Аратта - На головну

27 березня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Вирій

Традиції 11456 переглядів 0 коментарів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Вирій
Вирій (ирій, ірій, рай) — це міфічна сонячна країна, де птахи та змії зимують, а люди живуть після смерті.

Розташований цей чарівний край за морем (одна з можливих версій етимології праслов’янського слова "irijь" — "водоймище", "море" від індоєвроп. "iur"). Там тепло й затишно, немає страждань, горя й воєн; як і ворогів та заздрісників. Мешканцям вирію не потрібно тяжко працювати, щоб заробити на їжу й одяг, — усього цього там доволі. Якщо хтось щось і робить, то лише для свого задоволення.

Місцезнаходження вирію не було чітко визначеним. Переважно це небо, ліс, "під землею", "під водою", на сході, "на краю землі"...

Ах, скажіть нам, наша мати,
Звідки нам вас визирати, —


голосять діти за померлою, перелічуючи можливі місця її нового мешкання:

Чи з-за гори високої,
Чи з-за води глибокої,
Чи в садочку, чи в лісочку,
Чи в городі на зільочку?


Чому ж уявлення про місце розташування країни померлих такі різні? Іноді люди, яких питають про це, відповідають, що ніхто звідти ще не повертався, тож і перевірити неможливо, а кожен бачить рай по-своєму. Справді, навіть у казках, якщо героєві довелося побувати на тому світі й пощастило повернутися, він мусив забути все, що з ним було, що там чув і бачив.

Однак є і реальне, історичне пояснення цьому розмаїттю уявлень про місцезнаходження вирію. Річ у тім, що на різних українських землях у різні історичні епохи практикувалися дуже не подібні один до одного способи поховання. Померлих відправляли до країни духів за водою в човнах; спускали з гори на санях; у лісі (або у спеціальних гаях, присвячених покійним) на деревах підвішували горщики з попелом від поховального багаття; крім того, закопували горщики (а пізніше — й тіла передчасно померлих, "заставних" мерців) на роздоріжжі. Нехрещених дітей ховали під порогом у хаті тощо.

Коли небіжчика спалювали на ритуальному вогнищі, гадали, що його душа з вогнем і димом відлітає на небо й там потрапляє до раю. На запитання здивованого чужинця, не звиклого до такого видовища, навіщо вони так роблять, йому відповіли: "Ви, араби, нерозумний народ — найдорожчу і найшановнішу людину кидаєте в землю, де її їсть звір і точить черва. А ми її спалюємо, щоб вона одразу опинилася в раю" (зі свідчення арабського письменника Ібн-Фадлана про похорон багатого руса; 922 р.). Пізніше, коли тіла померлих стали класти в землю, сподівалися, що небіжчик і там, під землею, знайде собі притулок і нове безтурботне життя.

Цікаво, що в народнопоетичній творчості відобразилися й ті способи поховання, які були звичні для теренів нашої країни, й ті, які були занесені з мандрівними сюжетами звідкись (скажімо, поховання на горі для остаточного знищення птахами, загортання у шкури звірів, покидання старих людей у холодній хаті...). А сани, човен, хатка на курячих ніжках, горщик від поховального багаття — всі ці ритуальні атрибути похорону збереглися й передавалися за традицією у віруваннях і фольклорі навіть тоді, коли форми поховання змінилися.

Так, за звичаєм інгумації, човен із покійником уже не пускали по воді за течією, а закопували в землю. Сани, які в давнину штовхали з гори по снігу, почали возити на волах навіть улітку. Новий горщик, у який більше не зсипали кісток від спаленого на вогні небіжчика, згодився для виготовлення ритуальної страви, обряду "бабиної каші", для чарувань (наприклад, щоб у молодих не було дітей, достатньо було "від шлюбу, перейти дорогу з кошеням у новому горщику") і, звичайно ж, знайшов своє місце в численних народнопоетичних творах, починаючи від замовлянь: "Іди, іди, дощику, зварим тобі борщику в новенькому горщику" — до загадок: "Круть-верть: в черепочку смерть" — і далі до пісень, казок, демонологічних легенд і переказів.

