Аратта - На головну

18 жовтня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Грузинський сценарій – засторога українцям

Політологія 26819 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 1.09.2008 | Всі публікації | Версія для друку

Грузинський сценарій – засторога українцям
Перед тим, як перейти до подальшого аналізу подій, наслідком яких стала російська агресія проти суверенної держави Грузія, нагадаємо, що у першій частині ми встановили, що точкою відліку сучасного міжнаціонального конфлікту стало 9 квітня 1989 року, коли у Тбілісі радянський спецназ улаштував каральну акцію – за допомогою саперних лопаток, отруйних газів та бронетехніки було розігнано багатотисячну мирну антикомуністичну демонстрацію.

Саме тоді демонстранти вимагали заборони компартії та виходу Грузії із складу СРСР. Саме тоді на грузинську землю пролилася перша кров мирних демонстрантів і не тільки грузинські демонстранти, а й увесь світ побачив справжнє обличчя горбачовського «соціалізму із людським обличчям».

Налякана московська партноменклатура на чолі із Генсеком Горбачовим доручила КДБ спровокувати міжнаціональний конфлікт із метою компрометації очільників національно-демократичних сил та обґрунтування силового утримання Грузинської РСР у складі СРСР.

Нагадаємо, що формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Абхазькій автономії стала абсурдна, із точки зору нормальної логіки подія – порушення правил прийому у Сухумський університет, що призвело до масових безладів із людськими жертвами. Зазначу, попри те, що для наведення порядку було залучено війська, тим не менше, кримінальна справа за цим фактом не була розслідувана, організатори, підбурювачі та виконавці злочину не виявлені й не притягнуті до відповідальності. Підкреслюю: це нонсенс не тільки для СРСР, але й для будь-якої держави взагалі. Тим більше, що за масштабами й небезпекою для суспільства й держави, подібний злочин мала б розслідувати слідча група у складі слідчих Генпрокуратури СРСР та КДБ СРСР, а не Грузинської РСР. Більш того, після зазначених безладів не сталося й традиційних, для СРСР, кадрових екзекуцій тобто, не було зміщено із посад керівників партійних та силових структур ні автономії, ні Грузинської РСР. Ця сукупність фактів свідчить про те, що формальний привід – це лише «шумове» прикриття операції спецслужб, до якої було залучено як місцеві кадри, так і агентуру в середовищі криміналітету.

Формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Південній Осетії стала незгода тамтешнього компартійного керівництва із позицією Тбілісі щодо референдуму про «оновлений» СРСР та протистояння із лідерами антикомуністичної опозиції. Феноменальним можна назвати факт, коли перший секретар ЦК КПУ Грузії був у числі організаторів мирного мітингу, який планували провести у Цхінвалі грузинські націоналісти-дисиденти. Відтак й не дивно, що серед мирних демонстрантів виявилися сотні озброєних бойовиків. Як і закономірно, що серед захисників міста також виявилися достатньо цивільних громадян із зброєю, хоча, за радянським законодавством, із озброєними бойовиками мали б боротися війська МВС та КДБ СРСР. Все це не дивно, із точки зору операції спецслужб, бо тільки вони, у СРСР, мали змогу таємно оперувати такою кількістю зброї. Причетність спецслужб до зазначеного масового збройного конфлікту підтверджується також і тим, що за фактом, не тільки не було належної реакції керівництва країни, а й навіть не порушено формальної кримінальної справи. Більш того, численні письмові звернення громадян Південної Осетії до З’їзду народних депутатів СРСР та особисто Михайла Горбачова залишилися поза увагою і народних обранців, і центральної преси.
Окремо зазначу, що Південно Осетинська та Північно-Осетинська автономії були штучно утворені сталінським режимом у 30-ті роки. Південно Осетинська автономія була адміністративною одиницею Грузинської РСР, а Північно-Осетинська – Російської Федерації. Тоді ж більшовики «винайшли» навіть нові національності: південноосетин та північноосетин, про що робилися записи у паспортах і метричних документах громадян.

Нагадаю, що до подій 1989 року у Тбілісі, Грузинська РСР була в цілому спокійним й повністю контрольованим аграрним регіоном СРСР. Ті заворушення населення, які виникали у її автономіях декілька разів впродовж більшовицького окупаційного режиму, не мали міжнаціонального підґрунтя і були стихійним протестом громадян проти комуністичного режиму. Саме тому у цих автономіях, на момент виникнення так званого міжнаціонального конфлікту були міцні позиції радянських спецслужб та компартійного активу. Навіть зараз владу у цих кримінально-комуністичних анклавах міцно тримають колишні номенклатурними КПРС та ВЛКСМ, які безумовно орієнтуються на Кремль.

