Більшовицькі експерименти над людьми. Донецький Чорнобиль

Автор/джерело -  © подав Сергій Сіромаха, Аратта-Україна 

Цей експеримент над мешканцями густонаселеного району Донбасу, міста під найкомуністичнішою назвою - Юний Комунар, під вивіскою “мирного атому”, керманичі лисенковської комуністичної науки поставили за дев'ять років до Чорнобиля.

Цинічно й свідомо. Так само цинічно і свідомо про це сьогодні мовчать сучасні українські політики від видатного самооборонця Луценка до “свого пацана” Януковича. Ми запрошуємо їх гуртом і поодинці відвідати діючу радіаційну шахту і цвинтар, де поховані шахтарі, які загинули від променевої хвороби. Ми б, як виборці, дуже б бажали, що у тій політичній тусовці обов'язково був і колишній другий секретар Донецького обкому КПУ Петро Симоненко, який особсто знав і знає про цей злочин його рідної компартії. А тому, для нього персонально, бажано було б, дивлячись у очі родичів безневинно вбитих, розповісти як у його однопартійців не здригнулася рука, не прокинулася совість кинути живцем у радіаційне пекло тисячі жінок, дітей, немовлят... Час вже зняв гриф “Таємно”, за яким симоненки, більш ніж сімдесят років, ховали злочини і гарантували собі недоторканість. Тепер настав час каяття і спокути. Бажано їхньою ж, улюбленою російською мовою, на якій московське керівництво віддавало накази своїм катам народів. Українського - зокрема.

Експеримент “Клеванж”

В ті роки розкріпачена ядерна наука не знала меж. Їй дозволялося все. Військову складову наглухо утаємничили, але треба ж було показати світові досягнення в царині освоєння атому. Ось і мобілізувалися на мирному використанні атомної енергії. Не можна заперечувати, були дійсно грандіозні досягнення в цій галузі. Але, як повелося, були й “викривлення”. Всі ідеї пускали в справу і миттєво перевтілювали у форму експерименту.

Під час цієї кампанії придумали учені нову методу боротьби з раптовими викидами газу на шахтах. У основі її був атомний вибух. Він повинен витиснути метан з вугільного пласту, й після цього шахтарі могли без побоювань працювати. Із експериментом не забарилися. Всі технічні подробиці його, як годиться, миттєво утаємничили й дали йому умовну назву “Клеванж”.

У Донбаському місті Юний Комунар підшукали для його проведення відповідну шахту, де вугілля видобували з кілометрової глибини. Шахта була одна із небезпечних, тут часто траплялися вибухи метану. Було навіть підраховано, що за кожен мільйон тон вугілля шахтарі розплачувалися п'ятьма людськими життями.

Убезпечити працю шахтарів — справа шляхетна. Голоси учених, які заявили про те, що густонаселений Донбас - не місце для такого експерименту, не були почуті. Не послухали й інші попередження: про можливу деформацію шахтного устаткування. Хто міг зупинити шляхетний порив більшовицьких учених, що прагнули зробити добру справу шахтарям?

Підірвали атомний пристрій… Через вісім годин (!) після вибуху люди відправилися в шахту й відновили видобувати вугілля. Зрозуміло, ні про які засоби захисту й мови не було.

А через півроку по тому на шахті сталася катастрофа — вибух метану.

“Як же ж так?!” — запитало шахтарське керівництво й лише через двадцять років отримали висновок, в якому мовилося:

“Метою експерименту була не боротьба з викидами газів, а лише підтвердження або спростування наявних технічних передумов можливого запобігання викиду вугілля або газу шляхом дії на високонебезпечні вугільні пласти могутніми хвилями камуфлетного вибуху”.

Простіше кажучи: “Даруйте, хлоп'ята, ми спробували, але нічого не вийшло”. А те, що міський цвинтар поповнився черговою партією гірників, померлих тепер уже від раку та променевої хвороби, — цим науковці не переймалися. Вона, комуністична наука, як і мистецтво, вимагає свої жертви.

Нещодавно стала відома ще одна прихована подробиця цього вибуху.

Виявляється, в результаті аерокосмічної зйомки над епіцентром підземного вибуху виявлена радіоактивна пляма.

Місто Юний Комунар із усіма своїми мешканцями стало одним із діючих таборів атомного ГУЛАГу. Він діє й нині.

Спогади свідка експерименту Віктора Фішмана.

Після закінчення Дніпропетровського гірського інституту автор цих рядків отримав розподіл на тільки що створену наукову сейсмоакустичну станцію на шахті «Юний комунар» (скорочено «Юнком»), що в Єнакіївському районі Донецької області. Шахта була сумно відома тим, що тут з-за частих гірських катастроф гинули люди.