Поширеним серед українців є уявлення (до речі, співзвучне ведійській релігії), за яким вирій міститься на небі. А між небом і землею простір заповнює повітря. У ньому плавають хмари, що несуть живу воду дощів і затуляють землю від палючих променів сонця. Душі предків бринять у хмарах між блискавками, викликають дощ та грозу й посилають їх на землю. Або ж, навпаки, — розсіюють хмари, розчищаючи дорогу сонячним променям. Вихором гасають неприкаяні душі "заставних" мерців.

Ось чому, коли довго немає дощів, звертаються до душ потопельників або вішальників свого села із замовляннями та спеціальними обрядами: поливають могили самогубців і утоплених, голосять: "Макарко, синочок, вилізь із води, розлий сльози по святій землі!"

Високо, по той бік хмар, лежить блискуче небо, з якого сонце, місяць і зорі посилають на землю своє осяйне світло. Там, на віддаленому кордоні всесвіту, мешкають шановані предки, насолоджуючись вічним блаженством, не знаючи ні хвороб, ні старості, і світять очам смертних яскравими зірками.

В одній із казок розповідається, як, тікаючи від відьми-людожерки, Іван-Царевич перетворюється на зірку. Відьма перепливла озеро, продерлася через ліси й гори, і вже ось-ось наздожене царевича, та він устиг доїхати до палацу Сонцевої сестри. Вона відчинила віконце, й царевич заскочив у нього разом із конем. Відьма почала вимагати видачі царевича. "Нехай, — сказала вона, — Іван-Царевич стане зі мною на вагу: хто кого перетягне!" Пішли вони. На одну таріль став царевич, а на другу залізла відьма. Як тільки вона ступила ногою, так Івана-Царевича підкинуло вгору, і з такою силою, що опинився він зразу на небі й перетворився на зірку. На закінченні казки позначилися вірування у Страшний Суд: на вагах зважують добрі та злі діяння людини, й, залежно від того, яка половина перетягне, — йти їй до раю або в пекло.

У ролі посередника, що сполучає світ живих і світ померлих, найчастіше виступає світове древо. У казці з красномовною назвою "Дерево до неба" розповідається про царя, в якого пропала донька. І де її тільки не шукали, все даремно — наче земля її проковтнула. Якось приснилося цареві, що того дня, як не стало доньки, страшна буря пройшла серед дня, і в хмарі літав семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві — зміїв палац. Був у царя сад, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. А серед того саду росло дерево таке високе, що верхівки його ніхто не міг бачити, не тільки туди залізти. Нарешті, знайшовся один сміливець — свинарчук із прислуги царя. Добрався він до першого листа — й бачить "там такий світ, як і долі, звідки він прийшов, і трава росте, поля, ліси, гори..."

Уявлення, що на той світ можна дістатися по дереву, з гумором обігрується в казці "Вітрова донька".

Одружився бідний парубок із Вітровою донькою, й зажили вони щасливо в любові. Та позаздрили їхньому щастю місцеві багатії — дідич, корчмар і жандарм. Серед важких завдань, що загадав пан хлопцеві, був наказ завезти його в гості до батька-небіжчика. От посідали дідич із сином у бричку, й Тимофій (так звали Вітрового зятя) завіз їх до печери, звідки був вхід у пекло. "Чого тобі треба, Тимофію?" — запитали чорти. "Пани просяться до вас: прийміть молодих до старих". Дідьки аж підскочили від радості. Натягли на дідича і його сина вовчі шкури й затягли їх у пекло. Корчмареві й жандармові хлопець загадав вилізти на високого дуба: "Лізьте... Як прилетять ангели, я крикну: "Скачте!" Корчмар і жандарм роззулися й почали дертися. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав: "Скакати?" "Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять". Нарешті, добралися самої верхівки дуба, Тимофій крикнув: "Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте". Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила й понесли до Бога вівці пасти. А Тимофій вернувся до Вітрової доньки і прожив із нею багато років.
Дерево асоціюється з дорогою на "той світ" у купальському обряді вигнання відьми (русалки), яка "на дуб лізла, кору гризла", а також у віруваннях про змій, які по деревах лізуть на зиму до свого, зміїного, вирію. Проте навіть найвищого дерева буває недостатньо, щоб героєві казки повернутися додому із "тридев’ятого царства". І. Телесик, який видерся на явір, ховаючись від відьми, і Котигорошко, що виліз на дуба, покинутий напризволяще своїми побратимами, потребують допомоги птахів (нагадуємо, що і птахи, і змії уособлюють душі померлих предків). Птахи переносять казкових героїв із того світу на цей: Телесика — гусеня, а Котигорошка — гриф, дітей якого він урятував від дощу, накривши своєю свиткою.