Ми також з’ясували, що після розвалу СРСР, демократична Росія аж ніяк не відмовилася від «здобутків» совітських чекістів та продовжувала активно реалізовувати їхній план у Грузії.

ЧАСТИНА ДРУГА.

Російські «міфотворці»

Із підписанням Президентом Грузії Шеварднадзе Дагомиської угоди і входженням молодої держави в СНД, розпочалася так звана миротворча операція. Військові частини колишньої радянської армії, що раніше були розквартировані на території Грузинської РСР, а із розвалом СРСР зберегли вірність Генштабу у Москві, тобто, підпорядкувалися Росії, отримали статус «миротворчих», не змінюючи свого місця розташування. Окрім миротворчих, на території суверенної Грузії також, тимчасово, були присутні й інші військові бази тепер вже російських збройних сил, зокрема, військово-морського флоту, авіації, ППО тощо.

Водночас, розпочався переговорний процес між сторонами конфлікту, тобто державним керівництвом Грузії та самопроголошених Абхазії та Південної Осетії, в яких посередником виступала Росія.

Перед тим, як продовжити наш аналіз, давайте визначимося із тим, що взагалі слід розуміти під терміном «миротворча місія».

Миротворчі місії, як інструмент міжнародного реагування на локальні міжнаціональні та міжетнічні конфлікти з’явився наприкінці минулого століття, за рішенням ООН. Саме тоді світовою спільнотою були створенні так звані «блакитні каски», тобто багатонаціональні військові та військово-поліційні підрозділи, які направлялися у зону локального збройного конфлікту і завданням яких було недопущення військових дій між ворогуючими сторонами та захист цивільного населення конфліктних територій, на час, поки триватимуть переговори та не буде знайдено компроміс, який дозволить вирішити конфліктні протиріччя у мирний спосіб.

За класичною формулою, у разі виникнення міжнаціонального конфлікту у межах однієї держави, миротворча місія здійснюється у декілька кроків. Спочатку міжнародні війська вводяться між ворогуючими сторонами і утворюють так звану буферну зону миру. Потім розпочинається військово-поліційна операція, яка полягає у безумовному добровільному чи примусовому роззброєнні всіх незаконних воєнізованих формувань та їхньому розпуку. Поліційні підрозділи миротворців виявляють та знешкоджують бандформування, у зоні відповідальності миротворців діє тимчасова військово-поліційна адміністрація, яка здійснює владу до передачі її демократично обраним органам місцевої влади території. Зрозуміло, водночас із зони відповідальності миротворців виводяться урядові війська та поліція держави, в якій відбувається конфлікт. Це – загальноприйнята міжнародна практика.

Тепер поглянемо, як діяли військові РФ, які за рішенням глав держав СНД отримали міжнародний миротворчий мандат.

Як і належить, грузинська армія була відведена від зон конфліктів за демілітаризовану територію. Однак, ніхто й навіть формально не намагався роззброїти незаконні збройні формування, які чомусь почали називати арміями Абхазії чи Південної Осетії. Ніхто й не думав проводити силами миротворців ніякої поліційної операції, а влада, на конфліктних територіях, одразу ж перейшла у руки так званого керівництва автономій, оминаючи фазу тимчасової влади військової адміністрації миротворчого контингенту. Тим більше, ніхто й не переймався підготовкою та проведенням демократичних виборів на територіях, у зоні конфлікту.

У міжнародній практиці, наприклад, на території колишньої Югославії, поліційна фаза миротворчої акції включала й виявлення та розслідування фактів військових злочинів. За результатами цих слідчих дій, а такі злочини були виявлені, матеріали – передали у міжнародний трибунал, а підозрювані – заарештовані і етаповані до місця проведення суду.

