Аратта - На головну

23 вересня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Трипільська цивілізація і держава Аратта (відео)

Історія 35977 переглядів 0 коментарів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Територія Трипільської культури
Територія Трипільської культури
Трипільська цивілізація – блискуча археологічна культура, що існувала на території Правобережної України і Молдови протягом декількох тисячоліть (кінець неоліту – мідний вік) .

Вона почала формуватись ще в другій половині VI тис. до н.е. в результаті міграцій тогочасних людей Циркумпонтійської зони (території навколо Чорного моря, яке до 5508 р. до н.е. було невеликим прісноводним озером) і спалаху знань незрозумілого походження, що відомі в езотериці як Гіперборейська традиція.

Спочатку Трипільська культура розташувалася в пониззях Дунаю (Кереш, Старчево, Боян, Кукутені), потім поширилася на території між Дністром і Бугом, а потім почала просуватися все ближче і ближче до Дніпра. На шляху розширення території свого проживання трипільці вступали в контакт з іншими племенами, які проживали на цій територіїї в той же історичний період. Так, внаслідок взаємодії з місцевою людністю Бузько-Дністровської археологічної культури Трипільська культура почала своє широкомаштабне розгортання на території теперішньої України.

У 1893—1899 рр київським краєзнавцем-археологом Вікентієм Хвойкою була відкрита ця археологічна культура, названа Трипільською, оскільки перші знахідки були розкопані у Києві і біля села Трипілля, що на Київщині. У 1899 році на XI Всеросійському археологічному з’їзді в Києві В.Хвойка повідомив про своє відкриття. Вчений вважав Трипільську культуру автохтонною; на його переконання «її залишили пращури слов’ян — арійські племена».

В.Хвойка висунув гіпотезу, згідно з якою “народ, що створив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію”. Як ми знаємо, в часи Російської імперії південно-західною Росією називали Україну.

Найпереконливішими аргументами, які свідчили на користь данної теорії, були, на думку Хвойки, не лише антропологічні дані, а й знахідки, що підтверджували осілий, землеробський спосіб життя і стійкість поховального обряду давніх мешканців України. У праці “До питання про слов’ян” (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров’ї “з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною”.

Трипільська культура мала яскраво виражений хліборобський характер. Трипільці вирощували плівчасту пшеницю – одно- і двозернянку, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевицю, льон, коноплі. Для обробки землі використовували мотики з кам’яними та роговими робочими частинами, пізніше – рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем’яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочували спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев’яну основу, у яку вкладали шматки кременю.

Трипільці займалися металургією і металообробкою: виготовляли зброю, прикраси і знаряддя праці – пласкі сокири, сокири-молоти, шила, сверла, долота, рибальські гачки. В трипільців особливо розвинутими були гончарство та ткацтво. При розкопках знайшли рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів шириною до 1,5 метра.

Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, - про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Ткані виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на Трипільських статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання і оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях та степових курганах в різних регіонах України. Трипільська кераміка до цього часу викликає захоплення і вчених, і широкого загалу високою якістю, незвичайним орнаментом, вишуканістю форм. Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво зберіглося в егейській і крито-мінойській цивілізаціях.

На значній території теперішньої України трипільці створили державу Аратта. Ця назва зафіксована і на глиняних табличках з прашумерськими письменами, знайдених в основному в Подунав’ї (т. зв. археологічна культура Кереш, VI тис. до н. е.), і на табличках Месопотамії.

Придніпровська Аратта (Трипільська цивілізація) породила іранські Аратту і Арту, індійські Арату і Бгарату, етруську Артану, древньоруські Арту і Арсанію. Нащадки араттів у III-II тисячоліттях до н. е. називали себе “сонячними” — ілонами (звідси Іліон — Троя) і лелегами (лелеками, грецькою — “пелазгами”). Лелеги-ілони стали предками троянців (лілів, венедів...), греків (пелазгів, еллінів, данайців...), частково римлян (венедів, етрусків, сабінів...), слов’ян (іллонів, гелонів, краян, венедів, нориків, русів).

На Черкащині традиція “Сонцеподібної країни землеробів” проіснувала до Київської Русі — до складу якої, за свідченнями арабських мандрівників IX-X століть, входило князівство Арсанія зі столицею Артою. Напевно, саме ця країна вважалась іранцями земним раєм і втіленням вищого світоустрою — священною Артою; такі уявлення могли у них скластися в арійські або ж у скіфські часи.