Досить часто входом до того світу слугує криниця. У казках відомий образ "біса з криниці", який хапає царя за бороду й не відпускає її доти, доки той не пообіцяє йому "те, що в нього дома є" (тобто дитину, про яку батько ще не знає). Проте в казці криниця може бути входом до іншого царства узагалі — не лише підземного або підводного.

У деяких текстах ним може бути небо, як у німецьких казках про райські сади фрау Гольди, богині дитячих душ. До її царства смертним можна потрапити лише через криницю. В однієї жінки було дві доньки: рідна, сердита й ледача, і нерідна, чемна та працьовита. Якось пасербиця пряла біля криниці і впустила веретено. Зла мачуха змусила дівчину шукати його на дні. Та кинулась у криницю й опинилася у квітучому лузі. Там вона зустріла господиню райського саду і стала служити в неї. Коли дівчина підбивала перину господині, на землю сипався сніг.

Сюди ж можна додати епізод із розповіді Ібн-Фадлана про похорон руса, до якої ми вже зверталися. Дівчину, яка погодилася супроводжувати свого хазяїна на той світ, підвели до колодязя. Зазирнувши туди, вона побачила зелений сад і в ньому своїх покійних батьків, а також щойно померлого князя, який кликав її до себе.

За іншими уявленнями, вирій треба шукати на краю землі (світу). У казці Котигорошко покарав діда (злу силу), який мав зріст в один аршин, а бороду — в два. Він защемив дідову бороду в найтовщому дубі. Але дідок, не змігши визволити бороду, потягнув дуба за собою. І як тягнув, то всі дерева по дорозі трощив, широкий шлях у лісі зробив. Котигорошко й каже до побратимів: "Ходімо цим слідом, побачимо, куди той дід зайде". Довго вони йшли: через ліси й через гори, через річки й моря. Гори Вернигора розсував, у лісах Вернидуб шляхи рівняв; в моря й річки Прудивус вуса вмочував — і вода розступалася. А дідів слід усе далі тягнувся. Аж на краю світу побачили вони в землі велику дірку, і тут слід кінчався, тут дід разом із дубом у підземне царство спустився. Туди ж на шворці спустили побратими Котигорошка, де він пройшов із подвигами мідне, срібне й золоте царства.

В іншій казці ("Красносвіт") царівна шукає на краю світу свого зачарованого чоловіка, що вдень у яєчко зачинявся, а вночі виходив до неї красенем. За свою провину (розбила шкаралупку з яйця, в яке ховався її чоловік) вона мала зносити залізні черевики і стерти залізну палицю, доки його знайде. От вона "йшла, йшла, прийшла аж на край світу, а далі зайшла аж на той світ". На тому світі царівна побувала в Мороза, Місяця і Вітра й нарешті знайшла Красносвіта.

Якщо, за уявленнями, небо складається із кількох шарів (аж до "сьомого неба"), то так само неоднорідний і підземний світ. На краю того світу є глибока безодня, там тече вогняна ріка. Ілюстрацією до міфопоетичної гіпотези, що той світ розташований під землею, а під ним є ще й інші світи, може слугувати казка "Юліанка, чи Дерев’яне чудо" на сюжет інцесту батька й дочки. Юліанка, щоб уникнути шлюбу з батьком, "почала молитись, аби її земля примкнула. І вона таки цілком пропала у землю". Потім оповідається, як на тому світі в дівчину закохався королевич, одружився з нею, і народила вона двох хлопчиків золотоголових. Але й там їй не давав спокою її батько (вже також померлий, що став нечистою силою). Щоб помститися доньці, він зарізав її дітей і намагався вкинути їх у яму — до пекла.

Легенди розповідають про країну на сході — там мешкають блаженні люди — рахмани (цікава співзвучність із "брахманами"), які померли ще до народження Христа. Небіжчики живуть таким самим життям, як і люди на землі. Вони там одружуються, мають дітей, але не помирають, не старіють, не мерзнуть, не сваряться й не голодують.

