День Незалежності

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, головний редактор, Аратта-Україна 

Ви, напевно здивовані тим, що Національний портал “Аратта. Вікно в Україну” утримався від поздоровлень українців із їхнім найбільшим святом – Днем Незалежності і взагалі не освітлював цю тему. І зараз нібито завмер в інформаційній комі. Мусимо визнати, що зробили ми це цілком свідомо. Чому?

Президент Ющенко із родиною молиться за Україну

По-перше, тому, що вирішили утриматися від повторення стандартних словесних штампів, до яких усі звикли, і які вже втратили первісне змістовне навантаження. За минулі роки, завдяки неабияким пропагандистським зусиллям та практичній діяльності, у царині знищення української державності, так званих правлячих еліт, змістовне наповнення факту набуття Державної Незалежності Україною практично повністю знецінено. І ми мусимо, із біллю в серці, визнати: сьогодні, для більшості так званих, пересічних українців, особливо на Сході та Півдні України, такого свята просто не існує. Існує лише загальнодержавний вихідний день. Як це було за совітських часів: пустопорожній ритуал за участю державних керманичів, що транслювався по всіх телеканалах, який супроводжувався масовою побутовою пиятикою на Першотравень чи чергову річницю Жовтневого заколоту більшовиків.

По-друге, ми усвідомлюємо, що існуюча політика влади – є першопричиною такого ставлення громадян України як до власної держави, так і до самого поняття «Державна Незалежність». І висловити хоча б у такий спосіб свій протест проти цього, особливо напередодні виборів – це спроба звернути вашу увагу на проблему, вирішення якої сьогодні безпосередньо в руках кожного із нас. Бо вже завтра ми формуватимемо не владу якоїсь абстрактної іноземної держави, а СВОЮ УКРАЇНСЬКУ ВЛАДУ, І ВІД ЦЬОГО ПРЯМО ЗАЛЕЖАТИМЕ І ДОБРОБУТ КОЖНОЇ СІМ’Ї, І НАЙБЛИЖЧЕ ПОВСЯКДЕННЕ БУТТЯ КОЖНОГО ІЗ НАС. Тому, ми переконані, що кожен має робити цей вибір максимально щиро й прагматично. Не інтуїцією, ні серцем, а холодним розумом. Не довіряючи жодному слову політиків чи політиканчиків, які змагаючись за владні портфелі, мають на увазі, як правило, лише свій меркантильний інтерес. Бо така вже гнила українська традиція склалася за минулі шістнадцять років правління колишнього більшовицького партійно-комсомольского номенклатурного активу: депутатський мандат народного депутата чи урядова посада надто багатьох зробили мільйонерами, причому далеко не завдяки розуму чи винахідливості, а можливості безкарно і у наглий спосіб розкрадати суспільне багатство. І цьому, врешті, треба покласти край, бо за наступні п’ять років більшість із нас може потрапити у безпросвітні злидні.

По-третє, ми, як і більшість із вас, сьогодні не маємо підстав пишатися ні існуючою українською владою, ні тим, що збудували за минулі шістнадцять років – українською Державою. Бо насправді – продукт творіння чиновницької номенклатури, який став реальністю виключно завдяки нашій із вами байдужості та наївних сподівань на те, що передвиборчі шоу не є звичайнісінькими технологічними лохотронами, не може й не викликає ніякої поваги у людини із адекватним сприйняттям реальності.

І останнє, якщо ми це усвідомлюємо, – то тепер настав час до конкретних продуктивних дій. Тепер ми напевно знаємо, як не треба робити, а це – дає надію, що більшість із нас ошуканими бути не бажає, і, що врешті, ми можемо відрізнити лушпиння технологічних побрехеньок від справжніх намірів, тих, хто пропонує нам свої менеджерські послуги суспільного правління. І ми вже переконалися, що маємо дієвий інструментарій у будь-який час цю команду викинути геть, як і належить справжньому хазяїну у власній оселі. Головне тепер усвідомити, що не тільки Президент, а ми самі цілком можемо зробити те ж саме, хоча, залишилося лише навчитися, не чекаючи милостей чиновництва, самоорганізовуватися навколо захисту власного інтересу, який, водночас є спільним для всіх – права пристойно жити, заробляючи чесною працею достаток своєї родини. І якщо ми зробимо цей останній крок – поважатимемо самі себе й дійсно пишатимемося продуктом власної праці Українською Державою. І тоді нами будуть пишатися наші діти й онуки.