Нашим керівником був москвич, завідувач лабораторією Інституту гірничої справи імені академіка Скочинського, доктор фізико-математичних наук дуже приязний Михайло Сергійович Анциферов. Геофізик за фахом, він задався метою розробити теорію і практичні заходи щодо попередження шахтарів про небезпеку, що була поруч із ними, – раптові викиди вугілля і газу. Під час цих катастроф за декілька секунд з вугільного пласту викидаються десятки тонн вугілля, змішаного з метаном. Врятуватися від смерті тим, хто знаходиться в забої, практично неможливо. Вихід один – розробити систему попередження, щоб вчасно вивести людей з небезпечної зони. Цим ми й займалися. Розтріскування вугілля, що передувало викиду, виявилося прекрасним попереджувальним сигналом. Мікросейсмічні коливання вугільного масиву записувалися на магнітну стрічку, розшифровувалися, і керівництво шахти щодня отримувало від нас надійний прогноз.

В ті роки шахта видавала на-гора аж до 2000 тонн вугілля в добу, і обстановка була дуже напруженою. Шахтарі поважали нас за нашу працю.

Опісля декількох років, я перейшов на іншу роботу і покинув шахтарське селище. Але зв'язок з друзями не уривався. Від них я дізнався, що Михайла Сергійовича схопив інфаркт і він помер. А коли приїхав до Донбасу на ювілей нашої наукової станції, дізнався, в чому була справа і які виробничі неприємності сприяли серцевому нападу, якщо не стали його причиною. Конфлікту, як виявилось, передувала довга історія, що не має, на перший погляд, ніякого відношення до порятунку шахтарів. Історія “мирного атому”.

За прикладом американців

Невеликий об'єм при значній потужності ядерного заряду вже давно привертав інженерів без погонів та військових звань. Саме ці цивільні люди подали думку використовувати атом в будівництві. Перший вдалий досвід по створенню підземного резервуару за допомогою підземного ядерного вибуху був проведений в США 19 вересня 1957 року. Продукти розпаду, уламки породи із значним рівнем радіоактивності (але в нерозчинному вигляді) залишилися на глибині заставляння заряду (274 метри), а порожнина, що утворилася, мала діаметр 33 метри.

В рамках американської програми «Plowshate» розглядалися вражаючі проекти промислового використання ядерних вибухів: для видобутку корисних копалин, інтенсифікації здобичі нафти, будівництва крупних гребель і дамб, морських каналів і гаваней, штучних водосховищ; отримання цінних мінералів (наприклад, алмазів з графіту), дослідження структури верхніх шарів Землі.

Програма мирних ядерних вибухів в СРСР багато в чому спиралася на ідеї та результати американських досліджень. Були й свої напрацювання. Ще в червні 1957 року А. Д. Сахаров на прохання І. В. Курчатова вивчав пропозицію М. І. Мартинова «Про спорудження глибоководного шляху між Лєною і Охотським морем за рахунок використання енергії вибухів атомних бомб». Сахаров підрахував, що для спорудження каналу довжиною 50 км. достатньо 100 «чистих водневих бомб» з потужністю вибуху 100 КТ. Але остаточне рішення, на його думку, повинна була прийняти Міжвідомча комісія.

У серпні 1963 року був підписаний Московський договір, що поклав край ядерним вибухам в атмосфері, повітрі і під водою. Тепер творча думка фахівців концентрувалася виключно на підземних ядерних вибухах.

Другий Панамський канал

У першій половині 1966 року голова Держкомітету СРСР з науки і техніки звернувся до декількох провідних фізиків країни, зокрема, до В. Л. Гинзбурга (Нобелівська премія по фізиці, 2005 рік), Б. М. Понтекорво, Я. Б. Зельдовича, А. Д. Сахарова та інших з проханням висловитися з приводу перспектив фізики на найближчі десятиліття. У травні 1966 року вийшла окрема збірка під заголовком «Наука майбутнього. Деякі прогнози про перспективи розвитку науки». Книга призначалася, звичайно, для службового користування. Завершальну статтю в ній написав А. Д. Сахаров. Він навіть вийшов за рамки підземних ядерних вибухів і включив в свій перелік можливого застосування атомної енергії вибухи в спеціальних камерах на користь метеорології. А двадцятьма роками пізніше «отець водневої бомби» обнародував достатньо сміливу пропозицію використовувати надпотужний підземний ядерний вибух (порядка 100 мегатонн!) для запобігання катастрофічним землетрусам і зняттю в земній корі небезпечної напруги (тут ми наближаємося до суті згаданого вище конфлікту).

