиться навантаження на фонд зарплатні і зникне потреба приховувати реальні виплати працівникам.

Важливим фактором соціальної стабільності в державі є помірна диференціація доходів громадян. Надто велика різниця в доходах (в десятки і сотні разів) призводить до соціальної напруженості і, в кінцевому підсумку, до послаблення держави.

Введення прогресивного податку на доходи громадян дозволяє регулювати диференціацію доходів у бажаних для суспільства межах (прикладом ефективності такого підходу є Канада, скандинавські країни і т.д.).

Подання щорічної декларації про доходи і видатки у поєднанні з визначенням мінімальних стандартів життя та з обов’язковим безготівковим розрахунком за покупки, які перевищують певну обумовлену законом суму, дозволить остаточно легалізувати доходи і витрати громадян, оскільки перевищення витрат над доходами буде фіксуватись на банківських рахунках громадян. Це дозволить вивести фінансові потоки з тіньового обігу і знизити до прийнятного мінімуму рівень корупції.

Загальна схема грошових потоків у цьому випадку буде наступна:

Податки і обов’язкові платежі

Фактично можна ділити системи податків за ознакою бази оподаткування. Оподатковується виробництво – одна система оподаткування і результат один, оподатковується споживання – і картина зовсім інша. Деталі цих підходів залишмо спеціалістам. Нам, як політикам, важливо розібратися в суті питання і визначитись з принциповими підходами.

Теперішня українська податкова система на сьогодні, вичерпавши свої можливості, стала гальмом розвитку нації.

Податок на продаж (реалізацію) відрізняється тим, що сплачується за фактом отримання коштів від продажу продукції (послуг). Таким чином підприємство не душиться державою на стадії виробництва. Національним і державним інтересом є максимальний розвиток виробництва, збільшення надходжень до державної скарбниці і вирішення соціальних проблем. Надходження до державної скарбниці повинні складатись з відрахувань від споживання, а не від виробництва. Втручання держави у процес виробництва має бути мінімальним. Сплата податків відбувається при отриманні зарплати і витрачанні коштів на споживання. Держава стає зацікавленою у збільшенні доходів громадян, бо вона живе з цього. Приймаються закони про збільшення мінімальної погодинної оплати, запроваджуються жорсткі санкції до власників підприємств, котрі не виплачують зарплати.

Що стосується виробництва, то тут підганяти не треба, оскільки його організацією займаються найініціативніші члени суспільства. Громадяни країни, яка застосовує таку податкову систему, стають економічно незалежними і з великою повагою ставляться до своєї держави. Вони стають переконаними патріотами.

Система оподаткування повинна бути стимулюючою. Кожен вид податків повинен заохочувати до ділової активності. Податок повинен стимулювати ділову активність та споживання.

Розглянемо це на прикладах. Немає плати за землю – і вона стоїть пусткою у нерозпорядливого господаря (подивіться на наші зарослі бур’яном землі). І сам не гам, і другому не дам. Немає податку на нерухомість, і по всій країні з’являються будови, які ніким не використовуються. Держава не має основних надходжень зі споживання, і їй байдуже, який рівень добробуту громадян. Тобто на словах чиновники навперебій плачуться над важкою долею громадян, а насправді займаються злодійством, корупцією і забезпеченням майбутнього свого і своїх дітей.

Закон про податок на доходи громадян визначає перелік товарів і періодичність, з якою їх можна купувати, щоб знизити відрахування в бюджет. Стимулювання споживання призводить до росту виробництва.

Громадяни тримають свої заощадження в цінних паперах компаній і отримують дивіденди на них. Поки ці кошти не виплачені, вони не підлягають оподаткуванню і тримачі акцій нагромаджують капітал. Але коли вони захочуть отримати дивіденди, тоді необхідно сплатити податок.

Громадяни в розвинутих країнах із зарплати відкладають собі заощадження у різні соціальні фонди. Нагромадження коштів у цих фондах відбувається з врахуванням інфляції та нарахуванням прибутку у складних відсотках. Ці фонди там є поважним чинником економіки. Кошти цих фондів вкладаються у нерухомість і стають соціальною гарантією для мільйонів громадян. Ці кошти захищені від інфляції і є надзвичайно вигідним вкладенням капіталу. Нікому не спаде на думку виплатити зарплату “чорними” грішми, тобто поза касою підприємства.

Ця система логічна, проста для розуміння, відповідає інтересам загалу громадян і служить громадянам. У цій системі держава займає місце слуги народу.

Важливою рисою цієї системи є те, що сплата податків легко піддається комп’ютеризації. Це виключає з процесу людський фактор і забезпечує невідворотність сплати податків.