А тому, ми зараз думаємо, як нашим словом достукатися до ваших душ, щоб ви зрозуміли: далі чекати немає чого і від кого і припинили бути слухняною біомасою у брудненьких рученятках злодіїв.

Так громадяни “копали картоплю” біля Верховної Ради(фото 1991 р.)

Про міфотворчість навколо Незалежності

Навколо набуття Україною державного суверенітету всі роки продукувалося безліч примітивних міфів. Наприклад такий: «Коли Україна здобула незалежність, більшість українців копали на городах картоплю».

Мені особисто пощастило в житті – бо я був свідком і учасником цих подій. І тих, які передували серпню 1991-го. І тих, які були безпосередньо від 19 до 24 серпня. І тих, що були потім.

І я можу стверджувати, що міф про картоплю не тільки є примітивною брехнею, а й принижує честь і гідність кожного громадянина України. Хоча, чесно кажучи, були й такі, хто тоді закликав громадян збирати врожай й не перейматися політикою. Це публічно зробив секретар ЦК КПУ і Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук, звертаючись до громадян 19 серпня 1991 року.

Натомість тоді на Майдані, який в той час називався площею Жовтневої Революції, біля Верховної Ради, без будь-якого дозволу комуністичної влади, зібралися громадяни і несанкціоновані мітинги тривали аж до 24 серпня. Попри загрози тодішньої влади застосувати силу. А 24 серпня, у день прийняття Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України, перед будинком парламенту зібралися сотні тисяч громадян. Із усіх куточків України. Тих самих, які за сучасною номенклатурною міфологією, нібито «копали картоплю на власних городах».

Втім, добре запам’яталося й інше – перелякані обличчя депутатів-комуністів та тих, хто бавився у «нове мислення» та «соціалізм із людським обличчям» і починаючи із 19 серпня хутенько погашав заборгованість по партвнесках до компартії, аби не втратити партквитка…

Добре пам’ятається й войовниче налаштовані лідери дисидентського руху – Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Ірина Калинець, Олесь Шевченко, Левко Горохівський та ідеологи РУХу – Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яврівський, Павло Мовчан, які вимагали від переляканого Кравчука негайно скликати надзвичайне засідання парламенту. Саме вони, колишні дисиденти і лідери НРУ першими вийшли на Майдан, щоб закликати українців до спротиву. Це сьогодні подейкують, що нібито тоді Кравчук майже послав куди подалі емісара ГКЧП Варенікова. А тоді, нічого подібного не було. Кравчук зв’язався із Москвою і сказавши, що у Києві, мовляв, усе спокійно, просто, як звичайнісінький партноменклатурник вичікував, куди подме вітер «на горі».

І тільки коли вже стало очевидним, що «на горі», тобто у Москві, ГКЧП провалилося – скликав засідання Верховної Ради УРСР, яке й проголосило Незалежність. І вірити у те, що Леонід Макарович був чи є патріотом України, це все одно, що вважати алігатора вегетаріанцем. Насправді українська партноменклатура злякалася Єльцина та тих демократичних перетворень, які мало змогу втілити нове московське керівництво. Тому й комуністична більшість проголосувала за незалежність, точніше за власну безпеку. А ще, комуністи перелякалися, що за злочини свого володарювання доведеться відповідати перед справжнім народним судом. Тому й тишком, похапки заборонили на Президії власну ж КПУ. Мовляв, усвідомили і водночас покаялися. Тільки насправді ніхто каятися й не думав. Бо затвердити на пленарному засіданні рішення Президії про заборону компартії – так і не вдалося, бо у радянському парламенті – звичайно ж була комуністична більшість. Тому й не мало юридичних наслідків гучне розслідування української частини ГКЧП.