У тому ж 1966 року в США з'явилася збірка статей відомих американських учених під назвою, що точнісінько повторює назву російської таємної книги – «Наука майбутнього». Серед іншого там розглядалася перспектива будівництва другого Панамського каналу за допомогою ядерних вибухів. Ця пропозиція вийшла за рамки наукової дискусії, і Конгрес США прийняв навіть спеціальну ухвалу, відповідно до якої заснували комісію і асигнували 17,5 млн. доларів на дослідження. Оцінки показали, що канал можна побудувати за 10 – 14 років (до 1977 – 1981 року) і це обійдеться в 0,75 – 1,45 млрд. доларів. Загальне число необхідних ядерних вибухів, за розрахунком, не перевищувало трьохсот.

Перспективи, таким чином, були багатообіцяючі. У 1969 – 1971 роках відбулися радянсько-американські переговори із мирного використання підземних ядерних вибухів. Одним з міжнародних проектів, що обговорювалися, було будівництво каналу, що зв'язує Мертве море в Ізраїлі з одним з найближчих морів. Розглядалися варіанти «Мертве море – Червоне море» (довжина каналу 180 км.) і «Мертве море – Середземне море» (довжина каналу з підземними тунелями 80 км.). Обговорювалися проекти подібних каналів для СРСР, Ірану і інших країн.

Дві найважливіші умови

5 березня 1970 року більшістю країн був схвалений Договір про нерозповсюдження атомної зброї. Одна з його статей свідчила:

«Кожен з учасників цього договору зобов'язується прийняти відповідні заходи з метою забезпечення того, щоб відповідно до цього договору під відповідним міжнародним спостереженням і за допомогою відповідних міжнародних процедур потенційні блага від будь-якого мирного застосування ядерних вибухів(ЯВ) були доступні державам-учасникам цього договору, що не володіють ядерною зброєю, на недискримінаційній основі, і щоб вартість використовуваних вибухових пристроїв для таких учасників договору була б такою низькою, як тільки це можливо, і не включала витрати на їхнє дослідження і вдосконалення...»

На міжнародних переговорах по цих питаннях учені сформулювали декілька умов, найважливішими з яких були два наступних: застосування ядерних вибухів (ЯВ) в мирних цілях можливо лише тоді, коли намічений результат не може бути досягнутий за допомогою інших засобів або його ефект при використанні ЯВ буде в кілька разів вище; не повинно бути значної побічної дії на персонал, населення і навколишнє середовище.

Росія – батьківщина атомних слонів

Цей жарт, повторюваний часто-густо без жодного приводу, в даному випадку має під собою якісь підстави. Бо якщо США першими розпочали і провели лише 27 експериментів і випробувань із промислового застосування ЯВ для вирішення інженерних завдань, то в СРСР це число перевищує 120.

Ось неповний перелік інженерних завдань і кількість ЯВ, опублікований 20 років тому:

глибинне сейсмічне зондування земної кори – 39;
створення дослідницько-промислових підземних ємкостей – 25;
інтенсифікація здобичі нафти в свердловинах – 21;
створення підземних порожнин в масивах кам'яної солі – 17;
перекриття газових фонтанів свердловин – 5;
створення водосховищ – 4;
поховання в глибоких геологічних формаціях біологічно небезпечних промислових стоків нафтохімічних підприємств – 2;
дроблення руди в кар'єрах – 2;
попередження раптових викидів вугільного пилу і метану – 1.

Кожен з названих експериментів і дослідів мав свою назву. Останній з перерахованих вище, проведений на шахті “Юнком”, був названий гірським терміном “Клеванж”.

А місто подумало: що йде вишкіл...

Серед тих, кому прийшла в голову ідея за допомогою ядерного заряду зняти напругу у вугільному масиві і тим самим підвищити безпеку шахтарів, ім'я академіка Сахарова не називають. (І правильно роблять, бо могутній ядерний заряд, який призначався ним для зняття напруги в пластах Землі, передбачувалося закладати в спеціально створених для цього шахтах, що ніяк не сполучається з описаним нижче). Подейкують, в числі авторів був відомий лауреат Ленінських і Державних премій, академік Садовський. Можливо, та обставина, що в молодості він працював забійником на шахті, дала йому привід зайнятися гірничими проблемами. Академік висунув теорію, що могутній струс гірських порід розірве зв'язки між вугіллям і метаном, і у такому разі вугільні пласти перестануть бути вибухонебезпечними. Краще всього для цієї мети, на його думку, підходив направлений ядерний вибух (?!). Інші ж називають, як автора, академіка АН УРСР Миколу Полякова, треті – міністра вугільної промисловості СРСР Михайла Щадова. Отже, справжнє ім'я автора ідеї поки залишається невідомим.