Система забезпечення соціальних виплат в Україні сьогодні зайшла в тупик. Це пов’язано з наступним: соціальні виплати прямо залежать від рівня зарплат. Рівень зарплат є низьким, відсоток працездатного населення падає, а отже і відрахування на соціальні потреби стають важким тягарем при виплаті зарплати. Це призводить до необлікованих виплат зарплатні.

Вищеописана податкова система дозволяє розірвати це замкнене коло. Зменшення навантаження на виплату зарплатні призводить до росту рівня споживання населення. Різко зростають збори податку на продаж, який стає джерелом надходження коштів у солідарні соціальні фонди. Ріст зарплати дозволяє громадянам збільшити заощадження у пенсійний та страхові фонди. Як уже було сказано вище, ці фонди стають суттєвим чинником інвестицій в економіку – не іноземних, а національних.

Практика показує, що найуспішнішими виробниками є ті, які контролюють не тільки процес виробництва, але і продаж продукції. Формуються дилерські мережі, засновуються торгові підприємства з метою формування вигідної для виробника ціни продажу. Але це можуть собі дозволити потужні виробники. Дрібні і середні підприємці намагаються опанувати цей ланцюжок якщо не до кінцевого, то хоча би до першого споживача своєї продукції.

Виробники сільськогосподарської продукції перебувають у надзвичайно складному становищі, бо на сьогодні вони мають обмежені можливості контролювати весь ланцюжок проходження продукції до споживача, чим користуються посередники, які намагаються закупити сировину за низькою ціною, а продати її чи продукт переробки якомога дорожче. В результаті безпосередні виробники сільськогосподарської продукції - селяни позбавлені можливості формувати вигідну для себе ціну. Звідси і всі проблеми села.

Вихід з даної ситуації був знайдений давно – виробнича і споживча кооперація. Згадаймо передвоєнні кооперативи: промкооперацію в окупованій Росією частині України та широку мережу кооперативів у західній Україні (Народна торгівля, Сільський господар, Маслосоюз і т.д.).

Промкооперація в СРСР періодично нищилась та остаточно була знищена у 30-х роках ХХ століття. В західній Україні кооперація була знищена у 1939 році з приходом російських окупантів, відроджена у період німецької окупації та остаточно знищена після повторної окупації Росією. Систему одержавленої кооперації в СРСР навряд чи можна назвати кооперацією, бо її основним завданням був визиск селян і обслуговування комуністичної верхівки.

Стимулювання розвитку кооперативного руху (звільнення селян від засилля різноманітних трейдерів) – надзвичайно важливе державне завдання. Створення постачальницьких кооперативів звільнить селян від засилля посередників, які наживаються на поставках селянам пально-мастильних матеріалів, техніки, комплектуючих і т.д. Переробні і збутові кооперативи дозволять контролювати сільськогосподарським виробникам переробку і збут продукції включно до кінцевого споживача.

Зберегти село у такому вигляді, яким воно є зараз, не вдасться. На це є об’єктивні причини – міжнародна кооперація і глобалізація. Необхідно враховувати світові тенденції розвитку.

Україна повинна стати країною одно-двоповерховою. Саме при такому способі життя громадян (в індивідуальних будинках) можна зберегти генотип нації, відновити традиції, забезпечити наближення стандартів життя сільського жителя до загальновизнаних у світі. Проживання людини на лоні природи відповідає ментальності українців і є найбільш раціональним з точки зору добробуту.

Держава повинна взяти на себе функцію розвитку інфраструктури на селі і в маленьких містечках (дороги, зв’язок і т.д.), забезпечити всі сім’ї, які бажають жити в особняках, доступними кредитами для придбання земельних ділянок і будівництва індивідуального житла. Це дозволить створити значну кількість робочих місць і поверне наших співвітчизників із заробітків з поза меж України.

Розвиток сучасних технологій призвів до того, що відсоток населення, яке займається сільськогосподарським виробництвом у розвинутих країнах, складає 2-5%. Отже ті люди, які проживають у сільській місцевості в Україні, змушені шукати роботу в містах. Чи означає це, що вони повинні переїхати на проживання у міста? При розвинутій мережі якісних доріг та доступності транспортних засобів це зовсім необов’язково. Розвиток сучасних засобів комунікації (стільниковий зв’язок, Інтернет) робить їх загальнодоступними. Немає проблем і з телебаченням – супутникові антени дозволяють забезпечити якісний прийом телепрограм з усього світу.

Отже, для забезпечення можливості проживання у сільській місцевості і доступу до всіх благ цивілізації необхідні дві умови:

• доступ до дешевих кредитів для придбання земельної ділянки і будівництва індивідуального житла;

• розвиток такої мережі доріг, коли якісна дорога буде прокладена до кожного будинку.