А вже через три місяці після серпня, колишня комуністична партноменклатура об’єдналася навколо її парламентського лідера Олександра Мороза та трансформувалася у Соціалістичну партію. Бо стало зрозумілим, що українці не жадають помсти й правосуддя за мільйони закатованих режимом і ніякого суду над КПРС не буде. І навіть більше – Секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради УРСР Кравчук розпочав перегони за посаду Президента… І тоді їм, номенклатурі, вже стало зрозуміло що Незалежність – це, насправді, необмежені можливості: під тріскотню про реформи й риночку економіку накрастися нємєряно із того, що відірвалося від метрополії. Втім, саме в цьому українська й російська номенклатури залишилися єдині, немов сіамські близнюки.

Існує й інший міф: «незалежність Україні подарував Єльцин». Мовляв, новий цар-батюшка були у гарному настрої і обдарували височайшою милістю українців, подарувавши «вольную»…

А насправді, нічого подібного не було.

Добре запам’ятався приїзд у Київ делегації московських емісарів від нової влади, колишніх «архітекторів перебудови» - Собчака, Явлінського та інших. І спочатку було помітно, що вони приїхали не як добрі сусіди у гості до друзів. Не тільки мені одному здалося, що це скоріше був приїзд пана у свій маєток, селяни якого вчинили бузу. І тільки тоді, коли. після радіозвернення, сотні тисяч киян, після роботи прийшли під стіни парламенту – настрій московських «друзів» змінився. А дехто із них, навіть раптово згадав про своє українське коріння. І навіть заговорив рідною мовою без масковського акценту...

І вже на початку 92-го, через кілька місяців, коли народ України на референдумі підтвердив своє бажання жити у власній державі, із подачі «демократичної» Москви розпочалися проблеми: Криму, Севастополя, Чорноморського флоту, російської мови тощо. Із України почали «зникати» цілі з’єднання новітніх військових літаків, увесь підводний флот, новенькі надводні військові судна, ракетні частини… Для українських підприємств ВПК у Москви, яка об’явила себе правонаступником СРСР, миттю не стало грошей, щоб розрахуватися за замовлення совітського оборонного відомства.

Але найбільшим «сюрпризом», який багато українців відчувають на собі ще й досі – стало найбільше, в історії людства, пограбування: в один день вкладники державного Ощадбанку взнали, що їхні трудові заощадження геть зникли. Як потім пояснював Президент Кравчук, мовляв, їх з’їла інфляція. А насправді – у тієї інфляції є конкретна адреса – Москва, і є конкретні люди, які своєю владою вчинили злочин: наказали гроші громадян вивести у Росію. І можу запевнити – Кравчук це добре знає…

І якщо навіть побіжно проаналізувати «дружні» кроки Москви щодо України, то навряд чи вдасться знайти хоча б один приклад, коли пропагандистські штампи щодо «братерства двох слов’янських народів» мали б хоча б одне матеріальне підтвердження. Проте, щоб довести протилежне – навіть не треба бути аналітиком, бо тільки сліпий не бачить очевидного.

Є ще один поширений міф – мовляв, державна незалежність впала на голови українців несподівано, а тому вони й досі не знають, що із тим робити.

Не буду заперечувати, для частини колишніх громадян УРСР державна Незалежність дійсно впала на голови буквально із неба, тобто в підсумку «смутних часів» у Москві. Але це – для переважної меншості, яку становила партійно-господарська номенклатура та так званого активу. Цей прошарок населення дійсно не уявляв собі, як оце взагалі можна жити без «рідної компартії та її ленінського Центрального Комітету», який, звісно був у Москві.

Решта ж населення, чи то у Донецьку, чи у Львові, чи у Києві, чи, навіть, у Севастополі – вважала інакше. Тому й виходила на майдани, навіть знаючи, що за це може дістатися ОМОНівського кийка чи потрапити у буцегарню на 15 діб. Якщо на перший мітинг УГС 26 квітня 1988 року вийшло лише декілька осіб, то через рік – на мітинги, які відбувалися в столиці майже кожного вихідного дня, приходили тисячі прихильників ідеї відродження української державності. Я вже не кажу про Львів, де демонстрантів комуністична влада не тільки гамселила кийками, а стравлювала на беззбройних дітей та жінок міліцейських собак… Чи вже забулися мільйонні шахтарські страйки у Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині, Львівщині?