У випадку Абхазії та Південної Осетії – нічого подібного не відбувалося.
Відбулося наступне. Під збройним захистом військових, які отримали статус миротворчих, владу було передано одній із сторін конфлікту – тобто адміністрації колишньої радянської автономії, сформованої ще за часів СРСР і яка діяла відповідно до сценарію, розробленому керівництвом СРСР та його спецслужбами, що, власне, як ми бачили, й стало причиною збройного конфлікту. Ні про які демократичні вибори, за таких умов, звісно, не йшлося. Колишні члени КПРС, які контролювали органи влади у конфліктних регіонах заходилися відтворювати структуру влади, при чому, закони та Конституція Грузії – просто ігнорувалися. Натомість, були ухвалені власні конституція та закони. Таким чином, самозване керівництво самопроголосило себе державою, створило армію та поліційні органи. Що означало, що під захистом збройних сил іноземної держави було створене нелегітимне державне утворення.
Виникає запитання: як на подібні дії реагуватиме держава, на території якої все це відбувається? Чи можуть у такій ситуації, мати успіх переговори?
Здається, двох варіантів відповіді просто немає. І це цілком логічно. Оскільки, іноземна держава, в даному випадку Росія, не тільки не виконала елементарні умови, які визначає міжнародний миротворчий мандат, а й створила ситуацію блокування вирішення конфлікту по-суті та розпочала підготовку до анексії цих територій, накопичуючи війська та озброєння.

Чому ми можемо так стверджувати? По-перше, економічно, ні Абхазія, ні Південна Осетія, зруйновані війною, навряд чи, без зовнішньої фінансової допомоги мали б змогу відбудувати мирне життя та налагодити цивільну інфраструктуру. Росія й не приховувала, що фінансові вливання робилися із її держбюджету. Як гуманітарна допомога. Хоча фактично, фінансувалися маріонеткові режими, які отримали владу у недемократичний спосіб.

Південна Осетія та Абхазія, ще за часів СРСР, були аграрно-промисловими територіями, які аж ніяк не можна назвати бюджетними донорами, тобто місцевий бюджет автономій був завжди від’ємний і життєздатність адміністративної території підтримувалася за рахунок дотацій із держбюджету Грузинської РСР та держбюджету СРСР.

Ця ситуація аж ніяк не змінилася після приходу самопроголошених керманичів автономій. Тільки донором тепер став держбюджет Росії, яка, до того ж, люб’язно передала зброю незаконним формуванням маріонеткової влади. До речі, передача зброї самопроголошеній владі, аж ніяк не може бути віднесена до сфери гуманітарної допомоги регіону, який потерпає від міжнаціонального конфлікту. Отже, факт озброєння самопроголошеної влади території, відсутність дій, характерних для міжнародних миротворчих сил згідно із міжнародно-правової базою, свідчить про те, що Росія лише використовувала миротворчий мандат для забезпечення прихованої агресії проти держави, суверенітет і територіальну цілісність якої вона визнала юридично.

Дії миротворців, в даному випадку, закономірно, мали сприйматися й сприймалися, як такі, що сприяють сепаратистам, але не сприяють відновленню правопорядку і законності на конфліктних територіях. Неприхована фінансова, політична і військова допомога самопроголошеним утворенням, яка й не приховувалася Москвою, явно не сприяла пошуку компромісу між конфліктуючими сторонами, навпаки, маючи підтримку з боку більш сильної держави, якою є Росія, самозвані лідери територій або висували на переговорах неприйнятні умови, або просто їх блокували. І ми можемо із впевненістю казати, що така позиція знаходила схвалення у Москві.

Таким чином, штучно створювалася ситуація «замороженого» конфлікту, яка давала кремлівському керівництву додаткові важелі диктаторського впливу, який, фактично, прив’язував формально суверенну державу до колишньої метрополії, правонаступником якої нині є Росія.

Тобто, відтепер конфлікт із внутрішньодержавного міжнаціонального став поступово переходити у міждержавний.

Окремо зазначу, що всі ці події відбувалися не у вакуумі, не на іншій планеті, а перед очима всього світу. Звісно, і ООН, і ОБСЄ звертали на них увагу. Звісно, на конфліктні території виїжджали інспекції і делегації політиків. Звісно, ця тема обговорювалася на найвищому міждержавному рівні. Беззаперечно, все це було і неодноразово, а головне – безрезультатно. Та чи міг бути позитивний результат взагалі?

Врешті, важко зрозуміти, чому і досвідчені політики ООН, ОБСЄ свідомо, чи ні, «не звернули увагу» на явну невідповідність дій так званих миротворців із вимогами миротворчого мандату, як такого, із точки зору загальноприйнятих норм міжнародного права та досвіду аналогічних операцій у інших регіонах світу? Не звернули уваги, чи не хотіли звертати увагу?