Ці проблеми вирішуються тільки на державному рівні. Для забезпечення дешевими кредитами необхідно створити державний іпотечний банк, головним і єдиним завданням якого буде кредитування придбання земельних ділянок і будівництва індивідуального житла.

Фінансування будівництва мережі якісних доріг можливе при введенні збору на розвиток автодоріг з продажу паливно-мастильних матеріалів, який використовуватиметься виключно на будівництво доріг. Абсурдною є ситуація, коли однаково платить збір з потужності і той, хто виїжджає на автомобілі раз в тиждень, і той, хто експлуатує автомобіль по 10 год. на добу. Будівництво мережі доріг також сприятиме розвитку виробництва на селі. Величезні обсяги робіт по будівництву мережі доріг потребуватимуть багато робочих рук. Мільйони українців, які сьогодні працюють за кордоном, зможуть працювати в Україні.

Важливим аспектом економічної безпеки є порядок формування надходжень та використання коштів, які поступають у державну скарбницю.

Сьогоднішня система формування бюджетних надходжень, коли кошти концентруються в центрі, а потім розподіляються, призводить до значних перекосів у розвитку держави. Київ динамічно розвивається, а решта держави є донором успішної столиці. Перевага столиці у господарці полягає у великій концентрації висококваліфікованих людських ресурсів та економічній інфраструктурі, яка історично склалася. Таких можливостей області не мають. Ця система стає суттєвим гальмом розвитку нації.

Можливо, варто згадати чи не єдину продуктивну господарську ідею часів СРСР – раднаргоспи. Тоді були фактично створені регіональні уряди в межах кількох областей одного регіону (Львівський раднаргосп і т.д.), які змогли в короткий час активізувати виробництво. Почала формуватись регіональна еліта з новим мисленням. Чи не тому так поспішно Москва ліквідувала ці формації і сконцентрувала все управління в центрі.

Для динамічного розвитку територій необхідно формувати бюджет „знизу вверх”, відрахування в державну скарбницю повинні складати пропорційну частку від зібраних податків на даній території. Державний бюджет шляхом субвенцій повинен компенсувати нерівномірний розвиток різних територій, який склався історично. Таким чином, влада на місцях буде зацікавлена у наповненні бюджету в цілому, а не тільки місцевого.

Також слід відзначити, що формування бюджету „знизу вверх” обмежить основу сепаратистських настроїв.

Сьогодні значні кошти з держбюджету скеровуються на різноманітні програми підтримки виробничої діяльності. Значні пільги з оподаткування надаються представникам великого капіталу, великими є зловживання в бюджетній сфері, низькою є бюджетна дисципліна. Централізована схема виконання бюджету негативно позначається на місцевому самоврядуванні. В той же час у розвинутих країнах пріоритетними є соціальні, гуманітарні програми, розвиток інфраструктури, захист національного виробника.

Бюджет розписується в абсолютних величинах. Але при збільшенні надходжень повинні пропорційно рости і статті витрат, в тому числі і кошти на утримання держапарату. При зменшенні надходження коштів у бюджет статтею, яку необхідно зменшити в першу чергу, повинна бути стаття на утримання держапарату (Міністерство фінансів, податкова інспекція тощо). Це різко збільшить зацікавлення влади у виконанні і перевиконанні бюджету.

Суттєвим аспектом економічної безпеки нації є застосування інвестиційних механізмів. Головним інвестором в Україні повинен стати український капітал при зменшенні іноземних інвестицій. При нестачі коштів необхідно використовувати кредитні запозичення з державними гарантіями.

Спостерігається наплив в Україну іноземного банківського капіталу. Зрозуміла річ, українські банки ще нездатні конкурувати з потужними іноземними. Виникає загроза повного переходу банківської системи в іноземні руки. На сьогодні виконавча влада продовжує бездумний розпродаж на аукціонах майна, створеного багатьма поколіннями українців, чужинцям, що призведе до ситуації, коли ми будемо жити „на нашій, не своїй землі”. Хто володіє майном і фінансами, той і є господарем країни. Зрештою, при вільному продажі землі, і земля перестане бути нашою.