І спротив населення України комуністичній владі був настільки потужний, що московське керівництво просто злякалося й мирно, без масштабних екзекуцій, просто змінило тактику, формально погодившись із Державною Незалежністю, але зробивши ставки на своїх вірних холуїв із партноменклатури, які міцно вчепилися у владні крісла в молодій державі. Та й номенклатурні холуйчики не надто пручалися, бо знали – на кожного у Москві є дещо, про що просто не хотілося навіть згадувати і що смерділо банальним криміналом. Чи ви думаєте, що останній шеф КДБ УРСР Галушко втік до сусідньої держави із порожніми руками? Судячи по тим посадам у ФСБ, які йому довіряли російські чекісти – він привіз як раз те, що й було потрібно кремлівським стратегам.

І те, що московські кадебешні аналітики, на відзнаку від наївних американців та європейських політичних лідерів, добре розуміли, що втримати Україну у складі імперії не вдасться, має багато матеріальних підтверджень. Сьогодні чомусь усі старанно замовчують, що задовго до путчу ГКЧП, із подачі горбачовського керівництва, українцям старанно нав’язувалися тези про різноманітні автономії: Кримську, Південо-малоросійску, Слобожансько-Донецьку тощо. Хоча реально комуністичній більшості у Верховній Раді УРСР вдалося законодавчо реалізувати лише одну номенклатурну автономію – Кримську. Бо її існування в унітарній Україні й досі є правовим нонсенсом, оскільки окрім комуністично-номенклатурної – вона не має жодної ознаки, яка б обґрунтовувала її статус у розумінні міжнародного права. І дивно слухати про те, що ПіСУАРи народилися у хворобливому мозку регіональних керманичів лише у 2004 році. Нічого подібного, бо це ідеологічна заготовка КДБ СРСР ще кінця 80-х років минулого століття. Тихонови й януковичи за свою політичну кар’єру аж нічого не винайшли(напевно, немає чим) – вони лише слухняно виконували й виконують інструкції Луб’янки і це також треба розуміти.

До речі, про ядерне роззброєння. Існує міф, який активно поширюють й зараз Леонід Кравчук та його колега по ЦК Леонід Кучма. Мовляв, Україна не мала технічних можливостей для утримання й обслуговування цієї техніки. Щоб переконатися, що це примітивна брехня, достатньо прочитати стенограму першого й останнього виступу(у якості нардепа), на пленарному засіданні парламенту Леоніда Кучми, який на той момент суміщав депутатство із директорством на флагмані радянської ракетно-космічної індустрії «Південмаші»(стенограми відкритих пленарних засідань не є таємними й кожен бажаючий їх може легко знайти й прочитати). Та й елементарна логіка підказує, що тільки маніяк-самогубець буде вести через увесь СРСР, до Сибіру чи Уралу аварійну касетну бойову частину ядерної ракети, вибухова потужність якої, обчислюється у мегатоннах.

Із сучасними й тодішніми твердженнями екс-комуністичних керманичів та Президентів Незалежної України Кравчука й Кучми можна погодитися лише в тій частині, що УРСР на той момент не мала промислових потужностей для виробництва нових ядерних боєголовок. Проте, за дійсного бажання – їх можна було досить швидко розгорнути, бо були й необхідні науково-технічні кадри, яким відома технологія, і родовища сировини – урану, і унікальні реактори-бридери подвійного призначення РБМК на ЧАЕС. Більш того, УРСР та її правонаступник – Україна(навідзнаку від Казпахстану і Білорусі), була офіційно заявлена в ООН, як держава, яка створила ядерну зброю. Саме тому, й стосовно тактичної ядерної зброї практично не було ніяких технічних проблем.