АРТАНІЯ, Арсанія, Арта — одне з ранньофеодальних державних утворень східних слов’ян 8—9 ст. Згадується арабськими і перськими авторами поряд з Куявією і Славією. Артанія вела торгівлю з країнами арабського Сходу. Деякі дослідники ототожнюють Артанію з територією Антів, інші — з Тмутараканню, Черніговом, Рязанню.

Найдавніші поселення першого етапу держави Аратта з’явилися близько 5400 р. до н.е. на південному сході Трансільванії, в молдавському Прикарпатті та в долинах лівобережних притоків Дунаю. Далі вони розповсюдилися до Південного Бугу. Натепер археологами знайдено вже більше 200 поселень ранньої Трипільської цивілізації.

Вже тоді склалося переважно хліборобське господарство, орний характер якого тримався на розведенні великої рогатої худоби. Також були свині, дрібна рогата худоба, коні, собаки та мисливські тварини. Переважали прямокутні наземні житла площею до 50—130 кв. м. Вони складалися з дерев’яного каркасу, плетених із лози та промазаних глиною стін, горбилевої стелі й двосхилого даху, критого соломою або очеретом чи дерном; опалювалися будинки печами й відкритими вогнищами.

Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білилися і фарбувалися, а також розписувалися (в ті ж самі червоний, рудий та інші кольори, що й згодом кераміка; тоді її ще вкривали рельєфним орнаментом). Трипільці мали окремі сушилки для зерна, комори та льохи. Подібні будівлі, за визначеннями Л. П. Корнієнка та М. Ю. Віденка, ще й дотепер трапляються в глухих селах України і Молдови.

Особливостями ж тодішніх були хіба що хрестовиді й інші алтарі перед вогнищами, господарчі ями та круглі віконця (напевно, з висувними рамами, затягненими вичиненими міхурами тварин). А найбільшою відміною від сучасних старих хат стала, з кінця І етапу, двоповерховість будинків, які мали ще й напівпідвальний поверх з майстернями та ін.

До 20 будинків розташовувалися в ряд понад річковими кручами й захищалися також ровами та валами. Площа поселень сягала 10 гектарів. У будинках мешкали, напевно, трьохпоколінні сім’ї; поселення мали й будівлі для громадських зібрань. Проте, окремих храмів та палаців не було, а це вказує на общинний лад. Окрім окремих жертвоприношень під родинними вогнищами, поховань цього та наступного етапів не виявлено. Небіжчиків, вірогідно, спалювали та розвіювали над річками й ланами — як дотепер це робиться в Бгараті (Індії).

II етап розпочався близько 4600 р. до н. е. Територія, побут, господарство змінилися мало, хіба що затвердилося орне (прирученими в Аратті биками) хліборобство, яке довго потім залишалося найрозвиненішим у всьому світі. Значно збільшилися й кількість поселень та їхні площі — до 180 га.

Вже за цією ознакою можемо говорити про міста Аратти, рівних яким у світі тоді не було. Тим паче, якщо візьмемо до уваги правильність їх планування (яке змінилося з рядового на концентричне) та переважаючу двоповерховість будинків. Характерними стають забудови трьома округлими вулицями з площею посередині, яка слугувала для загону худоби, народних зібрань тощо. Рови й вали зникають, а захист (більше, напевно, від хижаків, аніж від ворогів) здійснюється поєднанням зовнішніх стін крайної вулиці.

Сполучення міста, кількох довколішніх сіл та одного чи більше святилищ-обсерваторій (які і в Україні, і в Індії називаються досі майданами) показують на полісний тип державності — як його називали пелазги та греки, шумери ж казали ур(у). Як місто — то і держава! Поліси Аратти визнавали спорідненість між собою — про це свідчить близкість культових статуеток й орнаментів тощо, — але дотримувалися незалежсті від сусідів. Таке етно-державне об’єднання можна вважати федеративним.

III етап почався десь у 3500 р. до н.е., а закінчився близько 2750 р. до н. е. Поліси Аратти і трипільська людність просунулися в Степове Причорномор’я (аж до морського узбережжя сучасної Одещини), до лісів пониззя Припяті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. Але центр держави зосередився в майже замкнутому межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи.

Тут, у нинішньому Тальнівському районі Черкаської області, знаходилося більше 20 найбільших міст; їхня площа становила від 70 до 450 га. Для порівняння: Урук — одне з найбільших міст-держав Шумеру займало площу 45 га і тримало навколо себе 23 поселення по 10—25 га.)