Ми, із вами, можемо тільки вибудовувати версії такої реакції загальносвітових і європейських органів колективної безпеки, оскільки, як воно відбувалося насправді – напевно дізнаємося не дуже скоро. Хоча, як версію, можемо припустити, що спершу світові політики, не знаючи, чого й кому чекати від 15 незалежних держав, які утворилися на руїні СРСР, за звичкою орієнтувалися на звичну Москву. Цілком очевидно, що консервативні політики, зокрема Західні, можливо й не сподівалися, що більшість із новоутворених держав витримає іспит на незалежність і через якийсь час повернеться на орбіту метрополії. Врешті, Росія, серед решти – була одною із найрозвиненіших, яка, одноосібно успадкувала ядерні арсенали СРСР, а відтак, логічно, нові держави автоматично розглядалися, як природні сателіти.

І, врешті, треба не забувати, що таке, власне, було СНД, до складу якого, як відомо увійшли далеко не усі держави, утворені на руїні СРСР. Країни Балтії просто проігнорували цю ініціативу, одразу ж узявши курс на повернення у Європу. Україна – так і залишилася ніби й там, а більше – сама по собі. Та й Грузія, вірогідно, якби не війна, а точніше військова поразка, теж навряд чи б мала палке бажання приставати на пропозиції Москви. І взагалі, СНД, тобто співдружність незалежних держав, утворювалося із самого початку, як координаційний орган міждержавного співробітництва, головною метою якого було здійснення цивілізованого процесу «розлучення», зокрема, економічного, колишніх складових СРСР. Хоча, не можна не помітити, що Росія, досить тривалий час не сприймала СНД в саме цій якості, про що свідчить спроба створення військово-політичного блоку під прапором колективних сил безпеки. Не кажучи про те, що від самого першого дня Москва докладала всіх зусиль, аби одноосібно домінувати у цьому утворенні. Історія СНД наочно показує, що ні про яку рівність його суб’єктів не може бути й мови.

Виходячи із цих фактів, західні політики і ставилися спокійно до, так би мовити, специфічних невідповідностей, посідаючи виключно пасивну роль спостерігача у так званих миротворчих процесах.

Проте, із часом відбувалися зміни. Змінювалися новоутворені держави, змінювалася й сама Росія. Сьогодні Російська Федерація, за 18 років свого існування не тільки не стала демократичною державою, а навпаки, зміцнює авторитарний державний устрій, при чому, послідовно прямуючи до найгіршого його варіанту.

Саме про це свідчить явна схильність кремлівського керівництва вдаватися до силових варіантів задоволення своїх геополітичних інтересів. Зокрема – на території суверенної держави Грузія.
Війна. Як вона почалася

Кожен «заморожений» конфлікт рано чи пізно може «розморозитися», тобто вирішитися у той чи інший спосіб. Ми умисно оминули увагою переговорний процес, який тривав не один рік під егідою «миротворців». Оминули тому, що ця багаторічна балаканина політиків просто не варта уваги, тому що, як мінімум ті, хто узяв на себе роль посередника, від самого початку, просто не тільки не був таким, а лише погано і дуже фальшиво виконував цю роль. Насправді, Росія, від самого початку, була стороною конфлікту. Його сценаристом і диригентом. Змінювалися тільки тактичні засоби, а стратегічна мета – знищення сусідньої суверенної держави та перетворення її у так звану союзну – залишалася постійною. Втім, слід зазначити, що досить тривалий час Росія не наважувалася на пряму збройну агресію, віддаючи перевагу економічному та військо-політичному шантажу, операціям спецслужб по дестабілізації ситуації на території Грузії.

Логічно виникає питання: чому тоді, у 1993 році, російські війська під прапорами абхазьких «борців із грузинським націоналізмом» не довели військову операцію до логічного завершення? Адже тоді, якщо ви пам’ятаєте, грузинська армія була практично розгромлена і захоплення Тбілісі, із військової точки зору, не становило ні ризику, ні великих труднощів. Та й який спротив могли чинити озброєні радянським військовим металобрухтом поспіхом укомплектовані колишніми радянськими військовими, частини грузинської армії переважаючим силам росіян, розбавлених абхазькими чи осетинськими бандформуваннями? Зрозуміло ніякого, хіба що героїчно вмерти у бою. Бо на той момент у грузинської армії не було ні кваліфікованого командування, ні єдиного інформаційного поля, включаючи системи зв’язку та ППО.