Були лише суто політичні – а саме, виконання «доручення» Москви на узаконення її ядерної монополії та позбавлення України права на науково-технологічні розробки у найновітніх технологіях, зокрема, у атомній енергетиці та економічна прив’язка її до метрополії.

Звичайно, можна заперечити, що мовляв на Україну тоді тиснула не тільки Москва, а й Вашингтон. Такий факт дійсно був. Проте, а ні стратегічні ракети СС-24, а ні тактична ядерна зброя – на той момент, не були предметом жодних міжнародних переговорів ні керівництва СРСР, ні, тим більше УРСР. І в міжнародній практиці подібні кроки є обопільними. Тобто, роззброєння України повинно б мати наслідком адекватні дії і Росії, і США, і інших членів ядерного клубу, чого, як відомо, не сталося. Насправді, по зобов’язаннях СРСР, скороченню підлягали лише застарілі СС-19, тобто менша частина ядерного потенціалу України. Зрозуміло, так само, що на той момент в Україні не було достатньо авторитетного й професійного дипломатичного корпусу, але це – не головне. Головне в тому, що в Україні, очолюваній екс-комуністичними керманичами не було й не могло бути ні політичної волі, ні бажання будувати Незалежну Українську Державу, натомість чітко виконувалися інструкції Кремля на економічну та політичну прив’язку України до метрополії та компрометацію самої ідеї Державної Незалежності. І треба визнати: за правління Кравчука-Кучми це завдання Кремля було практично виконано.

Що робить українська влада для Державної Незалежності?

Дивне питання, чи не так? Проте, насправді воно вже шістнадцять років залишається найактуальнішим. І ось чому.

Мені пощастило багато років працювати поруч із іноземними колегами. Мушу визнати, що кожен із них є, в першу чергу, патріотом своєї держави. І німці, і американці, і французи, і британці ладні віддати своє життя за благополуччя своєї країни, і працюючи в Україні, вони послідовно відстоюють інтереси власної держави.

А чиї інтереси відстоюємо ми?

Сьогодні в Україні досі є актуальним заскорузлий більшовицький ідеологічний штамп про інтернаціоналізм та дружбу усіх народів. Як виправдання для сплюндрування будь-якого прояву українського патріотизму, який знову-таки йменується одразу ж більшовицьким терміном – «націоналізм». Тому гасло «Україна – для українців» традиційно подається не інакше, як фашистське.

Для прихильників цієї ідеологічної догми КПРС в мене є питання: а яка ж держава в світі існує для українців? Росія? США? Німеччина? Італія? Франція? Канада? Австралія? Немає такої держави, бо Україна досі існує не для українців, а виключно для задоволення потреб розбещеної безвідповідальністю, патологічно брехливої бюрократичної номенклатури, яка сама себе іменує «елітами».

Бо для кожної держави із ринковою економікою характерною ознакою є домінанта національного капіталу. При чому, я умисно підкреслюю, не кримінального походження. Чи є в Україні національний капітал? Якщо Ахметов, Пінчук та інші мультимільйонери публічно доведуть, що їхні статки зароблені чесною працею і що промислові підприємства, які їм належать, куплені в держави за їхню справжню ринкову вартість, а не «височайше» подаровані Кучмою за особисту відданість його персоні, чи у зв’язку із близькими стосунками із його родиною, то я повірю в те, що Україна дійсно цивілізована держава. А якщо ні – то тоді речі треба називати своїми іменами: ці статки поцуплені у мене, у тебе, у кожного із нас, бо вони й становлять Національне Багатство. Тобто Національне Багатство опинилося в руках людей, які у іншій країні, за те ж саме, мали б бути не «елітами», а після вироку суду – зеками. І тому, зовсім не дивно, що сьогодні в авангарді боротьби за владу двічі судимий, напівграмотний двічі прем’єр. Але ніхто собі навіть не задає питання: чи не такі самі ті, хто навколо нього зібралися? Не за наявністю чи відсутністю доведених судом кримінальних злочинів, а за світоглядною моделлю. Ніхто ні раніше, ні зараз не задається питанням: а куди ж такий керманич заведе країну? У що її перетворить? У «малину», де розслабляються бандити?