Вони були відкриті льотчиком-геодезістом К. В. Шишкіним (1964) та археологом М. М. Шмаглієм (1973), який першим серед колег Київського інституту археології Академії наук УРСР погодився перевірити аерофотознімки цих "протоміст". М.М.Шмаглій і В.Стефанович розпочали обстеження і розкопки на території сіл Вільхівка, Чичиркозівка, Стецівка, Тальянки, Майданець. Так було зроблено археологічне відкриття, яке пізніше назвали “відкриттям століття”.

Житла розташовувались по колу або у формі витягнутого еліпсу. Як правило, рядів-овалів було два, інколи, як у Майданецькому, навіть чотири. У плануванні трипільських міст археологи відзначають наявність вулиць та квартальної забудови. У найбільших з них, ймовірно, мешкали по 15-20 тис. людей.

Міста Аратти біля теперішніх сіл Майданець і Тальянки досягали 270—400 га. За підрахунками В. А. Круца, більше місто складалося з 2700 будинків, у яких мешкало 14175 людей; посівна площа займала 4252 га. За межами міст розміщувалися великі могильники. Розвивалася обробка металу: деякі вироби з міді зроблені із застосуванням зварювання при температурі 350-400 градусів Цельсія.

Металовиробництво концентрується, в основному, в Усатівському (Одеська обл.) і Софіївському (Київська обл.) осередках. Зменшується кількість мальованої кераміки, з’являється посуд округлої форми з домішками піску і товчених ракушок, удосконалюється техніка обробки кременю (шліфовані кам’яні сокири).

Як і вказані вище міста, гончарство в Аратті досягло найвищого розквіту на початку III етапу. Посуд майже перестав прикрашатися прокресленими візерунками, а став розписуватися різнокольоровими фарбами. Окрім символів Сонця й Місяця, пір року, дощу та світла тощо, характерні також міфологічні образи Праматері, змії, Тельця, Псів, Небесних Оленів.

Подібним чином змінюються культові статуетки. Тепер це не завжди Праматір з головою черепахи, зустрічаються й фігурки з портретними обличчями, що зберігають традиційне, защіпом, оформлення носа.

На людиноподібних статуетках та посудинах нерідко трапляються зображення деталей одягу, який можна співставляти з традиційними вбраннями українок і молдаванок (за дослідженнями А.П.Погожевої та 3. Васиної, 1983 і 2003). Проте є й суттєва відмінність, почасти збережена дотепер індіянками. Це розпис чи татуювання облич.

Подібні знаки, а також сліди жіночих і чоловічих зачісок, серед яких найцікавішими є козацькі оселедці, простежуються на черепах із курганів та могильників усатівської культури пізньотрипільського періоду.

Усатівська культура (за назвою села Усатово біля Одеси) – це археологічний комплекс на березі Хаджибейського ліману, який включає поселення, 18 курганних і 12 грунтових могильників. При розкопках поселень виявлено залишки наземних споруд з кам’яних плит. В могильниках виявлено багаті поховання родових вождів. Знайдено також багато знарядь праці і зброї (кам’яні сокири, наконечники стріл, рогові мотики, мікроліти, металеві кінжали) і предметів культу – жіночі статуетки, фігурки тварин, голови бика, вирубані в камені, прикраси.

Ці та інші останки з поховань VI—II тис. і до н. е. дали змогу антропологам (зокрема С. П. Сегеді) зробити висновок, що «фізичними предками українського народу можна вважати і масивних творців дніпро-донецької культури неолітичної доби, і значно грацильніших трипільців, і принаймні частину населення епохи бронзи...».

Традиції господарювання і побуту трипільців збереглися в українських селах аж до 20 століття. Типові для трипільців хати-мазанки будувалися донедавна в українських селах: на дерев’яному каркасі з валькованими стінами, з чотирисхилою стріхою, з глинобитною долівкою та обмазкою з домішками полови; з неодмінною піччю та її багатим керамічним причандаллям – макітрами, горщиками, тощо. Ці хати, як і трипільські, мали водночас як житлове, так і господарське призначення.

Дожило до 19 століття типове трипільське господарське знаряддя: мотоки, рала, серпи, сокири, ножі, тесла, долота, зернотерки, пряслиця; ті ж зернові культури – пшениця, ячмінь, просо, горох, коноплі тощо. Як і трипільці, так і українські селяни донедавна базували своє господарство на розведенні корів, коней, овець, кіз, свиней, тримали собак.






Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
  
Більше тем:
Найцікавіше:
Українські мультфільми
Згадай себе!
 
 

Ніколи нічого не замишляйте проти Росії, тому що на кожну вашу хитрість вона відповість своєю непередбачуваною дурістю ”
Отто фон Бісмарк

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.