Втрачена Кубань

Автор/джерело -  © Василь КОЛОМІЄЦЬ, 4 

Чи має Україна на Кубань більше прав, ніж Росія на Крим? Дискувати на цю тему можна довго і нудно, але беззаперечний факт: у кінці XVIII ст. після повалення Запорізької Січі частина козаків десантувалася на Кубань, де вони заснували фактично власне суспільство.

Мапа України. 1918 р.

Після переселення козаків на Кубань дещо змінилися їхні звичаї і традиції. Кубанська Січ дозволила козакам жити з жінками, утворений інститут сім’ї забезпечив цій січі господарський і культурний розвиток.

Навіть тутешня адміністрація, яка не визнавала існування української мови, не перешкоджала її вживанню у побуті. Так вона і залишилася на Кубані як певний знак історичного походження місцевої спільноти. Завдяки збереженню української мови і культури події на Кубані після Лютневої революції 1917 р. розвивалися майже так, як і на теренах сучасної України.

Навесні 1917 р. у Катеринодарі утворився козацький парламент – Кубанська Військова Рада, головою був обраний Микола Рябовол. Нова влада сформувала Краєвий уряд і почала налагоджувати стосунки з Українською Центральною Радою.

Водночас з формуванням проукраїнської влади на Кубані утворювалися й інші уряди, які підтримували то більшовиків, то монархістів, і ворогували між собою (власне, схожа картина була на території усієї загиблої імперії). Тим не менше, найбільшу підтримку серед населення мав проукраїнський уряд – насамперед тому, що українців на Кубані було найбільше.

24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на яку запросили делегацію УЦР. Нагадаємо, що тоді ще не вийшов Третій Універсал, тож українська делегація лише привітала своїх співвітчизників. Конкретика з’явилася пізніше.

Уряд УНР у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, а 30 грудня того року на з’їзді українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії (територія від Новоросійська до Сочі, раніше входила до складу Кубані) ухвалили рішення «про приєднання Чорноморської губернії до України».

4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.

Саме в цей час назрів конфлікт між кубанськими козаками та «іногородніми», яких підтримували більшовики. На жаль, українські уряди Росії та України замість того, щоб підтримати побратимів, зайняли вичікувальну позицію.

Тим не менше, 16 лютого 1918 р. уряд Кубані проголосив незалежність, і незабаром нарада членів Ради ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. Водночас була прийнята Конституція Незалежної Кубані.

Червона армія, звісно, не визнала незалежність Кубані та її приєднання її до УНР і оголосила війну новій республіці. На Кубань прибули бойові частини більшовиків з німецького фронту. Українська Центральна Рада у цей час більше опікувалася своїм поверненням до влади разом з німецькими військами та перерозподілом власності, тож надати реальну допомогу кубанцям не могла.

Хоча в складі окремих бойових частин армії УНР було чимало кубанців. Приміром, до однієї з найбоєздатніших частин української армії (3-ї Залізної дивізії) входив цілий загін кубанських козаків.

Реакція більшовиків на створення незалежної Кубані та її входження до УНР була миттєвою ще й у політичному плані. У березні-квітні 1918 р. було утворено маріонеткові радянські республіки на Кубані і в Чорноморській губернії у складі Радянської Росії.

Тим не менше, опір був. Так, 29 квітня 1918 р. всі кораблі Чорноморського флоту, що знаходилися в Севастополі, підняли українські національні прапори. На жаль, напередодні кайзерівські війська ліквідували Центральну Раду і вже наближалися до Криму. В результаті кораблі взяли курс на Новоросійськ і там були потоплені за наказом Леніна.

Водночас на Таманському півострові серед українських кубанських козаків піднялося антибільшовицьке повстання. Українці Кубані звернулися за допомогою до німців, і ті висадили пізніше на Тамань цілий полк, але далі не пішли. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти більшовиків на Кубані воно не вестиме, оскільки, мовляв, не отримувало офіційних запитів від Кубанської Ради.

30 травня 1918 р. під керівництвом чекіста Орджонікідзе проголошена Кубано-Чорноморська Радянська республіка у складі РРФСР.

Це, щоправда, ще не завадило Законодавчій Раді у грудні того ж року надіслати делегацію на Паризьку конференцію. Делегація просила міжнародної допомоги для Кубані. Але зрештою, як і українська делегація, не одержала підтримки від держав Антанти.

Тож український уряд Кубані опинився сам на сам з Червоною і Білою арміями, і, зрозуміло, вистояти за таких умов не зміг. У 1919 р. залишки Законодавчої Ради були ліквідовані, і згодом тут була остаточно встановлена радянська влада. Подальша доля Кубані була схожою з долею України: репресії, чистки, голодомори, зросійщення.

Разом із тим, процес виявився для радянської влади не таким легким. Так, лише в середині 30-х років сталінський уряд насмілився офіційно заборонити вживання української мови в газетах та діловодстві місцевих органів влади на Кубані.

Коли-небудь і Україна, і Росія позбудуться комплексів, пов’язаних з непривабливими сторінками «спільного минулого», і два народи ставитимуться один до одного так, як і належить самостійним сусідам, а не ображеним родичам. Можливо, це почуття почнеться саме зі «змішаної» Кубані?