Чи насправді буде відстоювати український інтерес колишній функціонер ленінського комсомолу чи компартії? А тепер уважно прочитайте життєвий шлях тих, хто сьогодні претендує на владу, тих хто здійснював її вчора. Ця інформація також є публічною, і за бажання – кожен має можливість вільно її отримати й прочитати.

А після вивчення персоналій спробуйте дати собі відповідь на питання: чому шістнадцять років не існує української державницької ідеології? Існують тільки елементи піару певних осіб правлячої номенклатури, у вигляді риторики на цю тематику. Тому й уся аргументація лише являє собою вульгарні варіації постулатів КПРС.

І більшість політичних партій відрізняється виключно назвами, бо програмні засади, як правило написані під копірку, а структурно – точна копія КПРС, й такі ж авторитарні. А в більшості – навіть партійну ідеологію не визначено. Бо закон, ухвалений номенклатурою для самих себе цього не вимагає. Чи може авторитарна безідеологічна партія будувати демократичну державу? Був би радий у це повірити, але якщо таке станеться – це буде світовий прецедент.

Але проблема в тому, що відсутність ідеології держави, яка має об’єднувати суспільство, перетворює державу у вотчину чиновника, який володарює за принципом: розділяй і володарюй. Суто по-комуністичному за формою і методами. І так буде доти, поки галичани, поліщуки, подоляни, слобожани, таврійці будуть вирити у номенклатурні побрехеньки, про те, що вони різні. В чому різні? Може в когось із них ростуть роги чи хвіст? Чи проблеми родин у Галичині і Донецьку, Сімферополі і Чернігові не одні й ті ж самі? Чи усіх українців не однаково принижує і грабує правляча номенклатура? Ні, щоб там не втюхували нам так звані політтехнологи – ми однакові, що у столиці, що в глибинці. Навіть незалежно від мови спілкування. Різниця хіба що у тому, до якого пана належать ті чи інші холопи. Бо вільна людина, яка має власну гідність, ніколи не дозволить якомусь там самозваному політиканчику не те що зіштовхнуть із таким самим, як вона, а й повірити у дебільні гасла чи побрехеньки, на кшталт того, що у донецького шахтаря замість ніг ратиці, а у галичанина на голові роги. Нормальна людина таким керманичам надає добрих копняків, щоб більше не з’являлися на очі і іншим подібним наука була. Проте, на жаль, сьогодні такого помічено не було. Поки.

Хоча сьогодні є певні підстави для оптимізму. Вперше за новітню історію українці обрали Президента, який не цурається українського. Дуже втішливо дивитися, як Глава держави й його родина на святах – виключно у національному вбранні. Що святкування Дня Незалежності починається із молитви Богу про долю України. І якщо це робиться щиро, якщо це не постановочне шоу – це вже великий крок до змін на краще.

Хоча помітно, що Президент Ющенко відчайдушно намагається бути українцем. А це важко у його традиційному оточенні, де скупчуються ті, для кого Україна – це лише джерело примноження особистого достатку.

Дуже приязно усвідомлювати, що Україна, вперше за свою історію отримала справжню Першу леді. І вона, американка за походженням, як за своїх рідних, турбується про всіх українських дітей, будуючи лікарню майбутнього. І очевидно, що це робиться щиро, а не для показухи. І особисто мені було б спокійніше, якби мою Україну очолював такий американець, замість українців Кравчука чи Кучми.

Проте, я не можу стверджувати, що Ющенко – справжній український Президент.

Бо в нього дуже багато від попередників, і вад, і гріхів. Бо безгрішних у оточенні Кучми – точно не було. Закон кругової поруки злочинців: ти свій, якщо вчинив злочин і ми про це знаємо, тому від зграї вже не відірвешся.