Чому ж Єльцин не наважився на останній штурм? Причин було багато. Ми назвемо лише кілька головних. По-перше, тоді, у 93-му ще не було остаточно вирішено так зване питання ядерного правонаступництва, тобто, із падінням Тбілісі та встановленням там явно маріонеткового режиму, США та й їхні Західні партнери, які тоді ще коливалися, змінили б думку і розділили б арсенал між Росією та Україною. Напевно б і Шеварднадзе, який мав неабиякий міжнародний авторитет, уразі захоплення Тбілісі російськими військами, не сидів би мовчки. Тобто, тоді пряма військова анексія була надто ризикованою, тим більше, що ще не розвіявся сморід від пожеж розстріляного російського парламенту і відверта агресія поставила б Росію поза законом у демократичному світі.
По-друге, Єльцин тоді, у 1993 році не мав достатньо потужної підтримки ні у суспільстві, ні у політикумі. У російського Президента тоді не було ніякої пропрезидентської партії і його влада трималася на хитких політичних компромісах із численними політичними лідерами, в тому числі – прозахідними лібералами, які б, звісно не сприйняли б військову анексію сусідньої держави. Російські ЗМІ, на той момент, були відносно незалежні від державної влади і могли стати джерелом опозиційної інформації, що могло легко спричинити кризу влади із усіма негативними наслідками. Тобто, відходом Єльцина та приходом у Кремль ліберал-демократичного кабінету.

Тобто, у 93-му році Росія мала лише погано приховані амбіції колишнього СРСР, але не мала ніяких засобів для їхньої реалізації, перебуваючи у глибокій політичній та економічній кризі.

По-третє, захоплення Грузії мало б наслідком значне пришвидшення інтеграції країн Балтії у Європу, а також стрімке розширення НАТО на Схід, до чого Росія тоді була взагалі не готова. Відкрита конфронтація ж із Заходом позбавляла б Москву фінансової допомоги і взагалі будь-яких інвестицій, що б миттєво загострило фінансову та економічну кризи, що напряму загрожувало розвалом самої федерації і другим «парадом суверенітетів».

Підписуючи Дагомиські угоди Росія вигравала час, необхідний для підготовки агресії.

А що вигравала Грузія?

Президент Шеварднадзе, підписуючи кабальні договори із Росією, фактично, вирішив головну задачу – він зберігав хоч доволі умовний, але все ж, юридичний суверенітет держави, отримував паузу у часі, яка б дозволила хоч якось налагодити мирне життя, реформувати економіку, інтегруватися у світові політичні структури, розпочати військове будівництво.

Тобто, Дагомиські домовленості були, на той момент хоч взаємовигідними, проте, не вирішували і не могли вирішити, в принципі, конфлікту, оскільки лише «заморожували» ситуацію на невизначене майбутнє.

І це майбутнє розпочало поступово «танути» у 2003 році після «революції троянд»…

… Кожна війна має свою причину і привід. В принципі, причину ми вже достатньо з’ясували: вона із радянських часів лишилася незміною. Тому, привід для агресії – це вже суто справа технічна. Наприклад, у 1939 році Адольф Гітлер не надто шукав привода для агресії: виставив гасло захисту етнічних німців Східної Пруссії від польського націоналізму, знищив декількох власних солдатів на кордоні із Польщею – і справу зроблено. Поки європейські політики чухали потилиці, суверенна держава була анексована та розділена між союзниками: СРСР та Третім Рейхом. Це вже потім, з’ясувалося, що привід для агресії був суцільною брехнею, та вже, як кажуть, було не до того, бо незабаром німецькі танки чавили гусеницями землю інших європейських столиць…
Активна фаза Серпневої війни 2008 р. розпочалася ще у липні, після того, як група чиновників грузинського МО, на чолі із заступником міністра Рамазом Ніколаішвілі, встановили державний прапор на горі Сарабукі. Після цього розпочалися перестрілки та спроби захопити висоти навколо Цхінвалі, збройні сутички, поява у зоні відповідальності миротворців нез’ясованих бандитів та, врешті, обстрілів Цхінвалі та навколишніх грузинських та осетинських сіл.
Окремо звертаю вашу увагу на «дрібницю», яка чомусь залишилася поза увагою більшості аналітиків.

Перестрілки у районі конфлікту розпочалися ще на початку липня. 3 та 4 липня було обстріляно із стрілецької зброї Цхінвалі. Південно-Осетинська та грузинська сторони обмінялися взаємними звинуваченнями, проте, жодна із сторін, включаючи російських «миротворців», так і не упіймали жодного снайпера, аби визначити його приналежність. Хоча, кожній людині, навіть не сильно обізнаній у військовій справі, зрозуміло, що на грузинську територію, яка має статус демілітаризованої, без особливих ускладнень міг пройти будь хто: снайпери абхазьких бандформувань, снайпери південно-осетинських бандформувань, російський спецназ ГРУ, грузинський спецназ. Проте, сторони, хоч і обмінювалися гнівними словесними звинуваченнями, проте ніхто не намагався ці факти розслідувати.