Загалом, кажуть, що на тому світі все таке саме, як на цьому, тільки навпаки: світ померлих обернений відносно світу живих (усе, що пов’язане з потойбіччям, у науці позначається словом "антисвіт"). Звідси численні заборони робити в буденному житті щось "навиворіт": одягати вивернутий одяг, взувати ліве взуття на праву ногу, перекидати речі, мести підлогу від порога до покутя. Із цим пов’язані також уявлення про містику тіні, відображення у воді, дзеркалі, фото. І навпаки, все це практикується, коли треба "вийти" на той світ, як під час ворожіння, гадання (в певні ритуальні моменти застосовуються маски, перевдягання, чорніння обличчя сажею), або ж використовується із захисною метою: щоб віднадити "ходити" мерця, відкараскатися від лісовика, нявки.

Особливу увагу звертають легенди на часову різницю у світах живих і померлих: на тому світі три години дорівнюють трьом (або тридцятьом) земним рокам. Розповідають, як один чоловік запросив свого померлого друга на весілля. Товариш, у свою чергу, запропонував випити по чарці, поки готуються до свята. Спустилися в могилу, посиділи. Коли ж наречений повернувся, усі його рідні та знайомі вже повмирали, й навіть дуб, який виріс із жолудя, що закотився до могили, лежав трухлявим.

За типовими формулами "звідки беруться діти" також можна визначити місцезнаходження вирію. Основні з формул: "на дереві знайшли", "з води витягли", "бусол, ворона чи гуси принесли", "баба принесла", "в капусті знайшли" — відображають народні уявлення про країну померлих предків, де, чекаючи на свій час, перебувають душі ще не народжених дітей. На запитання малюків, звідки вони або їхні братики-сестрички з’явилися, заведено відповідати, ніби їх зняли з дерева або знайшли в дуплі старого дуба. За німецькими повір’ями, біля такого дерева б’є чисте джерело і, якщо прикласти вухо до землі, можна почути веселі голоси дітей, котрі мешкають у підземному світі. Згідно з уявленнями про те, що країна померлих міститься у воді або під водою (з чим були пов’язані стародавні поховання на воді), дітей знаходили плаваючими на річці. Іноді їх приносили водоплавні птахи: в нас — гуси; в інших національних традиціях — качки, лебеді тощо. Бусол виловлював душі з річок, криниць чи боліт своїм довгим дзьобом.

До появи дітей були причетні й чорні птахи — сороки та ворони, що, за уявленнями наших пращурів, перебували на службі в Баби-Яги (як божество смерті, вона забирала душі від померлих і посилала їх на землю новонародженим дітям). Із цією потойбічно-міфічною бабою, праматір’ю роду людського, асоціювалася баба-бранка (повитуха) — з її ритуальними та практично-медичними функціями жриці, виконавиці найголовніших обрядових дій у родинному та соціальному житті суспільства. Тож формула "баба принесла" має глибинний магічний зміст — не випадково вважалося, що від баби залежатиме майбутня доля дитини. У пісні співається:

Не дав мені Господь долі!
Чи такі куми прийшли —
Щастя-долі не принесли;
Чи така баба брала —
Щастя-долі не вгадала.


До труни померлої баби-бранки клали ціпок, щоб вона на тому світі відбивалася від померлих дітей, які "мають до неї претензії".

Давній людині з її свідомістю світ померлих предків був набагато ближчий, ніж нашому сучаснику. Від предків, як тоді вважалося, залежало все життя людини: її добробут, здоров’я, особисте щастя і, зрештою, благополуччя громади. Тому їх ушановували, їм догоджали, в них просили врожаїв, дітей, дощів, тепла, приплоду худоби.

У померлих батьків питали згоди на одруження; вони "брали участь" у найважливіших подіях родинного й суспільного життя. Вважалося, коли птахи навесні прилітають із вирію, вони приносять на своїх крилах душі померлих.

До сьогодні збереглося неписане правило народної моралі: про померлих говорити тільки добре.

У поминальні дні моляться за упокій душ не лише своїх рідних небіжчиків, а й усіх померлих, а Зелені свята призначені пошануванню всіх нагло померлих ("заставних" мерців). Людей, які поминають небіжчиків, нагороджує Бог, про що розповідають численні казки й легенди.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Традиції»:
  
Більше тем:
Найцікавіше:
Українські мультфільми
Згадай себе!
 
 

Ваша так звана релігія діє як опій: вона заманює і приглушує болі замість того, щоб надати сили”
Новаліс

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.