Напевно тому – в держави немає ідеології й усі переймаються перекроюванням і переписуванням Конституції, а не тим, що становить фундамент держави. Напевно тому банальні істини, як то: рівність усіх перед Законом, що вже зафіксовано і у діючий Конституції, і у інших законах, перетворено у дійство загальнонаціонального масштабу. І ніхто із акторів на цій сцені навіть думки не допускає, що оця кампанія – ганьба і для суспільства, і для держави. Бо в державі є Конституційний Суд, який без тріскотні, підписів, референдумів мав би врегулювати це правове питання. Хоча б за поданням Президента, як гаранта Конституційних прав і свобод громадян. І є правоохоронні органи, які мають виконувати Закон, а не особисті замовлення тих чи інших владних персоналій. А передвиборча спектакля із елементами фарсу та численними масовками, якраз і доводить, що нічого із того, що само собою є в кожній державі, – в Україні поки що немає.

Для будь-якої держави, яка, звісно є Незалежною й поважаючою сама себе, існує державне замовлення та система патріотичного виховання громадян. Подивиться, які кошти вкладає у цю роботу США. Ми всі бачили фільми, на кшталт «Independence Day» режисера Роланда Эммериха, на виробництво якого витрачені мільйони. А це – типовий продукт саме із цієї сфери діяльності їхнього уряду.

А де в Україні державне замовлення на виховно-патріотичну літературу, художні фільми тощо? Ви бачили таку статтю у хоча б в одному державному бюджеті? І не побачите. Бо ідеологія бюджету аутентична ідеології правлячих «еліт». Вона проста і примітивна, і відображається одним словом - «дерибан». А ще жебрацькі подачки натовпу(народу, електорату) у вигляді чи то соціальних пільг, які принижують гідність будь-якої нормальної людини, чи то підвищення мінімальних пенсій та зарплатні «від барського плеча» чергового керманича.

Хоча насправді, держава не повинна так принижувати громадян. Держава мусить створювати умови, щоб кожен громадянин міг чесно, своєю працею і розумом заробити стільки, скільки він спроможний. А соціальна допомога існує лише для тих, хто не може, або не здатен самостійно заробити і є на опікуванні суспільства.

А поки все це не так. І доки це ми будемо терпляче сприймати, телевізійні екрани будуть майоріти низькопробним іноземним продуктом про бандитські розборки чи серіалами на тему: «новиє рускіє тоже плачуть». Доти книгарні пропонуватимуть нам такі ж самі продукти інших держав, іноземною мовою. Хоча, звісно, народ поліглотів – це не так вже й погано. Значно гірше – народ поліглотів-манкуртів.

Бо якщо б було інакше – навряд чи комусь на думку спадало сперечатися, яка мова має бути державною в Україні: своя чи іноземна. Бо якщо б було інакше, державні інституції вже б давно і у законний спосіб припинили діяльність псевдорелігійних організацій, на кшталт РПЦ, яка має нахабність називати себе українською, хоча давно, ще від часів більшовиків, нічого спільного із вірою в Бога та релігією не має за суттю. А є лише інструментом політичного впливу іноземної держави та ошукування, необтяжених розумом, громадян.

Бо якщо б інакше – КПУ ніколи б не була у владі, а комуністи давно б відбували покарання за злочини проти українського народу. Бо якщо б було інакше – де-де, а в Україні просто не було б ніякої дискусії у парламенті на тему: чи був Голодомор геноцидом, чи ні…

Ось така вона, державна практика із побудови української Державної Незалежності у дуже побіжному огляді. Бо насправді – проблем та аргументації вистачило б на ціле зібрання творів. Таке собі повне зібрання творів на тему чи існує Державна Незалежність України і в якому вигляді. Але в цьому немає потреби. Бо якщо, хоча б один із десяти читачів, прочитавши текст просто задумається про його зміст – він для себе вирішить і в якій державі живе, і в якій Україні хоче жити. І це – вже початок дії. Це, а не прапор і інші атрибути, й є першою цеглинкою у фундамент нашого спільного дому Держави Україна.

І тоді, у День Незалежності ми будемо казати один одному не холопське «с празднічком», а споконвічне «Слава Україні!» і з гордістю відповідати: «Героям Слава!».