Потім у Абхазії сталися три теракти: у Сухумі, Гаграх та Галі. І тут, знову-таки, взаємні звинувачення – і жодного результативного розслідування. Навіть на рівні експертних висновків щодо вибухових пристроїв та їхнього походження та вірогідної приналежності, не кажучи вже про конкретних підозрюваних. Дивно, чи не так?

А вже 1 серпня було оприлюднена заява Адміністрації Південної Осетії, яка закликала керівництво миротворчих сил навести лад та припинити діяльність бандформувань у зоні конфлікту. Ми наведемо найцікавіші фрагменти цього документу.

«Адміністрація Південної Осетії закликає керівництво ЗСПМ використати надані мандатом повноваження та припинити у зоні конфлікту діяльність бандформувань, запобігнути введенню на цю територію терористів-найманців та сприяти вільному та безпечному пересуванню місцевого населення. Адміністрація висловлює готовність до співпраці із усіма зацікавленими сторонами, в першу чергу із командуванням Змішаних Сил по підтримці миру», – говориться у заяві.

У документі говориться, що «1 серпня приблизно в 8.15 на об'їзній дорозі Ередві – Хєїті, поблизу села Ередві терористичною групою була підірвана патрульна машина поліції».

В результаті вибуху, поранення різного ступеня тяжкості отримали п'ятеро поліцейських, які були доставлені в Горійську лікарню (регіон Шіда Картлі, Східна Грузія).

«Цей терористичний акт є| продовженням озброєних провокацій, що відбуваються| в останні дні в зоні конфлікту, які здійснюються бандформуваннями, наявність яких ігнорується командуванням Змішаних миротворчих сил по підтримці миру, що фактично набуває вигляду підбурювання до конфлікту сторін», – говоритися у заяві.

У документі підкреслюється бездіяльність та безпорадність миротворців. «Про це свідчить заява помічника командувача ЗСПМ Володимира Іванова від 30 липня про те, що біля села Чорбаулі, на території контрольованій осетинською стороною, «невідомі озброєні особи» із застосуванням сили зупинили моніторингову групу, яка складалася з представників російських миротворчих сил і спостерігачів ОБСЄ та не дали можливості пересуватися, зробивши декілька пострілів з автоматичної зброї. Володимир Іванов, обурений цим фактом, вимагає кримінального переслідування винних. В цьому випадку коментарі зайві», - сказано в заяві.

Отже, в зоні конфлікту діяли невідомі терористичні групи, при чому, російське командування «миротворцями» явно грало під «дурника», не вживаючи жодних заходів для виявлення їхнього місцезнаходження, блокування, роззброєння або знищення, передачі захоплених терористів у руки правосуддя. Чому? Чи не пов’язані між собою теракти у Абхазії та невстановлені терористи біля Цхнвалі? А може це й є доказом того, що снайпери, які обстрілювали грузинську та південно-осетинську території мали приналежність до третьої сторони? Бо російське командування «миротворців» підкорялося наказам російського військового командування, отже, логічно, що так звані «бандформування» і «терористи» були російськими спецназівцями. Тоді усе миттєво стає на свої місця: і справді, не будуть же ж російські військові ловити та нейтралізовувати своїх.

Опосередковано ця версія підтверджується наявністю у зоні військових дій чеченського батальйону спецназу ГРУ МО РФ «Восток». При чому, про завдання цього підрозділу Генштаб російських ЗС якось скромно замовчував, а його опальний командир, який до того підозрювався у кримінальному злочині, несподівано отримав індульгенцію із рук самого Президента Росії. Із чого б це? Не інакше, як кров’ю спокутував гріхи. Чиєю кров’ю?

Між тим, наявність невстановлених терористів та бездіяльність «миротворців» спонукала і Тбілісі, і Цхінвалі до загострення взаємної ворожнечі. В тому числі – до силової зачистки територій. Що ми й спостерігали наочно трохи згодом.

Тим більше, що, як ми побачили і почули із заяв російських державних очільників, формальним приводом для агресії став саме «захист російських громадян» від грузинських «агресорів». І якщо таких не було в природі, то справжньому агресорові їх треба було обов'язково «створити».

(Далі буде..)

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Знання певних принципів легко компенсує незнання деяких фактів ”
К. Гельвецій

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.