М. С. Анциферов був категорично проти такого експерименту: навіщо ризикувати людьми, говорив він, якщо сейсмоакустичний прогноз продуктивно вирішує проблему безпеки шахтарів. Крім того, потужність заряду, яким хотіли «потрясти пласт», була явно недостатньою для такої мети. А більший ядерний вибух був би вже смертельно небезпечним для цілого регіону.

Але його ніхто не послухав. І 16 вересня 1979 року на шахті “Юнком” прогримів підземний ядерний вибух.

Як розповіла місцева районна газета “Єнакієвскій рабочій”, мешканцям селища пояснили, що проводиться вишкіл з цивільної оборони. Тоді, багато хто не повірив і залишився в своїх квартирах: позаплановий вихідний, можна розслабитися! Та і, взагалі, хто ж до цивільної оборони ставився серйозно?! Більшість людей вивезли автобусами на найближче поле, нагодували обідом з горілкою, як годиться.

А в цей час шахту оточили військові підрозділи. Неподалік розташувалися наукові лабораторії на колесах, радянські й зарубіжні спостерігачі. Експериментом керував Микола Кусєв, співробітник Інституту гірничої справи імені академіка Скочинського. У 12.00 заряд, закладений між вугільними пластами “Дев'ятка” і “Мазур” (найнебезпечнішими по раптових викидах), підірвали. Навіть ті, хто знаходився далеко від шахти, відчули, що під ногами здригнуалася земля.

Точні оцінки потужності заряду й глибини його знаходження тепер стали таємними. Друзі пояснили мені, що вибух проводився на глибині 800 метрів, що атомна бомба, тотожна 300 тоннам тринітротолуолу, обтрусила зі стін будинків штукатурку, із вікон посипалися шибки.

У такий спосіб у 1979 році в селищі з 20 тисячами жителів учені перевіряли на практиці свої теорії.

Думки і оцінки

На думку тодішнього директора шахти В. Р. Раєвського, ефект ядерного експерименту був надзвичайно малий. Судіть самі. Середньостатистична небезпека на пластах “Дев'ятка” і “Мазур” до проведення експерименту складала 1,8, після нього – 1,7 раптового викиду вугілля і газу в рік. А вже в березні 1980 року тут відбувся викид, мінімальна відстань якого до епіцентру ядерного вибуху складала всього 60 метрів!

За словами професора В. І. Нікітіна, в оплавленій порожнині-капсулі зберігається до 95% продуктів радіоактивного розпаду. При підробці або надрубці сусідніх пластів цілком можливе руйнування капсули й попадання цих продуктів в робочий простір шахти.

Тепер взагалі існує думка, що нікому й справи не було до динамічного розвантаження гірського масиву: у реальних умовах відпрацьовувалася атомна небезпека, вивчалися радіус поразки і міри захисту. І шахтарський термін “Клеванж”, яким назвали ядерний експеримент, було лише як словесне прикриття ідеї, що не має нічого спільного з гірничою справою.

Незабаром медики Донецького регіону звернули увагу, що жителі Єнакіївського району хворіють і вмирають з якимись дивними, раніше невідомими практикуючим лікарям, симптомами.

І лише після Чорнобильської трагедії 26 квітня 1986 року донецьким лікарям стало зрозуміло, що ці симптоми хвороби абсолютно співпадають з симптомами радіаційного зараження чорнобильських ліквідаторів. Серед гірників, що передчасно померли, були і декілька співробітників сейсмоакустичної станції.

Тепер на “Юнкомі” навіть радіють, коли моніторинг радіоактивності показує небезпечний рівень. Працівники шахти сподіваються отримати пільговий статус чорнобильців. Але знавці кажуть, що це нереально: сьогоднішня Україна не в змозі узяти на себе ще одну гірку спадщину СРСР. А про Москву, як спадкоємця СРСР ніхто й мови не веде – не прийнято у сучасного Київського керівництва таке казати про братерського сусіда.

А шахта досі працює. Хоча її, краще за все, було б закрити: замість колишніх щоденних 2000 тонн, вона сьогодні видає на-гора навряд чи хоча б десяту частину колишньої здобичі.

Євробанк, що допомагав Україні із зупинкою нерентабельних шахт, не назвав “Юнком” в своєму списку. І не тому, що сталася помилка: на цю шахту західних фахівців просто не допустили. Політика, розумієте…