Із зрозумілих причин нехтується такий спосіб приватизації державного майна, як оренда з викупом, при якому участь у приватизації приймають не спритні ділки, криміналітет та багаті іноземці, а прямі виробники. Яскравим прикладом такого способу приватизації є київське закрите акціонерне товариство „Оболонь”. Саме форма закритого акціонерного товариства дозволяє працівникам підприємства, а не сумнівним „інвесторам” (пінчукам, ахмєтовим, януковичам і т.п.), на свій розсуд, без втручання ззовні, ефективно розпорядитись своїм правом на приватизацію майна. Ці ж працівники зможуть самостійно формувати соціальні програми на підприємстві. Звичайно, такий спосіб приватизації не дасть можливості швидко залучити до бюджету великі кошти, але дозволить створити на перспективу потужні джерела надходжень у держбюджет, залучити до господарського життя власне український елемент і збільшити частку українського капіталу в українській господарці.

Частка іноземного капіталу в Україні не повинна складати більше 10-20%.

Висновки

Закони повинні відповідати інтересам нації, стимулювати розвиток українського капіталу (а не іноземного), сприяти розвиткові науки, освіти, культури.

Реалізація давнього гасла „Україна без хлопа і пана” чи модернізованого його варіанту „Добробут народові, свободу підприємцям”, (а, отже, і гармонізація суспільних стосунків) можлива за наступних умов:

• пряма залежність наповнення державної скарбниці від добробуту громадян (оподаткування споживання);

• формування солідарних соціальних фондів за рахунок податку на споживання;

• персональні фонди соціальних виплат повинні формуватись шляхом відрахування коштів з фонду оплати праці (кожен може забезпечити собі соціальні гарантії мінімального і вищого рівня);

• зменшення різниці в доходах громадян за рахунок прогресивного оподаткування доходів громадян;

• введення мінімальних стандартів життя громадян (неоподатковуваний рівень споживання впродовж року);

• введення безготівкового розрахунку за покупки на суму, яка перевищує законодавчо встановлений мінімальний рівень;

• формування системи кооперації на селі: обслуговуючих, виробничих та збутових кооперативів, які би контролювались безпосередніми виробниками сільськогосподарської продукції;

• всі види податків повинні бути стимулюючими, а не фіскальними;

• збір податків повинен бути максимально комп’ютеризований і позбавлений суб’єктивного впливу, сплата податків повинна бути невідворотною;

• прийняття змін і доповнень до податкового законодавства може бути тільки у випадку, коли ці зміни покращують загальну систему, або іншим чином суспільно необхідного результату досягнути неможливо;

• внесення змін і доповнень в чинне законодавство, а також впровадження в дію нових законів повинно пройти процедуру публічного обговорення, бути обґрунтованим з точки зору доцільності, непогіршення загальної економічної і політичної ситуації, недопустимість обмеження прав і свобод громадян, покращання чинних законів (влада повинна довести, що іншим чином поставлене завдання виконати неможливо);

• основним способом приватизації має бути оренда з викупом;

• обмежене землеволодіння (довгострокова оренда землі з правом успадкування) для однієї особи (недопущення латиноамериканського варіанту, коли земля опиняється в руках невеликої купки багатіїв);

• сприятливе середовище для розвитку дрібного і середнього підприємництва (це означає українізацію господарки).;

Зміна системи оподаткування поряд з наведенням порядку в бюджетній сфері створить передумови для гармонійного розвитку української нації, призведе до того, що господарем у державі будуть представники корінної нації, дозволить виділити необхідні кошти на пріоритетні напрямки розвитку.

Основна вимога до законодавства України – забезпечення інтересів української нації, тобто наших.

Про життєвість такої моделі господарювання свідчить досвід Швеції, яка при найвищих у світі стандартах життя громадян має одні з найвищих темпів економічного зростання у Європі і мінімальний рівень безробіття.

Корпан Борис
Заброварний Ярослав
Нагірний Мирослав

* * *

Матеріал виражає певну, доволі логічну концепцію з акцентом на вдосконалення системи оподаткування і розподіл „майна і коштів”...

…

... P.S. Слушно і переконливо звучать аргументи щодо переорієнтації оподаткування (і взагалі формування державних фінансів) на споживання.

Думаю, що досить лаконічно викладені Ваші погляди у „Висновках”. Для пропаганди ідеї якраз ці лаконічні висновки підходять.

З повагою
д.е.н., професор,
зав. кафедри економічної теорії ЛНУ ім. Ів.Франка З.Ватаманюк.
15.01.2007 р.

Рецензія

У даному рукописі розкрито бачення автором економічного поступу України в період Незалежності.

Автор звертає увагу на особливості економічного розвитку провідних країн світу і на основі цього висуває свої міркування щодо формування нових стосунків у господарській сфері України. Зокрема через зміну системи оподаткування.

Висунуті міркування можуть служити доброю основою для створення програмної концепції, тому їх бажано опублікувати для ознайомлення і реакції більшої аудиторії.

К.е.н., доцент С.М.Голубка